Завантажити

      ДМИТРО КАЛИНЧУК
 

      ДІВЧА В ПРИЦІЛІ

      Роман 

  Редактори: Юлія Оскольська та Наталка Крилівська

  Картка «Приват» автора: 5168 7553 7653 9033; Web-гаманець: U408744459664
 
 

  Ніж пурхав над дошкою так швидко, ніби вона задалася метою встановити новий світовий рекорд. Одна морквина. Ще одна. У миску. Перемішати. Озирнулася – на гасниці закипіла каструля з овочами для салату. Почистити оселедці. Часу обмаль – гості могли з’явитися кожної хвилини, а вона ще мусила встигнути накрити на стіл.
  Країна святкувала 7 листопада – день Жовтневої революції, одне з головних радянських свят.
  Різноголоссям хору заливалося радіо.
 
      Утро красит нежным светом
      Стены древнего Кремля,
      Просыпается с рассветом
      Вся советская земля…
 
 
  «Вся савєцкая зємля» – навряд чи, а сама вона того дня прокинулася разом із першими півнями. Кому весілля, а курці не до сміху. Святкування Дня Жовтневої революції було подією відповідальною, за її результатами можна було нажити як подяку від комітету партії так і нечувані неприємності «із занесенням». Перелік обрядів, виконання яких було обов’язковим протягом всього заходу, ретельно обговорювався у високих кабінетах, затверджувався у комітетах різних калібрів, проходив схвалення й узгодження з відповідальними товаришами, і лише напередодні свята був спущений в осередки на місця. Виконання поклали на керівників. В тому числі – на Олену Михайлівну.
  На історії чи-то політиці вона не була обізнана, але вказівки міському виконувати мусила, й тому ще зранку прибігла до лікарні, оглянула зовнішнє оформлення будівлі та уважно перечитала всі вивішені транспаранти. Перевірила – чи не закралася десь граматична чи-то змістова помилка? Байка про директора трубного заводу, що прикрасив підприємство гаслом «Труба Радянському союзу», анекдотом виглядала тільки для широких мас. Для керівників це була сувора і вкрай небажана дійсність.
  Територія її задовольнила. Головлікар перейшла до огляду персоналу і майже зразу відчула розчарування вперемішку із люттю. Варто було чекати! Звужені брюки. Строкаті сукні. Зачіски, передрані з іноземних фільмів. Не інтерни, а стиляги якісь! Не відкладаючи «роздачу слонів» на потім, в принизливих та різких виразах, вона висловила все що думала про вигляд колег, і аби слова її не сприйняли за жарт, зразу ж відправила трьох дівчат до умивальників змивати аж надто кричущу косметику. Жалю не відчувала – самі винні.
  Працівники розібрали прапори та транспаранти, які завгосп напередодні витяг з комори та турботливо вичистив від пилу та павутиння. Колона медиків пройшла вулицею та приєдналася до інших громадян, які з такими самими святковими плакатами, так само добровільно-примусово прямували центром Полтави.
  Душу стискав неспокій. Справа була не в зовнішньому вигляді підлеглих – працівники залізничних майстерень і прокуратури хизувалися такими самими звуженими брюками та строкатими сукнями, через що по шапці получити мусило все місто – хто більше, хто менше… Непокоїло інше. Напередодні чоловік приголомшив її ідеєю скористатися відсутністю доньок-практиканток, та сумістити державне свято із новосіллям. Простіше кажучи – зібрати в гості його колег по будівничому тресту. Часу було критично обмаль, по куховарству в неї не валявся ще табун племінних коней. Треба було негайно викроїти кілька годин. Перший етап плану – їй раніше втекти з демонстрації. Вона рішуче взялася за завідуючого терапевтичним відділенням, і той повівся як завжди, тобто як молоде дівча на танцях – довго ламався, але зрештою, погодився її підмінити.
  Друга частина плану була доручена чоловікові. За задумом, ще на початку демонстрації він мусив проявити ініціативу, понабирати на себе громадських доручень, відбути святкування до самого кінця, після чого – зібрати докупи всіх гостей, і до їхнього дому діставатися обхідним шляхом, не забуваючи дорогою пригощатися пивом. Куховарити ніхто не заважав. Вона не сумнівалася в талантах свого благовірного.
  Перемішала салат. Виклала на блюдо та прикрасила трояндочкою з яйця. Встигла.
  Прибори на столі привітали веселим сяянням.
  З репродуктора полився чарівний голос Костянтина Огневого:
 
      Я розлуки і зустрічі знаю –
      Бачив я у чужій стороні
      Чорнобривці із рідного краю,
      Що насіяла ти навесні.
 
 
  Пісня сподобалася – то був добрий знак. Охайно розташувала на столі блюда із холодними закусками. Замилувалася. Первинна доза препаратів була готова – головний лікувальний курс ще кипів на кухні.
  Закалатав дзвінок.
  Хазяйка витерла руки і скинула фартушок. Відімкнула. Посміхнулася.
  – А, хазяєчко! Вітаю! Вітаю зі святом вас! – Друзі чоловіка тиснули їй руку і цілували в щічку. – А ну показуйте нам, у яких палатах тепер ви мешкаєте?
  – Як тут наш виконроб обжився? Що, як завжди? Кравцем працює, а ходить без штанів? Ремонт закінчили?
  – Ба!!! А де ви придбали такі шпалери?!
  – Проходьте-проходьте, будь ласка! Вітаю вас!
  В кімнатах стало тісно й галасливо – збившись біля вішалки, чоловіки заходилися старанно обліплювати її своїм верхнім одягом. Здивувало, що лише головбух привів із собою дружину – тепер та вкрай ніяково почувалася в компанії чотирьох чоловіків.
  – А хіба Семен Григорович з Валюшою не прийдуть? – Спитала Олена Михайлівна.
  У відповідь – зітхання і смішки.
  – Григоровичу зараз не до нас, у нього лихо.
  – ???
  – Розумієте, хазяєчко, в Григоровича на об’єкті будівельники завели собі велосипед, аби до магазину ганяти. І от вчора на честь свята вони, говорячи культурно, заклали за кадик і одного з трудівників забули на даху. Ну, холод свою роботу зробив, неборака прокинувся, побачив удалині ліхтар, поруч – велосипед, не мудруючи всівся – і поїхав!
  – Дякувати Богу – лише другий поверх.
  – Так що Григоровичу зараз не до нас.
  – А Павлуша?
  – Він прийде, – з урочистого голосу чоловіка стало очевидно – буде сенсація. – І навіть пообіцяв, що не один прийде!
  – Он як?!
  Слово за слово – і чоловіки забалакали про своє. На порядку денному був чемпіонат Європи з футболу*, який завершився більше місяця тому.
  – А я тобі кажу, це підступ! Суддя явно підігравав італьяшкам! Вони не могли допустити, аби чемпіонат виграла соціалістична країна. Ти чув як Джаіч**?..
  – Але ж, Семенович, другого голу він не забив!
  – Так суддя ж!..
  Засмучена дружина головбуха прийшла на кухню.
  – Олено Михайлівно, вам допомогти чимось? А то там…
  – Розставте склянки, – відповіла хазяйка. Ця допомога не тривала б довго. Дружина головбуха була відома тим, що боролася з повнотою дієтами, підфарбовувала сивіюче волосся хною і терпіти не могла кухонні порпання. Господиня була певна, аби не самотність – ніколи в житті вона б її тут не побачила. Значить до приходу Павлуші з його новою… Цікаво, яким же буде його нове вподобання?
  Зі штофом горілки в руках вона завітала до зали.
  – Оленку! Ну де ти там? Ми вже сідаємо.
  Нетерпляче зацокали тарілки та виделки. Гості розкладали закуски та розливали горілку в чарки. Опікувалися жінками – наповнили бокали вином. Хазяїн дому урочисто підвівся.
  – Ну, зі святом вас товариші! Хай наша країна здобуває нових успіхів, підкорює нові вершини, долає нові рекорди. Нехай міцнішає і багатшає, і ми – разом з нею!
  Цокнулися, випили, закусили.
  – І все ж таки не буває таких збігів! – Знову заговорив Семенович, вже не так заповзято, але уперто. – Самі подивіться! На півфіналі наші грають проти Італії. Рахунок: нуль-нуль. Як пройшла Італія у фінал? Через жеребкування! І що у фіналі? Знову нічия – уже з югославами. Не буває так!..
  – Ой, а знаєте, ми свого Костика у такий хороший табір цього року відправили, – обернулася дружина головбуха до Олени Михайлівни, певно бажаючи побалакати про своє. – А ваші дівчата на практиці?
  – Так.
  – І як воно? Подобається їм?
  – Наче.
  – До дому не пишуть?
  – Ні.
  Господиня непокоїлася. На плиті мало вже достигнути гаряче, і їй терміново треба було повернутися до кухні – балачки головбухової тільки відволікали. Вона готова вже була потягти прискіпливу співрозмовницю за собою – коли задзвонив дзвінок.
  – А от і Павлуша!
  Під прикриттям давнього і дуже галасливого обряду зустрічі обрадуваних чоловіків, вона вибігла із зали, дісталася плити і зразу ж перекрила газ на балоні. Ідеально встигла.
  Радіо заспівало голосом юної Гурченко.
 
      Даже в эти пять минут
      Можно сделать очень много.
 
 
  Мало хто уявляв – наскільки «много».
  Вона винесла жарке. Чоловік із гостями як раз пригостилися по третій. Тема футболу їм наскучила, і тепер розмови точилися по всьому спектрові недавніх подій від загибелі Юрія Гагаріна до військового перевороту у Перу. Дівчата балакали про своє:
  – Спідниці стають все коротші й коротші. Кажуть у Москві це вже переходить межі пристойності, – ремствувала дружина головбуха.
  – До речі, у «Тканинах» біля ринку вчора давали хороший сірий креп, – зауважила незнайомка, що завітала з Павлушею.
  Олена Михайлівна придивилася уважно. Невисока. Чорнява. Кароока. Кругленьке обличчя з пухкими щічками. Барвиста сукня на ній гарно підкреслювала жіночну фігуру. Підведені вії, нафарбовані губи, великі серги у вухах – модниця! Виглядає молодшою, хоча насправді – явно її однолітка. Проте, яка різниця? Господиня зітхнула. Яка б не була – аби тільки біля Павлуші затрималася, холостяк аж надто перебирав дівчатами.
  Жарке і салати з’їли швидко. Гості ударно працювали виделками, і так старанно ворочали щелепами, що господиня й сама відчула голод. Присіла край столу. Лише перекусити і знову до плити…
  – А чого це ми за хазяйку ще не пили? – З іншого боку столу запитав головбух.
  – Як так? Непорядок!
  Непоміченою лишилися не вдалося.
  – Олено Михайлівно, я в захваті від ваших талантів фармацевта! Ви так вправно нас лікуєте за цим столом, що я вже всерйоз подумую лягти у вашу клініку на місяць-другий! Такі смачні препарати піднімуть і мертвого!
  – За моторну господарочку! – Проголосила дружина головбуха і підняла бокал.
  І все зіпсувала.
  Поки біля неї випивали та закусували, Олена Михайлівна кидала на гостю образливі погляди. «Моторна господарочка»! Вигадала аж таке!? Знайшла дівчинку на побігеньках… Сама б отак побігала!
  Настрій поліпшив бокал солодкого вина.
  – А чи не розписати нам партію в преферанс? – Запитав гостей чоловік Олени Михайлівни.
  – Я – за!
  – Ой, ні, звільніть мене від того.
  – А я – не відмовлюся! – Зголосилася Павлушина супутниця. – Візьмете?
  Швидко пересунули стіл і всілися. Роздали карти. Зажурилася дружина головбуха – до гри вона не приєдналася і через те знову опинилася на самоті. Хазяйка була вже готова була покликати небораку до себе, але її випередив статний Павлуша, до карточних ігор так само байдужий. Почав причаровувати.
  – Як вам Касаткіна*** в «Операції Трест»? Там, де вона за кордоном… – запитував він, підливаючи вино в бокал. – Ні, ну справді, гарна, чортиця!
  – Уміє виглядати, – сумно зітхнула головбухова.
  – Мізер! – Голосно оголосила Павлушина супутниця.
  – Ги-ги! Приходить громадянин до ощадкаси і знімає з книжки геть чисто все що там є, – весело зауважив Семенович. – Касир питає, ви що машину прикупили? Ні, каже той, два тузи на мізері.
  Стопка брудних тарілок в руках – і знову кухня. Насувалося велике миття посуду, і було треба запалити колонку. Із задоволенням головлікар поглянула на високий чорний бак. Цивілізація! Дрова її чоловік приніс заздалегідь, треба було лишень запалити вогонь та спостерігати за процесом. Гаряча вода з-під крану! Яким раєм це виглядало в порівнянні з їхньою попередньою квартирою, де воду доводилося гріти на пічці відром!
  Багаття потріскувало за заслінкою, колонка негучно гуділа, хазяйка зібрала залишки закусок на одне блюдо і винесла до зали – під горілку. Оглянула територію. Ніхто не сумував – картярі у гру полинули настільки, що навіть жартами уже не перекидалися. Головбух хмурив чоло, її чоловік нервово тасував колоду і тільки гостя сяяла немов новенький хірургічний затискувач.
  – Добре, що граємо просто так, – бурчав її чоловік. – Оцінили б віст у дві копійки – без штанів би пішли.
  З іншого боку столу лунало сором’язливе хихикання. Павлуша тішив дружину головбуха якимись вульгарними анекдотами і вже поривався пити з нею на брудершафт.
  На кухні загрозливо загуділа колонка. Повернулася, підкрутила клапан. Присіла біля столу. В голову полізли думки – одна гірша другої. Павлуша їй подобався за легкий характер, вона давно хотіла, аби він знайшов собі супутницю і зажив повноцінним життям. Але це порося кидалося догоджати кожній жінці що лишалася сама та нудьгувала – яка дружина таке витримає? Безперечно треба було з ним поговорити, бо його нова… А дивна вона якась, насправді! На тканинах знається, на картах – теж. Цікаво, на чому іще?
  Олена Михайлівна твердо вирішила розпитати чоловіка, що вона за цабе? З їхнього тресту чи стороння?
  Нагрілася вода в колонці.
  – Оленку! Де ти там! Виходь до нас! – Покликали з зали.
  Картярі робили підрахунки. Її чоловік спокійно й навіть задоволено розписував результати. Головбух навпаки виглядав розгубленим та спантеличеним – кидав непевні погляд то на карти, то на свою дружину, що вже сиділа біля нього з виглядом чепурної відмінниці. Павлуша лишився в кріслі у протилежному куткові кімнати. Її чоловік поклав олівець.
  – Відбився! Таки відбився! Вивів все на нулі! Павлуша! Розливай у чарки! Мила гостя! Вам, як переможниці – казати тост!
  Задоволена Павлушина супутниця підвелася і із скромною урочистістю підняла бокал.
  – Я пропоную випити за наше світле свято! За день Великої Жовтневої Соціалістичної революції! Вдумайтеся! Більше п’ятдесяти років тому змінилася вся світова історія! Людство пішло шляхом розбудови комуністичного суспільства! Радянська держава тоді була єдиним вогником серед буржуазного світла, а зараз? Із кожним роком соціалістичних країн стає все більше й більше. Вип’ємо за те, аби справа Леніна поширювалася далі й далі – на весь світ!
  Чоловіки скочили на ноги, мов по-команді. Задзвеніли бокалами.
  – Зі святом!
  – З Днем жовтневої революції!
  – За справу Леніна!
  Олена Михайлівна здивовано дивилася на гостю – вражала така щира партійна свідомість. Хто ж вона така? Працівниця міському? Комсорг? Просто активістка партосередку?
  – Нові країни – це добре, – мовив головбух. – Я оце думав, що цього року червоним стане Париж. Уявляєте? В Берлін вже зараз теоретично можна поїхати за рознарядкою, а тут – Париж!
  – Ваша правда, трошки недотягли французи, – погодився її чоловік. – Пороху забракло. Так гарно молодь почала, і так все швидко згасло.
  – Та який там порох? – Зауважив Семенович. – Революцію задавила американська розвідка – це очевидно! Їм подітися не було куди – ви уявляєте, який це був удар? У Болгарії – Фестиваль молоді та студентів, а тут – революція у Франції****! – Розрізаючи на тарілці голубець, Семенович просторікував про політику з виглядом знавця, так само як щойно говорив про футбол. – Я переконаний, у Чехії***** – це теж вони нам свиню підклали, як відповідь за Париж.
  Чоловіки заходилися обговорювати світові проблеми. Олена Михайлівна від цієї дискусії ганебно втекла – потягла до мийки брудний посуд. Політика не була її коником – вона любила розмірковувати лише про те, у чому розбиралася. Не з чуток вона знала, наскільки ламким буває людське життя, й тому ігри, де долі людей були розхідною монетою не викликали в неї нічого, крім огиди. Спробувала зосередитися на роботі. Але розігрітих алкоголем гостей потік води не глушив.
  – Бачте як воно? Живеш собі живеш і раптом – контрреволюційний заколот! Уяви бракує!
  – І головне, тільки ж почали обживатися! Погляньте, який у нас стіл. А десять років тому що було? Картки, злидні, черги за хлібом… ворогу не побажаєш.
  – Та покиньте ви, – пискляво промовила дружина головбуха. – Скільки в Чехії радянська влада існує – пару десятків років? Не всіх ворогів ще прибрали, от і дуркують. У нас такого бути не може.
  – Не була б я така переконана, – заперечила їй нафарбована супутниця Павлуші. – Не так давно і в нас бої за радянську владу точилися.
  – Ви про війну?
  – Та ні. Я після інституту у Карпатах працювала, то такого надивилася!
  Олена Михайлівна завмерла. Стиснуло в грудях.
  – Ви про що це? – спитав Семенович.
  – А ви хіба не чули про бандерівців?
  В горлі здушило немов пальцями стиснули. Озирнулася, завмерла. Знову? Невже? Навіщо? Це…
  У вухах зашелестіло мов у радіоприймачеві, не налаштованому на жодну з хвиль, і шелест той до сказу нагадував шелест гілок і листя. Там, у тому житті. В шелесті вона почула крики. Дике відчайдушне горлання людей за мить до смерті. Холод поза плечима.
  Вона поглянула на руки – ті тремтіли, мов у людини враженої током. Тарілка. Велика біла тарілка, що летить на підлогу і б’ється на тисячі дрібненьких друзок… Як не хочеться!.. З силою вона зібрала себе до рук, аби встояти на ногах та не уронити. Поклала на стіл. Озирнулася до дверей.
  Воно завжди так поверталося – несподівано. Через дурницю…
  Перед очима летіли картини старої бувальщини. Загрозливо шепотіли в спину виструнчені сосни та густі чагарники лісу. Парубок у гімнастерці з червоними погонами захлинався кров’ю на столі. Чорний дим валив від палаючої вантажівки. Розхристана дівчина з автоматом кричала серед пилу та вибухів. Спокійно та співчутливо поглядав вуйко, чиї руки заламували дужі здоровили. Стрілянина… Вереск жінок…
  Знову…
  Полірована металева втулочка розділена навпіл загостреною стрілкою. Приціл. Маленький примітивний прилад, крізь який стрілець розглядає жертву, аби… Знову це відчуття – наче в тебе цілять.
  Спершись руками на стільницю, вона повісила голову, силячись прогнати з пам’яті огидні згадки.
  Та в залі сорокою стрекотала нафарбована.
  – Нелюди… Бачила я їхню роботу… Шкіру спустять… Ноги в багаття сунуть… Бузувіри!
  Радіо захрипіло, забулькало, хрокнуло кілька разів і несподівано заграло чистим мотивом танго.
 
      Темна нічка гори вкрила
      Полонину всю залила,
      А в ній постать сніжно-біла
      Гуцул Ксеню в ній впізнав…
  ________________
  * – ідеться про чемпіонат Європи з футболу 1968 р.
  ** – Драган Джаіч – відомий югославський футболіст
  *** – Людмила Касаткіна – відома радянська актриса театру та кіно
  **** – ідеться про комуністичний Міжнародний фестиваль молоді та студентів у Софії та Студентську революцію у Парижі 1968 р.
  ***** – ідеться про «Празьку весну», 1968 р. спробу чеського керівництва провести низку реформ без згоди комуністичної Москви. Спроба придушена Радянською армією.
 
 
* * *
 
  Молода лікарка писала звіт про витрачені медикаменти. Тітка Степанида – літня медсестра з тутешніх, розкладала на столі дезінфікований інструмент. За вікном стрекотіли шпаки. На полірованому металі виблискували тонкі промені сонця, розрізаного гілками ще не вкритого листям дерева. Відвідувачів не було. Того дня хворі обрали хворіти вдома, і невеличкий персонал сільської лікарні отримав жадані хвилини на впорядження численних поточних справ. Дівчина поглянула на купку паперів. Ще десять хвилин – і можна чаювати.
  На околиці забрехали собаки. Спершу ніхто на це не звернув уваги – гарчання собак у селі річ природна, що виникає з будь-якого, інколи абсолютно нелогічного, приводу. Але гавкання посилювалося. Нові й нові чотириногі приєднувалися до нескладного хору, і скоро потужне валування загриміло прямо за парканом.
  Стурбовано наблизилася до вікна тітка Степанида.
  – Ой, пане-Боже. По всьому селі брешуть!
  Влетів захеканий хлопчик.
  – Пані Степанидо! Москалі! На машинах!
  Малий зник у дверях. Жінки перезирнулися. На запитливий погляд юної лікарки відповіли насторожені очі літньої медсестри. Машини? Москалі? Солдати-червонопогонники? Тільки цього бракувало! Як же невчасно!..
  За вікном заревіли двигуни.
  Олена підхопилася. На бігу натягуючи пальто поверх халату, вона вилетіла на ґанок. Завмерла. Хитаючись на горбах та важко вписуючись в повороти, п’ять потужних тентованих «Студебекерів» з гуркотом проповзли повз хвіртку. Потрапляючи колесами в яму, вантажівки видовженими носами совали до землі і цим неабияк нагадували сторожових собак на пошуках сліду. В обличчя – чорний вихлоп. Похмурі парубки у гімнастерках та пілотках хиталися в кузовах.
  Вантажівки зникли за рогом.
  У повітрі повис бензиновий дим вперемішку з пилом… Надривне гарчання собак… У вікно визирнула злякана сусідка… Треба… Зірвавшись з місця, дівчина проскочила хвіртку і чимдуж побігла вулицею – за ними…
 
  …Ні, це було пізніше. Цим все закінчилося. А почалося? Почалося все так само, як і тепер – зі святкування.
 
 
* * *

  У Кості Радченка з ортопедії зламався патефон. Трагічність цієї події для групи інтернів було важко навіть усвідомити. Щойно вони відтрубили належній їм рік післядипломного навчання, склали іспити, вже мали отримати посвідчення лікарського фаху і тут…
  «Ну що я зроблю? Пружина луснула», – похмуро повідомив сумний Костя, що був єдиним в їхній групі володарем власного трофейного патефону.
  Спроби позичити програвач у працівників лікарні результатів не дали – лікарі і фельдшери або посилалися на дуже складні обставини, або просто казали «ні» без пояснень. Дівчата засумували. Дружня вечірка інтернів загрожувала відбутися під небагатий репертуар «тарілки» – стаціонарної радіоточки, що нею в СРСР була обладнана кожна квартира.
  З такими невеселими думками вони зібралися в помешканні одного з товаришів. Дзвінок. Хазяїн відімкнув.
  – Постережися! – Заревіли веселими хлоп’ячими голосами.
  Це нагадувало кадри з кінокомедії. Скромний комод, що, певно, пам’ятав ще коронацію государя Олександра Олександровича, був відсунутий від стіни, очищений від вазонів та виставлений посеред кімнати. На нього затягнули щось схоже на лакований ящик, старанно погризений цілою командою бобрів. З ящика відкинули кришку і встановили трубу, закручену мов мушля равлика.
  – Боже світлий! Грамофон*! – Скрикнула кирпата Віра Ростоцька. – Де ви його знайшли?
  – Тепер ми з танцями!
  – Дівчата! Ану, хутко за картоплю!
  Це виглядало справжнім дивом. Грамофон – важкий ненадійний пристрій, вже витіснений більш сучасним патефоном, виглядав мов справжній музейний раритет. Але цей раритет грав і міг хоч якось відтворювати музику з платівок. Спільну радість не зіпсував навіть пробний запуск «раритету» – хрипи, шипіння і звук, який «тягнуло» через слабку пружину. Хай там як. В голодний рік, як то кажуть, і жук – м’ясо.
  Приказка подобалася – вони часто її повторювали, ніби переконували себе, що все ще не так погано як могло би бути. Закускою на свято були варена картопля, рибні консерви, оселедці та чорний хліб із сірим сільським салом. Післявоєнний шик. Не густо – але навіть для такого застілля інтернам довелося добряче побігати, а комусь навіть затягнути пасок**.
  – І так же хотілося пригоститися. Але ж обіцяла… – сумно зітхнула вилицювата Тома з пульмонології.
  – Нічого-нічого, все минеться, – зауважила Оленка, старанно скоблячи картоплю, так аби лише зчесати шкурку. – Скоро все залагодиться і тоді як від’їмося!
  Бездоганно вичистити не виходило, на варених картоплинах лишалися цяточки шкірки. Проте – зберігався поживний крохмаль…
  – Хто б жалівся! – Засміявся хлопець з модно зачесаним чубом. – Ти так точно від’їсися невдовзі. З твоїм розподіленням…
  – Уявляєте, приїде за кілька років Оленка – гладенька, аж гарна!
  – Усі хлопці твої будуть!
  – От причепилися! – Олена засоромлено посміхнулася. – Вас послухати, так Західна Україна прямо край достатку якийсь! Молочні ріки та киселеві береги!..
  – Кисіль – не кисіль, але…
  Подружка не договорила, але всі й так збагнули, про що ішлося. Чутками про заможність Західної України багатіла земля – тисячі людей намагалися туди дістатися.
  Вся країна жила по картках. Харчі отоварювали суворо за нормою і розкидатися ними було аж надто дорогим задоволенням. «З-за столу вставати треба з почуттям легкого голоду», – пояснювали суворі батьки вередливим дітлахам, і самі ж мріяли порушити своє правило. Про колгоспи й казати годі. Медсестри, що мали родичів у селі, розповідали про справжній голод – хліб у селян забирали весь дочиста. Народне господарство понівечила війна.
  За логікою, у Західній Україні, яку фактично до країни рад приєднали нещодавно, і де передова колгоспна система впроваджена ще не була, з харчами мала статися повна катастрофа. Та люди чомусь розповідали ущент протилежне. З вуст у вуста кочувала вістка, що у волинських, галицьких, подільських, закарпатських та буковинських селян хліб був – збіжжя та овочів тамтешні мешканці мали вдосталь, тож за певного везіння можна було його виміняти або купити. Чому склалося таке становище – ніхто не пояснював.
  Задоволені інтерни всілися за столом. Надходила урочиста мить. Русявий хлопець у піджаку та медаллю на грудях по-хазяйськи розлив самогон по чарках.
  – Товариші лікарі!
  Його слова потонули в радісних гуках та аплодисментах. Ще б пак! Від цієї миті інтернатура для них була завершена і вони починали працювати повноцінним життям дипломованих спеціалістів.
  – Товариші лікарі, – знову промовив русявий парубок. – От за це ми й вип’ємо! Аби зрослося та загоїлося!
  – Ура!!!
  Варена картопля під самогон пішла легко. Хлопці та дівчата обговорювали свої подальші плани.
  – Ну що ж, Урал – то Урал, – зітхнула Тома. – Проти розподілення не попреш. Дякувати Богу – не Комсомольськ-на-Амурі.
  – Ну, не тобі на життя скаржитися, – засміявся коротко стрижений чорнявий травматолог, що сидів напроти неї. – Мене от доля у Фергану занесла, буду тепер під сонечком смажитися. А ти Сань?
  – У Воронеж, – відповів той. І сумно поремствував. – Ех, зараз би хрумкого огірочка…
  – Список склади для Оленки. Вона нам з Західної привезе.
  – Хлопці! – збурилася дівчина.
  І помітила, як пильно поглянув на неї парубок з медаллю на піджаку, що розливав у чарки.
  – Лєна, а ти їдеш в Західну Україну?
  – Їду.
  – Товариші лікарі, увага! – Хлопці, що поралися біля патефону, попрохали тиші.
  Секунд п’ять молоді люди слухали звук, який зазвичай в роботі видає незмазане колесо. Потім захрипіло, засвистіло, скрипнуло, рохнуло, і труба видала нарешті перші запальні акорди «Ріо-ріти».
  – Моя улюблена! – Заплескала в долоні Таня Гарбуз.
  Підвівся русявий в піджаку з медаллю.
  – Оленку, Ходімо танцювати!
  Не заперечила – танцювати вона любила.
  Одну руку на плече партнера, другу – у простягнуту правицю. Сунула за рухом. Зупинилась. Знову сунула. Хлопець з медаллю був не надто гарним танцюристом – вів посередньо, важко тримав ритм, але принаймні не наступав партнерці на ноги. «Ріо-ріта» – танок запальний – кілька кроків спиною вперед, поворот. Крок на зустріч, хитнути стегнами, крок на зустріч… Підхопила під руку… Хлопець був за неї добряче старший. Друзями вони ніколи не були – бачилися в коридорі, зустрічалися на нарадах та на комсомольських зборах. Чим він жив і чим цікавився вона не знала, але гадала, що перший крок до знайомства з дівчиною мав зробити сильний чоловік. Вона кидала на нього короткі запитливі погляди – але чоловік ініціативи не проявляв. Кружляючи її в енергійному жагучому танці, він про щось міркував, хмурив лоба та стискав губи. Ніби роботу виконував. Поворот… Прохід… Його мовчання починало дратувати – вона почувалася так, ніби танцювала не з живою людиною, а з фікусом чи з комодом. Посміхнулася. Підморгнула. Парубок дивився кудись убік. Ну, хай так – вона байдуже пройшла за його рухом та розвернулася. Музика спалахнула останнім програшем.
  Несподівано парубок стиснув її долоні в своїх і поглянув пронизливо.
  – Лєно, будь обережна. Розумієш? Ну… – він хотів сказати щось важливо, але вагався. – Там небезпечно. Радянську владу тільки встановлюють. Пострілюють бува…
  Вона зітхнула. Це ставало вже просто банально.
  – Дякую щиро! Ти знаєш, я також газети читаю. Лазять по лісах якісь банди! Не сьогодні – завтра їх переловлять. Ти маєш на увазі це?
  Хлопець стушувався.
  ________________
  * – патефон був більш сучасною та компактною переносною версією грамофону – пружинного пристрою для програвання вінілових платівок. У патефону рупор був вмонтований в корпус, сам апарат був зроблений у вигляді невеличкої валізи, з ручкою для перенесення.
  ** – ідеться про голодомор 1946-1947 рр.
 
 
* * *
 
  Чоловік у бушлаті робочого сухо надривно закашляв. Дим паротягу пішов на їхній бік і помалу став проникати у шпарини вікон, з яких і так свистіло всю дорогу. Доводилося із цим миритися – ані відчинити, ані зачинити вікна було неможливо. Колеса монотонно вистукували один і той самий ритм – «тарам-барам, тарам-барам». На цей ритм ідеально лягала будь-яка відома їй мелодія, за відсутністю кращого Олена наспівувала пісеньку собі під ніс…
  Поклала на стіл журнал «Огонек», позіхнула.
  Вагон покачувало на рейках. Народу напхалося мов огірків у діжку. Напроти неї літня жіночка у хустині в’язала шкарпетку. Куняв худорлявий дядько у шинелі. Над головою схлипувала дитина. На протилежну полицю видряпалися водночас чоловік з жіночкою, та почали грайливо хіхікати, за що швидко здобули прочухана від товстої і дуже суворої тітоньки, що сиділа з краю на тій самій лаві що й Олена.
  Читати не хотілося. Вона думала і згадувала…
 
  …Чи існувала в Країні Рад місцина де б не ступала нога людини? Навряд чи. А чи існувала територія, про яку майже нічого не було відомо? На подив дівчини – так.
  Такою terra incognita виявилася Західна Україна.
  Дізнавшись про місце свого розподілення, вона стала розпитувати в деканаті про деталі тамтешнього життя та умови праці. Здавалося б, що тут такого дивного? Проте їй не просто не відповіли – заступниця декана знервовано огризнулася в тому сенсі, що треба читати радянські газети. Така відповідь дівчину навіть не збурила – здивувала. Поки вона міркувала, що ж викликало настільки агресивну реакцію деканату, сталася друга дивина – її звідусіль оточило втаємничене шепотіння, співчутливі погляди та двозначні жарти. Олена зрозуміла, що життя у Західній Україні сильно відрізнялося від того, до якого звикла майбутня лікарка, і це було абсолютно логічно. П’ять областей на заході УРСР стали, фактично, власним українським закордонням – у складі Союзу вони сукупно перебували менше п’яти років, і переважно там продовжували керуватися ще старими законами – часів поміщиків та капіталістів. Життя там було інше. Але яке?
  Вона попитала знайомих і швидко знайшла людей, яким доводилося побувати у тих областях. Розповіді не містили нічого загрозливого.
  – А там гарно! Знаєш, природа така цнотливо-незаймана…
  – Люди там нічого, добрі… Забиті, щоправда. Мовчазні…
  – Все дурня, але у Львові побувати треба обов’язково. Розумієш, все інше! Ввічливі всі, привітні, ставлення до людей особливе, нашого рідного грубіянства там нема. Ніби в іншій країні побував…
  – Ти знаєш, у мене від самого дитинства нежить була хронічна. А там два тижні – і мов рукою. Повітря цілюще…
  І – обов’язкова деталь обряду у всіх без винятку: поглянути убік чи в стелю, сумно посміхнутися, зітхнути і тоном знавця промовити, щось на кшталт: «Але розумієш, там все так непросто».
  Як непросто? Що вони мали на увазі? Спроби з’ясувати це в лоб наривалися на непереборну стіну мовчання.
  Олену дратувала ця манера – зацікавити і в кущі. Лякали вони її? Інтригували? Гралися? Вона не могла зрозуміти.
  Ніхто нічого не хотів пояснити.
 
  …Чоловік у кожуху, що сидів напроти неї, дуже просив постерегти йому місце, позаяк на кілька хвилин мусив вибігти на вулицю аби наповнити чайник. Але варто було неборакові зникнути серед людських спин в проході, як на звільнене місце всілася огрядна тітка у кожухові та хустині з украй недобрим виразом зморшкуватого обличчя. Пасажири спробували зауважити що місце, взагалі-то, зайняте. У відповідь тітка видала довгу і вельми дошкульну фразу, після якої бажання боротися за справедливість зникло водночас у всіх. Одностайно сусіди стали чекати приходу попереднього власника місця, аби підтримати його у справедливій боротьбі.
  І той невдовзі повернувся.
  – Громадяночку, це що таке? Тут я сидів.
  – Та що ви таке кажете, пане? Оце їду, у вікно дивлюся – а вас ніц не бачила.
  – Що ви несете? Я тут сидів! Всі люди бачили.
  – Ти подивися який пихатий виявився, холєра ясна – на стару жінку накидається! А трясця б тобі!
  – Громадяночку, не сваріться!
  – Понаїхали до нас, вщент до культури не навчені! Ані слабкому не допоможуть, ані місця не уступлять – тільки до себе все!
  – Жіночку, майте совість! – Втрутилася інша пасажирка – та, що в’язала шкарпетку. – Не може він стояти – ногу поранену має.
  – А чому тоді сама не уступиш?..
  Олена поглянула на полицю – пошукала очима свої клумачок та валізу. Все на місці. А заберешся отак на хвилинку – і посміхнуться щиро твої речі на віки вічні. Їхати в такий спосіб – справжня мука. Після кількох годин сидіння і ноги, і спина були мов свинцем залиті. Їй несамовито хотілося розім’яти м’язи. Але перспектива потрапити на місце неборака в кожушкові… Сидяче місце – аж надто ласий шматок для пасажирів, що стояли у проходах. Доводилося терпіти, милуватися краєвидами, міркувати…
 
  …Спілкування з друзями переконало – нічого конкретного вона не доб’ється. Складалося враження, що однокурсники або чогось дуже сильно боялися, або й самі не усвідомлювали масштабів проблеми і видавали для осмислення лише свої власні враження. Неоднозначні і вкрай суперечливі.
  Аби спробувати розібратися, Олена всілася за читання підшивок газет, що зберігалися в бібліотеці інституту. Як вони оцінювали ситуацію у Західній Україні?
  Газети описували ту саму бравурну обстановку, що й по всій країні – норми, рекорди, перевиконання планів, плюс – фотографії героїв, що привітно посміхалися зі сторінок. Як і всі інші регіони країни, Західна Україна повільно долала повоєнну руїну.
  Але так було лише на перший погляд.
  Заглиблення в тексти статей таки примусило її насторожитися. Навіть радянські газети визнавали, що серед колишніх польських підданих чимало людей не вірили радянській владі і боялися її – давалася навзнаки тривала пропаганда попів та поміщиків. Газетні шпальти ремствували – західники з острахом йшли на співпрацю з комуністами. Неспокійно було на селах, колгоспи створювалися дуже повільно і непевно, плани радянського керівництва уперто ламали куркулі та їхні поплічники. Траплялися повідомлення про окремі бандитські напади та героїчну боротьбу чекістів з антирадянським елементом. А раз про це писали радянські видання, значить реальність була в п’ять-шість разів гіршою.
  Дівчина відклала широкі газетні аркуші, вперлася підборіддям в кулак і замислилася. Картинка з її майбутнього місця роботи виходила сумна. Очевидно – нелегко доведеться їй там.
  І… що?
  По всій країні відбувалося практично те саме. Важкі, непередбачувані, голодні і вельми небезпечні будні. Будинки зруйновані бомбами, чорний хліб та консервована конина, що їх вдавалося купити на мізерні зарплатні. Черги в магазинах. Картки. Злидні. На день народження мати подарувала Олені сукню, перешиту з німецького обмундирування, а писком моди для чоловіків були офіцерські чоботи та шинелі. Серед іншого – вони відлякували злодюжок. Вулична шпана на пропечених боями фронтовиків нападати побоювалася. Бандити старші віком – подекуди й самі були вчорашніми фронтовиками. Злодії опанували вулиці. Жінки боялися нести до дому зарплатню, але й лишати гроші на роботі не наважувалися – вкрадуть. Наявність сильного друга, готового провести додому та відігнати шпану, для жіночок ставала питанням виживання.
  Друзів обирати не було з кого. Війна добряче прорідила чоловіків.
  Чутки про напади і пограбування переказували щодня. У подруги під ножами відібрали стипендію. Товариша по групі сильно побили. Кожної ночі лунали міліцейський свист, крики, постріли, лемент потерпілих та лайка сусідів…
  Чим було гірше в Західній Україні?
  Вона не знала. Вона взагалі не знала, яке там життя. Лише здогадувалася…
 
  …Жіночка з купою темних вовняних хустин, нашорошено озираючись, проходила вагоном і зазирала в кожну секцію.
  – Хусточки, дівчата, хусточки. Беріть – гарні хусточки. Дівчино! Хусточку не бажаєте?
  – Ні, – відповіла Олена, торговка звернулася саме до неї.
  – Та чого ж ви? Я вам уступлю! У вас же хустина немов у жебрачки!
  – Дякую, – холодно відрізала дівчина. – Не треба.
  Торговка пішла. Олена зітхнула – вона боялася таких випадкових торговців. Кожні комсомольські збори привчали її до думки що спекулянт – ворог соціалістичної законності, який підриває основи передової планової системи. Народний поговір до цього додавав – спекулянти часто дурили своїх необережних покупців. Продати щось з рук у розореній війною країні було і важко, і небезпечно водночас, й тому з кожного клієнта спекулянти намагалися отримати максимальний зиск, все що не виторговували – вишахровували. Обачливість рятує від біди – життя знову переконало її в цьому. В сусідній секції зарепетувала жінка.
  – Лишенько яке! Люди!!! Обдурила! Здачі недодала! Де та шльондра стара?!!
  – Та уже в тамбур вийшла.
  – Боже милостивий! За що???
  – Купила тітонька хустинку, – злостиво посміхнувся худорлявий сусід у шинелі. Явно запрошував до розмови.
  Олена не відповіла.
 
