Завантажити

Пасквінові друзі й товариші сміялись судді у вічі над тими, мовляв, вигадками й дурницями і ще наполегливіше вимагали кари душогубці - спалити її, та й уже! Аж тут бідолашна дівчина, прибита смертю коханого і налякана страхом кари, скоро після того, як потерла зуби шавлією, сконала на превелике диво всім присутнім таким же чином, як і Пасквіно.
Блаженні душі, що дійшли в один день кінця щирому коханню і віку смертельному! А ще блаженніші, як судилось їм нерозлучно до нової оселі втрапити! Найблаженніші ж, як і потойбіч є кохання, як на тім світі так само любляться, як і тут! Та, мабуть, найщасливішою із тих, що ми їх пережили, була душа Сімони - не попустила їй доля загинути од фальшивих обвинувачень Кривого, Опецька та Понури, тих злиденних чесальників вовни, а судила їй виправдатися з неслави почесною смертю, пославши в слід коханому Пасквінові. Суддя, як і всі інші, що були при тому, був сією подією безмірно вражений і не знав спершу, що почати; потім поду-мав-подумав та й надумався:
- Не інакше, - каже, - як ся шавлія має в собі отруту, ; хоч, загалом беручи, вона буває нешкідлива. Щоб же од неї І нікому іншому такого лиха не скоїлось, треба вирвати сей кущ із корінням і спалити його. і
Коли той чоловік, що за садом доглядав, викопав той кущ у присутності судді, одразу виявилась і причина смерті двох нещасливих коханців: під сим кущем виводилась вели- чезна жаба-ропуха, що, як гадали, затруїла рослину своїм і тлетворним сопухом. Усі боялись до тії ропухи підступити, тож обклали її високими купами хмизу та й спалили разом із [276] шавлією. Оттак скінчилась судова розправа про смерть бідолашного Пасквіна. Опухлі тіла Сімони та її коханого однесли Кривий із Опецьком та Понура з Нехлюєм до церкви святого Павла - бо вони були тамтешніми парафіянами - і там їх поховали.


ОПОВІДКА ВОСЬМА
Джіроламо любить Сальвестру; мати посилає його до
Парижа; повернувшися, юнак застає кохану молодицею,
прокрадається до неї в дім і вмирає коло неї; як понесли його
до церкви, Сальвестра помирає біля нього
Як докінчала Емілія свою оповідку, почала з наказу короля говорити Неїфіла:
- Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з любов'ю разом і душу з його тіла вийняла.
Так ось, жив у нашому городі, як повідають староденні люди, один багатий купець на ймення Леонардо Сіг'єрі і мав із жінкою своєю сина, котрого звали Джіроламо. Невдовзі по народженні сина купець списав заповіт і переставився. Опікуни малолітка разом із матір'ю провадили його справи чесно й порядно, а хлопець тим часом ріс із сусідською дітворою і вельми заприязнився з одною дівчиною-кравцівною. Як підросли вони трохи, та приязнь обернулась у жагуче кохання - Джіроламо тільки тоді був щасливий, коли свою жаданку бачив, та й вона його любила, надісь, не менше, ніж він її. Постерегла теє хлопцева мати і не раз за ті любощі сина лаяла й карала, та, бачивши, що він свого не кидається, стала скаржитись на нього опікунам - думала, бачте, як хто багатий, то йому вже й на терні помаранчі ростимуть. [277]
- Хлопчику нашому, - сказала вона, - ледве чотирнадцять років минуло, а він так закохався в ту Сальвестру, ¦ сусіди-кравця дочку, що як ми його од неї не одлучимо, то : візьме та й ожениться з нею, нікого не спитавши, і тим засму- ] тить мене навіки, або, як оддадуть її за іншого, засохне, бідний, з горя. А щоб сього не сталося, треба нам, гадаю, послати < його кудись далеко в торговельних справах; як дівчини в і образ довго не бачитиме, то й зійде вона йому з мислі, а там ; оженимо його з якоюсь дівчиною доброго роду. і
Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй } те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в і лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що го- ворити:
- Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати. Дуже було б нам приємно, якби ти отеє поїхав на якийсь час до Парижа, де, як побачиш, '¦ найбільше добра твого в торгу обертається. Опріч того, там ти скоріше, ніж тут, добрих звичаїв і людськості світової наберешся, на тамтешніх великих панів та баронів дивлячись, і сам сюди вже одукованим паничем повернешся.
Хлопець вислухав уважно тої мови, але одрізав опікунові, що нікуди їхати не бажає - і в Флоренції йому буде, як усім, добре. Статечні люди і вговоряли його, і корили, та іншої відповіді так од нього й не добилися; тоді сказали про все те матері. Мати дуже розгнівалась - не за те, що в Париж не хоче

читати