Завантажити

коштовні жіночі окраси; він одкрив їй Джербінові почуття і сказав, що юний лицар оддає їй себе на службу разом з усім, що мав. Царівна вислухала тої мови з великою втіхою і попрохала посланця переказати принцові, що любить його рівно, на знак чого дарує йому один із своїх найдорожчих клейнодів. Джербіно прийняв той дарунок з невимовною радістю і не раз пересилав їй 'через того самого посередника дорогі гостинці та листи - як би їм побачитись та, пошли доле, одному до одного пригорнутися.
Отак рвалися вони душами одне до одного, а час не стояв: надумався цар туніський дочку свою за еміра гранадсько-го оддати. Тяжко зажурилася царівна, що буде тепер не тільки даллю од свого коханого віддалена, а й шлюбом навіки од нього одчужена; радніша вона була, щоб сього не сталося, втекти од батька до Джербіна. Джербіно й собі, про ті заручини почувши, вельми засмутився і все думав, як би йому царівну одбити, коли її морем до Гранади везтимуть.
Туніський цар знав дещо про ту таємну любов і про замах, що готувався вчинити одважний лицар; як настав час посилати дочку за море, він повідомив сицилійського короля про свій намір і попросив його дати запоруку, що ані Джербіно, ані хтось інший не стане йому на перешкоді. Старий король Гвільєльмо, не чувши нічого про внукове кохання і не догадуючись, чому од нього вимагають такої обітниці, охоче здався на цареве прохання і на ознаку того послав йому свою рукавицю. Діставши таку запоруку, цар велів [263] нарихтувати в карфагенському порту доброго корабля, обмислити його всім потрібним та оздобити пишно, щоб везти царівну в Гранаду, скоро стане на годині.
Царівна, що бачила те все і знала, послала нишком служебника свого до Палермо, щоб уклонився од неї прекрасному лицареві й переказав, що через кілька день вона має вирушати до Гранади; оттепер, мовляв, видно буде, чи справді він такий хоробрий, як славлять люди, чи справді він так любить її, як запевняє. Служебник виконав те доручення якнайкраще і повернувся до Тунісу. Як почув про те Джербі-но і взнав, що дід його, король Гвільєльмо, дав таку запоруку, він спочатку був розгубився. Та сила любові й слова ца-рівнині зробили своє: щоб не показатися боягузом, він подався до Мессіни, спорядив швиденько дві легкі галери, взяв із собою загін завзятих вояків і поплив з ними до Сардинії, сподіваючись, що поуз той острів ітиме царівнин корабель. Так же воно й сталося: через кілька день надплив той корабель тихим ходом (бо вітер був слабкий) до того місця, де вони чатували. Як побачив його Джербіно, озвався до своїх товаришів:
- Панове, як ви й справді такі завзяті люди, за яких я вас маю, то між вами нема, напевне, такого, хто не знав чи не знає любові - а без неї, на мою думку, нема на сім світі чоловікові ні добра, ні слави; коли ви самі кохали чи кохаєте, то легко зрозумієте моє бажання. Я люблю і з любові підняв вас на се діло; кохання моє на сьому кораблі, що ви бачите перед собою; на ньому ж, крім жаданки моєї, є багато усяких скарбів, і їх ми можемо здобути недорогим коштом - одвагою нашою бойовою. З усієї здобичі прошу я собі на пай лише одну дівчину, що з любові до неї я за зброю взявся, а то все нехай вам буде. Вперед же, сміліше вдармо на той корабель! Сам Бог нам сприяє: бачите, наслав ва нього безвітря!
Не треба ж було прекрасному лицареві тої мови даремно тратить: жадні до здобичі мессінці були вже там думками, куди він закликав їх словами. Ледве встиг він договорити, як усі загукали зично: «Добре, добре!» - і засурмили в сурми. Схопивши зброю, вони налягли на весла й погнали до корабля. Побачивши корабляни, що тікати годі, зготувались до оборони. Зблизившись до корабля, Джербіно гукнув, щоб їхні привідці передалися на галери, якщо не хочуть бою.
Дізнавшись, хто вони такі й чого вимагають, сарацини заявили, що сей напад є порушенням обітниці, даної їм од
[264] короля Гвільєльма, і показали його рукавицю; без бою вони здаватися не думають і з корабля їм нічого не дадуть. Тим часом Джербіно побачив на кормі царівну, яка здалась йому стокротно кращою за вимріяний образ; він іще дужче запалився і, як показано йому рукавицю, сказав, що вона тут ні до чого, бо соколів немає, а як вони не хочуть оддати царівни, нехай стають до бою. З галер на корабель і з корабля на галери тут же посипалися стріли й каміння; довго й запекло перестрілювались супротивники, завдаючи одні одним великих утрат.
Джербіно переконався, що таким боєм він нічого не доб'ється; тоді взяв човна, що вони пригнали з Сардинії, підпалив його і притис галерами до корабля. Як побачили те сарацини, зрозуміли, що їм нема куди діватись - або скоритись, або загинути. Вони вивели нагору царівну, що гірко плакала, і потягли її на корабельний чардак; тут, окликнувши Джер-біна, вони вбили її на очах коханого, хоч як вона благала пощади і рятунку, і вкинули в море, гукнувши:
- На, забирай її, такою ми можемо її тобі оддати. Яка в тебе честь, така тобі й шана.
Побачивши сю їхню жорстокість, Джербіно не дбав уже про своє життя: не вважаючи на стріли й каміння, підплив

читати