  …Вона не приховувала своїх пошуків. Про те, що вона переглядає підшивки газет у бібліотеці та розпитує друзів про життя в західних областях, знало чимало знайомців. Але дівчині на думку не спадало, що ця цікавість може стати причиною виклику на засідання первинного осередку комсомолу. Слова комсорга пролунали мов грім серед чистого неба.
  – Олено Михайлівно, а чого це ви збираєте інформацію про Західну Україну?
  Спершу – подив. Потім – страх. Придивилася – погляди активістів пекли та пронизували.
  – Але ж… Але ж я буду там працювати?
  – І що це міняє? Ви що ж, не вірите повідомленням радянських газет?
  Звісно, вона усьому вірила.
  Поки комсорг декламував довгу промову про неприпустимість сумнівів у генеральній лінії партії, дівчина встигла себе опанувати та зосередитися. Вона судомно шукала рішення – як бути? Зробила те, що перше на думку спало.
  Комсорг завершив свої розлогі риторичні вправи, і тоді, запинаючись та непевно озираючись, вона старанно процитувала рішення останнього з’їзду ВЛКСМ, в тій частині, де говорилося про необхідність знати і досліджувати рідний край, незалежно від того, в яку саме його частку закине доля у вигляді турботливої волі партії. Вона поремствувала на те, що люди, які нещодавно перебували під панами, дуже мало знають про ідеали соціалізму. З надривом розповіла про необхідність поширювати комуністичну ідеологію.
  – Але ж для цього треба бодай трохи уявляти ситуацію в тих областях, – завершила вона знову непевним голосом засоромленої школярки.
  Комсомольські ватажки їй повірили. Принаймні – вдали. Того дня лихо її оминуло.
  Але здобутий урок вона засвоїла гарно – розпитування друзів та перегляд газет припинилися. Здобувати догану по комсомольській лінії вона аж ніяк не хотіла – забагато неприємностей така догана могла принести у майбутньому. Вирушивши на нове місце роботи та життя, вона мусила осмислити глибинний сенс приказки: «Чому бути – того не оминути».
  Потяг ніс у невідоме…
 
  …– Панночку! Панночку! – Сусід тряс її за плече. Дівчина смикнулася – сама не помітила, як закуняла. – Прокидайтеся. Луцьк.
  Найкращий спосіб дізнатися – піти й побачити самій.
 
 
* * *
 
  Управління охорони здоров’я знаходилося десь біля старого костелу. Оленці в інституті це повторили тричі, забули лишень пояснити, де, власне, у Луцьку знаходиться костел. Та довго шукати не довелося. Перший же перехожий вказав дівчині на обрії потрібну баню. Вона радісно рушила за вказаним напрямком. Дісталася споруди. Сунулася до воріт, і тут…
  Стандартну, типову як для більшості радянських установ табличку біля входу, прикрашав напис виконаний простим прямокутним шрифтом: «Министерство государственной безопасности»*. Дівчина завмерла. Розпитувати про щось розхотілося зразу. Вона сунулася від воріт геть.
  – Дєвушка, ви штота іщєтє?
  На завмерлу посеред вулиці дівчину з клумачком та валізою до прискіпливості уважно поглядав ставний офіцер у форменому кітелі та синьому кашкеті з червоним околишом. Чекіст. Кругле обличчя. Безтурботні веселі очі. Його посмішка сяяла так щиро, що дівчина проти волі посміхнулася у відповідь. Від парубка повіяло теплом і турботою.
  – Я, знаєте… – Оленка засоромилася. – Мені треба до управління охорони здоров’я.
  – Так ета рядам, – відповів офіцер. – Вам вон в тот дом.
  Як же все просто!
  – Щиро вам дякую.
  – Да встрєчі, – сказав чекіст і загадково їй підморгнув.
  На цьому всі приємності скінчилися – в сірому будинку управління її зустріли вкрай непривітно. Кілька годин вона бігала коридорами, шукала потрібні кабінети, сиділа в чергах, писала якісь заяви та пояснювальні записки. Від різноманіття службовців та паперів починала пухнути голова. Але подітися було ніде – призначення вона мусила отримати якнайшвидше.
  Була дуже проста причина її приїзду у ці краї – Олена не мала права обирати сама, де їй працювати і ким працювати. Її батьки також не мали. І подружки по інтернатурі – теж. Обрати вона могла лише час коли приступити до виконання службових обов’язків – не більше.
  Грошей, взятих з останньої стипендії, мало вистачити хіба що до першої зарплатні. Родичів чи знайомих в цих краях у неї не було. Отже – призначення і тільки призначення.
  – Працювати до нас приїхали? – Спитав її вусатий чиновник у напіввійськовому френчі. – І де ж ви хочете потрапити? Певно, кортить у місті залишилися?
  – У місті? Мабуть так, – відповіла вона. – Я виросла в місті. Але, якщо накажуть…
  – Добре-добре, – замахав руками той. – Зайдіть до мене о пів-сьомої.
  – О пів-сьомої… Але ж?.. – Вона зніяковіла. Виходило, що на ніч вона мусила залишитися у місті. Треба було шукати помешкання.
  – Я повторюю, зайдіть до мене о пів-сьомої, тоді все вирішимо, – вусатий демонстративно занурився у папери.
  У відомчому гуртожитку їй виділили ліжко. Часу до візиту вона мала достатньо і не відмовила собі в задоволенні прогулятися вулицями. В Луцьку вона перебувала вперше.
  Де піти – обрала ще коли прямувала до управління, мури та вежі величезного замку, що завмер над містом, до нестями кортіло роздивитися зблизька. Ніяких жартів! Такі споруди вона бачила лише на ілюстраціях в книжках і ніколи – в житті. Ці стіни були голосом з іншої епохи, часів романтики, Робін Гуда та Квентіна Дорварда. Ноги самі несли її в потрібному напрямку.
  Давно покинута вежа вражала розмірами. Задерши голову, дівчина розглядала масивну споруду і повірити не могла, що таку громаду могли створити багато сотень років тому. Скільки ж поверхів мусить мати будинок, аби зрівнятися з нею висотою? Металеві частини воріт були суцільно вкриті іржею. Дівчина вхопила за кільце, потягла. Ворота були замкнені зсередини. Оленка торкнулася пальцями кам’яної кладки. Пройшла вздовж стіни до муру. Ні, високо, дуже високо, у голові крутилася ідея перелізти через мур, але на місці виявилося що це майже як дертися вручну на чотирьохповерховий будинок. Та й не була вона готова дряпатися на кам’яну кладку у пальто та зношених черевиках. Вирушила вздовж муру. Від давніх стін віяло холодом, сирістю і… солодкою романтикою. Вона затуляла очі і бачила лицарів, що весело бенкетували на подвір’ї. Уява малювала величезні турніри, де воїни в сяючих обладунках сходилися у двобоях за право отримати хустинку з рук прекрасної дами. Сурмили сурми, дзвеніли лютні. Колись під цими вежами дзвеніли мечами і освідчувалися у коханні. Вона засміялася від захвату. Озирнулася.
  На тлі рожевого від сідаючого сонця неба над містом здіймалися вгору бані церков і гострий шпиль лютеранської кірхи. Вечірні промені відбивалися від споруд…
  Хіба серед такої дивовижної краси могла існувати небезпека?
  Вулиця вивела її до собору – урочистого і суворого водночас. Треба було поспішати – наближався час зустрічі з чиновником управління.
  В двері установи вона зайшла вже затемна. У вестибюлі та коридорах суттєво поменшало людей. Панувала тиша у приймальні.
  Вусатий чиновник розплився у посмішці і жестом запросив її сідати до столу.
  – Чекаю-чекаю! – Повторював він, надаючи голосу якомога більше радісної шанобливості. – Радий, що не обійшли увагою. А то знаєте, як воно буває? Ну-с! Посидимо!
  Мов фокусник у цирку, він витяг з шухляди пляшку коняку, хліб, сир та ковбасу.
  – Не відмовте самотній душі в компанії. То, за що ж ми вип’ємо?
  – Я, звісно, перепрошую, – Оленка почувалася вкрай непевно. – Але я прийшла дізнатися про своє призначення. Де я маю працювати?
  – Буде! Буде вам призначення! Навіть не думайте про це! – Вусатий посунув стілець до неї і присів поруч.
  Все це їй не сподобалося. Прямуючи до установи вона чекала на важку розмову, на відмову, на подальшу Одіссею кабінетами, зрештою. Але пиятика на двох? До чого це?
  Склянки наповнилася рідиною кольору старої міді.
  Вусатий сипав жартами та вульгарними анекдотами, а сам намагався підсісти до неї ближче. Промовив якийсь неоковирний тост. Цокнулися. Вона пригубила коняк. Вусатий зразу ж заходився розповідати про якусь чиновницю, яка з чоловіком дивовижно провела відпустку – він на Лені, вона під Володимиром. Сміятися не хотілося. Холодок небезпеки пробіг у неї поза плечима.
  Знову пригубила рідину. Вусатий поліз цілуватися – підставила щоку. Груба долоня лягла на коліно. Скинула. Тоді його рука охопила її за плечі.
  Смикнулася. Видряпалася.
  – Що ви собі дозволяєте?
  Вусатий хтиво посміхнувся і прошепотів.
  – Та годі тобі ламатися. Сама ж хочеш у Луцьку залишитися.
  Вона все зрозуміла. Замах! Ляпас хлопнув наче постріл. Кров ударила в обличчя і стукала в скронях. Перекинула склянку – по столу розлилася духмяна калюжа. Чиновник розгублено тримався за щоку.
  Вона затрималася біля дверей.
  – Я прийду завтра зранку, – звідки стільки твердості у голосі? – Моє призначення має бути готове.
  Лише на вулиці вона відчула як тремтіли колінки. Закусила губу. Подих збивався і погрожував щомиті обернутися на потоки сліз. Калатало серце. Що за халепа? Треба ж було почати на новому місці роботи з такого! За що? Мамо!..
  Холодне нічне осіннє повітря остудило обличчя і вгамувало образу. Вона спробувала себе опанувати. Хай йому грець, всі проблеми – до завтра. А зараз – до гуртожитку, під душ, почаювати і спатоньки. Сльозами не допоможеш – потрібне рішення. Вона розправила плечі, вдихнула на повні груди і прискорила ходу вулицями давнього волинського міста.
  Душ виявився незвичної системи – певно, польської. Вода була тільки холодна, але встала вона під неї з готовністю. Кортіло змити з себе всі сліди того кабінету – аж до запаху. Та й не лякала її холодна вода – в гуртожитку інституту іншої не було, як такої.
  Вже сидячи в кімнаті біля маленької лампи, слухаючи сопіння випадкових сусідок та попиваючи імпровізований чай з висушеної моркви, вона перебирала в думках останні події і намагалася прийняти рішення. Що робити? Перше, що рвалося в душу – завтра ж, від самого ранку, від хвилини відкриття управління, піти до парткому і розповісти усе. Абсолютно усе. Геть чисто усе. Вони мусять відреагувати. Вони зобов’язані щось вдіяти. Навіть якщо партком лишень відкриє персональне діло – чиновникові уже стане непереливки! Вона злостиво посміхнулася. Він здобуде своє!
  Та жага помсти помалу застигала під тиском зовсім інших думок. На палаючі емоції наступав холодний розважливий спокій логіки. Так, життя чиновникові вона зіпсує, і що? Чим це допоможе їй? Коли станеться її призначення? На що їй жити, поки триватиме «персоналка»? І найголовніше – а де її розподілять в цьому разі? Дівчина зітхнула і пригубила чаю. Чиновник явно буде їй шкодити. Не сильно – такі типи не здатні на серйозні вчинки, так, гидитиме по дрібничках. З розподіленням так само – підставить. Або – злякається. То може, ну його к свиням?
  На міркування логіки знову приходили емоції. Спадала на пам´ять хтива, упевнена в своїй безкарності пика чинуші. Як нахабно він поводився! Він навіть не пробував дізнатися про її настрій – просто зразу потяг у ліжко. Тобто – тягав дівчат уже не вперше. Кров закипіла у жилах. Чим же він їх усіх брав? Обіцянками гарного розподілення? Протекцією?.. Досить!
  Цьому гадючникові треба було класти край. Завтра! Партком. Обов’язково! І хай буде, що буде.
  Коли в замку дверей установи клацнув ключ, вона зразу ж вхопилася за ручку – до входу прийшла ще хвилин за двадцять. Вестибюль. Секретаріат. Запитала.
  – А наказ про ваше призначення уже підписаний. Село Мар’янівка.
  Олена завмерла, мов громом вражена.
  – Це далеко?
  – У чорта на запічку.
  Ясно. Все закінчилося. Олена почувалася так, наче її несподівано занурили у багно. Вусатий у френчі таки підклав їй жирну свиню. Мало того, що він обрав явно найгірше розподілення з усіх можливих – досвідчений чиновник, він зробив все так бездоганно, що вона просто не мала чим відповісти. Сльози навернулися на очі. Якщо зараз вона піде у партком, це виглядатиме як звичайна кляуза молодої лікарки, невдоволеної розподіленням в глухе село. Ще вчора про наказ не було й натяку, а тепер – сокирою не вирубаєш.
  Вдихнула – видихнула. Хай їм грець. І в селі люди живуть. Труднощі треба той… сприймати гордо.
  – Як мені туди дістатися? – Запитала вона у секретарки.
  – Про це вам скажуть у будівлі костелу.
  – В МГБ? – Подиву Олени не було меж.
  – Так. Такий порядок.
  На вході до костелу, точніше – прибудови до костелу, її уважно вислухали, відправили до бюро перепусток і аж потім указали на потрібний кабінет.
  Ставний офіцер з круглим лицем і модно зачесаним набік чубом, щось захоплено вишукував серед паперів та робив помітки олівцем. Під ніс він задоволено наспівував:
 
У самовара я и моя Маша,
А на дворе совсем уже темно…
 
 
  Оленка кашлянула.
  – Вибачте, я…
  Офіцер відірвав очі від документів і обдарував увагою. Вона завмерла. Саме цей чоловік показував їй дорогу до управління. Чепурний, напрасований, веселий. Чекіст упізнав її також.
  – Так ета ви в Мар’янавку врачом єдітє?
  Його очі прискіпливо обстежили її від черевиків до хустки. Олена відчула неспокій. Погляд чекіста сильно перемінився порівняно з тим, за першої зустрічі. Тоді від нього віяло теплом і привітністю. Тепер – сухою канцелярщиною. Всіма частками тіла вона відчувала торкання його очей – холодних та нечутливих.
  Відчуття – ніби її догола роздягали.
  ________________
  * – у квітні 1943 р. Наркомат внутрішніх справ СРСР був розділений на власне НКВД і «Народний комиссариат государственной безопасности» – політичну розвідку і контррозвідку. Від березня 1946 р. всі наркомати були перейменовані в міністерства і відповідна установа отримала нову назву – МГБ (в майбутньому – КГБ). Але в Західній Україні місцеві мешканці політичну поліцію СРСР називали як звикли – НКВД.
 
 
* * *
 
  Візок хитався і підскакував. З пересторогою Олена поглядала то на візницю, то на своє майно. Точніше – на вантаж, який тягарем повиснув на її шиї. Районне медичне управління переполошила вістка про те, що в Мар’янівку їде новий лікар, – там згадали, що забули вже коли востаннє засилали ліки, і з радістю видали Оленці кілька зв´язок пігулок, ампул, баночок, порошків та інших дорогоцінних медикаментів. Все це багатство тепер підскакувало на кожній купині, загрозливо поскрипувало й всіляко погрожувало перетворитися дорогою до села на гору відходів фармацевтичної промисловості. Молодий кирпатий візниця у такт скрипу коліс наспівував якусь веселу пісеньку. Через вантаж не переймався – головне довезти, а там якось буде. Можна було тільки позаздрити такому оптимізму.
  Та вголос вона не сказала нічого.
  Від самого початку дороги Олена відчула дистанцію між парубком і собою. Молода лікарка не була віком надто старшою за візницю, проте звертався він до неї виключно як до «пані лікаря». Відповідаючи на запитання, хлопець всякчас намагався їй догодити і постійно повторював «прошу пані». Враження – ніби він був слугою, а не випадковим попутником. Вдома, на Полтавщині, суспільний статус значення не мав, розмова візниці з пасажиркою була річчю природною і загальноприйнятою. Але тут існували зовсім інші звички. Повагу і майже містичний страх до своєї особи, молода лікарка відчула зразу ж як познайомилася з хлопцем.
  Непросто відчувати себе значним цабе, як з’ясувалося.
  Дорога зробила поворот і візок потягнувся вздовж широкої галявини. А край дороги – спалена машина. В Оленки щелепа відвисла – вона впізнала армійську вантажівку-полуторку. І ще одну. І ще… Кілька авто завмерли посеред галявини – вони явно намагалися оминути якусь небезпеку, але…
  Візок проїхав повз них упритул. Обвуглені борти. Зламані двері. Охайні ряди дірочок на обшивці. Олена щось подібне бачила на вулицях рідного міста, коли повернулася з евакуації. Сліди бою.
  – Це що? Війна? Німці? – Запитала вона свого супутника.
  – Це? Нє, прошу пані, – засміявся хлопець і засвітився якоюсь дивною гордістю. – Це Помста.
  – Яка помста? – Не зрозуміла Олена. – Чия помста?
  – Не яка, а хто. Помста це, його хлопцИ. Енкаведе везло з сел людей, а помстини хлопцИ їх тут накрили. Ох, і грЕміло в лісИ тої днини!..
  Олена отетеріла. Вона збагнула, що йшлося про банду, яка орудувала у цих місцях. І візниця – приємний щирий парубок, говорив про них як про героїв!..
  Дівчина відчула сухоту у роті.
  – І що чекісти? Відбилися?
  – Нє-є-є! – Благодушно відповів юнак. – Всіх побили.
  – А люди?
  – А хто їх зна? РоЖбіглися десь.
  – Так Помста, то ватажок тутешньої банди?
  Сповнений щирої кривди погляд був їй відповіддю. Візниця почервонів і насупився.
  Співи вщухли. Хлопець занурився у себе і на всі питання став відповідати тільки «так» або «ні». До самого села всією постаттю він виказував повну, аж до презирства, байдужість до «пані лікаря». Їй балакати не кортіло також.
  Вона намагалася перетравити побачене. До райцентру було палкою кинути і тут… Бій.
  Ні. Що за всіма цими «небезпечно» та «пострілюють» стоять злочини цілком конкретних банд, вона усвідомлювала цілковито тверезо. Факт наявності бандитів у цих місцях визнавали навіть радянські газети. Вона очікувала чогось подібного. Але уявити, що банда під самим райцентром атакує колону МГБ (яку напевно гарно охороняли) і виходить переможницею – на це їй просто бракувало фантазії. Якщо тутешні харцизяки дозволяють собі таке…
  Боже милостивий, куди ж її везуть?!..
  Душу пекли запитання. Їй сильно не сподобалося все, що відбулося з нею після Луцька. Не сподобалося, що представляти її у медичний відділ району приїхав той самий капітан МГБ. Не сподобалося те, як дивно там до неї поставилися. Працівники з нею говорили настільки сухо і лаконічно, немов були за щось скривджені, або навпаки – чомусь сильно її жаліли. Чому? А ще були погляди. Погляди медиків, сповнені туги і співчуття. Погляди офіцерів МГБ, які навпаки, віддавали холодом і легким презирством.
  Чому так? Олена не знаходила відповіді.
  Візок в’їхав у село і зупинився біля одної з брам.
  – Вам, прошу пані, до голови шільради чи зразу до пані Степаниди?
  – А хто така пані Степанида?
  – Жалєбниця, – відповів хлопець.
  – Хто? – Олена не знала такого терміну.
  – Ну… ця. Сестра милошердя. Вона мешкає біля лєкарні.
  – А міліціонер? – Спитала Олена те, що найбільше хвилювало.
  – А в нас його нема, – відповів парубок і злостиво посміхнувся. – Не приживаються…
  Пані Степанида за віком годилася Олені в матері. Приїзд ліків її дуже обрадував, а от появу нового керівництва вона сприйняла вельми насторожено. Гладка і явно хазяйновита жінка, вона якийсь час уважно розглядала молоденьку лікарку, потім зітхнула і поцікавилася чи надовго та до них? Ще раз зітхнула. І зразу ж випалила, немов заучене.
  – Так у мене ж казанки на вогни! А пані лікар щойно з дороги, то напевно зголодніли?
  Почалося те, з чого любили кепкувати її товариші по інституту. Олена спробувала відмовлятися, але медсестра затягла її до оселі та усадила за стіл. Перехрестилася на ікони. Поставила перед Оленою тарілку каші, яєчню з салом, квашені огірки та хлібину з маслом. І глек духмяного узвару на додачу. В дівчини слинки потекли – такого багатства вона не бачила певно, від самого початку війни.
  Вона намагалася дотримуватися меж пристойності – їсти повільно та розважливо. Вдавалося, мабуть, погано. Пані Степанида так зітхала і качала головою, ніби перед нею сиділо голодне звірятко, яке нарешті здобуло можливість у смак від’їстися.
  – Вам, прошу пані, молоко треба пити. Бачте яка ви худенька?
  І знову – погляд, співчуття, сум. Та що ж з ними усіма таке?
  Подякувавши господині за обід, дівчина зажадала побачити робоче місце. Реальність перебільшила найбільш сміливі сподівання, сільською лікарнею була окрема цегляна споруда на кілька кімнат – кабінету, процедурної, комори і чогось на кшталт палати. Подвір’я занедбане – там буяли бур’яни, а хиткий паркан явно потребував ремонту. Натомість всередині все було чисто прибрано і навіть слідів пилу Олена не помітила.
  Пані Степанида з гордістю демонструвала білосніжні халати, простирадла та фіранки.
  – Ви, пані лікарю, собі не думайте, я порядок добре знаю! Бачить Бог – усе умію.
  Лікарня ніяк не була схожа на панський будинок, переобладнаний для потреб трудового народу, як це часто бувало у східних областях. Не нагадував він і церковну споруду. Більше за все лікарня нагадувала… власне лікарню. Проте у її зовнішньому вигляді не було й сліду від загальноприйнятого радянського стилю будівництва.
  – Скажіть будь ласка, а давно ця лікарня тут стоїть?
  – Давно-о-о-о! – З протягом відповіла медсестра. – Ще за Польщі побудували.
  – Хіба за Польщі у селі була медична установа? – Розповіді медсестри явно суперечили Оленчиним уявленням про режим поміщиків і капіталістів.
  – А як же, прошу пані? Була! Лікарі приймали. Жалібниці працювали. Я тут с першого дня, прошу пані. У палаті лежали хвори. Та-ай!
  Медсестра непевно махнула рукою. Більше про це не говорили.
  Розкладаючи ліки та інструменти, жінки несподівано стикнулися з проблемою. Обидві медички, юна і літня говорили українською, але випускниця радянського вишу, Оленка оперувала російською термінологією, тоді як пані Степанида – польською та німецькою. Довелося не просто називати препарат, а й показувати, що саме маєш на увазі. Незручність здолали швидко. Невдовзі обоє заговорили певним суржиком, що складався з російських, українських та польських слів, що були однаково зрозумілі і лікарці, і медсестрі.
  – Бачте? Все добре., – запевняла пані Степанида. – Можна хоч зараз починати приймати хворих, прошу пані.
  – Послухайте, не називайте ви мене постійно «пані»! – Заблагала Оленка. – Яка ж я пані, насправді? Називайте мене Оленою Михайлівною, або просто Оленою.
  Медсестрі ідея не сподобалася.
  – Та ні, не годиться. Оленою я сусідку-шмаркачку називаю, прошу пані. А ви ж лікар, то диплома маєте. Йорзтін*! – Заперечила пані Степанида. – Я оно, куму і подружку на «пані» називаю, а вас, прошу пані, сам пан Бог велів.
  – Ну добре, – Оленка посміхнулася і добродушно знизала плечима. – Але тоді я вас буду називати тьотя Степанида.
  На ранок вона гарно виспалася. Кімната лікаря містилася в самій лікарні і мала окремий вихід на двір. Ранок зустрів її яскравими променями сонця і глечиком молока принесеного тіткою Степанидою. І ще – настороженим перешіптуванням. Виглянула у вікно. На подвір’ї юрмилися люди. Тьотя Степанида вже вимивала підлоги у кабінеті.
  Умилася. Поснідала. Вдягнула халат. І почалося.
  День пролетів непомітно. Без відпочину і перерви Олена розглядала горла, слухала дихання, призначала ліки, робила перев’язки, а також давала користі і дуже корисні поради. Коли годинник вказав на першу, вона відчула що з ніг валиться і готувати їсти вже не має сил. Аж тут на обід її запросила тьотя Степанида – пригостила своє юне керівництво смачним борщем зі сметаною. З’ясувалося, що за поляків опікування лікарем так само входило до обов’язків медсестри.
  Наступного дня потік хворих зріс ще більше. До мешканців Мар’янівки, явно додалися дядьки та жінки з навколишніх сіл. З чим тільки до неї не приходили?! Вусатий довготелесий чоловік скаржився на зір. Болів зуб у низенького плюгавого дядька. Гордовита господиня показувала ногу, поранену у війну осколком і скаржилася що «оце як дощ мусить бути, то болить як дурна». Ще один хазяїн возом привіз трьох здорових діточок і зажав, аби їх оглянули «чи нема ніде якої холєри»? У довгій черзі люди сварилися за місце і кілька разів їй доводилося виходити і закликати до порядку. Діяло мов наказ офіцера на рядових. Але потік людей не зменшувався.
  Як голодний хапається за хліб, з переляку що зараз віднімуть, так само ці люди здобувши нагоду отримати фахову медичну допомогу, намагалися скористатися нею зараз же.
  – І чого це їх стільки? Я ж нікуди не поспішаю! – Дивувалася дівчина ввечері.
  – То ви не поспішаєте, а вони – спішать, – загадково зауважила медсестра.
  На третій день до неї завітав незвичний відвідувач. На відміну від інших мешканців села – не зіпсованих освітою простих хліборобів, цей чоловік виглядав культурним і начитаним. Олена відмітила манеру триматися, притаманну інтелігентній людині.
  – На що я скаржуся? Та от знаєте, кашляю постійно, – сказав відвідувач гарною львівською говіркою.
  Олена прослухала легені. Одяг відвідувача наскрізь насочився запахом міцного тютюну.
  – А ви не пробували менше палити?
  Чоловік посміхнувся.
  – То так, грішний, мушу визнати. Ми з вами незнайомі. Я учитель – діточок тутешніх навчаю. Звати мене Микола Несторович…
  Тітка Степанида вийшла з кімнати, і учитель несподівано нахилився до неї впритул.
  – Ні про що не питайте мене. Забирайтеся звідси. Знайдіть будь-яку причину – і тікайте. Це страшне місце. Коли ви в цьому переконаєтеся – буде пізно. За всяку ціну, я благаю – уїжджайте!
  Скрипнули двері. Увійшла медсестра. Учитель підвівся.
– Красно дякую за прийом. Тут так давно не було лікаря…
  Медсестра нагородила його пронизливим поглядом, але промовчала.
  День добіг кінця. Дівчина вдягнула своє пальто, обмоталася хусткою і вийшла на вулицю прогулятися. У цьому селі їй судилося провести щонайменше пару років, тому треба було помалу його досліджувати. Село, за полтавськими мірками було мале – ближче до середнього. У центрі невеличка церва збудована пару сот років доти. Коротенька вулиця від церкви виводила на широкий майдан, який щосуботи перетворювався на великий базар. Кілька вулиць від майдану розходилися променями в різні боки і там розгалужувалися на провулки. Хати переважно дерев’яні, що різко відрізняло село від Наддніпрянщини з її мазанками. Лише очеретяні стріхи були такі самі, як вдома. І нічогісінько загрозливого.
  За парканом, на подвір’ї хазяїн з ножем розглядав курей. Олена наблизилася.
  – Слава Ісусу Христу! – Хазяїн зняв капелюха і вклонився.
  – Доброго дня, – привіталася лікарка.
  Той дещо скривився і демонстративно повернувся до свого заняття. Хазяїн прискіпливо оглядав курей явно обираючи яку зарізати. І погляд його видався дівчині дуже знайомим. Спокійний, байдужий, з легким презирством. Вона завмерла. На пам´ять сплили червоні погони, кашкет з синім околишом – саме так на неї дивився капітан з МГБ. Немов оцінював, підійде – не підійде. Для чого?
  «Знайдіть будь-яку причину – і тікайте. Це страшне місце», – благав її учитель. Страшна здогадка пронизала мозок.
  До хати тітки Степаниди добігла прожогом.
  – Скажіть мені, це дуже важливо, – вчепилася вона в свою медсестру. – Я мушу знати. Що сталося з моєю попередницею?
  Тітка Степанида засмутилася і поглянула з досадою. Опустила очі. Підхопила рушник і витерла руки.
  – Так що з нею сталося? – Не заспокоювалася Олена.
  – Її Помста забив, – відповіла медсестра. – І лікаря, що до неї тут був – так само.
  Ноги стали раптом слабкі-слабкі…
  ________________
  * – Йорзтін – від нім. Arztin, «лікарка»
 
 
* * *
 
  Над лугами здіймалася пара, і перші промені сонця розсипалися в ній на сотні дрібних іскорок, спалахи яких відбивалися на траві, парканах та на стінах хат. Свіже ранкове повітря холодило груди. Горобці на подвір’ї за шматок хліба затіяли галасливу смішну бійку. Та закутаній у хустку Олені сміятися не кортіло. Краси вона не помічала.
  Дорогою біля лікарні до школи поспішали діточки. Побачивши на ґанку сумну лікарку вони скидали капелюхи і радісно промовляли: «Слава Ісусу Христу!» Дівчина їм заздрила. Сльози навернулися від згадки про те, як сама вона так само бігла вулицею з ранцем за плечима. Хотілося туди – додому. До мами. Зануритися в її тісні обійми і заховатися від усього світу. Від цього місця, звідки вона й сама воліла тепер втекти хоч на Камчатку. Аби – звідси.
  Від моменту, коли їй стала відома сумна доля її попередниці, вона бадьорилася, посміхалася, повсякчас вдавала впевненість, але варто було залишитися в своїй кімнаті наодинці – і хвиля жаху накривала її з головою.
  Стало зрозуміло, чому селяни поспішали на прийом, що ноги несли. Не відчуваючи до неї ніяких сентиментів, вони розважливо усвідомлювали, що лікар до них приїхав ненадовго – скоро його уб’ють. Два прецеденти на їхніх очах уже відбулися. Не тільки лікарі, але і міліціонери не приживалися в цьому селі. Олена дізналася, що означала глузлива репліка візниці – кілька уповноважених міліції, що приїздили до села, майже зразу були знищені бандитами Помсти. Вона була тут сама-самісінька серед не надто дружніх людей. Хто її захистить?
  Треба було забиратися.
  От тільки куди забиратися? Як?
  Повз чахленький лікарняний паркан до хиткої хвіртки наблизилися двоє чоловіків. Олена впізнала голову сільради, який вів за собою кремезного немолодого дядька у баранячій безрукавці та фетровому капелюсі. Дядько був згорблений і похмурий, виглядав побитим життям та пригніченим злиднями. «Як зразу не ламається дуб – то лозиною гнеться» – чомусь подумалося їй.
  – От, пане Макаре, холоди коло воріт, а в лікарні дров ніц нема. Треба допомогти.
  – Добре, – покірно відповів чоловік.
  – Ви ж розумієте, пані лікаря кривдити ніяк не можна. Все має бути зроблено у луччому вигляді.
  Низенький хитруватий чоловічок у потертому кашкеті, голова сільради завжди старанно силився піднести Богу свічку і чорту коцюбу водночас. В райвиконкомі він промовляв про блага, що їх несла на село партія Леніна-Сталіна. Вдома – разом із родичами ремствував на завеликий продовольчий податок. З владою – бігав на партійні збори. В селі – натхненно хрестився у церкві. Якби Олені сказали, що цей дядько водночас пише доноси в МГБ і має зв´язок з бандою Помсти – вона б не здивувалася.
  Все життя її привчали таких пристосуванців ненавидіти. Нині ж вона зраділа йому від щирого серця. По-перше, самотність гнітила, і дуже їй хотілося побалакати бодай із кимось. А по-друге, прихід голови нагадав, що у цьому селі існували люди яким вона була небайдужа – голова сільради так зрадів лікареві, що заходився опікуватися нею, немов невісткою.
  Дровітню гості оглянули з усіх боків і лишилися незадоволені.
  – В такому сараї, прошу пані, не дрова складати, а сніг у тенета ловити, – буркнув кремезний вусань.
  – І паркан у вас того… Як в того Панька, що злодіїв не боявся бо сам серед них гуляв. Ні, не годиться. Треба наново робити.
  – Ой, Макаре, та хто ж його тут зробить? – Зарепетувала тітка Степанида, що прибігла до лікарні також. – Невже то пані лікар мусить за сокиру братися?
  – Не галасуй, – відповів Макар байдуже. – Зараз хлопців прижену – усе зробимо. Не велика хвилософія.
  За півгодини до лікарні зійшлися чоловіки з сокирами та пилами. Потім конями притягли з лісу колоди. Робота закипіла – дядьки та хлопці заходилися рубати сучки, пиляти дошки, заганяти молотками цвяхи. Під задоволені гуки хитка дровітня була розламана вщент, і на її місці почав зростати гарненький міцний сарайчик.
  Олена з тіткою Степанидою розклали велике багаття і кидали в нього всі дерев’яні відходи виробництва. Горіло добре – жар зігрів їй руки. Зігрілася душа. Смуток у серці повалився як та хитка дровітня. Навколо неї не дуже знайомі чоловіки натирали мозолі, вручну вбивали у землю палі, закидали нагору дошки – опікувалися нею. Все – аби їй було тепло взимку. Вона була їм потрібна.
  Посміхалася чоловікам – вони посміювалися у відповідь:
  – Не сумнівайтеся! Схочете зимою замерзнути, прошу пані, – а не вийде!
  Макар не виділявся з юрби – працював на рівні з усіма. Але авторитет його серед трударів був безперечний – Олена в тому переконалася. Його всі слухалися. Навіть просте побажання бігли виконувати, не гаючись. І ніби не було нічого значущого у цій згорбленій постаті. Але… Одна секунда. Лише на мить вона перетнулася поглядом з Макаром. Густі вуса. Кривий ніс. І погляд – гострий, мов багнет – власник цих очей був людиною дуже твердої вдачі. Пан Макар відвів очі, зсутулився і знову виглядав зламаним та жалюгідним. Зовні.
  Сонце сіло. Робота завершилася, і жінки накрили на стіл. Чинно і з достоїнством, майстри почастувалися обідом, і що здивувало Олену – навіть не торкнулися горілки.
  – Макаре, а де ж то твоя господиня?
  – Удома сидить, – відповів дядько. – Жалиться, що спину їй ломить другу днину.
  На ранок робота заходилася знову. На очах в дівчини лікарню повільно оточив новенький паркан. Дровітню вкрила очеретяна стріха. Хлопці дуже старалися і обіцяли все закінчити протягом пари годин. Проте надмірно не поспішали, робили все ґрунтовно і з любов’ю. Несподівано вона згадала слова учителя – і розсміялася. Страшне місце!
  Радістю серце сповнювало спостерігання за роботою хлопців. Жваво та захоплено, з жартами та приказками селяни закопували стовпчики, кріпили рейки, вирізали та прибивали штахети. Яка до біса небезпека? Яке страшне місце? Навіщо тікати?
  Втім, була дуже проста причина, чому вона не могла поїхати з цього села навіть якби дуже сильно захотіла – за законом вона не мала права сама міняти місце своєї роботи. Вся радянська країна жила в цих умовах. Ще до війни добровільний порядок працевлаштування в СРСР був скасований, і відтоді після навчання роботу отримували за розподіленням, з вищої волі партії і уряду. Країна готувалася воювати.
  Війна закінчилася. А порядок працевлаштування ніхто не відмінив. Жодного вибору. Тільки перевід.
  Самочинне звільнення з роботи вважалося кримінальним злочином і каралося відповідно. Кожен громадянин їхньої величезної держави був надійно прикріплений до робочого місця – безпаспортний селянин не міг залишити колгосп, а робочий та інженер – завод. Про службовців годі й казати. З роботи на роботу переходили лише переводом – за наказом керівництва та за згоди партійної організації підприємства. Або – за наказом згори. Оленка теж пройшла через це. Призначення її до цих місць було підписане, затверджене та схвалене – лишалося коритися.
  Думка про втечу була божевіллям від початку до кінця. Куди тікати? Додому, до Полтави? Там її знайдуть. На ударні комсомольські будівництва? Без документів? Без диплому, що лишився в районному управління охорони здоров’я?
  Олена не раз обмислювала становище і для виїзду з села не бачила жодної можливості.
  Тепер – не мала ще й бажання. Мов дитина, вона раділа новенькій хвіртці, що зачинялася легко, надійно і без жодного скрипу. Де їй ще зроблять таку?
  Дядьки зібрали інструмент і розійшлися по домівках. В дровітні буяв п’янкий смолистий запах свіжерубаних дров.
  – А ви цього пана Макара знаєте? – Спитала вона в тітки Степаниди.
  – Федорчука? А як же – знаю. То ж мій кум, – медсестра весело засміялася. – Він навіть залицявся до мене колись, прошу пані. Молоді були… Він гарний хазяїн. Як де яка толока, то він перший.
  – А що зі спиною у його дружини?
  – Ой, та в неї то постійно, – медсестра відмахнулася, мов від дурної згадки.
  Ідея виникла сама собою і сподобалася зразу ж. Серед мешканців Мар’янівки й кількох сусідніх сіл, Макар був один з небагатьох, хто жодного разу не приходив до неї на прийом. Якщо гора не йде до Магомета – чому б Магомету не сходити до гори? Її допомоги там потребували.
  Вона дочекалася, поки тітка Степанида піде додому – чомусь боялася, що сувора медсестра не схвалить її задум. Зібрала в сумку ліки та деякий інструмент. Накинула на плечі халат і лише потім пальто. На селян її білий халат справляв таку саму дивовижну дію, як і однострій офіцера на рядових – гріх було не скористатися.
  Невдовзі вона дісталася високих міцних воріт господи Федорчуків. Постукала. Дивно – за парканом не загарчали собаки. Олена штовхнула хвіртку. Заглянула.
  Вона присягнуться могла, що бачила як три тіні миттю розчинилися в дверях оселі. Невже в Макара гості? Зайшла на широке подвір’я. Дивно – ані качки, ані курки, ані поросяти. Двір наче вимер. Олена озирнулася навколо. Хотіла привітатися, але губи якось самі промовили звичне в цих місцях:
  – Слава Ісусу Христу.
  – Навіки слава, пані лікарю, – зі стодоли донісся голос пані Федорчукової. – От не чекали – не гадали! Та проходьте ж до хати! Боже, а я, прошу пані, і чим почастувати вас не маю…
  Чудасії продовжувалися – ніяких гостей у хаті не знайшлося. В кімнатах панував спокій – висів у повітрі пил, поскрипувала лампада біля ікони, дрімав на ліжку молодий парубок. Подиву не було меж. Невже привиділося? А таке ж реальне було видовище…
  Вона скинула пальто і лишилася у білому халаті.
  – Зайдемо в іншу кімнату, – наказала вона господині. – Скидайте сорочку. Поверніться спиною.
  Білий халат сподівання виправдав цілковито. Пані Федорчукова завмерла, розгублено закліпала і сама кинулася виконувати всі накази худенької юної дівчини. Негаразди життя під Польщею прищепили всім їм дивовижну слухняність – Олена в цьому переконувалася щомиті.
  Вони закінчили огляд, коли з дверей донісся кашель, і до оселі важко увійшов хазяїн. Олена розгубилася. Поруч з цим чоловіком їй ставало ніяково – накатувала невпевненість, і починало нудити під грудьми. Мов маленька дівчинка соромилася. Лікареві це не личило. Зібравши у кулак всю волю, вона напустила побільше холоду у голос і суворо промовила:
  – Я виписала вам мазь. Мазати спину треба двічі на день – зранку і ввечері. Особливо ретельно натирайте поперек, – вона обернулася до господаря і поглянула з-під лоба. – А вам, товаришу хазяїне, треба винести догану. До чого ви жінку довели? Дружина скаржиться на болі – чому не приводите до мене у лікарню?
  Макар у відповідь пробурчав щось на кшталт, «все в руках Божих» та «ми ж люди прості, неписьменні».
  Нестримне бажання «завдати користі» захопила її ще дужче.
  – А хлопець чому лежить? Він не хворий?
  – Та ні, – відповів хазяїн. – Нога в нього болить. Поранив.
  – Та ви що?! – скрикнула Олена. Вона вже уявляла, що побачить на місці цього «поранив». – Ану покажіть!
  – Не треба, – різко відсахнувся від неї парубок.
  – Пані лікарю... – почав був Макар.
  На мить Олена завмерла. Повітря стало холодним – майже морозним. І господар, і парубок дивилися на неї суворо, насторожено, вороже. Господиня ховала очі. Олена стиснула зуби. Першим бажанням було вискочити в двері і тікати, але вона втримала себе в руках. Хлопець явно потребував допомоги.
  – Збагніть, ви…
  – Макаре, – несподівано промовила господиня, благаючи. – Хай може, пані лікар подивиться? Гірше не буде.
  – Так-так! Не смійте заперечувати, – Олена вперла руки в боки і промовила так різко, що тремтіння в голосі було майже не чути. – Негайно покажіть мені рану.
  Передчуття не зрадили – в лице ударив міцний сморід гниття.
  – Боже мій! Що ви наробили? Ви… Та ви розумієте, що з ним? Його уже треба відправляти у район.
  – Я в район не поїду, – слабким, але твердим голосом мовив хлопець.
  – Хворий! Вас не питають, – буркнула Оленка і обернулася до батьків юнака. – Як це сталося?
  – На покосі, – відповів Макар, встромивши погляд у підлогу. – Бавилися хлопці. Хвилософія, хай би її… Пані лікарю, в район ми не поїдемо. Ніяк.
  – Ставте воду на вогонь. Негайно!
  Олена відкрила сумку і переглянула вміст. Не густо, звісно. Але надати першу допомогу цілком можливо. Що потрібно негайно – зробить, а там хай приходять до лікарні самі.
  – Візьміть його за руки, – наказала вона пану Макару. – Тримайте міцно, я мушу розрізати гнійник. Хлопець залюбки може залишиться без ноги.
  Тільки б зробити усе правильно, повторювала вона сама собі. Ой, не проста це річ, робити справу і брати всю відповідальність, коли на тебе дивляться три пари очей – хто з недовірою, хто з острахом, а хто з надією. Легко було в інтернатурі, коли завжди поруч був досвідчений керівник, який поправить і спрямує. А зараз…
  Хлопець кілька разів скрикнув. Дівчина вичистила рану. Роздивилася детально – і видовище зразу їй не сподобалося. Вона згадала відзнаки рани від гострого залізного предмету. Рівні краї. А тут…
  Обробила препаратами вражене місце. Наклала пов’язку. Затягнула кінці бинта вузлом і… стримала обурення, що хвилею здійнялося в серці. Її дурили, мов дівчинку.
  Макар злив воду, Олена вимила руки. Взяла рушник.
  – Це не коса, – промовила вона твердо. – Не треба мати мене за ідіотку. На такі рани я надивилася ще у війну. Це – осколок. Скажіть мені чесно, що сталося з хлопцем?
  В повислій тиші вона почула, як за іконою павук плів павутину.
  – Міна то була, – відповів Макар. – Німецька. З війни. Дякувати Богу, ногу не відірвало.
  – Так чому ж ви?.. – Скрикнула Олена.
  – Йой, пані, – сумно вимовила дружина Федорчука. – Ви у місто напишете, а хто, прошу пані, підтвердить що саме так було? Приїдуть. Заберуть хлопця. Така хвилософія.
  Олена сплеснула руками. Наївність пояснення та боягузтво цих, взагалі-то дорослих, людей роздратували її до краю, і край той полився з горла у вигляді слів. Гострих, як той осколок.
  – Слухайте, чому ви всі такі залякані? Чому ви навіть собі шкоду робите, аби тільки комусь не потрапити на очі? Ну хто вам сказав, що я десь доповідатиму про його рану? Та запишу «травма ноги», і хто мене перевірятиме? Просто поясніть мені – і все. Скажіть, ну невже можна бути такими безпорадними?
  Залишатися далі не мало сенсу. У кілька рухів вона зібрала сумку, накинула пальто і вийшла в двері. Федорчук сунув за нею вслід. Біля хвіртки, він несподівано наздогнав її, схопив за руку. Оленка обмерла.
  – Пані лікарю, я… Тої… Дякую вам. За сина. Бачить Бог – ніколи не забуду.
  Хотілося брутально вилаятися. Покинути це місце – радив їй учитель. Як же ж легко мудрилам поради давати! А як їй його покинути? Де тікати? І взагалі…
  Хто про них усіх тут подбає?
 
