Завантажити

Бог боронить, щоб попустила я такого милого юнака, мужа мого коханого, як собаку, закопати або на вулиці покинути. Я вже оплакала його, нехай же зронять над ним сльози ще й родичі; я вже надумала, що нам треба для сього зробити.
Потім послала служницю, щоб пішла взяла з скрині єдвабу; як та принесла штуку матерії, вони простелили її долі, поклали на неї покійника; тоді Андреола підмостила йому під голову ще й подушечку, закрила, гірко плачучи, йому очі і уста, вінок сплела йому з троянд і все тіло цвітом засипала, що вдвох понаривали. Тоді озвалась до служниці:
- Звідси до його дому недалеко; однесімо його туди, отак убраного, та й покладімо біля порога. Скоро вже й день, родичі заберуть його; хоч і невелика то буде їм утіха, та тій, у кого на руках він сконав, може, на душі трохи полегшає.
Сеє сказавши, знову припала до мертвого обличчя, зросивши його буйними сльозами. Служниця нагадала їй, що от-от день буде і треба поспішати; тоді Андреола підвелась і, знявши в себе з пальця ту обручку, що дав їй Габріотто при вінчанні, наділа йому на палець і промовила:
- Мужу мій любий, може, бачить душа твоя сльози мої, хоч тіло вже нічого не чує і не знає; прийми ж ласкаво сей останній дарунок од тієї, котру ти так вірно любив за життя.
По сій мові знову впала на нього в зомлінні; як же очутилась, устала, і на тому єдвабі, як на марах, понесли вдвох із служницею дорогого мерця з саду до його дому. Як ішли вони по вулиці, наскочила на них варта з синьйорії, що поспішала кудись в іншій справі; побачивши жінок із мертвим тілом, вартовики схопили їх не гаючись. Андреола жадала радше смерті, аніж життя; побачивши вартовиків, вона сказала:
- Я знаю, хто ви такі, знаю також добре, що тікати од вас - річ даремна. Я готова піти з вами до синьйорії і геть-чисто все розказати; не смійте тільки ніхто мене чіпати, бо я йду з вами самохіть, і з мертвого тіла нічого не руште, бо буду на вас скаржитися.
її і справді ніхто не зайняв, і так вона й прийшла до палацу синьйорії з тим трупом. Коли доповіли про те по-десті, він узяв її одну на допит до своєї кімнати, а сам тим часом велів лікарям оглянути мерця - чи не від отрути ча- і сом смерть йому приключилась; та лікарі сказали, що ні, j його ані отруєно, ані вбито: прорвало в нього біля серця ' якусь болячку, од того і смерть настала. Як дізнався про те ; подеста, то побачив, що дівчина тут мало чим завинила, проте [272] старався показати, ніби хоче подарувати їй те, чого не мав права продати. Він сказав Андреолі, що випустить її, як вона вволить його волю; коли сі вмовляння не помогли, то, забувши всяку пристойність, він хотів учинити їй ґвалт. Та гнів надав дівчині надзвичайної сили, і вона мужньо боронилась од напасника, одпихаючи його з гордовитими і глумливими словами.
Як настав білий день, розказали про те мессерові Негру; в смертельному розпачі подався він з друзями своїми до синьйорії і, розпитавшися про все в подести, мало не з плачем просив його вернути йому дочку. Подеста, бажаючи попередити Андреолине обвинувачення в ґвалтовному замаху, дуже розхвалював дочку перед батьком за її незломність і сказав, що він навмисне хотів у неї ума вивірити; побачивши ж її непохитну честивість, запалав до неї, мовляв, великою любов'ю, і коли на те його отецька воля та її згода, він з дорогою душею взяв би її собі за дружину, хоч муж у неї був і з простого роду. Коли подеста говорив отак із мессером Негром, увійшла Андреола, впала перед батьком навколішки і сказала плачучи:
- Панотче, то зайва, мабуть, річ вам усю історію мого зухвальства й біди моєї оповідати, бо ви вже її, напевне, чули і добре знаєте; прошу вас покірно і благаю мені той переступ пробачити, що без вашого відома обрала я мужем того, хто мені над усіх полюбився. Сієї ласки не тим я собі молю, щоб життя своє оберегти, а щоб могла я дочкою вашою, а не ворогинею, померти.
Сказавши сеє, припала, ридаючи, йому до ніг. Мессер Негро, чоловік уже старий і вдачі тихої та лагідної, аж заплакав, як почув ту мову; він підвів її чуло і сказав:
- Доню моя, любіше б мені було, щоб мала ти такого мужа, який, на мою думку, був тебе достоїн, та як ти вже обрала по своїй уподобі іншого, то і той би був мені до мислі. Гірко мені, що ти од батька таїлася, не довіряла мені, а ще гірше, що ти овдовіла перше, ніж я зятя свого спізнав. Та коли вже так воно склалося, то вшаную я його заради тебе мертвого, як волів би вшанувати живого, - поховаю його, як свого любого зятя.
І, звернувшись до дітей своїх та родичів, велів спорядити для Габріотта пишний і врочистий похорон. Тим часом, дізнавшися про сю подію, зібралася вся юнакова рідня, а незабаром збігся туди майже весь город. Над покійником, що лежав серед двору на Андреолиній єдвабній матерії увесь У квітах, плакала не тільки вона сама та родички його, а [273] мало не всі городянки, та й чоловіків багато. Поховали Габ-ріотта не як простолюдця, а мов пана якого великого: най^ славніші громадяни несли його тіло на плечах своїх до самої могили.
За кілька день подеста знов завів розмову

читати