 
* * *
 
  Немолода жінка у чорній хустці та темній сукні не першої свіжості.
  Вона побачила її, коли вибігла за водою – та сиділа від черги осторонь, наче втомилася і присіла на призьбі. Розпитувати її Оленка не стала – навіщо? Якісь півгодини – і жінка сама завітає на прийом. Не всі відвідувачі могли похизуватися гарним вбранням та новими черевичками, й дівчині завжди ставало шкода людей прибитих злиднями. Тому й звернула увагу.
  Час минув. Прийом завершився, але жіночка у кабінеті так і не з’явилася. Оленка встигла про неї забути та коли вийшла на подвір’я знову – неборака сиділа на тому самому місці у тій самій згорбленій позі. «Соромиться», – вирішила Оленка і рішуче направилася до неї. Вже не вперше траплялося таке, що люди долали десяток кілометрів, аби дістатися її кабінету, і не знаходили сил, аби подолати двері. Треба було проявити ініціативу самій.
  – Ви до мене? – Спитала вона. – Ви погано почуваєтеся? Що у вас болить?
  Жінка здійняла очі. Біль і відчай. В неї тремтіли пальці і збивався голос.
  – Я?.. Так, до вас… Тобто… Не зовсім, але…
  – Проходьте до кабінету.
  Жінка силилася щось відповісти, але дівчина рішуче взяла її за руку і завела до себе.
  – Сідайте, – вона вказала на стілець. – Хто ви? Ім’я, прізвище?
  Та закрила обличчя руками і схлипнула. Вона вся тремтіла. Олена відсунула стілець і рушила до банки з водою, що стояла на підвіконні. Як їй набридли ці фокуси!
  – Випийте, будь ласка, – склянку вона сунула жінці в руки. – Спробуйте себе опанувати. Скажіть мені, де ви проживаєте?
  – За селом, – промовила та. – На покинутому хуторі.
  – Що? – Молода лікарка не збагнула. – На хуторі? А чому на покинутому?
  Жінка зробила великий ковток і поставила склянку на стіл. Зчепила пальці.
  – Скажіть мені, товаришу врач, аткуда ви родом?
  – З Полтави, – відповіла Олена.
  – А я з Дніпропетровщини, – відповіла жінка і підняла очі. – Ми живем тут нелегально. Ми біженці. Від голоду втекли з Васточнай України.
  Від подиву Олена сіла на стілець. Струхнула головою. Вона чула не просто про людей, яких голод та злидні кинули у Західну Україну в пошуках хліба, а про таких, які рятувалися серед тутешніх мешканців усією сім’ю. Чути-чула, а бачила вперше. Що з цим робити – вона не уявляла.
  – Ми стараємся не появлятися в селі зайвий раз, – казала жінка. – Але Катя… Це моя дочка. У неї жар. Вона мучиться, просить пити і не може їсти. Моя дитина гасне на моїх очах. Товаришу врач, у вас є мати… Заради неї, умаляю, спасіть мою дитину!
  – Пані лікарю, я додому піду, – тітка Степанида зазирнула у кабінет. – Син з онуками завітати обіцяли.
  Зрозуміло. Медсестра нічого не бачила й не чула – вгамувала допитливість і втекла. Чудово уявляла міру наслідків від допомоги біженцям. Ці люди тут не мусили знаходитися. Вони порушували закони про прописку, про працевлаштування тощо й тощо. Своїм вчинком вони самі поставили себе поза законом. Допомога біженцям означала неабиякі проблеми, тож не дивно, що тітка Степанида обрала від цієї справи лишитись осторонь. У жіночки-біженки – дитина, а в медсестри родина, діти, онуки. Рішення Оленка мусила приймати сама.
  В кімнаті вони лишилися удвох.
  – Опишіть, будь ласка, мені симптоми. Що з вашою донькою?
  Жінка заговорила. Олена слухала і розуміла – не зможе вона зараз їй відмовити. Вона не хотіла – до сказу не хотіла переступати через закон, їй, зрештою, було нелюдськи страшно. Але жінка сиділа перед нею безсила і розгублена. Співчуття заполонило серце. До болю знайомий опис підказував, що йдеться про типове вірусне заостудне захворювання – щоправда, запущене. Лікар помалу взяв гору над законослухняною громадянкою.
  – Я піду разом з вами. Подивлюся сама.
  Чоботи на ноги, пальто на плечі, сумка через голову – і вперед.
  Покинутий хутір знаходився неподалік від села і зовні виглядав цілковито безлюдним. Біженці зайняли дві кімнати, що вікнами виходили на двір, але, напевно, спостерігали за місциною навколо. Коли жінка наблизилася до воріт їх відімкнули зсередини. Дітей виявилося троє – двоє хлопчиків і дівчина, що нині в поту лежала на ліжку під кількома старими ковдрами. Олена зразу ж наказала зняти шибки.
  – Їй потрібне свіже повітря! Хіба ви не знали? В такому смороді навіть здоровий занедужає.
  Становище хворої виявилося дещо гіршим, ніж вона собі уявляла: збільшені лімфатичні вузли та червоне горло в білих цятках чітко вказували на фолікулярну ангіну. Оленка видала хворій аспірин та антибіотик. Забезпечила батьків таблетками і детально розповіла, що й коли приймати.
  – У селі купите соду. Полоскати чотири рази на день, пів чайної ложки на кружку теплої води. Пиття, пиття, пиття – обов’язково! Тепле. І, будь ласка, не пускайте до неї інших дітей, ангіна – інфекційна хвороба!
  – Олено Михайлівно, ми так благадарні вам, – постійно повторювала мати-біженка. – Але нам зовсім нічого вам дати.
  – Пусте. Це дитина, – Олена швидко зібрала сумку і накинула пальто. Не втрималася від повчання. – Якби ви були удома – Катрю просто поклали би до лікарні.
  Жінка приречено похитала головою.
  – Там лікарня хворими від недоїданія забита. Хворим більше – хворим менше.
  – Невже все настільки погано?
  Похмурий і весь час мовчазний хазяїн спробував щось сказати, але під поглядом дружини втримався, махнув рукою і вийшов геть.
  – Там, Олено Миколаївно, так, що ми тікали звідти разом з дітьми аж сюди. Тричі нас питалися затримати в поїзді. Один раз ледь не арештували під Рівно. А тут хоча б тихо.
  – Як же ви живете?
  – Так і живемо. До тих хазяїв наймаємося, до інших. Руки нужні. Там жита дадуть, там картоплі, там одежу якусь стареньку. Трохи харчів назбирали. Якщо ніхто не помішає – зиму переживемо.
  Певно обличчя лікарки виказувало забагато недовіри, бо жінка стала виправдовуватися.
  – Розумієте, нам самим не нравицця таке життя. Але що поробиш? Як тільки закінчиться голод, ми поїдемо додому. Але зараз нам харашо тут.
  Істота з іншої планети… Олена з жахом уявляла, до чого ж треба довести людину, аби їй кортіло лишитися на цьому хуторі, де напевно…
  – Тут також не затишно, – зауважила дівчина. – Вибачте, але я не можу не спитати. До вас сюди заходили бандити?
  – Бандерівці? А як же! Заходили, – байдуже відповіла мати. – Кожен раз, як пройдуть – заглядають.
  Від хвилювання закалатало серце.
  – І… як?
  – Перший раз я від страху ледь не померла. Помста... він вапщє-то спокійний, але коли лютує, то страшний, мов смерть. Автоматом розмахував. Кричав, якщо ми співатимемо для НКВД, то краще нам самим убратися. Я умаляла, казала про голод, просила, бо в нас діти. Він промовчав. А коли уходив – оставив мішечок з бараболею. Сказав, аби дітей нагодувала…
 
  Думки роїлися під скронями, але ніяк не складалися в єдиний упоряджений ланцюжок. Дорогою додому Олена намагалася думати про щось стороннє та другорядне, аби відволіктися від реальності, але розмірковування приходили щоразу до одного й того самого: «Докотилася ти, Олено Михайлівно, ой докотилася».
  Два місяці тому вона собі уявити цього не могла. Вона сиділа посеред села, де їй реально загрожувала смерть. Вона щойно надала допомогу хлопцеві, пораненому в ногу нібито осколком німецької міни… Міни? Німецької? А що, як ні? Вона чудово розуміла, що так само це міг бути осколок ручної гранати, кинутої солдатом Внутрішніх військ у бандитів Помсти. Міг. А чи був?
  Все це було коливання на межі закону – але, все ж таки, коливання. Нині ж вона закон переступила остаточно. Вороття не було. Допомога нелегалам – злочин. За законом, вона мусила негайно їхати в район і повідомити про заселенців хутора першому-ліпшому офіцерові МГБ. Мусила. Але – не хотіла.
  Хіба винні ці люди, що рятуватися від голоду вони змушені серед лісу, де хазяйнує банда?
  Голова йшла обертом. Оленка пригадала про мішечок картоплі, який бандити залишили біженцям. Виходило так, що радянська влада змусила жінку покинути рідні місця і рятуватися втечею, а в той самий час бандерівці…
  Про таке і думати було страшно.
  «Як тепер ліки списувати?» – питала вона сама себе.
  Звук мов від удару дошкою об дошку пролунав від околиці. Смикнулася. Озирнулася. Над крайніми хатами в небі здійнявся стовп диму і хмара пилу. Ще удар. Ще.
  В повітрі немов застрекотав коник. Йому відповів другий. Третій. Восьмий.
  – Лягай! – Ревіли за парканом.
  Метушня навколо. Мати підхопила дитину і зникла з нею в проймі дверей. Чоловік пригинаючись заганяв худобу до сараю.
  Гул джмелів біля вуха. Удар. Тріски в лице. Три охайні дірочки прикрасили фарбовану дошку паркану. Сорочка стала полотном. Вона прожогом добігла до лікарні. Очевидно – на околиці села лунала перестрілка, і кулі-дури разили всіх навколо, не розбираючи, селянин ти чи лікар.
  Замкнула хвіртку. Кинула сумку в кабінеті. Її трясло. От і сталося. Зараз прийдуть і… Забігла у комору й озирнулася зацьковано. Під лави!
  Постріли безжально били по вухах. Вчепилася в кулак зубами. Вона не хоче. Ні! Цього не буде. Її не уб’ють, як тих лікарів до неї. Не знайдуть.
  За що?
  Сильно грюкнули у хвіртку. Дівчина смикнулася, але з під лав не вилізла. Втиснулася в підлогу. У хвіртку загрюкали знову.
  – Аткривай, мать тваю! Бистра!
  З дитинства знайома лайка оживила. Оленка підхопилася, випірнула з комори і побігла до виходу: «Бандити Помсти так не лаються! Вони не говорять російською!»
  Зламана хвіртка валялася на землі. У двір забігли озброєні чоловіки у пілотках, плямистих маскувальних халатах та прорезинених плащах. Плащ-наметах, згадала Олена.
  – Ти хто? Мєдсєстра?
  – Я лікар.
  – Калі лікар так лєчі, – буркнув один з чоловіків, певно командир. Озирнувся до інших. – Пулємьот возлє каліткі! Рассєяцца па пєрімєтру. Оружиє к бою! Всьо што двіжєцца – враг.
  До палати вже тягли ношу на плащ-наметах – важких поранених. Дівчина зміряла пульс.
  – Кладіть під стіну. Він уже мертвий.
  – Мля! – Вилаявся сухорлявий чоловік з густими обвислими вусами.
  Другого пораненого поклали на стіл. Він був живий, але дуже важкий – скручена у валик ганчірка була бинтом через пахву притягнута до шиї. Пошкоджена вена. І, судячи з хрипів, – горло.
  - Тримай пальцем тут, - наказала вона сухорлявому. – Я мушу зняти пов’язку.
  Побачене вразило – з пробитої горлянки з диханням виривалися краплі крові. Зовсім юний, майже хлопчик, парубок хрипів та булькав. Судомні руки. Жах у широко розкритих очах.
  – Доктар, можна што-нібудь сдєлать? – Запитав один з солдатів.
  – Не заважайте!
  Внутрішня кровотеча… Потрібні вентиляція легенів та киснева терапія… Але де узяти обладнання? Кров назовні зупинити не штука, а всередині? Що робити?
  Хлопець сильно захрипів та вигнувся дугою. Обм’як. Завмер розслаблений. Оленка вдихнула і стримала сльози. Такий молодий!..
  Підняла віко. Зіниці не рухалися.
  До палати завалився командир загону.
  – Ну што?
  – Відійшов, – промовила вона тихо. – Йому я більше не потрібна.
  – Тваю мать!.. Пєрєвяжи ранєних, – командир обернувся до кабінету. – Сєржант! Связь!
  Біля її столу в кабінеті чаклував солдат у маскхалаті. Ящик радіостанції хрипів та шипів.
  Мертвих склали у куткові, віддаленому від вікон – аби не заважали ходити живим. Оленка працювала мов заведена. Проста, дуже гарно знайома робота відволікала від всього – від страху, від дурних думок, від передчуття жахливого. Йод, бинт, джут, анальгін, стрептоцид.
  – Потерпи трошечки, все заживе, – казала вона солдатові у червоних погонах.
  – Спасіба, доктар.
  В кабінеті скавчала рація.
  – Ті-і-і-у-у-у! У-у-у-і-і-і-і! П-ф-ф-ф! Ш-ш-ш-ш!
  – Наваград! Наваград! Я васьмьорка, я васьмьорка! Как слишитє мєня, прійом! Прійом!
  – Ту-у-у-і-і-і-і!
  На вулиці застрекотав кулемет. Поранені вхопили зброю. Рослий командир з ППШ* навперейми висунувся у двері.
  – Што за чьорт?!
  – Мєлькнул кто-та на уліце, таваріщ старший лєйтєнант.
  – Палєгчє там! Всє патрони на сєлян патратіш!
  Тим часом рація ще раз форкнула, хрюкнула і заговорила людським голосом. Зрадів радист.
  – Да! Да! Наваград! Прійом! Я васьмьорка! Таваріщ старший лєйтєнант, связь!
  Командир вхопив слухавку.
  – Наваград, я васьмьорка! Возлє Мар’янавкі папал в засаду. Помста, кто же іщьо? Єво бандіти. Імєю двацать трєтіх** і двєсті шистих***. Висилайтє сорак. Што? Сорак висилайтє!
  Командир почав зриватися на крик.
  – Какой к матєрі бліжє к райцентру? Мнє двєсті шистих тянуть нада! Давай евакуацию!.. Што? Да прадєржусь я скока нада!.. Я сіжу в бальніце в центрє сєла, єслі тут щас начньоцца рубка, палавіна хат накроєцца, нє скажу чєм. Помста на такоє нє пайдьот, он сваіх нє падставіт. Што? Да. Харашо. Слушаюсь! Ждьом.
  Командир кинув слухавку на ящик рації.
  – Канец связі. Будєм ждать. Транспарт скора прібудєт. Абєщают чєрєз час.
  Командир усівся біля стіни, зняв з шиї автомат, насунув пілотку до носа. Завмер, ніби закуняв. Бійці зайнялися хто чим. Клацнув затвор. Хтось застогнав.
  Дівчина зав’язала бинт і так само присіла біля столу. Оперлася спиною. Думки в голові пролітали веремією, і лише одна повторювалася знову й знову: «Тепер зі списанням медикаментів – ніяких проблем».
  Радист крутнув ручку станції і з навушників почулася гра кількох кобз у ритмі танго. Кобзи потонули у шипінні.
  – Куда? – Заревів командир, що миттю ожив. – Музику вєрні! І так на душе паскудна…
  І знову задзвеніли кобзи. Солдати замовкли, у кімнаті стало тихо так, що стало чути кашель кулеметника на вулиці. Чоловіки прислухалися до звуків з навушників. Жіночий голос лунав з якогось іншого світу, у якому не було автоматних черг, поранених та небезпеки за парканом.
 
      Він дивився в очі сині,
      Тихо спершись на соснині,
      І слова любовні ніжні
      Він до неї промовляв…
 
 
  Командир пересунув пілотку на потилицю і поглянув на Оленку:
  – Што, таваріш врач? Єсть вєдь где-та жизнь? Ходять люді в кіно, на танци, в рєстарани. Стрєльби нє слишат. А тут… – офіцер втомлено відкинувся спиною на стіну. – Хрєн разбірьош, гдє сєлянін – гдє бандеравец?.. Мєстних ат банд спасаєш, а ані за ета жє тєбя і нєнавідят. Е-е-х!
  ________________
  * – ППШ – «Пистолет-пулемет Шпагина», відома марка радянського автомата.
  ** – Двадцять треті – так під час Другої Світової війни в РККА та ВВ НКВД інколи називали загиблих, від Наказу № 023 «О введении в действие наставления по учету личного состава Красной армии».
  *** – Двісті шості – поранені, від Наказу № 206 «Правила и формы медицинского учета и отчетности Красной Армии (в военное время)».
 
 
* * *
 
  Над центром села здіймалася курява. Дівчина гучно дихала – силилася вгамувати подих після довгого бігу. Вона встигла, прямо на її очах розгорталося дивовижне видовище. П’ять здоровецьких вантажівок, немов хрущі у коробці, тіснилися, кружляли майданом та совалися вперед і назад, намагаючись оминути одне одну. Нарешті – розібралися з місцями. Завмерли.
  Навколо – ані душі. Нечисленні селяни, що перебували на майдані з якихось своїх справ, кинулися навсібіч за появи першої вантажівки. Двори навколо хутко вимерли.
  Впали борти кузовів. Автоматники в зелених гімнастерках повалили з машин, мов горох з макітри.
  – Павлав! Ат калоцца пєрвая уліца, хати трєтья і шестая. Марченка – втарая уліца. Кузнєцов! Смотріш хати возлє кузніци!
  Вусатий старшина суворо горлав у спини солдатам, хоча ніякого підбадьорювання ті вочевидь не потребували. Мов спрацьована медбригада, вони швидко розбіглися за вказаними напрямками. Помітили й Олену.
  – Ей! Ти хто такая? Рукі!
  – Я лікар… Я в лікарні!..
  – Рукі ввєрх! К забору! – Солдат загрозливо клацнув автоматним затвором. – Апєрецца! Ногі ширє!
  Шершавими долонями її мацали за боки, живіт, стегна, груди…
  – Що ви собі дозволяєте?! – Зойкнула вона.
  – Заткнісь! Смірна стой, ато!..
  А за спиною зчинився страшенний ґвалт. Хтось стукав у хвіртку, лаявся, вимагав аби відчинити. Пролунав постріл. Другий… Якийсь собака жалісно заскавчав. У тон скавчанню заревіли діти. Дитячий плач заглушило репетування жінок. А репетування в свою чергу пересилював густий російський мат. Сильна рука вхопила її за плече і розвернула до себе. По ніздрях – запах нечищених зубів і тютюну.
  – Гдє Помста?
  – Що?
  – Помста гдє?
  – Ви…
  – Дурачкай нє прикідивайся! Атвєчай!
  – А не знаю, – відповіла вона цілковито щиро. – Я не бачила.
  – Ти што, сучка, ачкі втірать мнє надумала?
  – Я чесне слово, не знаю! – Заголосила вона благаючи.
  Солдат вхопив її долонею під підборіддя. Зазирнув в очі.
  – К машинам. Разбірьомся.
  Ні, не дарма вони поставили машини колом. Біля вантажівок ланцюгом вишикувалися караульні з автоматами, і саме туди солдати в червоних погонах приводили всю зловлену здобич. Грюкіт чобіт, дзвякіт зброї, російська лайка крізь зуби. Курява та пороховий дим. І ревіння двигунів.
  Олена озирнулася. Притримуючи зброю, двоє солдат тягли до машин худу жінку у розчахнутій душогрійці. Неборака тремтіла. Вона постійно спотикалася й падала. Чіплялася за все що могла – за дошки паркану, за коряги, за ріденьку молоду травичку. Марно. Дужі руки солдат знову рвали її вгору і ставили на ноги. Тягли до машини.
  Вусатий старшина вхопив жінку за вухо і обернув до себе. Зазирнув в очі.
  – Гдє Помста?
  Постріли. Гарчання. Плач. Холодний та солодкий смак повітря на губах. Олена знала. Так смакував жах.
  Праворуч гучно загорлали. Хвіртка прочинилася, і з неї стрімко вилетів худий парубок у скривавленій брудній сорочці. Припустив вулицею. Ухилився від рук кремезного солдата і… потрапив у дужі обійми двох інших. Заломили. Притиснули до землі. У слід за парубком гналися ще двоє червонопогонників, які без попередження заходилися частувати хлопця копняками.
  – Сука! Бєгать надумал?!
  – Вот тібе!
  На мить парубок зник серед пилюки.
  – Ацтавіть! – Різко гукнув офіцер. Солдати різко припинили бити, підхопили парубка за руки і підняли на весь зріст. Обличчя молодика було чорне від крові й бруду. – Ета што такоє?
  Серце смикнуло. Олена взнала сина пані Мельничук – лише два тижні тому вона виписувала йому краплі під застуди.
  – Та ви погляньте на нього, таваришу лейтенанте. Возраст призивний – чому він не в армії?
  – У ніво рукі порахом пахнут, – додав другий. – І слєд ат затвора на ладоні. Ета он, падла, камсамольцев стрілял!
  Офіцер перевів погляд на побитого хлопця.
  – А ти чіво скажеш?
  – Штріляф і буду стріляти, гниди мошкалицькі, – прошамкав молодий Мельничук розбитими губами.
  – Штрилятиму аж поки додому ж нашої жемлі не жаберетешя.
  Хлопець грубіянив, але офіцера його слова не озлили. Наблизившись до парубка, він витяг з кишені кольоровий платок, огорнув руку, й гидливо скривившись, міцно вхопив хлопця за чуба. Повернув на бік. Потім – на другий.
  – Смєлий значіт? Смерті ні баєшся? А?
  – Ні боюшя…
  – Вот і прєкрасно. Вивєдєм тібя січас за аколіцу, пальньом… па калєну. Патом па втарому. А чіво мєлачіцца? Ми нікуди нє спєшим. Начньом с колєн ілі са стоп. Патом перемістімося віше. Ідьот?
  Хлопець поглянув зацьковано, але промовчав. Офіцер привітно підморгнув.
  – А можна вєдь і без крававих драм. Вот падумай, зачєм тібє всьо ета, кагда можна палучіть амністію і спакойна жить сібє – паживать, дабра наживать? Проста всьо. Вот пряма січас скажи мнє, гдє прячіцца Помста?
  Парубок смикнувся і спробував плюнути офіцеру в очі. Не вийшло. Другої спроби не було – червонопогонники знову стали катати його по землі. Неборак уже не кричав – лише якось надривно хрипів та скиглив. Хрипіння розчинялося у какофонії плачу та криків.
  Літна пані Старук стояла на колінах і про щось благала солдата. Той гучно вилаявся. Штовхнув жінку ногою в груди. Неборака завалилася на спину і затулила руками обличчя.
  Терпець урвався – від образи закипіла кров.
  Дівчина рішуче сунула до червонопогонників.
  – Мені потрібен ваш командир. Негайно.
  В груди вперлася холодна цівка автомата. Дірчастий кожух в нагарі. Байдужі очі солдата.
  – Назад! К машинє!
  – Я вимагаю командира! Виконуйте!
  Солдат розгубився. Мабуть були в її голосі ті загрозливі нотки, що змусили його сприйняти її слова всерйоз.
  – Таваріщ старшина. Тут дєвушка-врач. Трєбуєт таваріща капітана.
  До болі знайомий голос за спиною промовив:
  – Пусти, холєра.
  Холодне презирство і незламна гідність. Вона отетеріла. Озирнулася.
  І не помилилася…
 
  …Ні, це було пізніше. Цим все закінчилося. А далі було… Далі був високий кабінет та аж ніяк не співчутливий чиновник.
 
 
* * *
 
  В начальника районного управління охорони здоров’я від подиву витягнулося обличчя.
  – Як це так, хочете поїхати з Мар’янівки? Ви що не знаєте, що ваше призначення схвалене на всіх рівнях і вже ніяк не переглядатиметься? Що це за фокуси? Я сподіваюся, ви маєте вагомі причини…
  Причини були більш ніж вагомі – в цьому вона була переконана. Ще тиждень тому вона не наважилася б навіть заговорити про перевід, але тепер була готова на все. Вона не могла більше там знаходитися. Коли вона їхала до цього села, то й гадки не мала, наскільки все серйозно.
  І страшно.
 
  Це стояло перед очима і не бажало уходити. Сутінки. Скрип віконної рами. Важкий запах давно не митих чоловічих тіл. І холод, що студив м’язи.
  Вона підвелася і сунула до дверей.
  – Куда? – Окрикнув її чоловік у маскхалаті.
  – Я… дров набрати. Грубу запалити. Зігрітися…
  – Сядь гдє сідєла.
  Заперечувати чомусь не схотілося.
  – Камандір, а мож атпустім дєвачку? Єй-та чіво? Пусть біжит.
  – …і што-би бандеравци ат нійо узналі сколька нас тут? С намі астанєцца.
  Тиша. Незадоволене сопіння бійця. І шепіт.
  – Нічєво нє падєлать. Відіш? Ти тут єдінствєний прєдставітєль савецкай власті.
  Олена з жахом зловила себе на думці, що радянської влади в селі насправді не було. В разі прямого зіткнення не Червону армію і не партію Леніна-Сталіна місцеві мешканці визнають владою.
  Вони визнають нею банду Помсти…
 
  Але як все це розповісти чиновникові з управління?
  – Хто мене там захистить? Місцеві мешканці або залякані до краю, або відверто співчувають бандерівцям, – вона зазирала в очі начальника управління і промовляла благаючи. – Я сиджу посеред цього села сама і… на що мені сподіватися? Туди прийдуть бандити… вони вбили двох лікарів. Мене також уб’ють – ніхто в селі не має в тому сумнівів.
  – Вам що, погрожували? – суворо спитав начупра.
  Дівчина скривилася мов від болю.
  – Хай би краще вони погрожували. А так – вони мовчать. Мовчать і дивляться з жалем, як на порося, яке готують різати до свята. Банда прийде… Хто їх стримає? Як мені захиститися? Товаришу начальник! Я не військова. Я не вмію стріляти. Я не маю ніякої зброї, та й не врятує мене зброя... Товаришу начальник! – Її голос став зриватися на плач. Вона не могла більше тримати в собі свій страх.
  – Ви ж лікар! Ви присягали рятувати життя. Мене вб’ють, якщо я там залишуся. Врятуйте мене!
  – Малчать! – Різко скрикнув той.
  Оленка сховала обличчя в долонях і зігнулася вдвічі. Сльози душили. Вона силилася видихнути й вдихнути – і не могла. Жах переповнив чашу її терпіння і рвався назовні. Вона ревіла і соромилася своїх сліз. Не годилося дорослій дівчині і лікарці ревіти, немов шмаркатому дівчиську – але й стримуватися не було сил.
 
  Солдат біля вікна скинув автомат, пересмикнув затвор і харкнув чергою. І знову.
  – Што за чорт?
  – Таваріщ старший лєйтінант, на кришє двіженіє!
  – Вінтарь! Што ти сделаєш сваєй пукалкай на такой дістанциі?
  Солдат з гвинтівкою сунув до вікна, але офіцер перехопив зброю за цівку. Прицілився сам. Ба-бах! Стріляна гільза вилетіла з затвора і дзвякнула об стіну. Ба-бах!..
  Розстріляв весь магазин, сховався. Віддав гвинтівку. Прийняв свій автомат, поданий бійцями.
  – Камандір, а па окнам-та зачєм? Там же ета… баби, дєтішкі.
  – Нєту тут баб-дєтішек, – буркнув офіцер. – Всє ані тут бандеравци. Пусть знают, щадіть нє будєм нікаво. Нам нє да шутак.
  На стрілянину ніхто не відповів. Дівчина знову почула насторожений шепіт тиші – глибокий та потаємний. Лише на сусідніх вулицях десь брехали собаки.
  – Нічєво, – прошепотів бритий наголо старшина. – Кагда тішина – ета харашо. Все слишна. Нікто не падберьоцца. Вот кагда нас Помста в хатє лєсніка акружил…
  – Разгаворчікі! – Буркнув офіцер. – Наклічєш на сваю голаву.
  Помста. Олена жодного разу не бачила цієї людини і його бойовиків, але добряче збагнула, що селяни слухалися його у всьому, аж до дрібниць. Очевидно – для неї зустріч з Помстою стане останньою.
  Останньою…
 
  Це слово дзвеніло у скронях і не давало заспокоїтися. Сльози текли й текли.
  – Товаришу начальник!
  – Припинити негайно! – Твердо наказав той.
  Випростався. Підхопив склянку і налив воду з графину. Підійшов. Пальцями схопив її за підборіддя, здійняв вгору. Оленка жадібно ковтнула холодної рідини, що мала заспокоїти. Залишок води ударив в обличчя. Рука начальника управління грубо відштовхнула її підборіддя.
  – Нитики! Боягузи. На комсомольських зборах – всі герої, а як до небезпеки потрапити, всі до мами просяться. Шмаркачка!
  – Товаришу начальник, але…
  – Мовчати! – Начальник всівся за стіл, сперся на лікті і встромив у неї погляд сповнений презирства.
– Радянська країна тебе одягала, годувала, навчала. Працювала, поки ти навчалася. Воювала за тебе! А ти?
  Від огиди начупра скривив обличчя.
  – Як тобі не соромно? Ти ж комсомолка!
  Ревіти вона припинила – лише трохи хнюпала. Слова керівника пекли їй душу. Було скажено соромно і ще скажено страшно, сором зі страхом боролися в її душі, і жоден з них не брав гору. В голові шуміло й грюкало мов біля залізниці в момент проходу паротягу.
  – Мене уб’ють, – промовила вона, мов у гіпнозі.
 
  Сутінки помалу перетворювалися на темряву, і чим темнішим ставало небо, тим злішим ставав офіцер. Нервували солдати.
  – Єслі в теченіі часа нє паявяцца – будєт ночь. Тагда – хана.
  – Камандір, может кастьор распаліть на дворє?
  – Рана. Радіст визивай! Заснулі ані там, мать іх?
  Рацію переставили на підлогу – аби не було видно у вікно. Тепер тишу обірвали свист і шипіння. Олена клацала зубами. Було страшно. А ще осіння сирість проникла крізь одяг і дівчина добряче вимерзла. Вона підвелася.
  – Куда?
  – Ну, пальто взяти мені можна?
  – Давай. Прігнісь толька, штоби нє замєтілі.
  Накрутила хустку, вдягнулася. Так було явно краще.
  – А ви у Києві давно були? – Запитав її боєць у маскхалаті, як не дивно – українською.
  – Кілька місяців тому.
  – Гарно там мабуть зараз. Начистиш чоботи, вдягнеш парадний мундир і вулицею ідеш королем. Всі тебе шанують. А тут…
  А тут, на радянській землі, службовці МГБ пересувалися яругами та кущами, немов диверсанти на території, зайнятій противником. Дівчина уявити собі такого не могла. Щойно закінчилася війна. Червона армія здолала наймогутнішого ворога, якого лишень мала в світі, і от… Чекісти настільки не покладалися на симпатії мешканців, що фактично тримали під прицілом все село. Мов заручників. І вона була з ними.
 
  Начальник управління поглянув на неї з ненавистю. Слова її роз’ятрили його до живого.
  – От виявляється, яка ти насправді! Мабуть ти слухала на зборах про подвиги комсомольців у Громадянську війну? Мабуть читала в газетах, як комсомольці віддавали життя за товариша Сталіна на передовій і в партизанських загонах? Мабуть пишалася! Бо ж легко пишатися коли подвиги здійснює хтось десь, хіба ні?.. Зараз ти сама постала перед потребою зробити подвиг. І що?
  Глузливо посміхнувся. Встав. Пройшовся кабінетом. Слова пекли немов розжарене залізо.
  – Ти гарно покористувалася всіма перевагами, що їх тобі надала радянська влада. Сама ж допомагати партії ти, я бачу, не хочеш.
  – Як це, «не хочу»?! – Збурилася дівчина. – Хочу! Дуже хочу! Але яка користь партії та країні буде з того, що бандити мене уб’ють? Невже мене навчали для цього?
  – Припинити нюні! – Начальник управління хлопнув долонею по стільниці. – Так, іде війна. Громадянська війна. Встановлюється радянська влада на теренах, які нещодавно перебували під владою поміщиків і капіталістів. Тут до 39-го панувала буржуазія, а три роки ці землі знаходилися під окупацією нацистів. Ти не зрозуміла де корінь наших бід? Це нацисти випестили банди націоналістів – навчили, забезпечили зброєю, дали вичистити території від їхніх противників і залякати населення. Війна не закінчена.
  – Але ніхто мене не попередив…
  – Брешеш! Тобі на кожних комсомольських зборах розповідали про посилання класової боротьби та про опір світової буржуазії. Не було, скажеш?
  Начальник управління ходив від стіни до стіни, та розмахував правою рукою. Лівицю тримав у кишені.
  – Протистояння глибшає з кожним днем. Буржуазія радянської влади боїться мов вогню, бо влада робочих і селян поверне землю та підприємства їхнім власникам – трудящим. Всі тутешні націоналісти це буржуазні посіпаки, підгодовані нацистами, бо їм треба було створити кубло для опору нашій владі, як плацдарм для свого повернення. Розумієш? Сюди, у Західну Україну в двадцятих відступили залишки петлюрівських банд та інша націоналістична наволоч. Всі ці фактори склалися, а наслідки розгрібати мусимо ми. Це війна. Або ми, або вони. Кожного дня молоді комсомольці піднімаються в атаку на бандерівські кулі. Юні Павки Корчагіни та Зої Космодем’янські кладуть життя на вівтар майбутнього світового комуністичного інтернаціоналу. Кожного дня вони гинуть від ударів в спину. Боротьба не припиняється ані на мить. Кожна радянська людина має віддатися їй без залишку! А ти?!
  Оленка не мала що відповісти. Так, вона чула і читала про сотні подвигів. Їй справді було дуже соромно за свою слабкість. Сором придушив страх. Все правильно. Вона пам’ятає. Класова боротьба з новими завоюваннями революції буде лише поглиблюватися. Війна іде не на життя, а на той… на смерть.
 
  Смерть. Вона ходила десь поруч і дівчина шкірою відчувала її холодне дихання. Темрява спускалася, мов вирок – Олена зловила себе на думці, що, певно, ніколи вже не побачить сонця. Аж от коли в темряві стало ледве видно стріхи сусідніх хат – від околиці почувся гуркіт двигуна.
  Солдати оживилися.
  – Ну наканєц!
  – Нє забилі нас!
  І окрик офіцера.
  – Нє висовивацца! Ждать кагда пад’єдєт!
  Вантажівка зупинилася біля хвіртки і вимкнула фари.
  – Скарєє грузітєсь! – Крикнули з кабіни. – Нє мєшкай!
  – Патєрпі! Нам ранених і убітих пагрузіть нада.
  – Врємєні нєт тєрпеть! Єслі Помста устроіт засаду на дороге – нам амба!
  Солдати швидко залишили подвір’я.
  – Щаслива аставацца, таваріщ врач! Нє памінай ліхам.
  Машина загуркотіла і як була – без фар, сунулася вулицями села. Лікарню огорнула тиша. Майже не чути було тихого скиглення юної дівчини, яку покинули саму на місці, де щойно ледь не розпочався бій. Що далі? Прийдуть ті? А вона?
  Вона тихо зайшла до лікарні і знову присіла біля стіни. Запах немитих тіл і крові ще не вивітрився. Хлопець у червоних погонах, що захлинався кров’ю, стояв перед очима. Що далі?
  У напівзабутті вона сиділа у палаті, готова вже будь до чого. Сама. Беззахисна. Втомлена. Налякана. Інколи вона провалювалася в забуття, потім оговтувалася і нашорошено оглядалася навсібіч. Нікого. Тільки тиша.
  Після одного з таких провалів вона побачила як з-за стріх виглянуло сонечко. І майже одразу почула кроки. Неспішні. Обережні. Насторожені. Ну от…
  Вона стиснулася вся в кулак. Все що було попереду, весь день, весь час перебування у селі, все життя пролетіли миттю перед очима. Тремтіли коліна. Невже? Зараз? Вона заплющила очі.
  – Доню! Пані лікарю?
  В дверях стояла тьотя Степанида.
  Її образ став помалу розпливатися, і дівчина сама не помітила як завалилася на підлогу непритомна.
 
  Начальник управління всівся на своє місце, закурив і промовив заспокійливо.
  – Я розумію, страшно. Всім страшно. Мені гадаєш, не страшно вулицями ходити, коли за кожнім рогом бандерівська мерзота ховатися може? Але страх треба долати. Думай про справу. Ти на селі – передовий осередок радянської влади та джерело пропаганди. Обличчя партії та комсомолу. Мусиш з гордістю нести свою місію. А сльози твої – то від молодості та від недосвідченості. Зберися!
  Навіть добрий і мудрий товариш Сталін з портрету дивився на неї з сумом і докором. Вона розуміла. Комсомольці б’ються, а вона злякалася. Ганьба.
  Вона повернеться до села і…
  Страх був роздушений, притиснутий з усіх боків соромом та розбурханим почуттям обов’язку. Він боявся підняти голову. Але все ж таки промовив приречено її губами.
  – Мене уб’ють.
  Начальник управління погасив недокурок у попільниці, зробленій зі старого диска від ППШ.
  – Товариші з МГБ вважають, що вашому життю небезпека не загрожує.

* * *
 
  Ранок. Умитися, причепуритися, приготувати сніданок.
  Білий халат. Прийом. Перший хворий – червоне горло, температура, скарги на запаморочення голови. За ознаками – гостра респіраторна інфекція, от тільки температура зависока.
  – Давно ви відчули себе погано?
  – Та дні чотири уже.
  – Чотири дні? А чому ви не прийшли раніше?
  – Та тої… Думав – відлежуся. А воно не відпуска та й годі.
  Зрозуміло. Щадити тут було не можна.
  – Тьотю Степанидо, видайте хворому упаковку пиромидону. І уколіть пеніцилін …
  Рішення сподобалося їй самій. Сідаючи на стілець, пацієнт ще довго згадуватиме, що не можна запускати хвороби і нехтувати порадами лікаря. Дупа сигналитиме.
  – Наступний!
  Охаючи і ахаючи на стілець опустилася пані Кравчук. Моторну господиню все село побоювалося за круту вдачу та гучний голос, який не раз гримів над селом гнучи та розгинаючи ім’я чергового кривдника. Тепер же усю пиху наче вітром здуло. Хазяйка нагадувала заплакане дівчисько.
  – Ой не можу я пані лікарю! – Стогнала неборака. – Так нога болить – просто сил немає. Оце ішла, штала невдало і я почалося… Я боюся, аби не перелом.
  – Роззувайтеся, будь ласка.
  Як відрізнити перелом від розтягнення якщо немає рентгена? За рентгеном треба було відправляти в район, та чи поїде туди Кравчукова? З’явилася грайлива думка, а може налякати, аби сама в район побігла? Поглянула на господиню. Надто жалісно виглядала неборака. Розглянула ногу – гематоми не було. Перелом чи розтяг? На очі впало те, що пані Кравчук не мала ціпка – пришкандибала до неї на своїх двох. Тобто, біль не сильний? Ризикнути?
  Вона перетягнула ногу бинтом. Вирішила спостерігати.
  – Буде боліти – прийміть таблетку аспірину. По можливості на пару днів дайте нозі спокою – на вулицю не ходіть, в хаті не бігайте. Післязавтра – до мене.
  – Дякую вам, пані лікарю! Ой, врєтували ви мене. А я вам тут…
  Господиня спробувала підсунути мішечок з чимось важким.
  – Не треба, не треба, – замахала руками дівчина. – Що ви? Мені зарплату платять.
  – Ой, пані Кравчук, та що ж це ви пані лікарю бозна чого суєте? Ходімте-но зі мною…
  Олена посміхнулася. Тьотя Степанида явно від подачки не відмовиться. Треба буде поговорити про це з нею.
  – Наступний!
  Опік – господиня перекинула казанок. Зубний біль – явно починався пульпіт. Забій – дівчина бігла до дядька, припеклася об землю м’яким місцем і тепер ревіла чи-то від болю, чи-то від того, що зірвалися якісь веселі плани. Головний біль. Нежить.
  Хворі мінялися один за одним, але вона не відчувала втоми. Робота не лякала. З людьми, з тьотею Степанидою, з пацієнтами та з будь-ким іншим було спокійно і затишно. Вона боялася лишатися сама. Наодинці у голову лізли дурні думки – про бандитів, що кружляли десь поряд лісом, про лікарів, що працювали тут і були вбиті, про вчителя, що незважаючи на загрозу явно нічого тут не боявся. Але її просив уїхати…
  Дурість якась. Хоча?
  Після прийомів вона надалі навантажувала себе роботою і не давала відпочинку. Вичистити павутиння над пічкою. Перемити і натерти посуд. Полагодити спідницю. Підшити халат. Переглянути довідник з фармакології. А коли годинник перевалював за десяту – спати. Влізти під ковдру і вимкнутися, не думаючи ні про що. І тисячу разів повторити собі те саме, чуте у начальника управління: «Товариші з МГБ вважають, що вашому життю…»
  Ну, не дарма ж товариші так вважають? Їм, мабуть, краще знати?
  А зранку знову, по-новій. Прийом. Хворі. Ліки. Писанина.
  День минав – і не ставалося нічого несподіваного. Пані Мірошник зловила доньку коли та цілувалася з сином коваля. Пан Гуневич випив зайвого та посварився зі стельмахом. У пані Мельничук подохли зразу шестеро качок і вона подумала на сусідку, з якою з перервами ворогувала уже дев’ять років. Хворі сипали чутками мов радіо. Олена жахалася щоразу, коли чула поголос про банду Помсти, але селяни переконували, що поблизу зараз його нема. Гуляв десь далеко.
  І це помалу посилювало віру дівчини в те, що начальник управляння їй не збрехав. «Товариші з МГБ вважають, що вашому життю…» – напевно знають, що говорять?
  Днина міняла днину, не бавлячи дівчину різноманітністю. Щодоби одне й те саме. Прокинутися, поснідати. Прийом – нежиті, кашлі, стогін. Увечері – шиття та прибирання. Закунявши десь над п’яльцями чи над книжкою, вона роздягалася, гасила гасову лампу і пірнала під ковдру. День минав.
  «Товариші з МГБ вважають…»

* * *
 
  До кабінету сільської лікарні завалилися троє чоловіків у шинелях та шкіряних пальто. Старший, пикатий у темному кашкеті без кокарди, підхопив під лікоть пацієнтку.
  – Звільняємо кабінет, гражданачка! Біжіть до дому – ми скоро до вас завітаємо.
  Інший візитер довготелесий, у плащі, розкрив портфель і почав розкладати на столі папери.
  – Нє будім тянуть врємя, таваріщ доктар. Займ єсть займ, нікуда нє дєнєшся. Гдє ваша мєдсєстра?
  – Зараз покличу, – відповіла Олена розгублено.
  Вона пам’ятала цю процедуру ще з дитинства. Нічого приємного. Протягом наступних кількох годин всі позитивні враження від радянської влади, які, за словами начальника управління, вона мала тут створювати, будуть убиті наповал. Як це ставатиметься – не хотілося й думати.
  Тітка Степанида поглядала насторожено – велика кількість незнайомих людей її лякала.
  – Так, гражданачка, – спокійно промовив довготелесий. – Вам нужна падпісацца на свой мєсєчний аклад. В странє праходіт внутрєнній гасударствєний займ.
  – Як це? Що це? – вигукнула жінка.
  – Тьотю Степанидо, це треба зробити, – намагалася заспокоїти її Олена. – Держава потребує допомоги. Країна поруйнована війною.
  – Ти що, країні допомогти не хочеш? – заревів чоловік у темному кашкеті.
  Оленка гадала, що після такого реву медсестра підпише все відразу. Але не на ту напали. Жінка в білому халаті повісила голову і гірко заридала.
  – Та як же це? Як же я допоможу, прошу пана, коли в нас самих злидни злиднів по стодолах ганяють? Як же це?
  – Ти що не хочеш? Ні, ти скажи! Ти відмовляєшся допомогти державі? – заходився криком старший. Його майже квадратна щелепа при цьому совалася, мов ківш екскаватора.
   Тітка Степанида опиралася. Вона жалілася на важке життя, плакала що в неї малі онуки, що вона сама тягне усю родину – нічого не допомагало. Коли всі інші аргументи було вичерпано, старший з квадратною щелепою заявив, що несвідома особа не може бути медсестрою у радянській лікарні і мусить бути негайно звільнена. Це подіяло. Тихо хникаючи, тітка Степанида взяла ручку. Та на останок – не відмовила собі у задоволенні вставити шпичака.
  – Навіть за Польщі такого не було!
  – Що? Що ти сказала? – Старший заревів мов обпечений. – Та ти сама розумієш, що ти белькотнула? Вона буржуазну Польщу перед нами тут вихваляла! Всі чули?
  Молодики з автоматами, що стояли біля дверей, глумливо посміхнулися і закивали.
  – Я нічого, я не… – перелякана тітка Степанида ледве промовляла слова.
  – Не казала? Не казала? – Загорлав старший у темному кашкеті. – Підписуй папір!
  Своє зобов’язання Олена підписала без вагань – не було резону опиратися. Задоволений довготелесий сховав папери до портфелю. Олена з жалем дивилася на тітку Степаниду – приголомшена медсестра вже не плакала, а лише тихо скиглила і потайки витирала сльози. Щойно вона задурно віддала цим особам свою місячну зарплатню.
  – Атправьтє мєдсєстру, – скомандував довготелесий.
  Олені уходити було не можна. Як комсомолка вона була зобов’язана сприяти, допомагати та забезпечувати проведення державної позики. У кабінеті зібралися всі делегати з району – вісім осіб. Пикатий скинув кашкета і пригладив долонею голену потилицю.
  – Значить так! Обхід починаємо від околиці і так помалу від хати до хати. Говорити будемо лише я і товариш Сухов, усім іншим мовчати і оглядатися навкруги. Лікар – з нами. Можливі ексцеси, потрібна буде медична допомога. Померлих від серцевого нападу нам тут не треба. Максимум пильності! – Пикатий здійняв вказівний палець. – Аби ніхто не мав ілюзій – село бандерівське. Озиратися на триста шістдесят градусів і помічати дрібниці. Всі готові?
  – Готові.
  – По конях. Марченко – біжи до голови, нехай обід готують.
  Оленка підхопила пальто і сумку. Зітхнула.
  Почалося пекло.
  Позики впроваджувалися кожен рік – державні, районні, міські. Офіційно вони були суто добровільні, але насправді відмовитися від позики практично не було ніякої можливості. Людину, що категорично відмовлялася брати у ній участь, брали на олівець в МГБ – мовляв, як це, не хочеш допомогти радянській державі? В реальності людині просто давали на підпис документи про позику, а бухгалтерія заводу чи установи вираховувала цю суму з зарплатні. У її батька на рік так випаровувалися в середньому три місячні зарплатні.
  Але ж то – місто в областях, де радянська влада існувала давно і міцно. Люди там були слухняні, до неприємних процедур давно приучені, і ніхто зайвих питань не ставив. А тут, у селі, не існувало ніяких зарплатень і не було колгоспу. Державні органи на терени нещодавно приєднані до країни вирішили поширити позику, мабуть керуючись простим розрахунком – по всій країні вирував голод, а тут харчів вистачало і на себе, і на продаж, тобто гроші на руках були. От тільки як їх взяти у людей, які нічим державі не зобов’язані і нічого гарного від неї не бачили?
  Відповідь на питання була проста і брутальна. Група товаришів завалювалася в хату і з порогу починала трясти господаря найбільш злодійським методом.
  – Триста рублів з тебе! Підписуй!
  – Господи, Ісусе, та за що ж такий грабунок?
  – Що ти сказав? Грабунок? То ти, може, радянську владу не любиш? Може ти ще й бандитів підгодовуєш? Кажи курво!
  – Пане, та я…
  – Який я тобі пан? Ти якого дідька мене паном обзиваєш? Ти, може, ворог радянської влади?
  Люди кричали, обурювалися, благали, плакали. В одній з хат хазяїн категорично відмовлявся щось підписувати і вправно аргументував свою відмову.
  – Допомагати я готовий, але коли маю чим допомогти. От вивезу залишок збіжжя на ринок, відкладу на наступний рік – тоді про допомогу поговоримо.
  – Ета панімать как атказ? – Прискіпливо допитувався довготелесий.
  – Розумійте як хочете, – відрізав дядько. – Я нічого не підпишу.
  – Ах так? Тагда ми пагаварім по-другому.
  – Ви не можете мене примусити. Ваша позика добровільна, ви самі сказали.
  – Та чого з ним балакати з вражиною. Хлопці, ану покажіть йому волю партії.
  Зламали двері на стодолах, вигнали свиней, качок курей. Стали бити їх чоботами.
  – Що ви робите?! – Загорлав дядько і вхопився за кийок.
  – Хлопці! Та він опір чинить!
  Удар прикладом в лоб – селянин на землі. Носок чобота під груди. Удар. Ще. Скривавлений хазяїн лишився лежати серед подвір’я. На вулицю висипали дружина і доньки, кинулися на бійців загону. Автоматна черга в небо охолодила їхній пил.
  – Боже! Що ж ви робите?!
  Бійці вивернули біля ґанку скриню з речами.
  – Ми ще повернемося. Подумай, – рикнув пикатий в лице побитому. – Краще просто розплатися. Бо і комору, і стодолу до гори ногами перекинемо. Подумай!
  Оленка допомогла господині витирати кров.
  – Я… я… – намагалася вона щось сказати.
  – Мовчіть краще.
  Олена вийшла у хвіртку і сперлася на паркан. Хотілося напитися. Хотілося знепритомніти і заснути, аби тільки не бачити цього жаху. Можна було як завгодно назвати те, що коїлося навколо неї, підібрати будь-які влучні терміни та будь-які вагомі причини. Але те, що вона бачила, виглядало як холодний цинічний грабунок.
  І вона була змушена брати в ньому участь.
 
 
* * *
 
  А нерви у людей не залізні. Оперуповноважений і його команда розпалювалися все дужче, опір селян їх збурював і підохочував, сльози і вереск будили садистські інстинкти, а безкарність знімала будь-які перепони. Куди іти далі Олена зрозуміла з дикого лементу. Зайшла до хати. Впали в очі діточки, що тремтіли під вартою здорованя з автоматом. Господиня на колінах гірко ридала посеред оселі. Одежею та битим склом була засипана підлога – некликані гості щойно перекинули шафу.
  – Триста рублів з тебе, паняла? Триста! – Пикатий підхопив її рукою аж під вилиці і горлав в очі. – Давай підписуй!
  – Мати Божа, свєта Богородиця змилуйся, – розривалася плачем жінка. – Де ж їх узєти стільки? Добрий пане, не губіть! Діти ж малі, чим годувати?
  – Ти дітьми мене на жаль береш? Ах ти ж паскуда! – Пикатий, червоний мов рак, замахнувся долонею.
  – Прадалжайтє, – голос довготелесого звучав неприродно спокійно.
  Парубки з супроводу хвацько взялися за роботу. Перекинули стіл. Сунули до скрині. І тут господиня в один стрибок опинилася на ногах і зробила крок. Завмерла. Схопилася за стіну і повалилася. Діточки зірвалися до неньки – автоматник не зумів їх втримати. Хату сповнив дитячий плач.
  Оленка не витримала і кинулася до господині. Розстібнула сорочку.
  – Догралися, товариші? Що ви наробили? – Кинула вона зло.
  – Та ладно, знаємо ми ці сцени, – буркнув пикатий.
  Від обурення Олена почервоніла.
  – Сцени? Та ви?! Ви подивіться. Вона зблідніла. Хапається руками за груди. Важко дихає. Це типовий серцевий напад. Я відображу в звіті усі обставини!
  Несподівано жінка глибоко прокашлялася. Олена переможно поглянула на групу оперуповноваженого:
  – Це також ознака.
  Довготелесий зміряв її презирливим поглядом і тихо запитав.
  – Ви кєм сєбя вазамнілі? На чьєй ви старанє?
  – Я на боці соціалістичної законності, – огризнулася дівчина, промацуючи пульс. – А ви, здається, вже самі забули на якому ви боці.
   – Та ти!?! – Заревів чоловік у темному кашкеті і вже заніс руку для удару. Дівчина втиснула голову в плечі. Але між пикатим і нею твердо встав довготелесий.
  – Хватіт. Ана права. Нєрви уже ні к чорту – толька дров наламаєм. Пайдьом атсюда. Товаріщ врач – ми у машини.
  Свіже повітря оживило господиню. Дівчина дала їй аспірин та нітрогліцерин.
  – У вас в грудях болить?
  – Вже легше. Дякую, пані лікарю.
  Оленка підхопила сумку і зібралася вийти геть. Жінка цупко вхопила її за рукав.
  – Не ходи туди, доню. Не ходи.
  Зосереджене обличчя, стиснуті губи. І очі. Жінка була дуже серйозна. Олена розгубилася. Жінка стримувала її так наполегливо наче там…
  Здогадка спалахнула, мов світильник у темній операційній.
  Поглянула на господиню.
  – Доню…
  Дівчина вибігла на подвір’я. Розчинила хвіртку. Встигла. Оперуповноважений і його підлеглі до машини не дійшли – стояли біля стіни стодоли і про щось радилися. Олена набрала повні груди аби крикнути.
  – Ті-ті-ті-ті-ті! Ті-ті-ті!
  Автомат з горища заграв раніше.
  Парубок, що ганявся за кицькою змахнув руками і повалився на спину. Олена впала. Втиснулася в землю. Прогриміла нова черга.
  – На чєрдакє! Стріляйтє!
  – Т-р-р-ух! Тр-р-р-ух! – грохнули кілька ППШ.
  Стрільба злилася в спільну какофонію. Додалися нові учасники. Олена боялася підняти голову, але почула тріскіт кількох автоматів і гвинтівок що били праворуч, ліворуч та звідкілясь іззаду.
  – Бандеравци! Уходити треба, – заревів оперуповноважений.
  Уходити не було як. Гриміло звідусіль. Ні жива – ні мертва, дівчина закривала руками голову і тихо скиглила щоразу, як сталеві джмелі з гулом біля неї протинали повітря. Груди скуло холодом. Відчуття, що зараз якийсь клубочок свинцю може… О, Господи святий!
  – Марік! Марат! Сюда! – Горлали делегати між пострілами.
  Підвівши очі дівчина побачила, як з хати голови сільради на вулицю вибіг боєць з автоматом і в кілька стрибків опинився біля полуторки. Стрибнув за кермо, запустив двигун. І рушив не до групи, що відстрілювалася розпластавшись між купинками, а на виїзд з села. Дико заревів пикатий:
  – Стій, падлюка! Стій!
  Голос потонув у гуркоті – колесо розірвало вибухом. Машина хитнулася. Водій вилетів з-за керма, відскочив в бік, скинув автомат. Оленка бачила, як він стоячи завмер та кілька разів різко смикнувся. Повалився. Кілька вибухів водночас здійняли на вулиці хмару пилу. Постріли залунали з усіх боків. Потім стали слабнути. Затихло праворуч і ліворуч від неї – очевидно нападники припинили вогонь.
  Подвір’ям пробіг парубок у сірому кітелі та з німецькою рушницею навперейми. Заліг за парканом, Прицілився.
  «Бандерівець», – з жахом усвідомила вона.
  «Бузувір і горлоріз» озирнувся. Побачив її. Привітно посміхнувся.
  Над вулицею повисла тиша, яку розірвав різкий гук.
  – Москалі! Кладіть зброю, бо гірше буде!
  «Вони не здадуться», – з сумом подумала Олена. І помилилася.
  Команда оперуповноваженого неспішно випросталася і кинула автомати. Всупереч усім чутим раніше героїчним історіям про комуністів, які відстрілюються до останнього набою і підриваються гранатою, забираючи вороже життя разом зі своїм, бійці групи стояли беззбройні і непевно озиралися, наче бешкетники спіймані на неподобстві. Кілька секунд тиші. А потім звідусіль, з-за парканів, від криниці, від хат, просто з вулиці до них пішли озброєні чоловіки.
  Рипіли чоботи, дзвеніли частини зброї. Ці люди були дуже по-різному вдягнуті. У шинелях. У пальто та киреях. У німецьких коротких куртках та радянських ватниках. У пілотках, кепі та капелюхах. З російською, польською та німецькою зброєю у руках. Вони повільно йшли вперед і невдовзі оточили делегатів з усіх боків. За ними на вулиці висипали селяни.
  – Вставай, доню, замерзнеш, – гукнула їй жінка, яка щойно лежала з хворим серцем. Виходити в хвіртку їй допомагав кирпатий хлопчик.
  В прохід між бойовиками пройшов невисокий чоловік у типовому бандерівському кашкеті та розстібнутій суконній куртці-гуні, під якою була помітна гімнастерка РККА довоєнного зразка. Неспішна хода. Холодний погляд зіщулених очей. Спокій та впевненість в кожному русі.
  Коли він наблизився до оточених, ті притиснулися до стіни стодоли.
  – Ви прийшли грабувати, – чоловік у гуні не питав. Навіть не стверджував. Він просто байдуже констатував факт.
  Довготелесий не витримав.
  – Ми нє хатєлі нічєво плахова. Нам приказалі. Панімаєш? Пріказ бил.
  Чоловік кивнув – зрозумів мовляв.
  – Ви мали наказ. Влада окупантів наказала вам прийти і грабувати.
  Ніж стрілою вилетів з піхов на поясі і стрімко різонув. Невисокий в гуні відступив. Довготелесий схопився за горло, захрипів і повільно осів на землю.
  – А я наказую тобі вмерти.
  – Так їх, нелюдів, – почула дівчина юний голос за спиною. – Хай знають. Хто прийшов кривдити – за тим женеться помста.
  У вухах дзвеніли дзвіночки.
  Помста…

* * *
 
  Ще довго багаття тліло на вулиці посеред села. Вітер розносив паперовий попіл і роздував вуглини. Папери оперуповноваженого бандерівці спалили одразу, не розбираючи між підписаними і чистими. Звіти про насильний збір позик та підписи вибиті під тортурами – все пішло у вогонь.
  Лікарня зустріла її самотністю. Тітка Степанида не приходила, і на прийом ніхто не з’являвся. Олена зітхнула, присіла на стілець. Від вражень голова гуділа, як… як, той дзвін який щойно почав дзвонити до обідні.
  На вулиці почулися голоси. Виглянула.
  Від розламаної червонопогонниками хвіртки до лікарні прямувала група озброєних бандерівців. На плащ-наметах та на мішковині вони несли поранених. Десять «буржуазних націоналістів» довелося розмістити у палаті на всьому, що потрапило під руку – на ліжках, на лавах та просто на підлозі.
  Сухорлявий вусатий дядько з німецьким автоматом на шиї пригрозив їй кулаком.
  – Лікуй, холєра ясна. І дивися мені…
  Олена скривилася. Від поранених пахтіло гноєм і немитим тілом.
  – Ви би краще спершу їх до лазні віднесли, – на грубіянство сухорлявого вона не звернула уваги. – Тут від бруду і пітної білизни шкоди більше ніж від рани. Це ж рай для інфекції.
  Дядько стушувався.
  – Та ми тої… спершу хай пані лікар скаже кого можна мити, а кого ні…
  За всім необхідним їй наказали звертатися до штабу, що вже розташувався в хаті голови сільради. Сам голова десь хутко зник.
  Дівчина поглянула на кімнату повну незвичних пацієнтів. Що їй робити? На пам´ять спливла історія, почута на комсомольських зборах. Під час війни на окупованій території, досвідченій лікарці нацисти наказали лікувати карателів-німців. Їй обіцяла значну винагороду. Радянська патріотка обрала інше і отруїла загарбників. Отже…
  Олена поглянула на шафу з медикаментами. Могла вона зробити те саме? Безперечно могла. Знань їй вистачить, а от рішучості…
  В палаті лежали молоді хлопці. Ближчий до дверей і русявий біля вікна ще жодного разу у житті не голилися. А його сусід явно ніколи ще не цілував дівчину.
  Поранені. Звичайні поранені – такі самі, як і солдати-червонопогонники, з втомленими, спотвореними болем обличчями. Кожен поглядав на неї з надією і кожен чекав дива.
  Вона наблизилася до шафи і стала брати препарати. Бинт, йод, стрептоцид, пеніцилін… Подітись нікуди. Якщо вона не лікуватиме бойовиків Помсти – її особиста доля буде жахливою. Цієї причини досить.
  Рани були перев’язані поспіхом, неохайно, деякі так просто огидно. Олена зрізала задубіле від крові дрантя, промивала ураженні місця, обробляла, перев’язувала. Інколи хлопцям було дуже боляче. Але – терпіли. Зчепивши зуби, вони трималися допоки Олена не закінчувала свою роботу, а потім, спітнілі та виснажені, привітно посміхалися:
  – Дєкую, пані лікарю.
  Від привітності ставало ніяково. Дівчина зловила себе на думці, що краще б вони лаялися та розпускали руки – до цього вона була, принаймні, морально готова. Але де там? Олена пригадала солдат Внутрішній військ МВД, які нещодавно перебували у цій самій палаті. Чи була різниця між ними і пораненими бандерівцями? Певна – була. І йшлося не про те, що бандерівці балакали виключно українською.
  Тітка Степанида завітала аж надвечір. Оленка зраділа її появі, хоча й дулася за те, що медсестра покинула її саму з такою силою поранених. Треба було ще обробити важких. А вона вже з ніг валилася від втоми.
  – Відпочили б ви, панно Олено, – медсестра явно соромилася того, що покинула її саму.
  – Пусте, тьотю Степанидо. Маємо багато роботи.
  Закінчили вони майже опівночі. Медсестрі кортіло нагодувати свою керівницю і вона побігла додому по харчі, але дівчина, лишившись у кабінеті на самоті, склала на столі руки, поклала на них голову і миттю заснула.
  Прокинулася в ліжку роздягнена – чиїсь теплі турботливі руки перенесли її до кімнати. Ті самі руки тепер старанно мили підлоги у сусідніх кімнатах – про це сповіщав ледь чутний спів і вовтуження ганчірки по дощатій підлозі. Іноді власниця теплих сильних рук покрикувала на пацієнтів.
  – А ти чого скочив?
  – Пані жалібницю, а керівниця твоя вже прокинулася? Дай подивитися…
  – Ану пішов до палати! – Сварилася тітка Степанида. – Ач чого надумали, Гошподи бережи – за пані лікарем підглядати!
  Олена вдяглася, поснідала і покликала медсестру для поради. Лишати поранених у палаті було неможливо – лікарня банально не мала харчів та персоналу, аби їх доглянути. Треба було повідомити бандерівців, аби забирали своїх хлопців і дбали далі про них самі. Цього висновку дійшли вони обоє, але тьотя Степанида наполягала що іти до штабу Помсти мусить Олена.
  – Я там хто? Хлопка? А ви – справа інша, Бог свідок – вони вас послухаються.
  До хати голови сільради було недалеко. Прямуючи вулицями села, дівчина бачила, що бандерівців тут ніхто не боявся. Швидше навпаки. В повітрі розлилися запахи диму, пари та кип’яченої білизни – по всьому селу опалювали лазні та прали одяг. На подвір’ях у високих казанах господині варили борщ та галушки – явно для гостей з лісу. Вулицями флегматично паслися кури, качки та поросята. Поява чужих людей не засмучувала ані тварин, ані їхніх хазяїв – ніхто не відчував небезпеки.
  – Тітоньку! Що ж воно у вас таке смачне вариться? Дайте хоч спробувати!
  – Хлопці, та майте ж ви терпець! Скоро до столу покличу!
  Це було схоже на побувку у селі військової частини. Дядьки флегматично підсаджувалися покурити у компанії молодих хлопців. Дівчата сором’язливо відводили очі і ховалися за парканами, але водночас вбиралися з усім можливим сільським шиком. Хлопчаки зграями бігали за вояками з класичним проханням.
  – Дядьку, дай стрельнути!
  Єдине що було їй незвично й дивно – це хлопці в німецьких кітелях, польських та радянських гімнастерках, та нарізноманітніших шапках, від круглих мазепинок до пілоток і картузів. Крім кокард-тризубів, ніщо в одежі не видавало в них належність до якогось певного війська, хоча потужна сила, що стояла за ними, відчувалася шкірою. Ці хлопці й близько не були схожі на свої карикатури у радянських журналах. Спокійні. Впевнені. Веселі й життєрадісні. Нічим не кривдили селян. Ніяк не проявляли агресії. Чимало штатних підрозділів Червоної армії просто не могли похвалитися тою дисципліною, що панувала у цій банді. Чи не банді?..
  – Слава Ісусу Хришту! Вітаю, пані лікарю! – Мешканці села радо віталися через паркани і вибігали на вулицю. Поводилися привітно і шанобливо – настільки привітно і настільки шанобливо, що в їхніх очах було майже непомітно тривоги. Вони явно не бажали їй зла і силилися якось підтримати. Опікування зігрівало душу.
  Чим далі наближалася вона до штабу, тим суворішими ставали бандерівці. Біля будинку голови не було ані розстібнутих комірів, ані кашкетів посунутих набакир. Ніхто не наважувався розвалитися на лаві. Тут всі спілкувалися підкреслено ввічливо і відповідно до норм статуту. Оленка бачила таке у кіно про офіцерів. Радянських.
  Суворість патрулів націоналістів не злякала дівчину. Взагалі в ставленні до них всіх, вона відчула певну переміну. Кілька днів тому вона боялася навіть уявляти прихід бойовиків. Тепер – їй було байдуже. Оленка ніколи досі не бачила живих бандерівців, розглядала з цікавістю, і мала визнати – не було в них нічого захмарно-страшного. Принаймні – не більше, ніж у пересічному міліціонері або чекістові.
  Вона уявила себе героїнею кіно про шпигунів – такою собі розвідницею, яка завітала до штабу петлюрівців. Думка потішила.
  Назвалася вартовому, пояснила з якою метою завітала. Той хутко зник. На ґанок вийшов плечистий дядько з круглим лицем і голеною потилицею. Приємно повіяло свіжовипраною сорочкою та молоком. Чоловік не представився – одразу перейшов до справи.
  – Ви казали, що маєте вісти щодо поранених? Я слухаю.
  Олена коротко змалювала ситуацію – назвала діагнози і описала наслідки. Зосереджений погляд дядька здивував – той явно усе зрозумів. Засмутило і наступне питання.
  – І що ви їм зробили? Яке лікування призначили?
  Пояснення вислухав вельми уважно і постійно схвально кивав. Оленку мучило питання – невже вони мали свого лікаря? Тоді чому до неї?
 
 
* * *
 
  Тітка Степанида була стурбована і чимось налякана. Схопила за руку.
  – Доню, ти тільки не хвилюйся. Все буде добре.
  Олені нічого не встигла збагнути, коли у кабінет увійшли троє озброєних. Вусатий дядько з німецьким автоматом на шиї поманив її рукою.
  – Ну. Пішли.
  – Куди?
  – Побачиш.
  Олена отетеріла.
  – Сумку з ліками мені брати? – Спитала вона, і з гіркотою відмітила, як від хвилювання зламався голос.
  – Сумку? – Перепитав вусатий. – Та ні. Не треба.
  Його тон дівчині не сподобався зразу. Бандерівець казав так, ніби сумка не знадобиться їй більше ніколи. Накрутила хустку, накинула пальто.
  Вулицею вони йшли процесією – спершу вусатий з автоматом, потім вона – здивована та розгублена, і за спиною у неї двоє парубків з гвинтівками на плечах. Зранку пройшов дощ. Змокла земля огидно хлюпала під чоботами. Пахло сирістю, гнилою травою і димом з печей.
  Поглянула по сторонах. За парканами то там, то тут стояли люди. Вона впізнавала майже всіх. Той був у неї на прийомі раз, той – двічі, а той приводив дитину або стару мати. Вони відводили очі. Сумно зітхали бабусі. Сльози стояли в очах дівчат. Олена озирнулася. Молодиця за парканом хрестила її услід.
  Клубок підкотив під горло.
  – Де ви мене ведете?
  – Побачиш.
  – Але навіщо?
  – Почуєш…
  – Я нікуди не піду!
  Вусатий озирнувся. Ошкірив жовті зуби.
  – Підеш. Захочу – на крилах полетиш, холєра ясна.
  І до неї повернувся страх.
  Страх, з яким вона жила від самого дня приїзду до села, мов стара рана не давав спокою. Він нив, колов, не давав спати. Проте з приходом до села бойовиків Помсти він зник. Конкретика того, що відбувалося навколо і зовнішня байдужість до неї бойовиків примусили страх забитися у глухий кут. Дівчина бачила, що озброєних хлопців не бояться селяни і потайки сподівалася що їй вони також не завдадуть шкоди. А невдовзі – підуть з села.
  Зрештою, хіба завинила вона перед ними?
  Глузлива посмішка вусатого та холодний спокій парубків за спиною всі сподівання розламали вщент. Селяни за парканами про щось здогадувалися. Олена збагнула, що все попереднє було лише забавкою, втіхою, жартом.
  Біля хати розмістилася охорона. Їх пропустили. В кімнаті було жарко – приміщення гарно опалювали і, мабуть, перестаралися.
  Молодий вилицюватий хлопець друкував на машинці. Він подивився на процесію з цікавістю, але вусатий біля нього не зупинився. Спокійно він пройшов у середину хати до столу, де сидів…
  Вусатий витягнувся «струнко».
  – Друже командире! Лікаря за вашим наказом привели.
  – Вільно.
  Людина, що сиділа за столом, кивнула на стілець.
  – Сідайте.
  Пронизливий погляд обнишпорив її від колін до носа. Вперся в очі.
  – Ви законослухняна громадянка?
  Розмова з демоном. Дівчина ніколи не уявляла собі – як це відбувається? Який він – справжній страх?
  З медичної літератури вона знала, що люди, як правило, не бояться того, що знають гарно. Остерігаються, поводяться обережно, дбають про безпеку – але не бояться. Те, що ми знаємо, не викликає паніки – воно змушує зосередитися і сконцентрувати сили.
  Бояться невідомого. Олена відчувала це на власній шкірі. Вона ніколи не уявляла, як виглядає абсолютне зло і безмежна небезпека – тепер же і те, і друге сиділо прямо перед нею. І виглядало аж ніяк не до сказу жахливим. Худорляве обличчя. Зіщулені очі. Міцно стиснуті губи. Коротка зачіска «під машинку». Звичайний зрілий чоловік – що в ньому жахливого?
  Вона запитувала себе і сама відповідала. Жах випромінювали широкі плечі, міцна статура і сильні долоні, складені на столі. І ще очі – холодні, колючі, як струмкова вода зимою. Дівчина пам’ятала як стрімко й діловито цей чоловік убив людину і не уявляла, що він готував для неї зараз. Кожен його м’яз випромінював безжальну невідомість. А невідомість…
  Крапля поту перетнула лоб і стекла на вилицю. Вона розстібнула пальто і скинула хустку. Поглянула на співрозмовника.
  Помста знову запитав.
  – Так ви законослухняна громадянка?
  – Так. Я не бачу потреби переступати закон.
  Задоволений кивок голови.
  – Ви активний учасник громадського життя?
  Питання збило її з пантелику.
  – Я виконувала доручення, які мені давали в школі та інституті. Задніх не пасла. В передовики не вибивалася.
  Знову схвальний кивок.
  – І звісно, ви – комсомолка.
  Марно було це заперечувати.
  Помста кілька секунд про щось подумав, відкинувся на спинку і спокійно промовив.
  – Значить, ви – ворог.
  Заціпеніла. За спиною хтось відчинив шибку, і вона відчула свіжість вуличного повітря, що торкнулося обличчя. Засвербіло в носі.
  – Ви мусите виконувати доручення комсомольської організації, – Помста казав у тій самій манері, не питав, а просто констатував факти. – Ви зобов’єзані виконувати закони СССР. Ви зобов’єзані завдавати шкоди УПА.
  – Кому?
  Посмішка самими кінчиками губ.
  – Українській Повстанчій Армії… Всі ми: я, він, друг Хуртовина, всі ми її службовці. А ви зобов’єзані проти нас працювати. Зобов’єзані доносити.
  – Це неправда! – Оленка збурилася. – Я нікому не зобов’язана.
  Глузливий смішок.
  – Навіщо так зухвало брехати? Гадаєте, ми не знаємо своїх ворогів? Ви відвідували партійні та комсомольські збори і гарно чули, до чого вас там закликають. Члени комсомолу зобов’єзані у всьому сприяти комуністичні партії. Зміцнювати радянську владу. Безкомпромішно битися з ворогами. Класова боротьба поглиблюватиметься і ширитиметься… Хіба ви забули?
  Груди немов на морозі обклали кригою. Тисячу разів почуті нею слова наповнилися реальним змістом, і зміст той був аж ніяк не на її користь…
  – Але я нікому нічого не доносила!
  – Охоче вірю, – мовив Помста. – Нарази, цілком можливо, ви не доносите. Нарази! Але завтра вас викличуть до НКВД і нагадають про ваш обов’єзок перед державою. Вам нагадають про 58-му штаттю, згідно якої мовчанка про нас кваліфікуватиметься або як недонесення, або як пособництво. Сукупно – від шести місяців до розстрілу, залежно від прихильності судди. Прихильності не буде – ваш суд неабияк суворий до ворогів совецької влади.
  Помста раптом випростався, сперся на стіл і наблизився до її обличчя.
  – То як, пані лікарю? Згодні ви за нас за всіх відправитишя валити ліс у Сибір? Ладні штати під кулю?
  Жах стиснув серце так що слова більше не трималися.
  Вона загорлала:
  – Я не хочу-у-у!!!
  Щоки стали мокрими від сліз. Сили залишили і полилися самі емоції. За що їй все це? Хіба вона комусь хотіла зла? Вона не збиралася ні на кого доносити. Вона не військова. Вона ні проти кого і не за кого не воліє боротися. Все життя вона мріяла лише допомагати – опікуватися хворими.
  – Я ваших поранених лікувала!
  – Дякую за це, – кивнув Помста. – Власного лікаря я не маю – тільки фельдшера. Гріх було не скориштатися допомогою. Хай навіть ворога.
  Вона дикими очима дивилася на цю людину і не могла повірити. Невже він?.. Зараз?..
  Помста присів.
  – Друже Хуртовина.
  Міцні руки вхопили її під пахви. Вона зігнулася дугою і загорлала на всю міць своїх легень.
  – Ні-і-і-і-і!!!
  Її десь тягли. Вона звивалася і видиралася. Це не насправді! Так не могло бути! Це…
  Від дверей почулися крики і вереск. Бандерівці зупинилися. Перезирнулися. Поглянула на командира. До хати забіг хлопець у кітелі та картузі.
  – Друже командире! Там… Ну… Вони негайно…
  – Давай.
  До кімнати увірвалися Федорчук, тітка Степанида та ще кілька селян. Жінки кинулися до неї.
  – Слава тоби Боже, встигли, – крикнув Макар і накинувся на Помсту. – Що ж ви затієли, нелюди! Чим вам те дівчисько завинило?
  – Ти гарно знаєш чим, – відповів Помста. – Ти знаєш, хто й навіщо її сюди пришлав.
  – Та вона лише дівча! Шмаркачка!
  – Ай-яй-яй! Дівча, – саркастично відповів Помста. – Молоде дівчисько, якому і до біса не потрібна ця війна… – і з голосу знову повіяло холодом. – Але їх це не зупинило. Їм чхати на її стать та її вік. Для них вона – м´ясо.
  – А чим ти тоди за них кращий? – крикнув Макар.
  Помста вказав Федорчуку на стілець.
  – Друже Хуртовина. Виведіть пані лікаря до комори.
  – Наказ, друже командир.

* * *
 
  Пекли зап’ястки. Пута врізалися в шкіру до самих кісток. Заломлені назад руки затекли і несамовито нили, але дівчина мало звертала на це увагу. Зв’язана, лежати на соломі вона могла тільки униз обличчям, але соваючи плечима і колінами, вона примудрилася доповзти до стіни і спертися на неї. Потім сіла. Притулилася. На кілька хвилин розслабила м’язи та насолодилася хвилею легкості, що прокотилася тілом.
  І почула голоси.
  Бандерівці напевно не звернули уваги на ту обставину, що кімнату де розмістився Помста, від комори відділяла лише нетовста стіна.
  – Помста, не роби цього, – стіна приглушила знайомий голос тьоті Степаниди. – Не треба. Вона – дівча. Вона майже дитина. Вона нікому не зробила нітшого злого.
  – Вона ворог.
  Помста відповів холодно і безбарвно мов голос з грамофону.
  – Ти від крови ожвірів уже! – Гаркнув пан Макар. – А ти знаєш , що вона сусідів наших лікує? Вона сину моєму ногу врєтувала.
  – Вона – ворог, – повторив Помста.
  Холодний спокій розбурхав літнього селянина. Благання замінилися на глузи.
  – Ні, ну ви подивіться який герой! – Саркастично зауважив він. – Більшовиків з НКВД йому вже мало – він з дівчатами воює! Бач хвилософія яка!
  – І що? – Несподівано в голосі Помсти залунало обурення. – Що з того що вона дівчина? Скільки їх таких загинуло? А скільки ще загине, перш ніж більшовизія з її бузувірською владою не забереться звідси геть? – Ватаг бойовиків явно зірвався і теж дав волю емоціям. – Хіба Ганка Іванишина була за неї старшою? Згадай, Макаре, як вона виглядала, коли мати знайшла її в підвалі луцького НКВД? Та хіба вона одна?
  – А тобі кортить додати? Мало?
  – Помста, рідненький! – Плакала медсестра. – Не роби цього! Бог тоби не простить, і люди не проштять.
  На кілька секунд за стіною все стихло і лише потім вона почула злий до нестями голос Помсти.
  – Вона – ворог.
  – Ти нам це кажеш, чи, може, соби? – Закричав Макар. – Який вона ворог? Що вона може зробити?
  Олена ловила кожне слово, але сидіти в такій позі далі стало понад її сили. Шия нила, немов ламалася. До того ж вона боялася привернути увагу. Неспішно вона сповзла на підлогу і на якийсь час завмерла розслаблена. Вона не вірила. Цього не буде. Вона житиме! Житиме!
  Знову виштовхалася на стіну. Прислухатися не довелося – за стіною гучно лаялися.
  – …ти дорікаєш мені жорстокістю? А ти забув, що ми воюємо проти потвор які нічим не гребують? Ти згадай Галинку Чупрук – її з лісу привезли зґвалтованою і порізаною. Що вам сказали більшовики? Що то мої хлопці поглумилися. А ти знаєш в чому була її провина? Одна-однісінька! – Пауза. – В тому, що в лісі вона наштовхнулася на спецгрупу, а ті свідків не лишають. Вони ріжуть їх без жалю, а як попадеться дівчина – так ще й потішаться. Вони штавлять в лісі міни, і на такій підірвалася мала Орися Павлюк. Вони щойно грабували село. Ти вже забув? Ти півжиття горбатився за свою землю – так її скоро заберуть у колгошп. Непокірних всіх поморять голодом, як на Східній Україні. Цього ти хочеш?
  – Лікарка тут до чого?
  – А ти гадаєш, вона з’явилася тут просто так? – Голос Помсти змінився. В ньому кипіла злоба і біль. – Вона – їхні вуха та очі. Вони хочуть знати все про село. Все, до дрібниць.
  – Ну з чого ти взяв, що вона їм доношить? – Спитала його тітка Степанида. – Звідки ти знаєш?
  – А мені й знати не треба. Вона – зобов’язана. А значить – буде.
  – Ти себе самого почуй! Ти дівчину звинуватюєш у тому, чого вона ше навіть не робила!
  – Я їх знаю. Якщо їм знадобиться зробити її донощицею, – вони зроблять, – у голосі Помсти дзвеніла несамовита лють. Лють, посилена болем. – Оклигай, Макаре! Скинь полуду з очей! Забудь, що вона молоде дівча. Це ворог, тільки без гранат і автомата. Своїм доносом вона шкоди наробить більше, ніж пропечений вояк у бою.
  – І що ж такого страшного вона може розповісти?
  – Та хоч би й те, що зі мною балакав ти. Ти зайшов – і мої хлопці тебе пропуштили, а вона це пам’ятає, – Помста почав себе опановувати, його голос знову ставав голодним та нечулим. – Знаєш, як це робиться? Її притягнуть до НКВД і поставлять перед вибором: або все так само як зараз, або – Сибір, куфайка і колючий дріт. Юному дівчиську в таборі жити важко. Ой, важко!.. – навіть через стіну Олена побачила глузливий ошкір. – Вони нагадають їй про батьків, опишуть їхню долю, вони вмовлятимуть, залякуватимуть. Навіть не сумнівайся – вона розкаже їм все. І тоді в катівні опинишся ти, і також усе їм розкажеш. Повір мені. Вони уміють допитувати.
  Олена зчепила зуби і стримала стогін. Кортіло заревіти. Помста був правий.
  – Я старий. Я своє уже віджив, – похмуро відповів Макар. – А вона молода. Їй жити. Їй дітей народжувати.
  – То давай я її відпущу, – у голосі Помсти з’явився сарказм. – Хай іде на всі чотири сторони, а я ще й чутку кину, що пані лікар нам нічого не сказала. Уявляєш? Дівчина неушкодженою залишилася після зустрічі з Помстою! Що з нею зроблять більшовики, агов?
  Серце рвалося з грудей. Хотілося кричати, дряпатися, верещати – бодай щось робити, аби довести, що вона не чинитиме їм лиха. Та сил не було. Оленка повалилася, вмостила на солому щоку і ледве чутно захникала. Вперше в житті вона молилася – Богу, чарівникові, лісу, мамі. Вона не хотіла помирати. Вона не вірила в те, що помре. Вони її захистять. Вона буде жити! Буде! Буде…
 
  Сильні руки підхопили під лікті. Поставили на ноги. Розв’язали пута. Руки слухалися погано, але дівчина не відмовила в насолоді розтерти звільнені кисті. Оглянулася навколо. Троє кремезних парубків завмерли обабіч.
  В двері увійшов Помста. Наблизився. Втомлено поглянув.
  Удар. Сплеск. Спалах. Вона повалилася на землю. На переніссі надулася гуля. Удар під коліна. Удар під груди. Ще й ще. Вона дико заверещала.
  Копняки сипали один за одним. Опалило ребра. Занило в сідниці. Різонуло по лобі. Вона підставляла руки, підгинала ноги, вищала щодуху, але удари не припинялися. Шкірний черевик летів в обличчя…
  Двоє підхопили та підняли. Третій відвісив ляпас. Ще. І ще. Вона крутила головою й силилася увернутися. Кричати вже не було сил.
  – Що пацючиха енкаведешна, не файно? Ах ти ж гарнюня яка!
  – А мо потішимося, хлопци?
  Впала на землю. Закрила голову. Удар в плече. Удар по спині.
  – У груди і в живіт обережно. Їй ще дитя народжувати, – холодно промовили голосом Помсти звідкілясь здалека.
  Перестала відчувати удари. Вони продовжували лупцювати, але вона не захищалася. Страх замінився на байдужість. Вона скажено втомилася.
  Її знову підхопили під плечі, але вже не били. Солоний смак на тріснутих губах. Теплий струмок на підборідді. Міцні пальці вхопили її під вилиці і підняли вгору. Облич вона не розрізняла – око затекло.
  – Я знаю, чому вони пришлали тебе. Ти мусиш прижитися, втертися в довіру, стати своєю. Мусиш дізнаватися і помічати. Запам’ятай, сучко, це мій маленький світ і я його вартую. Вони хочуть його захопити, але я цього не допущу.
  Вона спробувала кивнути. Не вийшло.
  – Дізнаюся, що доносиш – на шмати поріжу. І свиням згодую. Геть!
  Ноги не йшли. Двоє парубків витягли її з подвір’я і кинули посеред вулиці. Пішли. Вона лишилася лежати.
  Страх, переживання і скажена втома її доконали. Лежати було так гарно і затишно. Хотілося заснути прямо тут і вже не прокидатися. Але заснути заважав холод. Якщо залишиться, обов’язково замерзне або простудиться – думки в свідомості били на спалах. Треба була забиратися.
  Піднялася на руках. Озирнулася. Хати розрізнялися погано, але вона згадала, що була в будинку голови сільради і швидко упізнала потрібну вулицю. Спробувала підвестися.
  Зробила кілька кроків. Впала на коліно. Струснула головою. За всяку ціну треба було дістатися лікарні. Там – тепле ліжко. Там…
  Знову встала. Хитаючись мов п’яна, зробила ще десяток кроків. Впала. Збагнула, що підвестися уже не зможе.
  Поповзла рачки. Яка різниця, як дістатися свого помешкання – аби дістатися. Одна хата. Ще одна.
  З-за парканів висовувалися обличчя переляканих селян. Кілька разів вона простогнала.
  – Допоможіть! Допоможіть, люди!
  Ніхто не вийшов. Побачивши її, ховалися по хатах. Вона клацала зубами – холод помалу проник під пальто і зводив кістки. Але вона повзла. Вона мусила.
  Чиїсь руки підхопили її під пахви і підняли.
  – Боже мій! Боже! Йолопи! Що ж ви наробили! – Репетували над нею голосом тітки Степаниди.
  Її підхопили під плече, кудись повели. Потім взяли на руки взагалі.
  Сон і дійсність. Дійсність і сон. Вона перестала розрізняти між ними межу. Впадала у забуття, прокидалася, знову куняла, приходила до тями і тоді бачила уривками, що коїлося біля неї. Шершаві жіночі руки стягали брудне пальто і подрану сукню… в ночви з водою з розбитого носа крапала кров. Ганчірка лагідно омивала її щоки, шию, груди… Кружка селянського самогону і голка з ниткою. Медсестра зашивала розсічений лоб та шкіру за вухом.
  – Потерпи доню. Треба.
  Тепле ліжко і вовняна ковдра…
  На ранок тітка Степанида принесла з лікарні її речі. Допомогла вдягнутися. Нагодувала. Потім посадила перед дзеркалом і почала чесати волосся.
  Дівчина мовчала. Вона вглядалася у відбиток і себе не впізнавала. Синець під оком. Розбиті губи. Розпухлий ніс. Розідрана скроня. Невже?..
  Швидше за звичкою, ніж від бажання, вона спробувала заревіти. Сліз не було. Почувалася ніби зґвалтована – ніколи ще її так не били.
  – Нічого доню, нічого, – промовляла тітка Степанида. – Головне – жива, а рани загояться. Зате вони тепер нічого не запідозрять. Побита повзла – все село те бачило…
  Віщування здійснилися вже наступного дня. Зранку на вулиці загрюкали чоботи і в ритм їм чоловічий хор старанно заспівав.
 
      А ми тую червону калину підіймемо!
      А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
 
 
  А по обіді на вулиці залунав російський мат. Загуркотіли вантажівки.
  – Все забрали! Геть чисто все! – репетував надворі голова сільради, що хутко з’явився невідомо звідки. – Хліб, м´ясо, гроши, документи! Геть усе Помста пограбував.
  – Та харош залівать. Знаю, как он вас грабуєт. Гдє врач? Гдє ета саплячка?
  Скрипнули двері. Невідомий офіцер у плащ-наметі завалився в хату і рушив прямо до її ліжка.
  – Чєво разлєглась? Ану падйом.
  Наблизився. Роздивився. Завмер.
  – Ох, нє єдіть ту Люсю!!!

* * *
 
  До шпиталю її не забрали. Фельдшер, що приїхав разом з чекістами, видав їй кілька рекомендацій, які дівчина дуже уважно вислухала. Відповідала чемно та ввічливо. Не зауважила, що такі самі поради була здатна дати собі сама.
  За кілька годин чекісти поїхали. Олена знову лишилася сам на сам зі своїми страхами, селом, лікарнею, хатою тітки Степаниди і загоном Помсти, що блукав десь за околицями. Хотілося спати. Довго. Якомога довше. Спати і не прокидатися, аби не бачити цього безжального світу більше.
  Хотілося спокою та самотності.
  Вона була ще слабка, коли зажадала перебратися з хати медсестри до своєї кімнати в лікарні. Літня господиня була категорично проти. Молода лікарка наполягла – і того ж вечора згорнулася на своєму ліжку з книжкою. Максимум, на що погодилася – аби тітка Степанида приносила їй харчі. На одинці ставало затишно. Душа відпочивала.
  За вікном мрячило. Краплі дощу широкими розводами стікали по склу вікна. Здавалося, що такі самі великі краплі в такій самій мряці стікали по стінках її душі та збиралися в калюжі смутку. Лише в цих стінах вона почувалася захищеною. Там за вікном вирувало життя. Але вона боялася піти до нього, та навіть поглянути. Було страшно, ніяково і… соромно.
  Вона боялася побачити в очах людей ненависть, але ще більше вона боялася побачити у них співчуття. Нещодавно – була великим цабе. Вона сама не помітила, як стала авторитетом, до якого прислуховувалися і вказівки якого намагалися виконувати. І от щойно цей авторитет валявся в багнюці, мов п’яничка з шинка повз вулицею через калюжі, побитий тими самими хлопцями які (а в цьому вже не було жодних сумнівів) для цих селян були також вагомим авторитетом. Ба-більше, для села вони були – свої.
  Вони – свої. А хто ж тоді вона? «Ти – ворог», – холодно казав Помста. Тобто і для них вона… А вони для неї…
  Вона занурилася в подушку обличчям. Не хотіла думати про це.
  Наступного дня в селі розквартирували загін червонопогонників. І без того складні стосунки селян з владою були зіпсовані ще дужче. МГБшники витягували людей на допити, витрясали відомості та завалювалися в хати з обшуками. По обшуках хазяї недораховувалися речей та продуктів. Вони скаржилися командирам-червонопогонникам, а ті у відповідь лише глузували та погрожували новими негараздами. З лісу частенько долинав стрекіт кулеметів та розриви мін. Знову й знову чекісти дерлися в ліс, але там із засідок їх жалили бойовики Помсти.
  Коли здіймалася пальба, Олена затуляла долонями вуха. Не хотіла чути. Було страшно. Нелюдськи страшно.
  Проте вона, хай повільно, але одужувала. Зникла температура. Послабшав тупий біль під пахвою. Не підламувалася нога і помалу вона стала пересуватися кімнатою, перебирати речі та потроху куховарити. Порання по господарству відволікало від туги. Натомість – примушувало розмислити спокійно.
  Інцидент, що стався за участи бойовиків Помсти не змінив її становища – вона так само лишалася у цьому селі лікарем. Місця проживання і роботи їй ніхто не поміняв. Це, у свою чергу, означало, що її життя цілковито залежало від примхи одної конкретної людини – ватажка місцевих Робін-Гудів, який будь-якої миті міг запідозрити її у співпраці з владою, і тоді…
  Вона безсило впала на стілець. За що їй все це?
  Завітала тітка Степанида – натякнула, що пора знімати шви. Поки вона поралася з її ранами, Олена й слова не промовила – їй було цілковито байдуже. Зі своєї задуми вона напевно не вийшла б, навіть якби медсестра почала її різати.
  – Не боляче? – Спитала та.
  – Цікаво, – промовила Олена з сумом. – Отак повзеш у крові й багнюці… І жодна свиня не допоможе… Цікаво. А от якби я померла на півдорозі, то, певно, так і лишилася би там лежати?
  Тітка Степанида насупилася і пробурчала.
  – Думаєш ти забагато. І про дурне. Жива лишилася – то й слава Богу. Подякуй оно, краще, тим, хто відштоів тебе перед Помстою.
  Вона промовчала.
  Зранку вона закуталася у стареньке пальтечко і вийшла на ґанок. За селом над полями стояла пара. Повз лікарню знову бігли до школи дітки і вона радо віталася з ними.
  – Слава Ісусу Христу!
  – Навіки слава! Доброго здоровля, пані лікарю!
  Дитячий сміх і стрекотання її лікували краще за всі пігулки та мікстури.
  Настрій поліпшувався, і на якийсь час вона забувала, що була ворогом для їхніх батьків. Для батьків вона – ворог, а для них… хто знає? Яблуко від яблуні далеко не котиться. Що було на думці у цих дітлахів? Вона не знала.
  Такою от задумливою, на ґанку її застав голова сільради.
  – Ви головне не хвилюйтешя, панно Олено, – хитруватий керівник місцевої влади казав так щиро і доброзичливо, немов заспокоював власну родичку. – Ніхто Вас тут не зачепить. Громаді потрібен лікар, і люди до Вас уже звикли. Відпочивайте, набирайтеся сил. Вам доведеться багато прєцювати.
  Проти волі Олена згадала свого батька – завжди такого сильного і надійного. Захотілося згорнутися у нього на плечі і заховатися від жаху. Батько був далеко. А голова сільради – поруч. Дуже сильно хотілося йому повірити.
  З селянами відносини гіршими й справді не стали.
  Натомість остаточно зіпсувалися стосунки з червонопогонниками.
  Ці, начебто свої, рідні військовослужбовці, поводилися у селі немов британські колоніальні війська в романі Жуля Верна, і до молодої лікарки ставилися не краще, ніж до усіх інших мешканців. Без жодних пояснень, кілька разів вони вдиралися до неї за медикаментами. Не опиралася. Їй було байдуже. Беруть – значить треба.
  Тітка Степанида ремствувала на «ліквізиції». Виснажені польовим пайком солдати, заходилися урізноманітнювати свій раціон.
  – Хазяї усіх птахів та худобу позапирали в штодолах. А хто може – поперевозив на хутори, бо ці все порозтягають.
  Олена промовчала. Після зразкової дисципліни, що її вона бачила у бандерівців, чекісти, мабуть, самі не розуміли, наскільки дискредитували радянську владу своєю поведінкою. Але червоним погонам було не до ідеалів соціалізму – Олена бачила, що вони зазнавали нових й нових втрат. На своїй території Помста вдало псував життя зайдам. Ті вважали винними у всьому селян, які примудрялися якось повідомляти в ліс про кожен крок солдат МВД. Усвідомлення цього, плюс – короткі болючі атаки націоналістів добряче знесилювали чекістів і це, природно, відбивалося на дисципліні. Злі й похмурі вони вешталися селом.
  Одного вечора до її помешкання завалилися офіцери – розв’язно та нахабно кликали скласти їм компанію на вечір. Смерділи алкоголем. Олена відмовлялася, але вони наполягали. Упертість молодої лікарки їх добряче дратувала, і червоні погони почали розпукати руки.
  На щастя – завітала тітка Степанида і з одного погляду усе зрозуміла. Медсестра загрозливо вперла руки в боки.
  – Ач які паничі заявилися – ні сорому, ні совішті! Та ви подивіться на неї – невідомо в чому душа тримається! Тут вам не касарня, а медичний відділок! А ну ходіть звідши геть, холєра ясна!
  З бурчання медсестри Олена зрозуміла, що збурення і роздратовання від перебування солдат в селі посилювалося щоднини. Лунали чвари. На невдоволення селян чекісти відповіли новими обшуками. Потім запалали хати.
  Дівчина мало звертала уваги на все це. Вона пережила війну, що таке постій частин РККА – пам’ятала дуже гарно. Це можна було тільки пережити. Її пік сором від усвідомлення того, що для селян і МВД, і вона були одним цілим. Доводилося із цим миритися.
  І от – грянув грім.
  Дівчисько було дуже юне, майже дитинча. Воно навіть поводилося по-дитячому, не плакало, не галасувало – лише сумно дивилося у підлогу й інколи сором’язливо озиралося, наче питало, чи не робить вона чогось непристойного? Галасували за неї вбиті горем батьки.
  – Донечко! Квіточко єсненька! За що ж така кара Божа?
  Олена все зрозуміла. Тримаючись за стіни дійшла до шафи, дістала халат та теку з бланками. З шухляди витягла медичний інструмент та пляшку зі спиртом.
  – Вийдіть, – кинула вона батькові. – І двері зачиніть. З тої сторони.
  Спиртовим тампоном протерла руки. Не завадили б рукавички – та де їх візьмеш?
  – Покладіть дочку на канапку.
  Підняла спідницю. Так і є. Всі ознаки мов на долоні. Обережно розвела коліна. Не витримала. Відвернулася.
  Якими нелюдами треба бути, аби з цією майже дитиною вчинити таке?
  – Шо ж нам робити, пані лікарю? – Крізь сльози спитала мати.
  – Я допоможу їй, – в голові вона перебирала необхідні заходи. – Все загоїться. Житиме повноцінним жіночим життям.
  – А ці?
  – Хто? Хто це зробив?
  Обличчя матері скривилося від ненависті.
  – Москалі. Червонораменники.
  Олена заплющила очі – після всіх попередніх витівок дивуватися не було чому. Нервова напруга накопичувалася так довго, що мусила знайти вихід у якомусь прояві ґвалту чи бузувірства. Але… В скронях застукала кров. Вони не мали на це права. Радянське виховання не дозволяло дівчині навіть припустити можливість виправдання представника влади за подібний злочин. Існувала різниця між бандою Помсти і службовцями МВД.
  Цього не можна було лишати так.
  – Я складу акт про зняття побоїв, – сказала вона матері. – Поїдете в район – сміливо йдіть до МГБ і подавайте заяву про зґвалтування. Повірте мені – їм це так не минеться.
  – Та як же ми поїдемо? Як підемо? Там же…
  Олено втомлено відмахнулася.
  – Я зроблю, що мушу. А ви – як хочете. Не кортить боротися – не скигліть.
  Перо пірнало у чорнильницю і виводило вирок для винуватця. Розсічена шкіра на лівій вилиці. Численні гематоми на внутрішній стороні стегон. Рвані пошкодження статевих органів.
  На дворі хтось розлого вилаявся російським матом. Секунда на рішення.
  – У мою кімнату – там другі двері. Мерщій до тітки Степаниди.
  – А ви?
  Вона посміхнулася.
  – За мене не турбуйтеся. Вони не завдадуть мені шкоди.
  У двері до неї вже ломилися. Відчинила.
  – Товариші офіцери, що це за вторгнення?
  Її відштовхнули.
  – Гдє ана? Гдє ета сучка?
  – Не марнуйте часу – тут нікого немає, – спокійно промовила Олена. – Вони пішли.
  Червоні погони обнишпорили всю лікарню. Дівчина не перешкоджала. Склавши руки на грудях, вона байдуже спостерігала за їхніми порпаннями. Вигляд зґвалтованого дівчиська її вразив у саме серце. Пекучий струм пронизав від потилиці до п’ят, струснув, збадьорив і змусив зосередитися. Повернув до життя. Несподівано вона знову відчула себе потрібною.
  – Ані прихаділі к тєбє. Что ти дєлала?
  – Те що й мусила. Склала акт про наявність побоїв та тілесних ушкоджень. Повний набір для статті за зґвалтування.
  Лють пекла серце. Вона цілою своєю істотою ненавиділа цих покидьків.
  Чекіст відсунув стілець.
  – Садісь піши.
  – Що?
  – Заявлєніє. Пиши, што ані заставілі тібя саставіть акт пад угрозай аружия.
  Олена зневажливо скривилася.
  – Це брехня. Я не буду писати такого.
  – Ти всьо напишеш! – Заволав вусатий старшина. – Думаєш, на тібя управи нє будєт?
  – Сматрі, таваріщ доктар, – загрозливо промовив лейтенант. – Міста тут глухіє, всякає статцца можєт…
  Вона розсміялася.
  – Хлопчики, ви знайшли, кого лякати. Тут Помста в село заходить, мов на побувку. Мене кожен бандит може зарізати лише за те, що я комсомолка. Чим мене здатні настрашити ви?
  Їхніх погроз вона не чула, після спілкування з бандерівцями байдуже їй було все. Вона переводила погляд з одного офіцера на іншого, зупинялася на старшині. Хто ж з них вчинив наругу над дитиною?
  Лейтенант вже хотів щось сказати, аж тут з вулиці донеслися крики та людський гомін. До лікарні забіг переполоханий солдат.
  – Таваріщ лєйтінант. Там люді сабіраюцца. Ат грєха подальше – уходім.
  Лейтенант мов ненавмисно зачепив стіл. Канцелярська склянка перекинулася, полетіла на підлогу. Розсипалися олівці.
  – Сматрі, таваріщ доктар. Наше дєло прєдупрєдіть. С агньом іграєшся.
  Вони сунулися до виходу. Оленка накинула на плечі хустку, загорнулася. У відкриті двері з вулиці надуло холодом.
  – Лейтенант! – Покликала вона. Той озирнувся. – Дурень ти, лейтенант. Не тим переймаєшся. Ти про папери думаєш, а між тим… Якщо серед бандитів Помсти є бодай один родич того дівчиська… Хай навіть далекий… – вона злостиво посміхнулася. – Молися, лейтенанте. І тому мерзотнику, хто це зробив – передай.
  Червоні погони не сказали нічого. Розчинилися у ночі.
  – Хто прийшов кривдити – за тим женеться Помста, – промовила вона ледь чутно.
  Коли в кабінет завалилася літня медсестра з ріднею, Олена в білому халаті сиділа за столом і сортувала історії хвороб.
  – Тьотю Степанидо, завтра вранці чекаю Вас на роботі. Будемо проводити прийом.
  Як би там не було – але вона була лікарем в цьому селі і мусила опікуватися цими людьми. Так було треба.
  Тої ночі тишу розірвала автоматна черга. Стріляли не в лісі – десь на вулиці неподалік, звуки були чіткі і гучні. Олена перевернулася на другий бік і заснула.

* * *
 
  Наступного дня біля села гриміло як у справжню війну – загін червонопогонників потрапив у засідку. Бій тривав і вдень, і вночі, а на ранок бійці МВД із села забралися. Казали – зазнали значних втрат.
  З їхнім уходом стало спокійніше – кілька тижнів молода лікарка змогла проіснувати у відносному затишку. Душа відпочивала від потрясінь. Вона з головою занурилася у роботу, подовгу засиджувалася у кабінеті, а вечорами бігала додому до кількох хворих. На себе часу бракувало, і це радувало – Олена намагалася не лишатися на самоті без діла. В роботі вона знаходила і забуття, і зцілення. Прокидалася з півнями, лягала проти ночі – життя увійшло в чіткий незмінний ритм: робота, господарство, сон, робота…
  Стала звикати до думки, що все найгірше уже позаду, і що життя навколо неї мало-помалу та й владнається. Але доля розпорядилася інакше.
   Олена навіть не поглянула, коли на ґанку скрипнули двері.
  – А що хазяєчку, гостей вже не шануємо?
  Озирнулася здивована. До кабінету зайшли троє веселих парубків і не чекаючи запрошення, стрімко зайняли єдиний вільний стілець та стареньку канапу під стіною.
  – Не вітають тут уже активістів комсомолу? – Запитали гості.
  – Я перепрошую, але…
  Ближчий до неї – рудий, з короткою борідкою, хлопнув себе по стегну.
  – Хлопці, ну що ж це ми такі неввічливі? Не представилися! Гарну дівчину налякали! Вам не соромно?
  – Не переймайтеся, товаришу лікарю, – вилицюватий парубок у картузі та чорному пальто виглядав серед них найбільш солідним. – Ми активісти з обласного комітету ВЛКСМ, приїхали сюди для постановки культурно-масової роботи. Розберемося з ситуацією, створимо клуб, почнемо лекторську роботу.
  – За колгоспи будемо агітувати, – трохи сором’язливо зауважив третій і зразу відвів очі.
  – Ну, це не зараз, – миттю поправив його вилицюватий у чорному пальто. – Не будемо поспішати. Але й забувати про колгоспи також не треба. Будемо роз’яснювати.
  Третій хлопець, чорнявий у селянському кожушку, поглянув на Оленку, ніби шукав в ній опору. В нього були дуже гарні великі очі. На мить дівчина замилувалася м’якими рисами обличчя, від яких віяло теплом та щирою привітністю.
  – У вас тут, кажуть, для роботи – поле неоране, – зауважив рудий. – Комсомольської ділянки – нема, пропагандистської роботи – нема, нічого нема. Казали тільки лікарка тут і вчитель, та й той – від панів спадок. І все. Як ви тут живете, товаришу?
  – Мене звати Оленою.
  – Дуже приємно, – розквітнув посмішкою вилицюватий. – Я – Павло, інструктор обкому ВЛКСМ. А це активісті. Сергій, – вказав він на рудого, що сидів до Олени найближче. – І Дмитро.
  Чорнявий з гарними очима хлопець щиро посміхнувся. Сонячно. Життєрадісно…
  Комсомольці привезли цукерки та шоколад. Дівчина розпалила грубу, поставила чайник, накрила на стіл. Метушилася і раювала. Ці незнайомці були для неї посланцями з іншого світу – того, в якому вона жила доти, доки не потрапили у все це. Світу, де були патефон і «Ріо-ріта», і не було автоматної пальби…
  Під чай та цукерки комсомольці безтурботно розписували їй свої плани на майбутнє. Розпитували про ситуацію в селі. Дівчина нічого не приховувала. Вона гадала, що розповідь мусила б добряче охолодити їхній запал, але комсомольці явно не сприйняли її слова всерйоз.
  – Що вам сказати, обстановка тут, звісно, нелегка. Але де вона легка? Встановлення Радянської влади ніде ще не проходило без бою. Не ми перші – не ми останні, – казав вилицюватий Павло.
  – Так навіть цікавіше, – рудий Сергій зовні вдавав серйозність, але казав насмішкувато і всяк час їй грайливо підморгував. – Хіба ж то добре, коли твоя робота нагадує передовицю «Комсомольської правди»? Коли все урочисто, під фанфари… А тут все серйозно – з бандитами битися треба. Буде чим похвалитися перед онуками, а, хлопці?
  Чорнявий Дмитро помовкував. Раз до разу він сором’язливо поглядав на дівчину і цим інтригував. Олені дуже хотілося з ним познайомитися, кортіло дізнатися, що то за хлопець завітав до неї в гості – мовчазний та чорнобровий.
  Милуватися не давали бравурні просторікування Дмитрових товаришів. Дівчину вразило, наскільки легко вони міркували про ситуацію в селі й кожен раз перемальовували її як сприятливу.
  – А коли ви повернетеся в район? – Поцікавилася вона, між іншим.
  – Навіщо вертатися? – Посміхнувся Сергій. – Тут не так вже й погано. Де жити – маємо. Помалу-помалу, та й обживемося.
  Поза плечима пробіг холодок.
  – Це не дуже гарна ідея, – мовила вона насторожено. – Тут небезпечно. Розумієте?
  – Але ж ви прижилися! – Зауважив Павло. – Ви – перша ластівка радянської влади, за вами мусять потягнутися інші.
  – Я не заперечую. Але чи треба це робити так стрімко? Може краще вам наїжджати з району…
  – …і тим показати місцевим, що ми боїмося бандитів? Ні, так не годиться, – заперечив інструктор обкому. – Встановити тут соціалістичну законність означає не тільки знищити банди. Треба привернути до себе частину населення і займатися цим мусимо ми – активісти партії та комсомолу. Треба достукатися до бідніших шарів, вирвати їх з-під впливу бандитів, привернути до себе. В першу чергу – власним прикладом.
  Олена якийсь час мовчала. Слова активістів навертали на дуже похмурі роздуми.
  – Нелегко буде вам те зробити, – мовила вона. – Тутешні мешканці симпатизують бандерівцям, а радянській владі не вірять і її зневажають. Скажу прямо – вони мають для того підстави.
  Хлопці знову все обернули на жарт, і це дівчину переконало остаточно – вони просто не розуміли, куди потрапили. Так само, як вона колись… Як пояснити? На її очах троє гарних веселих хлопців лізли у той самий зашморг, на шиї з яким вона виживала вже кілька місяців. І на кілька років подорослішала за цей час.
  Вона поралася на кухні з посудом, коли туди зайшов чорнявий Дмитро.
  – Вам тої… може допомогти?
  – Допоможіть.
  Підхопив ганчірку, заходився разом з нею терти посуд. Під роботу пішла розмова. Трохи засмучуючись, хлопець розповів їй про своє село, про навчання в інституті, про комсомольську роботу і подорож в ці місця. Кілька разів їхні погляди зустрілися. Олена зчепила зуби. Щира посмішка, кирпатий ніс і очі… вона танула біля нього. Цей хлопець… Вона мусила щось зробити.
  Поклала ганчірку. Наблизилася до нього впритул і взяла за руку.
  – Де ви зупинилися?
  – Ми той… – хлопець розгубився від її рішучості. – Голова сільради обіцяв щось знайти.
  – Голова – то добре. А тепер слухай. Ви мусите негайно звідси забратися.
  Він хотів заперечити, але вона накрила його губи долонею.
  – Не перебивай. Ви не знаєте, куди приїхали. Ви не бачили бойовиків Помсти. Вас не пожаліють. Ти мусиш обіцяти мені, що ви негайно звідси поїдете. Чуєш?
  Він розгублено кліпав очима. Вона обійняла його і притиснула до себе.
  – У тебе дивовижно гарні очі. Я не хочу, аби з тобою сталося лихо. Переконай їх. Доведи їм. Знайди слова.
  Вона відсторонилася, але долоні залишила на його грудях.
  – Ви мусите.
  Гості шнурували черевики і вдягали пальто. Обіцяли зайти ще. Пішли. Олена зачинила двері.
  Лишившись на самоті, вона спробувала перебирати якісь папери, записи, переглядати графік прийому на наступний день. Намагалася зосередитися. Ні. Вона кинула папери на стіл. Сіла. Стиснула пальцями скроні. Неспокій катував.
  Не витримала – влізла в чоботи, накрутила хустку, накинула на плечі пальто і прожогом побігла до хати голови. Встигнути! Один провулок. Другий.
  Немов на стінку налетіла. Затулила долонею рота, аби не дати вирватися жаху з грудей. В місячному сяйві всі троє хлопців тіснилися біля паркану, ніби підпирали одне одного плечима. Відступати було нікуди. Спиною до дівчини і лицем до них завмерли кілька переперезаних ременями фігур у мазепинках та пілотках. Тиша. Ніч розірвало різке.
  – Тр-р-рух! Тр-р-рух!
  Вона не бачила, як хлопці осіли на землю – притиснулася до паркану і заплющила очі. Не закричати! Затаїтися. Аби не помітили. Аби…
  Хтось поклав на плече долоню.
  Розплющила очі. Кремезна фігура у старому фетровому капелюсі в променях місяця здавалася величезною.
  – Іди додому, доню. Пізно вже, – мовили голосом Федорчука.
  Олена ковтнула клубок в горлі.
  – Вони… Вони…
  – Вони – вороги.
  Стало дуже-дуже гірко.
  – Вони… веселі…
  – Так завжди, – байдуже зауважив селянин. – Веселі й щирі приходєть першими. Вони приваблять, причарують. НКВД ж’являється пізніше. Іди додому.
  Всю ніч вона ревіла без сліз – крутилася на ліжку, занурювала обличчя в подушку, стогнала. Божеволіла від задухи і драла сорочку на грудях. За що? Хто це придумав? Чому? Вона цідила крізь зуби слова прокляття. Всім їм. Бандерівцям, що убили щирих добрих хлопців. Керівникам, що надумали заслати їх сюди. Тим, хто її саму тримав тут без права виїзду. Чому? Чому селяни, привітні і хазяйновиті у звичайному житті, усіх приїжджих ззовні зустрічали кулями? Чому хлопці мусили робити те, за що по них стріляли? Невже не можна інакше, миром, злагодою? Чому?
  Ці «чому» не знаходили відповіді. Точніше, знаходили, але від відповідей кортіло вити іще дужче. На пам´ять знову спливали слова, про поглиблення класової боротьби з наближенням до розбудови комуністичного суспільства… Тобто нові й нові хлопці з гарними очима і щирими посмішками так само гинутимуть від рук повстанців. А ті, в свою чергу – гинутимуть від рук представників влади. А ті, в свою чергу…
  Вона житиме, а навколо неї все ширитиметься цвинтар з людей, які аж ніяк не хотіли смерті. Як зупинити?
  На ранок вона почувалася втомленою і розбитою, але мусила себе опанувати і розпочати прийом. Емоції замінила апатія. Що є, що буде – їй стало байдуже.
  Вона майже не відреагувала, коли за півтора тижні історія ледь не повторилася один в один. В село приїхала молода вчителька з Канева – простенька селянська дівчина з наївною посмішкою та сором’язливим голосом. Пояснювала, що муситиме допомагати вчителеві-західняку доводити до учнів знання відповідно до останніх рішень партії та уряду, особливо з історії та політвиховання. А поки що Олена спостерігала, як молодий педагог була щаслива від простої змоги наїстися хлібу. Як і вона сама нещодавно.
  Вони прочаювали весь вечір і гостя почала заражати її своїм простецьким оптимізмом.
  – Нічого, Оленку. Був би харч, а життя якось залагодиться.
  Молода лікар провела її до хвіртки. Прибрала зі столу. Заходилася тягати воду для прання.
  На вулиці загриміло розлогою чергою німецького автомата.
  Зайшла з відрами до кімнати. Вилила воду. Присіла. Відмітила, що у душі навіть не смикнуло – цей жах ставав уже звичним. Помста чесно дотримувався своїх обіцянок – всіх, хто міг створити загрозу для його району, він нищів без жалю.
  Двері ледве не злетіли з петель. Кліпаючи переляканими очима, розхристана вчителька вчепилася їй у светр.
  – Це?!.. Як це?.. Що це?..
  – А це тут у порядку речей, – байдуже відповіла Олена. – Звикнеш. Якщо встигнеш, звісно…
  На ранок гостя випарувалася. Не з’явилася у школі, і здивований Микола Назарович завітав із цим до Олени. Господиня, у якої оселилася вчителька, розповіла, що квартирантка ще вночі швидко зібрала свій клумачок і проти ранку забралася геть. Пастухи бачили, як вона поспіхом бігла в напрямку райцентру. Більше Олена не побачила її ніколи.
  Минув час, Олена опинилася в Районному відділі народної освіти і запитала про молоду вчительку. Літня працівниця змінила тему розмови.
 
 
* * *
 
  Зранку випав сніг. Лише одна ніч – і село наче вимили добіла та накрили периною. Тисячею іскорок виблискували засніжені дахи.
  Весело скрипів у грубі вогонь – за двадцять хвилин мав початися прийом. Кому зима – краса, а для неї це кашель, нежиті, ангіни, а з приходом морозів – ще й продуті спини та обморожені руки. В кожного – своє. Селяни навколо жили звичним життям за ритмом, що не змінився, певно, з часів Хмельниччини. Раділи зі своїх маленьких радощів, горювали від таких самих маленьких бід. Про Помсту ніхто не згадував – казали, його загін відкочував десь у сусідній район.
  Олена присіла біля вікна. Біла дорога, паркан, вкритий білими пасмами, хата з білим дахом серед кучугур. Спокій та затишок. Отак сидіти б довіку й більше. Лагідна хвиля пробігла від ніг до шиї, потягло на сон.
  Стоп!
  Олена струснула головою. Зібратися! Не можна пускати в душу це відчуття!
  Вона стала помічати, що варто було їй залишитися самій без певного діла, і ця незрозуміла слабкість миттю опановувала тіло і приголублювала душу. Зникали бажання. Світ навколо ставав сирим і одноманітним. Більше за все хотілося забратися з головою під ковдру і… навіть не спати. Хотілося поринути у якесь напівзабуття і лежати, лежати, лежати… Втома й виснаження були першим, що їй спало на думку, вона й справді останні тижні бігала, мов заведена. Стала раніше лягати. Але лежання в ліжку результатів не давало – вона не могла заснути, але водночас не відчувала бажання встати та чимось зайнятися. Розчинялася в оціпенінні…
  Її стан помітила медсестра.
  – Шо це ви, пані лікарю, вщент з лиця спали? За родиною сумуєте?
  Дівчина кивнула у відповідь, так, мовляв, сумую. Сама ж злякалася не на жарт. Очевидно – не втома і не сум були причиною слабкості. Вона замислилася. Перебрала в голові симптоми. І збагнула.
  Це була депресія. Меланхолія, як називали її лікарі, старші віком.
  Сильні потрясіння останніх тижнів, посилені, справді, почуттям самотності й відірваності від звичного світу, відбилися на її психічному стані. Гнітили. Гнули її додолу. Життя виглядало незмінною чередою сірих та однотонних буднів, вирватися з яких не було можливості. Чому радіти за таких умов? Навіщо?..
  Стоп!
  Дівчина знала, нудьга – це лише перша ластівка, за нею приходили туга і постійна роздратованість, а далі – алкоголізм та розпуста. А що вона сама порадила б людині, яка скаржиться на такі симптоми? У першу чергу – більше часу проводити на свіжому повітрі.
  Чому б їй самій не спробувати те саме?
  Простору для прогулянок навколо було – тільки бери. Село оточувати густі ліси, подібних до яких дівчина не бачила ніколи раніше. На відміну від рідної Полтавщини, де дерева росли чахленькі і ріденькі, а присутність людини була помітна скрізь, тутешні хащі причаровували її незайманою красою по-справжньому дикої природи. І погуляти ними дівчині постійно не випадало нагоди. Надійшов час виправляти цей недолік.
  Першого ж вільного дня вона вбралася в потерте пальтечко, взула чоботи, накрутила хустку і попрямувала дорогою до лісу. Промайнула вулицями та залишила за спиною останні хати. Занурилася в хащі.
  Від дерев повіяло спокоєм вічності. Крони, коріння, вкрита інеєм кора під її пальцями. Скинувши непотрібне зимою листя, вони, мов з розчепіреними в боки та вгору руками, завмерли у нерухомості, аби байдуже спостерігати за життям, що вирувало навколо них. Більшості з них років було набагато більше, ніж дівчині, а певно – навіть більше, ніж її батькам. Вони стояли тут, коли Оленка ще була малою. Вони росли задовго до її народження. Спливуть роки, її життя мине, а вони так і стоятимуть тут – мовчазні свідки минулих подій, які так багато бачили і так мізерно мало здатні розповісти.
  Тиші в лісі не існувало. Скрипіли під вітром гілки, хрумтів під ногами сніг, десь серед хащі щось сильно заскрипіло і повалилося додолу. Сіра білочка з гостренькою мордочкою спритно стрибала з гілки на гілку, зіскочила на сніг, оглянулася, почухала лапками за вушками. Потім сунула… і зникла. Розчинилася серед білого спокою.
  Увагу привернув звук метушні. Біля коріння горобці билися за насіння з шишки. Швидко перебираючи крилами, учасники змагань пурхали над землею, кидалися, відступали, заходили збоку, знову кидалися. Час від часу один з бійців вхоплював зернятко, переможно набирав висоту і гордовито закладав коло пошани. А бій не припинявся – бійці завзято змагалися за звання сильнішого серед слабших.
  Прогулянка допомогла. Додому Олена повернулася у пречудовому настрої.
  Зранку вона багато жартувала, була привітна і турботлива. Рано встала, приготувала смачний сніданок, зайшла до кабінету, уважно переглянула історії хворих, що мали завітати. Під час прийому була настільки ввічлива, що почала бурчати літня медсестра.
  – Оце не ходили б ви, пані лікарю, до лісу. Не до добра це.
  Олена посміхнулася.
  – Я повинна у чотирьох стінах закиснути?
  Та промовчала.
  За днину сніг розтанув. Стежини перетнули калюжі, дороги потонули у багнюці і неможливо стало ходити гуляти. Щоранку прокинувшись, Оленка зразу зазирала у вікно – із нетерпінням чекала чергового снігопаду. І дочекалася. Хати й подвір’я засипало так, що селяни цілий день прокладали лопатами дорогу одне до одного та спільно – до околиць.
  Прогулянки відновилися. Душа відпочивала серед краєвидів та морозного повітря і набиралася теплих і добрих вражень, що мали витіснити зі свідомості сліди жахіття. Загоїти рани. В прогулянках вона одужувала.
  Ще напередодні вихідних вона старанно змазала чоботи – гуляти зібралася досхочу. Кликала за компанію дівчат-однолітків. Усі відмовилися.
  Олена давно помітила, мешканці села до лісу ходили вкрай не часто. Живучи майже під кронами сторічних дубів та сосен, до галявин вони навідувалися переважно влітку, гуртом і з якоюсь конкретною метою – за деревиною, грибами чи ягодами. Виняток, звісно, становили діти, проте дорослі не схвалювали лісових прогулянок, і молода лікарка кілька разів була свідком буремних прочуханів, що їх батьки завдавали малечі за самочинство. Не дивно. Олена не один і не два рази чула про випадки загибелі у лісі людей (і в першу чергу – дітей) від мін та чиїхось лихих рук. Про те згадував Помста. Боялися селяни ходити до лісу.
  Але дівчині вже набридло боятися. Прямуючи до околиці, вона знову й знову повторювала собі, що буде обережною, що тільки-но побачить ворога – зразу ж повернеться до дому. Реагуватиме на кожен незнайомий звук…
  Але жодного живого ворога не зустрічала – ліс вражав самотністю та спокоєм. Помалу, забула й думати про небезпеку.
  Сірі хмари щільно застелили небо, проте сніг на землю не падав і вітерець ледве дмухав. Від широкої вулиці дівчина завернула на стежинку між хатами, скоротила дорогу і єдиним брукованим в селі шляхом добігла до лісопильні – головного, крім малородючої землі, джерела добробуту селян. До лісопильні хащі наближалися впритул.
  Стежинка провела між засипаних снігом кущів. Дівчина нахилилася, силячись не зачепити гілля, але необережно повела рукою… Біла мука обсипала з голови до ніг.
  – А хай би вам!
  Посміхаючись, вона обтрусила плечі й груди, рушила стежинкою далі. Стрункі та молодцюваті, завмерли обабіч стежини стовбури ялин. Гілки, присипані лапатим снігом, загрозливо нависли над нею – було в них щось від кішок з розчепіреними пазурами. Каркнула вгорі ворона.
  – Стій! Руки догори, холєра ясна!
  Завмерла. Повільно здійняла руки. «Бандерівці не говорять російською» – підказала пам´ять.
  Бойовиків було двоє – у смушкових шапках, та білих маскхалатах. Один стояв позаду другого, рушниці навперейми – ці хлопці були налаштовані украй серйозно.
  – Ти хто така?
  – Я… лікар з Мар’янівки.
  – Лікар? З Мар’янівки?
  Другий бойовик, щуплий та з рожевими голеними щоками, вибіг поперед першого і уважно її розглянув.
  – Гей, так то справді лікарка! Я ж її бачив.
  Та першого бойовика – кремезного вусаня у кожуху, чий комір вибивався з-під маскхалату, таке знайомство не задовольнило.
  – І чого б це пані лікар лісом чимчикувала? – Спитав він підозріло. Зайшов дівчині за спину.
  – Я… Я гуляти пішла.
  Кремезний бойовик глузливо засміявся.
  – Гуляти? Нічого краще не вигадала?
  Олена не знала, що відповісти. Гуляти… Що тут такого?
  – Та не вигадує вона, – заперечив щуплий. – Це ти все життя у селі живеш – на підлогу плюєш та кабаном шмердиш. А то ж панна! У них забаганки такі – гулєти ходити.
  Кремезний похмикав і засопів. Пояснення йому аж явно не сподобалося, але більше запитаннями він її не мучив. Опустив рушницю прикладом у сніг.
  – Йшли б ви жвідси, пані лікарю. Неспокійно тут. Ідіть собі, вертайте до Мар’янівки.
  Сперечатися було марно – мусила вирушити стежиною в бік села. Не можна було викликати підозри. Головне – вискочити з їхнього поля зору, бо дівчина наразі й близько не збиралася вертатися додому. Коли бойовики лишилися далеко позаду, на першому ж роздоріжжі вона завернула в бік і знову занурилася в ліс. Не хотіла вона їх слухатися. Все навколо шкереберть – так ще й гуляти їй не дозволяють?!
  Дзвінко пролунала довга трель – у глибині хащі стукав дятел. Озирнулася. Стала уважно придивлятися до дерев – вона страшенно схотіла побачити лісового трударя. Птах знову повідомив про себе. Сунула на звук. Промайнула між дерев, зав’язла в кучугурі. Прислухалася. Звуків більше не було. Стала чекати.
  Чиясь рука лягла на плече. Смикнулася вбік. За спиною стояла біженка з Дніпропетровщини, чию дитину вона лікувала пару місяців тому. Як же їй набридли дурні жарти!
  Біженка наблизила пальця до губ, тихо мовляв. Поклала руки на плечі. Олена швидше відчула, ніж зрозуміла що треба сісти. Рачки дві жінки пролізли між кущів. Вляглися за ялиною. Дівчина збагнула, у лісі була присутня якась невідома зловісна сила, зустрічі з якою було треба уникнути за всяку ціну.
  – Мовчіть і не совайтеся. Дивіться.
  Дятел мовчав. Натомість на іншому боці від дороги поворушився сугорб. Сунув до широковітої ялини. Підвівся.
  Олена побачила на власні очі. Це був солдат у шапці-вушанці, білому маскхалаті та з автоматом на шиї. Присів біля ялини. Оглянувся на всі боки, махнув рукою. Один за одним з хащі випірнули ще четверо. Пройшли між кущів. Хутко розчинилися в заростях. Той, кого вона побачила першим, навсібіч озирнувся і пішов за ними.
  Олена перевела подих.
  – Це… червоні погони?
  – Це? Ні, – біженка похитала головою. – Червоні погони – то солдати. А це – спецгрупа МГБ. Їм на очі краще не попадатися. Вони свєдєтєлєй не лишають.
  Біженка зазирнула їй в очі.
  – Добре що я вас тут стріла. Я їхні звички знаю – давно тут живу. А ви… Ішли б ви додому.
  Втретє дівчину вмовляти не довелося – з лісу до села вона бігла прожогом. Зупинитися боялася. Праворуч і ліворуч простягалися хащі – похмурі та зловісні. Жахом віяло з яруги. Не помітила гілки на землі, перечепилася…
  Якийсь час вона лежала на холодній сніговій стежині. Треба було підвестися, іти далі. Але моторошно було навіть підняти голову. Хто там ховається за кучугурами? Хто дивиться на неї зараз крізь приціл? Вона глибоко дихала. Сніг обпікав морозом щоку і холодив серце.
  Одна хвилина. Одна подія у її житті, і все попереднє зачарування зникло і почорніло, як чорніє під пекучими променями сонця біленький доти сніг. За кожним стовбуром – бойовик. Під кожним кущем – червоний погон. У лісі більше не існувало краси. Тільки смерть. Тільки війна.
  Там – також війна.
  Вже у селі вона зіткнулася із головою сільради.
  – Я оце думаю, панно Олено, вам певно, до району треба?
  Питання дещо збило її з пантелику. Район? Який район… Ах, район! Треба! Звісно треба!
  – Так, так! – Відповіла вона. – Ми давно не отримували медикаментів – я уже три заявки написала! Реакції – нуль. Треба їхати самій.
  – От і добре. У нас в район, прошу пані, фіра поїде – то й вас візьме. Зайдете до управління, грошей отримаєте, до магажину зайдете. Там, кажуть, сукні завезли, панчохи, ще якісь витребеньки. Мене дружина вже замучила, поїхали – та поїхали…
  З його хати лунав хриплий спів патефона.
 
      Вже пройшло гаряче літо,
      Гуцул іншу любить скрито,
      А гуцулку синьооку
      Він в останню ніч прощав.
 
 
  Олена ледь не розсміялася. Панчохи… Сукні… Духи… Десь вони ще існують!
 
 
* * *
 
  Дядька Макара тягнули вулицею двоє дужих здорованів. Ще один з автоматом напоготові, розкидався недобрими поглядами та цідив крізь зуби брутальну лайку. Наблизився. Відпустив копняка чоботом нижче попереку.
  Дядько Макар скривджено озирнувся. Рвонувся. Здоровані втримали. Селянин силився вивільнити руки.
  – Пусти, холєра! Чого боїшся? Вас і так багато!
  – Разгаворчікі!
  – Пусти, сам піду!
  – Впірьод!
  Гамір, рев моторів. Рохнула автоматна черга. Федорчука різко вхопили під пахви – солдат припік кулаком під печінку. Селянин зігнувся, застогнав. Вхопили за плечі, трухнули. Потягли. Три ситі пихаті здоровані і між ними сухорлявий сивий дядько, що ледве перебирав ногами.
  Наблизилися.
  – Таваріщ лєйтєнант! Сделана! Взялі!
  – На мєсте бил?
  – А гдє же?
  До побитого селянина підійшов молодий офіцер. Зайшов праворуч. Потім поглянув зліва. Зазирнув в очі. Дядько Макар погляду не відвів.
  Пронизливий жіночій вереск різонув по вухах.
  Вони дивилися і мовчали. Офіцер – юний та пихатий. Селянин – задумливий і тертий життям. Спільного – не більше, ніж між поросям і паротягом. Самовпевнені бісики в очах молодцюватого франта ятрили холодний спокій скуйовдженого селянина. Офіцер раював від влади та безкарності. Все йому можна. Нема обмежень. Ніхто не скарає і не питатиме. Солдати на льоту ловили кожен його рух і кожне слово. І лише цей селюк із заломленими руками та цівкою під ребрами, дивився байдуже, ніби просто чекав на свою долю, якою б вона не була. І кланятися не збирався.
  По вухах ударив крик – вусатий старшина щось різко промовляв до затриманих. Але дівчина не слухала.
  Першим погляд відвів лейтенант. Опустив голову та засмутився. Поглянув у небо…
  – Как связиваєшся с бандай, падла? – Офіцер вибухнув диким криком.
  – Що ви…
  – Гаварі, сволач! Сколька ваших в сілє? Кто гаспадарчій? Кто саставляєт байовку ОУН? Бистра!
  Солдати ще дужче вхопили дядька Макара за руки, а лейтенант наблизився в притул і горлав прямо в очі. Селянин увертався від слинявих бризок.
  – В глаза сматрєть!
  Вхопили за чуба та зафіксували голову в потрібній позиції.
  – Кто єщьо входіт в актів ОУН?
  – Я не рожумію…
  – Кто бєгаєт за связью к Помстє?
  Хазяїн завів очі вгору і поглядом вперся в небо.
  – Не рожумію…
  Лейтенант відступив, глузливо посміхнувся і склав руки на грудях.
  – Похвальна. Значит па-рускі ми не панімаєм. То певно варто побалакати мовою моїх батьків? Так буде більш зрозуміло?
  Солдати, Олена і сам дядько Макар поглянули на офіцера із цікавістю – МГБ-шник заговорив чистою українською з трохи гортанним східним акцентом. Отже – свій. Свій?
  Для кого «свій»?
  – То що, не скажеш тепер, що мене не розумієш?
  – Москалям служиш,.. – з холодним осудом прошепотів дядько Макар.
  – У німців холуйствував? Американцям чоботи вилизуєш? – Огризнувся офіцер.
  – Ці ліси знають, як ми тут зустрічали есесівців і москалів-поліцаїв…
  – Ліси мовчать, – обірвав лейтенант. – Вони мовчатимуть, коли замовчать люди.
  Селянин не відповів. Холодними й байдужими очима дивився він кудись убік. Солдати запитливо поглядали на командира, чекаючи наступних наказів.
  – Чого мовчиш? Мовчиш чого? Говори!!!
  Кулак під груди. Дядько Макар судомно скарлючився і був би повалився на землю, якби не червоні погони, що міцно тримали за руки. Від ярості лейтенант почервонів.
  – Говори, сука! Хто з тобою разом стучить бандерівцям? Хто їм харчі збирає? Хто?
  Новий удар. В те саме місце. Селянина мов током пробило – смикнувся та ледь помітно затремтів. Ноги підкосило – він повис на руках солдат. Мов риба, знята рибалкою з ґачка, він смикав щелепою силячись вдихнути повітря. І не міг.
  – Сколька будєш в дурачку іграть, казьол? – В ярості лейтенант перескочив на загальновживану. – Гаварі! Заб’ю! Как кабана на бойнє…
  Дивитися на це було гидко і нестерпно. Олена сунулася до них. Шлях їй перетнули широкі груди у шинелі.
  – Пустіть! – Смикалася вона. – Мені треба. Я лікар!
  – Нє паложена.
  – Ви не маєте права бити затриманих! Я все відображу в історії хвороби!
  – Ні савєтую. Ми знаєм сваі палнамочія.
  Селянина, що висів на руках солдат, драв грудний кашель. Стояти він був не здатний. Лейтенант гнівно блимав очима.
  – Хто єщьо с табой работаєт на УПА? Кто актівісти? Кто?
  Жест рукою. Червонопогонники підкинули хазяїна за плечі вгору і практично поставили на ноги. Лейтенант наблизився впритул.
  – Заговориш падла, – пообіцяв він з глумливою ввічливістю. – Навіть не сумнівайся.
  Різкий удар в пах коліном.
  Дядько Макар на землі скрутився калачиком. Застогнав. Висолопив очі – біль не давав йому продихатися.
  – Хіба ж у вас серця нема? – Заблагала Олена. – Йому ж боляче. Я мушу надати допомогу! Пустіть!
  – Нє паложена.
  Штовхали назад до вантажівок. Солдати знову підхопили дядька Макара і потягли вгору. Жаль. Безсилля. Навернулися сльози.
  – Атставіть! – голос видався неймовірно знайомим.
  Олена збагнула раніше, ніж озирнулася. Він був підтягнутий і причепурений – як завжди. Легко, але розвальцем, усім поводженням демонструючи належність до вищої касти, до катованого селянина від машини прямував особисто капітан Свиридов. За кілька кроків – зупинився. Скривився, мов від болю та оглянув побитого дядька Макара. Озирнувся до лейтенанта.
  – Ви што сібє пазваляєтє? Ви што а сібє вазамнілі? Ви панімаєтє што ви устроілі?
  – Таваріщ капітан, я…
  – Малчать! – Рявкнув капітан. – Сапляк! Што ти надєлал? Да я на тібя рапорт… – пад трибунал пайдьош! Пашол вон!
  Лейтенант козирнув і хутко зник. Солдати знову поставили дядька Макара на ноги, збили пил з плечей. Капітан витяг з кишені пачку цигарок…. і випадково зустрівся поглядом з Оленою. Впізнав, здивувався, замислився. Образи пролетіли мов візерунки у калейдоскопі. Коротко кивнув. Потім повернувся до дядька Макара та запропонував цигарку.
  Селянин покачав головою. Палити не хотів. Капітан чиркнув запальничкою.
  – Гражданін Фєдорчук? Давно хатєл с вамі встрєтіцца. Наслішан-наслишан. Іскрєннє сачуствую – самі відітє, с какімі м’ясниками пріходіцца імєть дєла. Но ми абязатєльна ета паправім.
  Селянин – мовчазний та похмурий. Капітан Свиридов – сама чемність і ввічливість.
  – Ви далжни нас панять, – продовжив він смачно затягнувшись. – Ми вєрниє салдати партіі і служим своєму гасударству. Ми точна знаєм,шчто Помста с байовкой находіцца сєчас в сєлє. Ми знаєм што аццуда он нє вихаділ, і што сєчас он прячєцца в каком-та схронє. Ми знаєм такжє што ви – мєстний праваднік ОУН. Ми знаєм, с кєм ви кантачітє наіболєє часто, і кто точна даставляєт ваши данєсєнія бандітам. Ми всєх іх сєйчас арєстуєм. І будєм трясті. Ми витрясєм імена астальних ОУН-навцев – даже нє самнівайтєсь. Но вам ета нужна? Давайте прощє. Скажитє мнє, гдє прячецца Помста?
  Селянин дивився на нього, не відводячи очей. Побитий, слабкий, тремтячий від болі й холоду. Та поки капітан рік свою промову, на обличчі дядька Макара не затремтів жоден м’яз. Втомлено зітхнув:
  – Я не знаю, де він.
  Капітан також зітхнув, але інакше. Він ніби дивувався глибині людської наївності і недалекоглядності. Заговорив зворушливо.
  – Ви, навєрна, міня нє понялі. Вам нєзачєм атпірацца. Ми і так знаєм намнога більше, чєм гаварім. Ми бєз труда найдьом нужній схрон і самі. Но вот врємя!.. І люди, каториє пастрадают на дапросах!.. Падумайтє какиє мукі їх ждут. Нєужелі вам іх нє жалко?
  – Шкода.
  – Ну так скажитє!
  – Я не знаю.
  Якийсь час капітан задумливо мовчазно палив. Струм диму злітав до неба і помалу перетворився на хмару, що могла конкурувати з вихлопом від Студебекера. Кашлянув. Поглянув на господаря з презирством.
  – Вот ви стаітє тут пабітий. Вам больна. Наверняка уніженим сібя чуствуітє. В грязі вас вивалялі і… ну вот раді каво всьо ета? Раді хлюпка, каторий сєчас отсиживаєцца в схронє? Он часта гаваріт вам, што защіщаєт вас ат сваіволія чєкістав. Ну так вот ми здєсь. Кажицца, защіта вам нужна пряма сєчас. І гдє защітнік? Гдє Помста? В схронє загараєт? Вам всерйоз хочєцца принімать муку за такова защітника? Ва імя чіво всьо?
  Дядько Макар відповів абсолютно байдуже.
  – Вам не збагнути.
  – А ви папробуйтє.
  – Марна справа. Хто звик до буди й ланця – волі лякається. Така хвилософія.
  Офіцер кинув недопалок, розтер кінцем чобота. Сплюнув.
  – Ні панімаєтє ви всєй сєрьйознасті сітуаціі. Ні панімаєтє как многа ми знаєм. Ну да я сєчас вам память расшатаю.
  Він рішуче направився до дівчини. Солдати розступилися, старшина витягнувся «струнко» і урочисто, мов на парад віддав командирові честь. Офіцер обійняв Олену за плечі.
  – Пайдьом, сладєнькая.
  Пішли мов парочка на романтичній прогулянці. Наблизилися до Федорчука. Капітан підштовхнув дівчину, а сам запопадливо відійшов убік.
  – Вот, разрешитє представіть – наш агєнт. Всьо што ана відела і слишала – всьо саабщала нам. Кажицца, імєнна ви угаварілі Помсту пажалєть їйо? – Свиридов глузливо загигикав. – Какая дасада! Как нєпрідусматрітєльна! Двух связаних с намі врачєй ви с Помстай вивєлі в расход і на што купілісь? На худую попку? На юнає лічіко? Ай-яй-яй!
  Дядько Макар мовчав. Слів капітана він ніби не чув. Проте Олена готова була крізь землю провалитися. Натовп затриманих селян за її спиною уважно ловив кожне капітанове слово. Його почули. Гуртом пробіг загрозливий шепіт, і очі селян засяяли спершу подивом, а потім – щирою непідробною ненавистю. Кінець…
  – Навіщо ви?..
  – Агент Арзамас, заданіє випалнєна, – засміявся капітан. – Подпольє ОУН уже абєзглавлєно… Тачнєє, працес ідіот пряма січас… А іщо за пятнацать мінут ми абєзглавім і банду. Гражданін Фєдорчук убєділса, што знаєм ми очень многа. Так как нам бить? Ви самі скажітє? Ілі мнє приказать маім маладцам перєвєрнуть всьо сєло?
  Дядько Макар мовчав.
  – Падумайтє.
  Свиридов підійшов і дружелюбно поклав долоню їй на плече.
  – Вот так, Єлєна Міхайлавна. Всєму приходіт свой канєц. Ви славна патруділісь.
  Вражена Олена наполегливо перебирала в голові всю інформацію принесену нею в МГБ. Новини, плітки, байки. Звідки?.. Що вона могла?..
  Її трясло мов у лихоманці.
  – Я? Патруділась? Але хіба?.. Я ж я нічого… Нічого важливого…
  Капітан вирішив, що новина дівчину оперіщила. Поплескав її по плечі. Розсміявся. Поправив кашкет із синім верхом.
  – Канєшна ти нічєво… Нікто і нє надєялся што ти чєво… Што ти расказать магла? Ти же на віду пастаянна. У тібя і заданіє такоє била, на самам дєлє, – бить на віду і вніманіє прівлєкать. Гаваріли другіє.
  Вона зрозуміла. А потім – побачила…
 
  …Ні, це було потім. Так воно добігло кінця. А далі було… Далі були сірі холодні стіни і маленьке віконце, закрите ґратами.

 
* * *
 
  Сірі стіни, сірий пил, сіре повітря за вікном. Тиснява. Грубий, збитий з дошок стіл займав майже третину приміщення – ще стільки ж припало на такі самі дощаті нари. Терпкий запах вогкої штукатурки. Сирість. Ці стіни явно знавали кращих часів – під шаром бруду, слідами павутиння та рисок від віника, що ним не так давно намагалися ці стіни чистити, вгадувалися сліди побілки та фарби, старанно покладеної ще тоді. Колись це була просто чернецька келія. Тепер – в’язнична камера.
  З-за дверей долинало монотонне:
  – Крап! Крап! Крап!
  Лік часу загубився серед розтягнутих хвилин і перетворився на якусь неспішну течію без наслідку і причини. Скільки вона тут знаходилася? Котра була година? Олена не знала.
  Чому вона тут?
  В Управлінні охорони здоров’я лікарка відзвітувала про ситуацію на дільниці, посварилася через відправку медикаментів, написала кілька службових записок про події у Мар’янівці й прилеглих до неї селах. Збиралася уходити. Та Андрій Петрович, сивий чиновник з управління, несподівано викликав її до себе і пом’явшись, промовив.
  – Вам треба навідатися в МГБ. Вони надсилали запит.
  – Де мені пройти?
  – У нас в четвертому кабінеті сидить їхній оперуповноважений. Він вам пояснить.
  Оперуповноважений їй нічого не пояснив, лише витяг потерту картонну теку, перебрав якісь папери, знайшов її прізвище і холодно повідомив.
  – Вам на Пачтовую. Дом двадцать трі, втарой етаж… І нікому ні слова!..
  За вказаною адресою виявився житловий будинок – потрібна їй квартира займала весь поверх. Олена нерішуче потупцювала біля дверей. Потягла за дзвінок.
  Двері відчинив симпатичний юнак з охайно зачесаним чубом. Ніздрі полоскотав приємний аромат хорошого чоловічого одеколону.
  – Вітаю, панночку. Ви, перепрошую, до кого?
  – Мені дали цю адресу в МГБ…
  – Зрозуміло. Проходьте. Почувайтеся як вдома. Той хто вам треба, прийде прямо зараз.
  Юнак вийшов. Олена нерішуче потеліпала коридором, зайшла до кімнати, присіла. У чоботах та старенькому пальтечку вона ніяково почувалася серед крісел, оксамитових скатертин та килимів. Двері прочинилися. Заскрипів чоботами худорлявий офіцер з жовтим обличчям людини, що мучилася хворобою нирок.
  – Єлєна Міхайлавна?
  – Так, це я, – дівчина нічого не розуміла.
  – Пайдьотє за мной. Бєз разгаворав!
  Її вивели чорним ходом. На подвір’ї стояв фургон, яким зазвичай возять пошту.
  – В машину, – офіцер у чорному пальто не обтяжував себе жодними роз’ясненнями.
  – Але чому?
  – Там узнаєтє. Випалнять!
  Її привезли до монастиря, що вже кілька років виконував роль буцегарні. Завели до кабінету лікаря.
  – Роздягайся. Догола. Стати біля штіни. Підвести руки.
  – Але?! – Збурилася вона.
  – Сама розберешся, чи караул покликати?
  Заглянули під пахви та за вуха. Ретельно оглянули вміст ротової порожнини, вух, статевих органів. Змусили розсунути сідниці та підняти груди. Стопи. Проміжки між пальцями.
  – По коридору. Вперед.
  Вода в душі лилася поперемінно, то холодна, то гаряча. Та незважаючи на це, вимилася вона із задоволенням – давно забутий тік проточної води приємно пестив їй спину. Так і стояла б кілька годин…
  – Виходь. Вдягайся. Лицем до штіни! – Різкий голос надзирательниці обірвав раювання.
  Камера.
  Стіл, тапчан, невеличке віконечко за ґратами, і вона – розгублена й самотня.
  І мов метроном.
  – Крап! Крап! Крап!
  Вона стояла нерухома, мов громом вражена. Спливали секунди, хвилини, години. Це було неможливо. Пам´ять, мов кадри у кіно, перебирала останні події життя і судомно намагалася пригадати – за що? Чим вона могла завинити? Якщо це арешт – то де звинувачення? Де той,.. Як його?.. Ордер!
  Вона запитувала і не знаходила відповіді. А потім відчула холод.
  Сказати, що в камері було холодно, означало покривити проти істини. Холод царював. Ним віяло від товстезних брутальних стін, він проникав під одежу, зводив судомою м’язи, лизав кістки та студив серце. Вона зігрівала диханням зчеплені пальці. Намагалася ходити з кінця у кінець, аби розігнати кров у задубілих ногах, хоча в кімнаті на кілька метрів у довжину та пару завширшки, не те що ходити – розвернутися було складно. Вона призвичаїлася і якийсь час примудрялася рятуватися рухом. А потім захотіла пити.
  Уходячи, охоронці залишили на столі солдатську алюмінієву кружку. Води було дуже мало – щось на палець, і Олена видудлила її майже зразу. Холод і переживання свою справу робили – за якийсь час вона захотіла пити. Терпіла. Але бажання посилювалося – невдовзі засвербіло у горлянці, а потім сухотою скувало губи. Води у камері не було.
  Дівчина загрюкала у двері:
  – Принесіть води! Я пити хочу.
  – Ждітє абєда. Нє паложена.
  Вона чекала. Одночасне відчуття холоду та спраги ставало нестерпним – воно заполонило свідомість і не дозволяло думати про щось іще. Великими краплями вода виступала на стінах, але вбираючи з них весь бруд, вона сама ставала мутною та землисто-зеленою. Дівчина взяла її на палець. Дурно стало від самого усвідомлення того, який там містився розсадник мікробів та вірусів.
  Олена знову попросила води.
  – Ждітє. Нє паложена.
  – Ви люди, чи звірі!? Дайте попити!
  – Разгаворчікі! Патявкай мнє тут! В карцер захатєла?
  І мов знущання, з-за дверей.
  – Крап! Крап! Крап!
  Слина прикипала до горлянки, холод крутив кістки, але й це не було межею лиха. За годину Олена з жахом відчула ще одну біду. Вона вивчала в інституті, що на холоді процеси травлення в організмі відбуваються швидше, аби дати більше енергії. Лихо в тому, що її організм почав наполегливо сигналити про закінчення процесів і необхідність позбутися вироблених відходів. Вбиральні в камері не було, лише параша – металеве відро з кришкою стояло у куточку. Відчувши позиви, дівчина сунулася до неї… і завмерла. На дві третини параша була наповнена водою. Чистою і прозорою, мов з колодязя.
  Вода у параші… На що вона годиться? Але мочитися у неї дівчина не ризикнула.
  Постали сутінки, а ніякого обіду їй ніхто не приніс. На всі її запитання охоронці або відмовчувалися, або кидали стандартне.
  – Ждітє.
  На парашу вона намагалася не дивитися. Унизу живота нило й кололо. Але чиста вода!.. Вони не принесли обід зараз, то чи принесуть взагалі? Холод ломив кістки.
  Олена з жахом усвідомила, що єдина вода, яку вона мала, знаходилася в параші. Від думки, що звідти доведеться пити її ледь не знудило. Проте… скільки судилося терпіти – не відав ніхто. Це могло тривати день, два, три. Неможна було псувати останній запас.
  Дівчина згорнулася на дерев’яному тапчані і спробувала заснути, але сон не йшов – в горлянці буяли суховії, а в животі немов надули м’яч, який от-от мав луснути. Вона крутилася, намагалася розслабитися, примушувала себе думати про природу та танці – марно. Мука ставала нестерпною. Параша притягувала і зазивала. Але там – вода!..
  Вона шукала вихід – і не знаходила. Безсилля і невідомість перехопили горлянку. Закривши долонями обличчя, вона затряслася у плачі. За що їй це? В чому провина? Схлипи кривди та сльози приниження рвалися назовні.
  Чому вона – громадянка своєї країни, якій ніхто ще не висунув жодного звинувачення, мусить коцюбнути від холоду та робити вибір між питтям з нужника та різзю під пупком? Було страшно. Хотілося кликати когось на допомогу, але допомоги чекати не було звідки. Плач танув серед темряви.
  А по нервах стукало молоточком і доводило до божевілля монотонне:
  – Крап! Крап! Крап!
  До самого ранку вона крутилася на ліжку.
  І зважилася.
  Наблизилася до параші, присіла. Принюхалася до води. Відчула огиду, відсунулася. Біль не відпускав. Знову наблизилася. В променях ранкового сяйва рідина виглядала чистою і прозорою – мов щойно з криниці. Олена знову принюхалася. Вода пахтіла… власне водою. Сирістю. Холодом. Мокрим відром.
  Вона здолала останню бридоту і сунула в парашу руку. Витягла. Облизала. Заплющила очі та прислухалася до почуттів свого організму. Почуття було одне єдине – усе тіло стало дибки і до останньої клітини в єдиному пориві ревіло й стогнало: «Ще! Ще! Ще-е-е-е!!!»
  До біса той сором! Вона прилинула до параші і почала пити. Жадно! Нестримно! Перші ковтки наче й не дійшли до шлунку – вбралися у слизову рота та горлянки. Мов сира земля, що вбирає краплі дощу, вона насичувалася живильною вологою, насолоджувалася поверненням життєвих сил, захлиналася, віддихувалася і знову насичувалася. У вухах гуділо мов дзвін – ковть, ковть, ковть. Холодна рідина текла горлом, стравоходом, наповнювала шлунок – весь підручник з анатомії молода лікарка повторювала за власними відчуттями насичення. Поліпшився настрій. Хотілося сміятися і співати. Вона зупинилася і важко задихала.
  Живіт надувся мов барабан. Пити більше не могла, одну спрагу вона вгамувала, але лишалася ще й спрага друга, яка тепер нагадувала про себе іще набагато дужче. Треба було зберегти хоч трохи вологи. Без найменших сумнівів Олена схопила кружку зі столу, сунула в парашу і наповнила по самі вінця. Обережно поставила на стіл, аби не розхлюпати. І аж тоді із задоволенням задерла спідницю. Друга насолода накрила теплою легкістю. Ніколи їй не було так гарно.
  Покачуючись вона дійшла до тапчана та повалилася спиною. Тіло відпочивало від щойно пережитої напруги, а душа літала десь далеко – за хмарами. Шуміло під скронями. Луною під шкірою розходилося м’яке приємне тепло – як після статевого кохання.
  І надихало та додавало бадьорості.
  – Крап! Крап! Крап!
  Чхати, що зробила вона те, від чого донедавна сама відчувала бридоту й омерзіння. Решта – другорядне, головне – жити.
  Холод знову нагадав про себе – стали стигнути ноги. Вона накрилася вовняною армійською ковдрою – марно. Нудні судоми закручували м’язи, ті нили і не давали заснути. Вона накрила ноги пальтом – на якийсь час це врятувало, але стали мерзнути плечі. Вона крутилася з боку на бік. Одне положення – мерзнуть руки. Друге – мерзнуть ноги. Вона зігнулася у позу немовляти перед народженням і накрилася всім, що було. На якийсь час це врятувало, вона закуняла. Та невдовзі тіло затекло, вона розкрилася – і стала мерзнути знову.
  Врешті решт вона всілася посеред тапчана, притисла коліна до грудей, накрилася пальтом, а зверху – ковдрою. Стало тепло. Але заснути в такій позі було майже неможливо. Вона покачувалася на тапчані, то поринаючи у сон, то знову повертаючись у свідомість. Так минув ранок, день, ніч, знову ранок. Коли ноги затікали, вона вставала і починала енергійно ходити камерою з кінця у кінець. Іти було легко. Праворуч від неї розляглося широке засніжене поле. Білий зайчик чкурнув через кучугури до лісу – певно злякався чогось. Її гукали – тітка Степанида кликала до хати. Там піч і гарячий узвар. Там…
  Удар. Різкий біль у лобі. Олена продерла очі – закунявши, вона наскочила обличчями на стіну.
  Потім за нею прийшов конвой.
  – На вихад. Пальто аставь.
  Один з солдатів підхопив кружку зі столу і підозріло понюхав її вміст.
  – Фу! Ета што за атрава? Ти што, із параши напілась?
  Біль і сором. Гнітюча туга в грудях. Кортіло заревіти. Але ревіти було не можна.
 
 
* * *
 
  Перехід, поворот, сходи вниз, коридор. Коли виходила з камери, вона не піднімала очей – боялася побачити глумливі погляди, в яких великими літерами буде написано: «З параші напилася? Ну як, смакує?»
  – Стаять! К стєнє! Нє паднімать галави!
  Коридором провели якихось людей. «Заарештованих», – поправила вона сама себе.
  Губи тремтіли. Після холодної сирої камери коридор видався парною лазнею. Вона відтаювала. Якийсь час це була мука, тіло потребувало більше тепла, тремтіло мов на морозі – запрацювали природні захисні рефлекси. Потім одежа прогрілася і відчуття розслабленості хвилями розійшлося до самих кінчиків пальців. Насолода! Вона відчувала кожну крихітку цінного тепла і раювала від легкості в м’язах. Страшно подумати – навіть у війну вона не мерзла так скажено. Тягло позіхати, хотілося поринути в сон.
  – Нє шатацца па карідору!
  Зібралася. Пішла рівно вздовж стіни. В широких проходах недавнього монастиря було доволі людно. Назустріч їм прямувала група солдат. Обігнав офіцер з текою.
  – Встать! К стєнє!
  Тепер це стосувалося не її. Налисо голений чоловік у напіввоєнній робі чорного кольору старанно мив підлогу, але за наказом покинув ганчірку і відійшов з дороги. В’язень. Вона не раз бачила подібний одяг під час розбирання завалів. Смерділо хлоркою. Згадалася лікарня у Мар’янівці, палата з чисто вимитими підлогами. Як-то там тітка Степанида почувається?..
  Конвойний наблизився до оббитих залізом дверей, зняв з пояса ключ, кілька разів постукав. З середини постукали так само.
  – Прахаді.
  Коридори, двері, брудні стелі. Вартовий показав на місце під стіною.
  – Ждітє. Нє паднімать галави.
  Старий дерев’яний паркет був складений у такий знайомий візерунок риб’ячого кістяка. В окремих місцях крізь фарбу проступала полірована деревина. Кількасот років цю підлогу полірували чернецькі черевички та селянські личаки. Тепер – натирали чоботи чекістів. Притулок милосердя перетворений в каральну установу – життя полюбляє іронію.
   Думки навідували одна страшніше за другу. Що далі? Куди її ведуть? Час тік, ніхто її не викликав, хотілося закуняти.
  Голос виділився зі спільного гаму.
  – Красатулєчка…
  Майже не рухаючи головою, вона підняла очі в бік звідки долинуло. Група військових у коридорі витріщили на неї плотолюбні очі і, не соромлячись, обговорювали її приваби. Молоденький лейтенант послав повітряний поцілунок.
  – Куда ти єйо вєдьош, нє ка мнє на дапрос?
  – Ух, я би єй паставіл… вапрос. Рєбром.
  Хтивий регіт збуджених чоловіків. Хотілося відповісти різко та образливо – аби раз і назавжди зрозуміли. Хотілося. Та не моглося. Вона лише зітхнула. Не водилося в цьому відомстві звичайних військових – лише чекісти. З ними сваритися собі дорожче.
  Гидко було дивитися на пихаті офіцерські мармизи – вона перевела погляд на старшину, що стояв під стіною. Глянула – і отетеріла. Дійшлий дядько не глузував і взагалі не говорив, він безсоромно і нахабно витріщався на її груди і стегна. Але як витріщався?! Погляд старшини випромінював тваринну, киплячу, абсолютно неприховану хіть, вочевидь фантазія домальовувала йому всі прикриті одягом деталі аж до дрібниць. Стало ніяково – здалося, ніби стоїть вона перед ним повністю гола. Шкірою пробігло неприємне відчуття, наче він її торкається, лапає, мацає, повертає у потрібні пози…
  Очі в підлогу. Паркет. Кістяк риби. Гидко. Огидно і страшно. Навколо панували первинні інстинкти самців, посилені нечуваною, майже необмеженою владою. Лише потрапити до їхніх рук, і…
  З задуми вивів голос вартового.
  – Прахадітє.
  У кабінеті за столом сидів знайомий сіроокий капітан з МГБ – Оленка одразу впізнала це кругле обличчя, повні губи та хитруватий веселий погляд. Саме він оформлював їй документи на Мар’янівку. Підбадьорилася. Яке ж це було везіння! Людина, яку вона принаймні трохи знала, у цих умовах видалася їй нечувано рідною. Вона вірила – цей офіцер їй точно поспівчуває і її пожаліє, бо хіба може бути інакше? Запах одеколону приємно лоскотав ніздрі. Коли поглянув – вона привітно посміхнулася у відповідь. Всілася коли він запропонував.
  Будь-що, будь-який наказ вона готова була виконати, аби лише звідси…
  Капітан виймав папери з потертої картонної теки. Переглядав. Інколи відривався, колов поглядом і знову поринав у читання. Олена мовчала. Навіщо прискорювати події? Офіцер знає, що і як має статися. В тиші кабінету монотонно клацав годинник, час протікав нудно, знову накотило бажання спати.
  Дзьобнула носом, опанувала себе, винувато глянула на офіцера.
  А той вчепився в неї поглядом і твердо промовив.
  – Ви лічілі бандеравцев.
  Земля – з-під ніг.
  Олена стиснулася на стільці та опустила голову. Це було правдою. Вона не мала чим виправдатися. І це був лише один злочин в довгому переліку інших – здійснених протягом недавніх днів. Боже, скільки ж помилок вона наробила!
  Шмигнула носом.
  – Я солдат внутрішніх військ теж лікувала…
  – Нє прівращайтє в подвіг сваі абязаннасті. Папробавалі б ви паступіть іначє!
  – Я і з бандитами не могла вчинити інакше. Мене ледь не вбили.
  Офіцер саркастично гмукнув.
  – Сагласєн, ужас. Но сотні тисяч камсамольцев атдалі жизнь за родину і торжество міравой рівалюциі. Ви знаєтє? Ані тожє нє маглі іначє.
  Не поспішаючи він витягнув з пачки цигарку і заходився довго та старанно її розминати. Рухи його були ліниві й невимушені. Час тягнувся. Клацав на стіні годинник, скрипіли грати за дверима, шурхали десь важкі солдатські чоботи. Офіцер не переймався нічим, крім своєї забаганочки.
  Сунув цигарку в зуби. Клацнув запальничкою, вийшов з-за столу. Затягнувся.
  – Я капітан Свірідав. Ніпарядак с вамі. Савсєм ніпарадак, Єлєна Міхайлавна, – озиратися вона боялася, а госбезпечник зайшов їй за спину і казав, мов з іншого світу. – Ви камсамолка. Випускніца харошева ВУЗа. Прікрасниє характєрістіки. Прікрасниє перспєктіви. І што? – Голос офіцера сповнився удаваного трагізму. – Занімаємся распрастранєнієм завєдама ложних слухав а савєцкай власті! Как жє так?
  Завмерла вражена. Будь-що, будь-які помилки вона готова була визнати, але такого!..
  – Це брехня.
  – Во как? Вєрниє салдати партіі виходіт, брєхню распрастраняют? Пакльоп вазводят?
  – Вас ввели в оману. Я не дискредитувала радянську владу.
  – Да ну? А хто напісал ліпаває заключєніє аб ізнасілаваніі? Хто пряма абвінял в етам салдат внутрєнніх войск?
  Олена отетеріла від подиву.
  – Я написала висновок через те, що факт зґвалтування справді мав місце. Я бачила ту дівчину. Для фахівця там все мов на долоні.
  Капітан ледь стримав сміх.
  – Там – как на ладоні?
  Подив змінився на образу.
  – Мені було не до вульгарних жартів.
  – Малчать! Какоє право ти імєєшь діскрідітіравать пєрєд сєлом савєцкіх салдат? – Сумну ввічливість з капітана мов здуло. – Ти на чьєй старанє? С бандеравцамі снюхалась?
  Від такої заяви вона відчула, як очі розповзлися на пів-обличчя.
  – Що ви таке говорите? Це… це неправда!
  Офіцер посміхнувся. Дуже недобре посміхнувся.
  – Вот как? Тагда абясні мнє такой парадокс. Двух врачєй до тібя убілі прі первай встрєчє с Помстай. Міліцианєри в сєлє нє пріживаюцца – мрут как мухі. І толька у тібя как-та палучаєцца там аставацца живой. Сагласєн – пабітай і уніженай. Но вєдь живой! – Лютий погляд прямо в очі. – Да што там?! Актівісти-камсамольци уже прі тібє в сєлє не прожилі і сутак. Ти іх здала бандітам?
  Теплі сором’язливі очі Дмитра постали в пам’яті мов живі. Біль і образа.
  – Як вам не соромно? – Дівчина не змогла утриматися. – Вас там не було! Як ви можете судити?
  Офіцер завмер. Зиркнув очима і різко загорлав:
  – Вста-а-ать!
  Підхопилася.
  – Смірна! Так і стаять. Я буду задавать вапроси, а ти атвєчай. Імя? Фамілія?
  Відповідала з готовністю. Як би там не було, а раз запитували – значить мусила відповідати. Лише дрібний хробачок сумніву таки вкусив зсередини – навіщо її затримувати, невже аби дізнатися вік, номер школи та дату вступу до ВЛКСМ? Хіба не простіше було просто прочитати анкету?
  Але сумніви вона швидко запхала туди, звідки вони з’явилися.
  Питання сипалися – далі більше.
  – Кагда впєрвиє услишалі пра Помсту?.. Ат каво?.. Как характірізуют Помсту абітатєлі Марьянавкі?..
  – Але я гадаю…
  – Тут вапроси задаю я! – Голос сповнений холодної зневаги.
  Питання повторювалися. Вона вказала на це слідчому і знову почула брутальну лайку.
  – Заткнісь! Атвєчать на вапрос!
  В ногах почало свербіти. Стояти ставало незручно і дівчина все частіше поглядала то на стілець то на офіцера. Вона переминалася з ноги на ногу, відповідала важко, впирала руки в стегна. Всім видом вона привертала увагу слідчого, але той нічого не помічав.
  – Кто із сєлян абращался за помащью с асколачнимі ілі пулєвими ранєніями?
  – Не звертався ніхто, – вона не витримала. – Я втомилася і я сісти хочу.
  – Стаять!
  – Але я…
  – Малчать! Атвєчать на вапроси!
  Ноги нили вже без перерви. Дівчина випрямила їх і відчула як кістки тазу вперлися у стегнові, мов у жердини. Інакше стояти ставало несила – м’язи вогнем пекло. Хвилини текли за хвилинами, а допитові не було кінця-краю. Терпець уривався. Вона зачепилася поглядом у павутиння, що прилипло до біленої стелі. Розглядала кожне нитяне кільце. Стримувала стогін. Печія в ногах перетворювалася на різкий біль.
  Слідчий також втомився її мучити. Виснажений погляд. Втомлені рухи та позіхання.
  – І вся та ти такая правільная і пазітівная, – промовив він задумливо. – І пріцепіцца нє к чєму, і атдєліниє ашибкі панять можна – всєм жить хочецца. Я вот тока аднаво нє пайму. Как ти такая правильная і чістая камсамолка срєді бандітав вижить умудряєшся, а? Срєді бандеравцев! Возлє Помсти!
  Шморгнула носом.
  – Я… я не знаю…
  Підвівся, начепив кашкета. Відчинив двері.
  – Захаді.
  В кабінеті з’явився ще один учасник дійства – кремезний та гладкий лейтенант з пухкими щоками та нахабною мармизою. Свиридов зник у коридорі.
  Запитання посипалися з новою силою.
  – Как вьол сібя предсєдатель сєльсавєта, кагда в сєло зашла банда?.. У каво квартіравалі бандеравци?.. Тєбя прівлєкалі к лічєнію ранєнних?..
  – Я не можу відповідати. Я вже ніг не чую! – благання вирвалися з грудей мов крик відчаю. Ніби ілюстрація до її ремствувань підломилося коліно і дівчина повалилася на підлогу.
  Слідчий вилетів з-за столу. Вхопив під лікоть, повернув до себе. Ляпас по щоці. Знову.
  – Шлюха бандеравская! Тварь нацианалісская! Ти думаєш, я павєрю што Помста тібя проста пажелєл? Да он сваіх нє жалєєт, єслі связь с намі найдьот! А ти єму кто? Трахалась с нім?
  – Ні-і-і-і! – заверещала вона на всі груди.
  – Тагда какова?!
  Змусив її знову випростатися. Було боляче й страшно, очевидно стояти її змушували, аби завдати якомога більшої муки. Скільки ще?
  – Кагда вашла в кантакт с бандай? Чєрєз каво ти палучала заданія?
  – Це маячня! Я не співпрацювала з ними.
  – А савецкіх салдат в ізнасілаваніі ти какова абвіняла?
  – Ви не бачили, що ті покидьки зробили з дитиною! Для фахівця там все очевидно!
  – Для фахівца в ізнасілаваніях?
  Слідчий відкинувся на стілець і голосно зареготав. Стало бридко. Від вульгарних глузів кортіло заплакати.
  Ноги занімілі. Нила та скрипіла спина. Від болі та жаху в неї паморочилася голова. Приховувати свої відчуття вона більше не могла і не хотіла – обличчя, втомлені плечі і тремтячі коліна казали самі за себе. Але сісти їй не дозволяли. Варто було бодай хитнутися, як офіцер зривався на крик.
  – Стаять сучка! Атвєчать! Думаєш, савєцкая власть с табой няньчіцца будєт?
  Не витримала, впала на коліна. Кілька секунд стояла в повній нерухомості. Потім – удар під груди. Завалилася. Закашлялася. Важко задихала. Широкі офіцерські лапи вхопили під лікті і потягли вгору. В обличчя дихнув сморід міцного тютюну та коняку.
  – В лагєрє згнаю! Знаєш как ішачат на лєсапавалє? Давалкай лагєрнай станєш!
  Ноги не тримали. Вона ховала обличчя, але слідчий прошипів їй прямо у вухо.
  – Ну што, панравілась хлєбать із параши? Так ета толька начала!
  Худо-гірко, на ноги встала, але майже нічого не чула. Звуки доносилися, немов з ями.
  – Ти бандеравцев лєчіла?
  – Так, – вона не впізнала власного голосу.
  – Как ти магла? Ти же камсамолка!
  – Я… Я…
  …Стало дуже затишно. Стежинка лагідно стелилася під ноги, а з хати, що причаїлася між розляпистих дерев, на подвір’я вийшла бабуся з хлібиною та шматом масла на тарілці…
  Олена навіть не помітила, як грюкнулася на підлогу непритомна.
  …Ноги студило навіть крізь ковдру. Вона розплющила очі та підняла голову. Тіло відповіло різким болем від п’ят до потилиці. Парувало дихання. Вона знову лежала в своїй камері. І знову мерзла.
  Спробувала зігнути ноги – і застогнала. Біля колін різало мов ножем по живому. Хотілося лежати і не ворушитися, аби не турбувати м’язи взагалі. Але холод катував.
  Худо-гірко, з десятої спроби, вона зуміла всістися на тапчан та притиснути коліна до грудей. Натягла пальто і ковдру.
  З-за дверей доносилося вічне.
  – Крап-крап-крап…
 
 
* * *
 
  Серед ночі вона похилилася, повалилася на тапчан плечем. І не прокинулася. Лише збилася у клубок та закутала ковдрою ноги. Трохи згодом, так само не прокидаючись, вона відштовхнула від себе пальто. А коли за вікном засяяло сонечко, Олена повністю розкрилася і з задоволенням склала руки під голову, точно як у дитинстві в піонерському таборі.
  Прокинулася. Солодко потягнулася на ліжку і несподівано збагнула… в камері було тепло.
  Теплі стіни. Тепле повітря сідало парою на склі віконця. Мабуть уже остаточно загрубіла душею, дівчина була зворушена. Як мало людині треба для щастя?! Хай там як, хай не дають напитися, хай годують через раз, хай на допитах мучать, але – тепло! Що завгодно за єдиний привілей – за право не дубіти на холоді.
  Теплом дива не обмежувалися.
  Поки спала, у камері явно хтось побував – на столі парувала миска і лежав складений рушник. З невідомо звідки виниклої емальованої кружки вона всмак напилася солодкого чаю. Відкинулася на ліжко, розслабила м’язи, що нили та свербіли без перестану. Чорт забирай! Життя налагоджувалося.
  Мокаючи рушник у миску, вона привела себе до ладу і встигла саме до приходу жінки у військовому однострої. Провели до лазні. Потім дівчині видали чисту вовняну білизну та якесь солдатське лахміття.
  – А мої речі?
  – Їх наказано випрати і поремонтувати. Ходіть за мною.
  Дорогу впізнала – сюдою її водили на допит. Серце колов неспокій. Невже знову?
  Але цього разу чекати не довелося. У кабінеті зустрів той самий капітан Свиридов – випрасуваний, пахучий та на диво привітний. Але увагу привернула не його до самих вух розтягнута посмішка. На столі на таці були розкладені канапки з маслом, сиром та ковбасою. У склянках парував чай. Неприємно занило в животі. Дівчина згадала, що не їла вже кілька днів.
  – Ну што же ви Єлєна Міхайлавна? Прісаживайтєсь, – капітан весь випромінював благодушність. – І нє стєсняйтєсь – кушайтє на здаров’є.
  Їсти хотілося нестерпно. Почуття голоду пересилило усе – скоро присівши до столу, дівчина сунула канапку в рот. Запила чаєм. Дивовижно чаруюче пахтів чорний хліб, густо намазаний товстим шаром масла. Вона жувала так жадібно і старанно, що стало зводити судомою щелепи і збилося дихання. Віддихалася. І помітила, як весело посміхався офіцер держбезпеки.
  Вкрай не сподобався їй цей усміх. Вона продовжувала жувати бутерброд, але краєм ока спостерігала за хазяїном кабінету – не вірила у щирість його веселощів. Нині посміхаючись, за мить він міг вибити склянку з рук, облаяти, ударити… Але той безтурботно насолоджувався видовищем – симпатичною дівчиною, що вчепилася в їжу з жадібністю голодного звіряти. Шар цивілізації неймовірно тонкий. Освіта… Статус… Професійний досвід… Кілька днів у холоді та голоді – і вона стала нічим не краща за дикого неандертальця. Офіцера це тішило.
  Підсунувся до столу ближче, сперся на лікті.
  – Да нє бойтєсь ви нічєво. Всьо кончєна. Правєрку ви прашлі.
  – Правєрку?..
  – Імєнна так. Нам нужна била убєдіцца в вашей вєрнасті дєлу савецкай власті. Ми убєділісь. Всьо прєкрасна.
  Олена не відповіла. У дивовижні жарти вони тут бавилися. Зі слів капітана виходило, що катівня, яку вона щойно пережила була… перевіркою? Груди стиснуло від обурення. Вона не вірила йому і боялася його, тому ніяк не прокоментувала, але жести, певно, її видали.
  – А што ви нам прідлагаєтє? – Сказав він, немов виправдовуючись. – Ета Мар’янавка для нас – как заноза в задніце. Каво ми нє пасилалі туда – всє гіблі. І вдруг – ви там вижилі. Ета как? Как вам ета удалось? Ну, вот скажитє мнє?
  Олена мовчала. Просто жувала ще одну канапку та запивала теплим чаєм. Мала час ласувати – і ласувала, як голодному звіряті личить.
  Офіцер постукав пальцями по стільниці.
  – Вот і ми нє понялі – как? Адна із версій – ви сталі сатруднічать с ОУН. С Помстай, то єсть. А тут іщьо і жалаби на вас ат офіцерав ВеВе – мол, врач в Мар’янавкє праводіт антісавєцкую агітацию. Ну да ета всьо в прошлам. Прісаживайтєсь!
  Вишукано, мов конферансьє у дорогому ресторані (дівчина бачила таких у кіно), офіцер вказав їй на стілець біля свого столу – ближче до себе. Вона присіла на край – аби вскочити зразу, як він замахнеться для удару. Але небезпеки не відчувалося. Свиридов посунув до неї кілька аркушів паперу і дружньо посміхнувся.
  – Как гаваріцца – пішитє.
  – Що? – Вона відчула неладне.
  – Всьо как паложена, – капітан дружньо підморгнув. – Я, такая і такая, год і мєста раждєнія, даю сагласіє на сатруднічєства с органанамі госбізапаснасті і абязуюсь саабщать а всех случаях антігасударствєннай дєятєльнасті. Подпісь. Дата.
  Олена завмерла. Все стало аж надто зрозуміло і від того ще більш жахливо. Вона мусила такого чекати. Її вербували. А це означало…
  Страх пробіг усім тілом від п’ят до потилиці. Колись у дитинстві, купившись на вмовляння подруг, вона залізла за аґрусом у двір сусідки і була спіймана на гарячому. Досвіду подібних вилазок Олена не мала, з двору тікала останньою і пограбована господиня розглянула її краще за всіх. А наступного дня у неї ноги підкосилися, коли бабця наказала збігати до тої самої сусідки!.. Що робити? Зізнатися бабці чи потрапити до потерпілої?
  Те саме сталося зараз, але набагато більш лиховісно – у пам’яті спливли ніч, півморок, штрихи волосся поперек очей і темна фігура переперезана ременями. Хриплий голос без тіні емоцій: «Дізнаюся, що доносиш – на шмати поріжу…»
  Він не жартував. Згадки про постріляних комсомольців та до смерті перелякану вчительку додаткових доказів не потребували. Олена відсунула папір.
  – Я… я не можу.
  Офіцер склав руки на столі.
  – Ну вот тібє і здрасті. А я та думал! – Ремствував з досадою в голосі. – Так што ж будєм назад в камєру вазвращацца, дапрос прадалжать?
  Вона зазирнула йому в очі. Благала. Молила. Мусило ж в ньому існувати бодай щось людське?!
  – Ви не розумієте! Вони… вони прийдуть. Вони уб’ють мене.
  Офіцер розслаблено відкинувся на стілець.
  – С какой статі? Да сіх пор – не убілі, а тіпєрь натє? Нілагічна!
  Жаром пекло мов у лихоманці.
  – Вони дізнаються!
  – Ат каво? – В очах офіцера бігали грайливі бісики. – Я Помстє нє докладиваю, ат мєня утєчка ісключєна. Развє што, ти даложиш? Так мой тібє савєт – нє нада етава дєлать. Нє балтай. Плакат відала?
  З плакату, наклеєного на стіні, на неї суворо поглянула задумлива комсомолка. Простота пояснень лякала ще більше. З жахом дівчина усвідомила, що всі її доводи були наївні та слабкі і не витримували ані найменшої критики. Холодні слова офіцера переконували – писати доведеться. Але зробивши крок у річку – доведеться плисти, з усіма обов’язковими наслідками.
  Вона майже проскиглила.
  – Я не можу.
  – Сможєш, – офіцер насмішкувато підморгнув. – Всє гаварят, што нє могут. А послє такоє тварят! Ти пра Анну Марозаву* слихала? Хатя, куда тібє?
  Аркуш посунувся до неї знову.
  – Піши. Ні ти пєрвая, ні ти паслєдняя. Ти помніш, сколька камсамольцев в вайну пагібла? Думаєш ім страшна нє била? Іщьо как! Но ані періступілі чєрєз страх і випалнілі свій долг! А ти?
  – Я… я…
  Розпач. Немов у чорторий – крутить тебе, вертить, перекидає, несе… І не зачепитися. Не вхопитися. Бодай якусь опору – якийсь суходіл. А нема. Що робити?
  Хай воно все горить!
  – Я не можу, – вона сама здивувалася твердості з якою це було сказано.
  Офіцер сперся ліктем на ручку крісла і поклав щоку на кулак.
  – То єсть ти атказиваєшся?
  – Так, я відмовляюся, – з готовністю випалила Олена.
  Капітан не змінив пози – розслаблена у кріслі статура, підігнуті ноги, щока на кулаці. Лише погляд став сумним та розчарованим.
  – Вот так! А я так вєріл! Так надєялса! – Голос відлунював співчуттям. – Я думал, ти прастой савецкій чєлавєк… А ти?! Кто ти аказалась?
  Наблизився. Олена відчула його дихання.
  – Враг?
  Стиснулася. Затремтіла.
  – Я не ворог, – відповіла, схлипуючи.
  Офіцер відкинувся назад і розчепіреними кистями схопився за підлокітники крісла. Закинув ногу на ногу.
  – Слушай, ну ти жє умная дєвчонка, ну падумай сама. Кто ти, на самам дєлє? Какой жє ти нє враг, єслі ти с лєнінскай гвардієй сатруднічать атказиваєшся?
  – Я не зобов’язана…
  – Ашибаєшся! – Офіцер театрально витримав паузу і заговорив ніби їй співчуваючи. – Вот чєво вас так нікак законам учат? Ти вот в сілє работаєш? Бандеравцев вакруг сібя відіш? Правільна! А далжна ти нам саабщать а ніх всьо до малєйших дєталєй?
  – Мабуть…
  Офіцер саркастично гмукнув.
  – Мабуть! – Передражнив він. – Нє «мабуть», а абязатєльна. Статья 58 дробь 12 дєйствующєва Угаловнава кодекса, за нєданєсєніє а гатовящємся контррєвалюцианнам прєступленіі – ат шесті мєсяцев і до усматрєнія судьі. Ілі статья 59 – 13. Нєданєсєніє о гатовящіхся масових безпорядках ілі бандітскіх нападеніях – срок ат аднаво года. І ета єсли только нєданісєніє! – Офіцер розплився у садистській посмішці. – Патамушта єжелі ми дакажем хатя би маленькій факт помащі бандеравцам – так ета уже статья 58 дробь чєтирє, помащ групам, арганізованим мєждународнай буржуазієй в асущіствлєніі враждєбнай діятєльнасті. Ат трьох лєт до вишшей мєри! Панімаєш?
  Олена слухала, мов громом оглушена. Вона розуміла. Посадити її можна було лише за те, що за першої підозри про зв´язок тих чи інших селян з Помстою, вона не побігла в район доносити. Вона не розповідала про почуті біля криниці розмови – і вчиняла злочин. Якщо ж випірне операція сину пана Макара… А ще – допомога біженцям…
  Помста казав їй, що вона змушена доносити владі про все що бачить, незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Тепер – про те саме казав капітан з МГБ. Помста був правий! Бути чи не бути їй донощицею, залежало виключно від волі відомства, представник якого зараз її приваблював посмішками.
  Закон вимагав – донось. Права на відмову вона не мала.
  – Я не… не хочу, – промовила вона. – Я не буду. Я втечу з того клятого села!
  – Валяй, – відповів капітан без тіні обурення. – Указ ат 26 іюня 1940 года. За самавольний уход із гасударствєних, каапіратівних і абщєствіних прєдпріятій – от шесті мєсяцев до всєх атягчающих абстаятєльств. – Безтурботністю і впевненістю офіцер нагадував кота, що грався з пораненою мишею. – Как відіш, я даже нє абаязан тібя угаварівать с намі сатруднічать. Ти сама, уже січас, дабравольна далжна віпалнять абязанасті сєкрєтнава сатрудніка. С мамєнта как паспарт палучіла – абязана. Напісанає заявлєніє – ета так, пустая фармальнасть да канцилярщіна. Но калі ти катігарічєскі атказиваєщся?..
  – Я не відмов…
  – Тагда піши.
  – Але я не можу! – Вона ледве стримувалася аби не зірватися на крик.
  – Да с какой радасті?
  Вона відвела очі. Цей щирий, абсолютно переконаний у власній правоті, погляд мучив її гірше розпеченого заліза.
  – Слушай, харош в дурачку іграцца, – в голосі офіцера звучало уже відверте співчуття. – Я же віжу, што ти нє враг. Ти – наша, савєцкая. Ти живьош срєді бандеравцев, но всьо равно астайошся вєрнай ідеалам дєла Леніна-Сталіна. Памагать нам – твой священий долг. Пачему ти атказиваєшся? Што тібя пугаєт? Аб’ясні же ти, наканєц!
  – Вони про все дізнаються, – простогнала вона. Слухати просторікування капітана не було більше ніяких сил. Кортіло на стіни лізти від безнадії. – Вони знатимуть, що я була у вас. Вони… вони могли прослідкувати за мною.
  Мов диригент паличкою капітан задоволена змахнув пальцем перед обличчям. Витягнув руки вперед. Потягнувся.
  – А я гаваріл! Ти пріраждьонний агент. Відіш как всьо улавіла? – Підхопив зі столу пачку з цигарками. – Нє валнуйся. Етат нюанс ми уже прідусматрєлі. Ти с уліци куда зашла? В квартіру. Хазяін работаєт в районнам упрздравє, і он ізвесний лавєлас. На уліцу ти вийдєш тоже ат ніво. Ти в рістаранє давно била?
  Олена розгубилася.
  – Устроім вам вєчєрінку, – пообіцяв капітан та дружньо підморгнув. – Атдахньош с пріятним кавалєрам. Ані увідят – і всьо паймут. Пазнакомілась, клюнула, зашла. Агаладала па мужику.
  Мабуть її погляд став настільки колючим, що капітан розсміявся.
  – А чіво? Думаєш ані етімі катєгоріямі ні мислят? Я тібя прашу! – Він випростався підійшов до неї збоку і рішуче підсунув до неї папір. – Пиши.
  Олена взяла перо. Завмерла.
  – А ті… з ВеВе. Ну, які дівча… які на мене…
  – Нє бєрі в голаву. Ми уже радітєлєй дєвчьонкі дапрасілі. Передали дєло в асобий атдєл часті – там сійчас с ніх мєлкую стружку снимают. Пиши давай.
  Мов рядки шкільної контрольної роботи, літери на папір лягли рівно і охайно. Задоволений капітан тримав свіжо підписаний документ. Промокашку не брав – давав висохнути.
  – Лєна, Лєна, Альона, – промовив він замріяно. – Сваі данєсєнія будеш падпісивать «Арзамас». Ета тіпєрь твая клічка… Псевдо, как гаварят бандіти Помсти.
  – А чому Арзамас?
  – Ти пра Альону Арзамасскую** слихала? – поцікавився капітан.
  – Так.
  – А ані – нєт.
  ________________
  * – Анна Морозова – розвідниця, керівник підпільної організації під час Другої Світової війни. Історія Анни Морозової лягла в сюжет фільму «Вызываем огонь на себя».
  ** – Альона Арзамаська – козачка, ватажок селян-повстанців в часи повстання Степана Разіна.
 
 
* * *
 
  Крок за кроком, вона все глибше занурювалася в хащі. Кущ, низька ялинка, наїжачений клапоть пожухлої трави. Байдуже хлюпала вода під чоботами. Навколишній краєвид нагадував пейзаж художника-початківця. Дорога – ніби широка яруга, з багнюкою вглибині, оздоблена по схилах талим снігом, розчепіреними кущиками та чахленькими деревцями. Трохи далі – стовбури сосен, виструнчені мов олівці в коробці. Ближче до небокраю – клапті туману. Важкі низькі кольору запиленої вати хмари. І все це – розлите, з нерівними краями, з ляпками калюж і патьоками туманних смуг.
  Шляхом пересуватися можна було лише верхи або возом. Іти не виходило, дорогу доводилося долати. Дівчина старанно оминала розливи води, стрибала з купинки на купинку, обережно просувалася узбіччям, де вкрита гнилим листям земля могла слугувати бодай якоюсь опорою для ніг.
  Думок не було, ані сумних, ані бадьорих. Всі почуття – і приємні, і бридкі водночас, були змиті мов акварельна фарба водою, і на місці їхньому не лишилося ані згадок, ані бажань. Ані білого кольору, ані чорного.
  Нічого. Вакуум.
  Минуле? Навіщо про нього думати? Майбутнє? Яке майбутнє у небіжчика?
  Надія померла. Вона йшла умирати.
 
  Вертання у життя відбулося легко, мов у театральній виставі. Того ж вечора вона опинилася в квартирі з якої потрапила до МГБ – на м’якому дивані з чистими простирадлами. Зранку сходила за хлібом та отоварила карточки хазяїна – треба було аби її побачили сусіди та торговці з навколишніх лавок. Потім – прогулялася вулицями містечка. Маршрут був узгоджений заздалегідь і вона його старанно дотримувалася, тому озиратися та розглядати будинки і людей просто не встигала. Але дещо – помітила. Містечко не надто відрізнялося від Хорола чи Миргорода на її рідній Полтавщині – лише магазинів було набагато більше. Впадали в очі вивіски з незнайомими польськими назвами.
  В один з таких магазинів, вони завітали разом з хазяїном помешкання, коли той повернувся з роботи. Мабуть дивно виглядали поруч – він у капелюху і макінтоші (кричущій провінційний шик), вона – в поношеному пальтечку, кирзових чоботах і вовняній селянській хустині. «Любов, комсомол і зима», одним словом.
  Видовище було швидко змінене. Їй підібрали нову сукню. Потім – гарненькі лакові туфлі. Її супутник довго нахвалював перукарню когось «пана Штуля» і не обдурив, літній єврей-майстер довго чаклував з ножицями та щипцями і весь час старанно нахвалював її густе каштанове волосся. Результат здивував, вона аж ніяк не сподівалася в провінційній перукарні отримати зачіску не гіршу, ніж мала на інститутський випускний.
  Не одежа красить людину, а людина одежу. Те саме потерте пальтечко в поєднанні із зачіскою, туфлями та панчохами – і от на них вже захоплено озиралися перехожі. Жевжик-хазяїн повів її у кіно, а потім пригостив кавою. Лягла вона рано – надто сильними були потрясіння минулих днів.
  Наступної днини її супутник мав вихідний. Від самого ранку вони гуляли містечком, неспішно чимчикували алеями парку та всмак милувалися спорудами монастиря. Промені сонця виблискували на вітражних віконечках. Усміхнена жвава дівчина-торговка просила купити візерункові льодяники.
  – Пригоштіть вашу супутницю, добрий пане!
  Краєм ока вона помітила рух. Сахнулася. Вхопила його за рукав. Здалося, що метрах в п’ятдесяти від них в кущах, хтось перевернувся з боку на бік.
  – Що з тобою? – Здивувався її супутник.
  – Там… Там…
  – Це просто собака.
  Жевжик розсміявся, а вона відчула тугу в грудях. Просто собака. Не бойовик УПА. Не чекіст. Тут їх нема – тут не стріляють. Тут можна ходити і не боятися кущів.
  Враження було коротке, але липуче. Раз до разу думки поверталися до того ж самого – тут можна не боятися ходити серед дерев. Тут існують зачіски, панчохи і льодяники. Тут…
  А вона мусила повернутися туди.
  Плакати не тягнуло – байдужість і апатія охопили її всю.
  У ресторані, себто місцевому генделику, що найкраще підходив під це визначення, вона багато пила і гучно сміялася. Хазяїн квартири незадоволено мружив лоба – певно, виглядало зовні, ніби юна панянка так розвеселилася, що трохи перелила куті меду. Олені ж було байдуже: якщо на меті було, аби їх запам’ятали – так запам’ятають з гарантією. Гарне вино, тепла музика, чемний кавалер – коли іще таке буде?
  Зранку мусила вирушати до Мар’янівки. Знову кальсони та онучі замість панчіх. Чоботи замість туфель. Ліки до села за її нарядом управління відправило через добу після її затримання МГБ – вона дізналася про це під час прогулянки, радянська бюрократія працювала з точністю годинника. Весь її нехитрий скарб компактно умістився в речмішок середніх розмірів. Шукати великий транспорт – не було потреби. Шукати маленький – не було бажання.
  До місця власної героїчної загибелі вона воліла дістатися без свідків.
  Хазяїн квартири – випадковий супутник останніх днів, зголосився провести її до пропускного пункту на околиці містечка. Вона дозволила. Чи не байдуже, хто її проведе: чи здорове вайло з МГБ пропахле часником і махоркою, чи цей чепурун з приємним запахом одеколону? До цього хлопця вона принаймні не відчувала огиди – серед всіх них він один ще й досі не створив їй лиха. Приємна вишукана велика дитина.
  Біля шлагбаума, за яким починалася дорога, він допоміг їй розправити лямки речмішка.
  – Заходь до мене коли повернешся, – мовив привітно. – Посидимо десь.
  Втомлено помружила очі. Посміхнулася.
  – Як повернуся – зайду.
  Сама знала, що обіцянки не виконає.
  Стежина, багнюка, калюжі, талий сніг. Чотири кроки – вдих, чотири кроки – видих. Гріла руки у кишенях. Ноги в чоботах підмерзали, але, на щастя – не промокли. Крайні хати села мали з’явитися серед дерев за годину.
  А далі – ніж або куля. Тільки смерть. Життя залишилося за спиною – вона це знала.
 
  Чекісти довго і детально пояснювали їй, що існують різні рубежі небезпеки, коли людина викликає у навколишніх підозру, а відтак – весь час ризикує наразитися на розправу. Їй доводили, що головний рубіж нею вже пройдений – якщо націоналісти не вбили її зразу, навряд чи хто зачепить її тепер.
  – Нам нужен в Мар’янавкє свой чєлавєк. Нам нужни свєдєнья, ми слішкам мала а ніх знаєм, – говорячи про справи, капітан Свиридов або багато курив, або тинявся кабінетом з кінця в кінець, або робив одне й друге водночас. – Ти на ету роль падходіш ідеальна. Єслі атбросіть вєрсію тваєго сатруднічєства с ОУН, прєдпалажить нам астайоцца адно із двух. Ілі – ім да чьортікав нужен прафессіанальний врач, ілі – Помста ащутіл к тєбє какую-та лічную сімпатію. Он, ілі кто-та із єво акруженія… Чьо ти либішся? – Капітан зупинився та поглянув невдоволено. – Ані тєбє што, святим духом пітаюцца?.. Такіє же люді как всє ми – п’ют, єдят, боль чуствуют. Баб хатят, маладих… – Замовкнув на якийсь час. Замислився. – В абоіх случаях баяцца тібє нєчєва. Ти ім нужна – значіт нє тронут. Каму как нє тібє памочь вєрним салдатам партіі в барьбє с контррєвалюциєй?
   Останні слова він промовив так само, як завжди, просто й без пафосу, так ніби або справді вірив у свою велику місію, або – вправно ховав сарказм.
  Слухала, кивала. Ніяк не заперечувала. Не бачила потреби сперечатися, її слова вони висміювали, а всієї глибини небезпеки – не розуміли. Або – не хотіли розуміти.
  Їхні доводи були гарно виважені і логічні, але дівчину не переконували аж ніяк. Який до свиней рубіж? Не було ніяких меж. Згадки про невисоку людину з пустими очима ущент ламали всі припущення держбезпеки. Не існувало для тої людини рубежів – перших, других, другорядних… Помста не жив за логікою. Весь час він ходив між життям та смертю, маневрував між спецзагонами та штатними військовими частинами, щогодини наражався на загрозу кулі, міни, хвороби, зради…
  Рубіж для нього був один – і він же останній. Тривале життя у повсякчасній небезпеці випестило в ньому звірячу чуйку битого життям пропеченого вовка, який нюхом та шкірою відчував загрозу скрізь, завжди і в кожному, без авторитетів і умовностей. Він живий був саме завдяки цьому.
  Він знав, що доносити її зобов’язує закон і щомиті чекав з її боку підступу. Ні, не тому, що вона була йому огидна або чужа. Все простіше. Завівши вдома ручного лиса – всяк час чекаєш, що одного дня той почне душити курей, бо для лиса душити курей – природно. Помста міг як завгодно ставитися до неї. Але розумів – дівчину, виховану на прикладі Павлика Морозова та інших піонерів-героїв, таку дівчину свідомо і наполегливо привчали повідомляти і доносити – вчителеві на вухо потайки чи на комсомольських зборах гучно – конкретний спосіб зараз значення не мав. Важив результат. А він міг бути тільки один.
  Пташці в небі – не сховатися. Дівчина з міста, що приїхала за розподіленням, у селі – завжди на виду. Хтось постійно бачив кожен її крок і чув кожен шепіт. Одне зайве питання. Одна підозріла зустріч. Арешт людини, якою вона надмірно цікавилася напередодні – і чутка про її причетність дістанеться Помсти зі швидкістю, з якою біжить лісовою стежиною хлопчик-зв’язковий. А далі…
  Які ілюзії? Все так просто… Так страшно…
 
  Калюжа залила дорогу на всю шир – довелося обходити хащами. Потім ще метрів 50. Ось воно.
  У цьому місці дорога розгалужувалася на кілька гілок, і шлях ліворуч мав вивести її прямісінько на Мар’янівку. До села лишилося шапкою кинути. Все.
  Якийсь час вона простояла нерухомо. Силилася зібрати думки, що роїлися під скронями, немов мошка біля лампи – швидко і геть невпоряджено. Не змогла. Байдуже видихнула, чому бути – того не оминути. Зробила крок…
  Але крок не зробився. Ноги нерухомо стояли на землі. Олена здивовано поглянула додолу. Спробувала піти. Ноги наказ голови проігнорували. Це виглядало повною нісенітницею, вона раз до разу намагалася поворушити ногами, але ті ні на що не реагували. Повна дурня! Ноги на смерть її нести відмовлялися. «Дожилися ви, товаришу лікарю – м’язи у вас збунтувалися». Вона засміялася. В свідомості постала картина, у якій зляканий та тремтячий мозок тулився до стінок черепу, а звідусюди його оточили червоні м’ясисті м’язи з плакатами «Геть!» та «Ми не згодні!»
  Від сміху в очах постали сльози. Це ж розкажи кому – не повірять! Свідомість – нездатна опиратися місії «на смерть». Свідомість – нездатна опанувати навіть власні м’язи. Свідомість скорена чужій волі… а до чого вона здатна взагалі?
  «Ні до чого» – відповіла вона сама собі з готовністю. – «Така от я, безвольна ганчірка. Було в мами три доньки, дві розумні – третя попхалася в Західну Україну». Все так. Нічого із цим не зробити, треба іти.
  Але ноги – не рухалися.
  Ліс сповнився її мелодійного сміху. Одна за одною пролетіли в пам’яті картинки пережитого минулого. От вони – четверо дівчат в кімнаті гуртожитку до пізньої ночі сидять над книжками. В перервах плачуть – якщо не складеш іспиту… Якщо виженуть з вишу… Чому їх бодай раз не завезли до Мар’янівки? Ніякого навчання – наступний семестр перетворився б для них на одне суцільне свято аж до сесії. Останньої.
  Розсміялася дужче. А перед очима спливло нове – їхня вечірка з нагоди закінчення інтернатури і однокашники, які заздрили їй через розподілення. «Ти скоро від’їсися». «Приїде наша Оленка вся гладенька аж гарна!» Чому їх не відправили поспілкуватися із Помстою, як тих комсомольців? Дівчина уявила, яка б тоді вишикувалася черга з бажаючих бути розподіленими за Полярне коло чи на Чукотку…
  Сміх душив. Мати писала їй в листі, аби трималася та терпіла. «Всім важко, мусиш розуміти. Ти, принаймні, біля харчів, на що тобі скаржитися?» Познайомити б тебе, мамо, з капітаном Свиридовим!.. Що б ти сказала? Свідомість послужливо надала відповідь – вона сказала б: «Який приємний молодий чоловік!» – і поглянула б на неї так само багатозначно, як щоразу, коли бачила її з привабливим хлопцем…
  Схопилася за деревце. Сміх так розривав груди, що ноги почали підламуватися.
  Помста кричав їй – це мій світ, і я його вартую. Робін Гуд недороблений… Біженці припхалися за хлібом. Варто було їхати в таку далину, аби смерть від голоду обміняти на смерть від ножа… Капітан казав, що вона буде їхніми очима й вухами. Ще один лор-офтальмолог…
  Очі вихоплювали навколо окремі предмети, і вона знову вибухала реготом. Смішило все – пень, гниле листя, кущ у калюжі. Смішила думка, що треба кудись іти. Куди? Назад? Там табірні бараки і колючий дріт. Вперед? Там ножі і автомати. А може їй нікуди не йти? Отак лишитися стояти, і хай воно горить?!
  Позаду неї затупотів кінь і скрипнули колеса воза. Не озирнулася. Яка їй справа? Її сприймуть за божевільну, що регоче тут край дороги? Ну й трясця їм. Вона – божевільна. Боже, це ж так гарно, взяти і прямо тут з’їхати з глузду! І більше нікому ти нічого не винна – лежиш собі на ліжку, аґукаєш, слину пускаєш… Під себе прудиш… Боже дай безумства! Дай!!!
  Чиясь рука торкнулася її плеча. Потім потягла. Розвернула.
  – Доню, ти це шо? Шо з тобою?
  Це був Федорчук.
  – Дядьку Макаре? Мене кличеш? Гадаєш, що знайшов – а дзуськи! Не знайшов насправді! Нема мене.
  Розсміялася дзвінко.
  Дядько Макар вхопив її за голову і сунув до себе. Принюхався – певно вирішив, що п’яна. Вона впала йому на груди.
  – Ну нарешті, – мовила хтиво. – Я так цього чекала. Я вся замерзла, але знала, що ти прийдеш. Чому стоїш? Зігрій мене!
  Поклала руку на шию. Селянин сахнувся мов від чуми. Поглянув злякано.
  – Ти одуріла? Ти шо надумала?
  Стало сумно. Нечувано гірко.
  – Не хочеш? – Мовила крізь сльози. – Не хочеш гріти? Не хочеш любити мене – я тобі огидна? Та звісно ж, хто я тобі? Чужинка? Комсомолка? Москалиця? Іди звідси геть!!! – Вона загорлала істерично. – Іди! До своєї баби, до своїх сусідів. Іди поклич їх! Всіх поклич – аж до самого Помсти! Де вони? Хай приходять! Вони ж цього хотіли? Цього?
  Рвонула пальто на грудях як комсомолка з якогось кіно. Сунула впритул.
  – Їм потрібно знищити сексота? Так от він! Я – сексот! Я працюю на МГБ! Іди, кли…
  Удар під груди. Дихання здавило, кінцівки звело судомою. Повалилася на сніг, перекинулася на спину, судомно хапала повітря губами. Груди протнуло мов рожном. Спробувала крикнути – не змогла. Це ще була не смерть – лише край її лиховісної посмішки. Вона чіплялася за життя. Зубами.
  Міцні руки вхопили за комір, за руку, потягли, стряхнули. Опинилася біля візка. Ляпас по щоці. Ще один. Ще… А потім солдатська фляга, яку Макар сунув їй в рот. Самогонна смердота по ніздрях.
  – Пий.
  Рідина опалила горлянку – вона закашлялася.
  – Ше пий, – літній селянин був невблаганний.
  Вона відкинулася на віз. Відкинула голову і поглянула в небо. Дрібні сніжинки приємно холодили обличчя. Танцювали і заколисували. Небо. Завжди незмінне і завжди присутнє. Її не було – а небо існувало. І після неї буде. Після…
  – Сідай, – селянин витяг її на воза. Вмостився сам. Хлопнув віжками.
  – А тепер кажи.
  – Що?
  – Все. Розповідай з початку.
  І вона… заговорила. Слова полилися потоком – вона розповіла про те, як потрапила до Мар’янівки, про поїздку у район, про в’язницю МГБ, про розмову з капітаном Свиридовим. За багато років вона сама дивуватиметься тому, наскільки легко, по суті – першій стрічній людині вона розпатякала таємницю, про нерозголошення якої взагалі-то давала підписку. Глупо? Незбагненно? Але тоді було байдуже. Чому бути, того…
  – А що тепер робити – я не уявляю, – закінчила розповідь.
  Макар довго мовчав. Правив кіньми і думав про щось своє. Вона хиталася від тряски. Дерева та кущі край дороги зміняли одне одного, мов кадри у кіно.
  – Тобто, закон зобомнязує вас доношити про все, що може зацєкавити поліцію? – Спитав Макар.
  – Так.
  – І в село до нас ти приїхала за накажом? Нє з власного баження?
  – Так. Інакше – неможливо.
  – І поїхати від нас ти так само не можеш, бо зразу стаєш злочинницею? Така хвилософія?
  – Так.
  Селянин зупинив воза. Зіскочив. Пройшовся до задніх коліс. Повернувся. Знову пройшовся туди й назад. Сплюнув.
  – За Польши так не було. За німців… А ви… Ти розумієш, шо насправді ти – рабиня? Кріпачка! – він зазирнув їй в очі. – Звичайна кріпачка, без прав і голосу. Прикріплена до нашого села, бо так захотів пан. Отой, що у Москві. Вусатий.
  Олена промовчала. Її покоробили такі зневажливі слова про великого отця і учителя – як би там не було, вона любила його образ, тисячу раз бачений з газетних шпальт, книжок і підручників. Але й заперечити вона не мала чого. Було гірко. Несамовито.
  А дядько Макар не вгамовувався.
  – Значить от таке щастя ви нам несете?! Хліба – нема, зі сходу до нас за ним бігають попри війну. Земли – нема. Свободи – так само нема. Яка ж то свобода, коли дівчисько засилають під кулі, а воно не має права відмовитишя?! І все це називається – комуністичний рай? – Селянин зло ударив низом кулака по борту воза. – А насправди шо? Шо, я питаю тебе? Панщина?
  Він наблизився. В обличчя ударив подих, насичений смердючим тютюном-самосадом.
  – Чому ви все це терпите? Чому дозволяєте? Чому проти цього всього не повстанете?
  – Я не знаю! – Крикнула вона у відповідь. – Я нічого не знаю! Я не питала себе ніколи про це. Я не вмію…
  Вона сховала обличчя в долоні і проскиглила, мов від лютого болю.
  – Я не хочу відбирати життя, я училася його рятувати!
  Пан Макар дістав люльку, довго задумливо набивав, потім розпалював, пускаючи клубки диму. Вліз на візок.
  – Все буде добре, – промовив він. – Про те, шо сталося – нікому ані шлова. І я мовчатиму так само. Приїдеш до села. Працюватимеш. Їм писатимеш.
  – Що писати? Все?
  – Ну, звісно. Все що побачиш. А я подбаю, аби ти не побачила зайвого. Згода?
  На скуте кригою серце наче теплом подихали. Це було так несподівано. Немов тонула і вже змирилася зі смертю, аж раптом її вхопили за шкірку і потягли назовні. Вона озирнулася і не повірила своїм вухам. Невже?!
  А губи підсвідомо промовили:
  – Навіщо все це?
  Макар поглянув здивовано. Обличчя стало кам’яним, а погляд наче пік осудом.
  – Ти шо, дурна? Ти вщент ошаліла, таке запитувати? Як це навіщо? Жити треба! – Повернувся, хлопнув віжками коней, підтягнув. – От напридумували дурниць! Жити треба, закарбуй шобі. Ти молода дівка, тоби одружуватися, дітей народжувати. А правильно це чи ні – з онуками обмислиш.
  Вона мовчала. Втомилася. Під колесами хлюпали калюжі і чавкала багнюка. Під пальтечко пробирався холод. Щойно скорившись думці про смерть, тепер вона скажено побоювалася злякати порятунок, що впав на неї так зненацька.
  – Вони саме це з вами зробили, – задумливо промовив дядько Макар. – Навішо кому сили, заповзяття, хист? Все ж задурно! Прибутку немає – є трудодні. Ділових людей не треба – є чиновники, такі самі кріпаки. Люди не потрібні, зі своїми бажаннями. Є натомість… Та що там! – Добряче затягнувся люлькою, випустив догори струмінь диму. – Отака хвилософія. Один баранчик під ніж потрапляє – а решта мовчить, це ж не мене ріжуть, мовляв. Так? Нашо боротися? За шо? За соковиту травицю на волі, замість різаної гички задарма?
  Обернувся до неї. Тепер в його обличчі не було суворості – лише турботлива опіка літньої людини.
  – Вони зробили з вами саме це.
 
 
* * *
 
  Обіцянку свою дядько Макар виконав. Її повернення до села практично ніхто не помітив, якщо не враховувати десятка хворих, що вишикувалися під кабінетом у чергу вже наступного ранку. Ніхто не захвилювався і не насторожився. Принаймні – Олена цього не помітила.
  Вже за пару днів Макар завітав до лікарні, та заходився балакати про те – про се. Поремствував на мороз і сильний вітер. Запитав між іншим.
  – А ти, доню, іти десь не жбираєшся?
  – До пані Васильчук збігати треба. Маю оглянути.
  – Оце, не бігала б ти зараз, бо замерзнеш вщент, – похитав головою дядько. – Вдома пошидь краще.
  Поглянув пронизливо.
  – Після вечірни іди. Певно – вітер вщухне.
  Нічого не додав. Насунув на очі шапку та пішов. Олена зрозуміла й так – до вечірні на вулиці краще не з’являтися, аби не побачити зайвого.
  Підійшла до вікна. Поглянула.
  На подвір’ях панувала тиша – хазяї поралися все більше по оселях та стодолах. Від старого до малого, всіх охопило якесь незвичне пожвавлення. По хатах пекли і смажили. Дівчата та молодиці від світання до смеркання сиділи над шиттям та вишивками. Люди заповзято готувалися, а до чого – вона соромилася спитати, боялася насмішок. Прислухатися до розмов. Почуте здивувало.
  – Я це простирало шисть разів прала – руки облєзли, – ремствувала біля криниці гладенька пані Мельничук. – Проте Гапку свою як вдєгнула – таке янголятко! Мати Божа! А ви?
  – Ні, нам янголами не бути, – жіночка в кожуху моторно наповнювала відра. – Не з нашою мармизою. Я для свого шибеника мошкалицькій комбінезон приберегла – чортяка вийшов, ви б бачили!..
  Олена стримала сміх. Перше, про що вона подумала – а чи не потребують ці господині її допомоги як лікаря? Янголята? Чорти? Якого це свята вони чекають?
  Дівчина перебрала в пам’яті всі урочисті дати цієї пори року. 22 січня*? Зарано, та й навряд чи вони його святкують. Новий рік? Він справді вже наближався, але до чого тут чорти? І потім, виглядало дивно, але свято зміни року тут взагалі нікого не цікавило. Олена кілька разів заводила з тіткою Степанидою розмову про те, що треба б якось приготуватися до новорічних свят. Медсестра її захвату не поділяла.
  – Та нащо нам його швяткувати? Рік – то й рік. Невелика подія.
 
  Наступного дня після прийому вона забігла до лежачої хворої. Пройшла у хвіртку. Вух торкнувся мелодійний дитячий спів. В хаті біля вікна хлопчик і дівчинка розучували пісні і тренувалися співати разом. Кольнуло під серцем – дітлахи у пісню вкладали чисту душевну щирість. Голосочки причаровували.
 
Ознаймив це Ангел Божий
Наперед пастирям,
А потім звіздарям
І земним звірям.
Діва Сина як породила…

 
  Зрозуміла, посміхнулася. Але промовчала. Її покоробило те, що діти заповзято співали пісень релігійного змісту, про якійсь біблійні події. Про які – не відала, в світі, звідки вона приїхала, читати Біблію було і не модно, і небезпечно. Кожен журнал, кожна лекція та кожні комсомольські збори попереджали й нагадували – релігія – то опіум для народу, такий самий ваблячий і такий самий лиховісний. Навіщо долучати до нього дітей?
  Багато тут було роботи для Радянської влади.
  Дивна споруда на покутті привернула її увагу. Насторожилася, поглянула знову. Дбайливі селянські руки з жмутів пшениці та ячменю сплели кілька тугих ув’язок, які в свою чергу були зв’язані в подобу дерева. Споруда здалася Олені на диво знайомою. Десь і колись вона вже бачила її, але де? Поринула у спогади. Пам´ять перебирала послідовно: інститут, школа, піонерський табір, відпустка з батьками…
  Від хвилювання засвербіло в очах. Вона згадала. Так, вона бачила вже таку річ. В пам’яті постало маленьке село на Полтавщині, тепла мазана хата та вишита сорочка, в яку бабуся наряджала на свята маленьку Оленку. А на покутті…
  – Та це ж Колядник! – Вигукнула вражена лікарка.
  – Ми називаємо його Дідухом, – відповіла господиня, надавши голосові стільки байдужості, скільки потрібно, аби переконати лікаря-чужинця, що ця «дрібниця» не варта її уваги. Переконати не вдалося.
 
  Похитуючись, дівчина вийшла на подвір’я. Зупинилася. Зробила кілька глибоких вдихів. Емоції розпирали. Неймовірно! За багато років і за сотні кілометрів від дому вона побачила давно забуті прикраси зі свого дитинства. Спогади накрили. Яскраве сонечко і запах свіжого сіна – вона у бабусі влітку. Кицька на дереві. Собачка на мотузку бреше на подвір’ї за плетеним тином. А от інша згадка – бабина хата в клубках снігу. Дрібний сніжок перемальовує стріху у білий колір. Димок від печі. Аромат свіжого хліба. Колядник…
  На мить здалося, що й дитячі співи почуті щойно, були їй знайомі.
  До бабусі возити її перестали якось різко і без пояснень. Так вирішили батьки. Літо вона проводила в піонерському таборі, зиму – з батьками у Полтаві. Спілкувалася з друзями, гралася, бігала на гуртки. Про те, що десь там у селі живе її бабуся, вона згадувала все менше, аж допоки…
  «Оленку, бабуся померла». Вона тоді навіть здивувалася цим словам. Гірко ридала мати. Насуплений батько казав щось на кшталт, що не треба їхати всім, що він сам упорається. Так воно й сталося – її до села ніхто не взяв. Оленка, власне, й не просилася: всередині себе вона навіть не дуже горювала. Бабуся для неї померла багато років тому, приблизно тоді, коли дівчина перестала просити батьків повезти її до села. Інші справи, інші плани, інше життя. І от…
  Бабуся повернулася. Прийшла, мов у казці, завдяки цій недолугій в’язанці малих снопів, яку і Колядником називали невідомо за що. Олена бачила – для села, для цієї спільноти людей і Колядник (чи Дідух), і костюми чортів та янголят, були частиною життя на рівні подиху чи усвідомлення себе людиною. Морозне повітря холодило легені та студило щоки. Ледь не вперше у житті Олена ясно відчула, що й сама вона дихає тим самим повітрям та шанує ті самі кобзарики на полицях, малюнки козаків Мамаїв, та вишиті сорочки, в які на свята вбиралися усі діти села.
  «Ми з тобою одної крові», – шепотіли вони їй, немов звірі Мауглі у книжці Кіплінга.
  Хлопчик у кожушкові та тривухові не за розміром наздогнав її на розі.
  – Пані лікарю! Пані лікарю! – Промовив він скоромовкою. – Пан Макар казали, погода завтра буде кепська – спершу багнюка, а потім мороз. Казав, аби ви вдома до обіду посиділи.
  Хлопаючи підошвами явно більших за розміром чобіт, хлопчик побіг вздовж паркану. Дівчина зітхнула. У вихідний день їй веліли не совати носа з лікарні. Що ж? Мусить коритися. Думками пронеслася веремія планів, які вона складала собі на завтра. Навести лад у записах – саме матиме час і натхнення. Полагодити одежу, що розлазилася швами. Ніяких перепон! Піти погуляти околицями. А от це – ні. Околицями завтра гулятимуть інші особи, з якими секретному співробітникові МГБ «Арзамас» краще не бачитися, аби років собі не вкоротити.
  А розвіятися хотілося. Вона добряче скучила за лісовими краєвидами, хай навіть попсованими нещодавньою відлигою. Далеко від села відходити було не бажано. Олена попрямувала до лісопильні, – тамтешні гаї були схожі на парк, і вона насолоджувалася щоразу, як прогулювалася стежками.
  Останні хати – за спиною. Попереду – скрип коліс. Штучний струмок, відведений від річки, біля лісопильні перетворювався на запруду, вода з якої падала з висоти кількох метрів і крутила дерев’яні колеса, що приводили до руху пили. З-за паркану з великої хаті повсякчас доносився гул – там працівники перетворювали стовбури на дошки – їх раз на тиждень забирала до району машина. Коли стовбурів не було або коли працівники відпочивали – колеса крутилися вхолосту.
  Олена підійшла до запруди, помилувалася кружінням коліс та темним виблискуванням перекинутої спіненої води. Механізм співав монотонно: «Куак-куак-куак».
  – Пані лікарю? Ви також любите вечірні прогулянки?
  Озирнулася. Темна фігура стояла біля паркану, і в темряві вона не могла розгледіти, хто це. Фігура рушила до неї.
  – Ви мене не впізнали, – промовила людина у пальто і незвичному для таких місцин капелюсі. – Я Микола Несторович. Учитель. Бачте, як дивно? Кілька місяців живемо одне біля одного, а майже не стикаємося.
  Олена посміхнулася.
  – Вибачте, ніяк не було нагоди. Стільки подій сталося…
  – Правда ваша, як для незвиклої людини, подій у цих місцях завжди понад міру. Казав я вам…
  У його голосі проскочив докір, виглядало, ніби вчителеві було дуже гірко, що вона не поїхала.
  – Нажаль, не все залежить від мене.
  – Я знаю. Непогано розуміюся на совєцьких законах. Думав – мо ви чого придумаєте?
  – Не склалося, – Олена озирнулася, ця тема їй ставала неприємною.
  Вчитель мабуть це відчув.
  – Ви теж перед Святвечором ходите на лісопильню бажання загадувати?
  – Перед чим? – Олена здивувалася. Вона не чула ніколи про таке свято.
  – Перед Святвечором. Різдвом.
  – А-а-а! – Дівчина зразу усе збагнула. Так от що так завзято готувалися святкувати в селі! Ну звісно – народження Ісуса Христа, Різдво Христове! Вони ж тут усі в Бога вірять.
  – А ви хіба народження Сина Божого не святкуєте? Ах, справді…
  – Не звикла я, – Олена знизала плечима і винувато посміхнулася. – Сказати чесно – я вперше в житті потрапила в місце, де Різдво святкує велика кількість людей. У нас не прийнято.
  Виникла пауза, і дівчині стало якось ніяково – вчителеві навряд чи було приємно це чути.
  – А чому бажання загадують на лісопильні?
  Микола Несторович розсміявся.
  – Тому що колеса крутяться. А під колесами чортяки живуть. Перед різдвом уся нечисть ховається від слави Сина Божого в нори. Або тут, під колеса. І кожному, хто приходить і починає над колесом молитву читати, чортяки дають відкуп. Треба прийти і помолитися, але не більше одного разу.
  – І що? Виконують?
  – Мої учні стверджують, що так. Але навряд чи це повір’я старше за лісопильню.
  – А вона давно тут стоїть?
  – Ще від Польщі. Уявляєте собі? Влада мінялася – совіти, німці, потім знову совіти. А колеса крутяться і крутяться. Хорошу лісопильню Помста побудував.
  Завмерла. Серце скуло холодом.
  – Хто?!
  Вчитель поглянув здивовано.
  – Так ви не знали?
  ________________
  22 січня – день «Кривавої неділі» (рос. – «Кровавого воскресенья») в СРСР до 1951 р. офіційне свято та неробочий день.
 
 
* * *
 
  Недарма кажуть, про вовка розмовка – а вовк до хати. Помста швидко нагадав про себе.
  Пізно ввечері, коли після денної метушні вона грілася біля печі, надворі скрипнула хвіртка. Грюкнули чоботи. Розчахнулися двері. В кімнату ввалився сухорлявий вусатий дядько в кожусі та з німецьким автоматом на шиї. Вона впізнала. Ця людина вже приходила за нею раніше.
  – Пішли, хутко, – голос гостя виключав суперечку.
  Конвою цього разу не було – гість неспішно попрямував вулицею. Думки летіли, мов потяг по рейках. Навіщо він прийшов? Чому сам? Куди веде її? За парканом – стежина, за нею дорога і ліс. Бігти? Рятуватися?
  Страшно. Нічний гість не був новачком, перспектива здобути в спину серію куль – не приваблювала. Лише секунду вона вагалася, перш ніж покірно попрямувати за Хуртовиною.
  Ішли недалеко.
  Натовп людей, що товклися уздовж паркану, оточив його півколом. Ворота господи Гуневичів були розчахнуті мов на весілля. На подвір’ї палало вогнище. Господар з господинею стояли на колінах біля ґанку. А поруч завмерла невисока фігура в радянській офіцерській шинелі.
  Помста склав руки на грудях і завмер, немов увесь полинув у роздуми. Прикипів поглядом до вогню. Хазяї скиглили, бійці з УПА перекидалися короткими фразами, селяни стурбовано перешіптувалися. Повітря розносило запах ялинкового диму та занепокоєння. Підходили нові люди. Віталися, озиралися, з острахом поглядали на ватажка повстанців.
  Той різко підняв голову.
  – Пані Ковальчук, скажіть-но мені, – встромивши великі пальці обох рук під офіцерський ремінь, Помста пройшовся подвір’ям з кінця в кінець, оминаючи багаття. – За що чекісти забрали вашого чоловіка?
  У відповідь в натовпі гірко заплакали.
  – Та хто ж його зна? – Відповів жіночий голос.
  – Так знайте. Сталося це тому, що землю свою чоловік ваш здобув по спадку від своєї першої дружини-небіжчиці. По його смерті та земля перейде не вам, а сестрі колишньої дружини вашого чоловіка. Он їй.
  Ватаг повстанців кивнув на господиню.
  – Неправда це! – Заверещала та. – Я не заєвляла прав на землю! Я шлова не сказала!
  – Сказала, – крізь сльози заперечив той самий жіночий голос. – Заходила до мене та прошторікувала, же землю вже час повертати. Пан Бог бачить – так було.
  Натовп незадоволено забурчав. Помста підняв погляд та оглянув присутніх. Голоси змовкли. Потріскували дрова в багатті.
  – Пане Кушнір, скажіть, чому вашого брата вивезли разом з родиною?
  – Я не жнаю, – відповіли розгублено.
  – А я знаю. Тому що незадовго до арешту, брат ваш худобу свою віддав на зберігення товаришеві по дитинству – йому.
  – Це правда, – скрикнув господар. – Але чим я винний? Тим, що другови не відмовив? Звідки мени жнати було же так станеться?
  – Справді, звідки? – У тон йому спитав Помста. – Звідки б тобі про це знати? Може тому, що на Кушніра та Кушніриху доніс саме ти?
  Ватаг різко обернувся і наблизився до Гуневича впритул.
  – Наші люди бачили, як тричі до районного НКВД заходила людина за описанням дуже схожа на тебе. Надто схожа. Це ти був?
  – Ні-і-і! Христом Богом клянушя! Здоровлем дітей!
  Відблиск багаття впав на обличчя Помсти і освітив демонічний ошкір посмішки. Ватажок повернувся, попростував від багаття. Зупинився.
  – Пані Чупрук. Вашу доньку зарізали у лісі. Чому?
  – Не знаю! – Простогнала маленька жіночка.
  – Я теж не знаю. Але припускаю. Вона стала свідком, як він – Помста різко кивнув у бік Гуневича. – зустрічався зі спецгрупою НКВД. Після цього дівчатко було приречене.
  – Юрку, то правда? Через тебе вбили мою дитинку?
  – Ні! Ні! Ні! Не було цього, – Гуневич бився лобом об сніг і верещав мов навіжений. – Це неправда! Це наклеп! Я ні з ким не зустрічався!
  Ривок. Помста завмер біля нього.
  – От ти і зловився на брехні. Мої хлопці бачили, як ти балакав в лісі зі спецгрупою. І ти, і вона… Чоловік і дружина одна родина! – Схопив господаря за комір і потягнув до себе. – Скажи, курво, на кого цей раз ви донос намалювали?
  – Я не… Я не…
  Помста відштовхнув його і повернувся до своїх підлеглих.
  – Дітей увели?
  – Родичі забрали.
  – Друже Хуртовина.
  Сухорлявий вусань зі спокійною байдужістю людини, захопленої ділом, на гілках дерева закріпив мотузки із зашморгами. Гуневич кинувся вперед, але три пари міцних рук його вхопили й кинули на землю. Зловлений агент МГБ ревів і верещав.
  – Люди! Змилуйтеся! Ми росли разом! Я все відмолю! Все шпокутую. Милості!
  Помста озирнувся. Підійшов. Нахилився.
  – Милості просиш? – Дивно, але в його голосі не було ані злості, ані огиди. Тільки спокій. Крига під ногами була тепліша, ніж цей голос. – У тих, хто загинув через вас, благатимеш милості на тому світі. Я поклявся стерегти цей край від грабунку і ґвалту, – він вхопив Гуревича за чуб і притяг до себе. – Я берегтиму його в першу чергу від того, хто продає ворогові сусіда. Від зрадника.
  Скиглення перетворилося на безкінечне виття. Олена заплющила очі. Нелюдськи страшно було на це дивитися. Трохи розтуляла – знову заплющувала. Події – шматками. Повстанці потягли подружжя до зашморгів. Поставили на стільці. Затягли мотузки на шиях.
  Натовп різко зітхнув.
  Помста повільно рушив до воріт. За ним – його хлопці. Наблизився до неї. Обвів очима людей, побачив. Упізнав. Її пробило немов током – захотілося знову заплющити очі, або бодай відвести. Аби не бачити. Але очей не відвела. Зчепила щелепи. Кілька секунд – Помста рушив далі.
  Люди розходилися – швидко, гамірно, метушливо. Всі намагалися якомога швидше забратися з цього місця – з господи, де щойно убили обох хазяїв. Здавалося – прокляття нависло віднині над цією хатою. Лишатися там ніхто не хотів.
  Дівчину штурхали і пхали. Людський потік підхопив і швидко виніс на сусідню вулицю. Потім людей навколо стало менше, і вона зупинилася. Стояла нерухомо. На неї поглядали, похитували головами, проходили не запитуючи. Певно – гадали, що молода дівчина все ще відходить від потрясіння. Вона мовчала також.
  Але справа була не лише в покаранні. Знову й знову вона прокручувала в пам’яті події пережиті щойно – і ледь помітно посміхалася. Якесь нове відчуття зігрівало душу.
  Зародилося воно тої миті, коли вона поглянула в очі командирові УПА – Помста дивився так само, його погляд колов, знесилював і проникав у самісіньке серце. Позбавляв волі і примушував коритися. Раніше. Але тепер…
  Все помінялося. Знову й знову те миттєве відчуття поверталося і додавало снаги. Під його поглядом вона напружилася, стиснулася, зосередилася… Все це було.
  Не було жаху.
 
 
* * *
 
  Одна деталь, наслідок її перебування в Мар’янівці – Олена взагалі відучилася вірити у збіги обставин. Що би не сталося тепер біля неї – вона починала шукати всіх, кому це було вигідно. З кожної події хтось обов’язково мав зиск, тож логічно було припустити, що саме ця особа доклала рук до втілення означеної події у життя. Звісно, подія могла статися і суто випадково. А могла й не випадково. Як там насправді було, докопуватися Олена не мала ані часу, ані бажання, розібратися в хитрих сплетіннях обставин було довго і складно. Простіше запитати: «Кому вигідно?» Хто мав можливість поворожити? Кому під силу?
  Такі думки спонукали підозрювати всіх і бачити можливого ворога абсолютно в кожному. Як лікар вона чудово розуміла міру небезпеки таких міркувань. Надмірна підозрілість залюбки могла довести до параної та божевільні.
  На жаль, відсутність підозрілості доводила до цвинтаря.
  Коли до села одна за одною ввалилися важкі вантажівки червонопогонників, вона шкірою відчула, що в напрямку виловлювання у селі агентури МГБ, фронт робіт перед Помстою лежав ще неабиякий. Ні за яких умов не могли в районі дізнатися про розправу над подружжям Гуневичів так швидко. Серед ночі зимою в здоровому глузді доносити в район ніхто не побіг би. Висновок очевидний – хтось у селі мав вдома радіопередавач і оперативно просигналив чекістам.
  Солдати внутрішніх військ розбіглися по селу. Невдовзі на майдані добровільно-примусово зібралися народні маси, «щиросердно збурені свавіллям банди націоналістів». За численними бажаннями здорових хлопців у червоних погонах, що вломилися до неї прямо посеред огляду, Олена також мусила вирушити на ті збори. Захопила теку з рецептами та рекомендаціями, виписаними заздалегідь – на зборах зібралися всі її поточні пацієнти. В тиші то тут то там лунав характерний кашель – про своє існування сигналили пацієнти потенційні.
  Режим тиші забезпечували кілька приїжджих чоловіків у шкіряних пальто та напіввійськових пальто – з вигляду, явно представники райкому партії. На вкритому кумачем столі вітерець задирав куточки паперу. Перед столами на лавах розмістили домовини з подружжям Гуневичів.
  Люди мовчки слухали. Партієць з квадратним обличчям та чубом зачесаним на бік розсікав повітря долонею та рубав словами.
  – Самі подивіться, товариші! От вони – сліди їхньої нібито боротьби за нібито самостійну Україну! Хто їхні жертви? Пани? Куркулі? Ні і ще раз ні! Під їхні ножі щоразу потрапляють селяни незаможники! Прості трударі!
  Усмішки селян сповнилися скепсису. Землі та худоби Гуневичі мали стільки, що незаможниками назвати їх міг тільки прибулець. Щоправда, багатим у селі назвати когось було важко – після війни та повернення Радянської влади не лишилося там ані багатства, ані бідності. Самі злидні.
  – Я знаю, вони казали вам, що ці люди доносили на вас представникам влади і каральним органам! – Реакції селян промовець нібито не помічав. Слова лилися зливою. – Я запитую вас, що вони могли донести? Про те, як важко ви працюєте? Радянська влада знає це і без агентів. Про те, як морили вас злиднями пани? Про це ми відаємо й так. Про те, як залякують вас бандити Помсти? Ви й самі нам розповідаєте про це щоразу, – промовець надавав голосу все більшого й більшого пафосу й нарешті зірвався на крик. – Все що вони вам патякали – брехня! Ці прості люди ніколи ні на кого не доносили. Бандити знають, що час їх добігає кінця. Вони – банкрути! Там, де людям уже дана можливість спокійно працювати, вони самі відчувають переваги радянської влади. Бандити вас залякують!..
  Старшина в синьому кашкеті біля неї виник, мов привид.
  – Олена Михайлівна?
  – Так, це я.
  – Пройдете зі мною.
  Капітан Свиридов, на відміну від партійців, промов не проголошував і біля кумачевих столів не терся. Старшина привів дівчину до хати голови сільради, парадокс – тої самої в якій Олену допитував Помста. Стало смішно. І командир УПА, і офіцер МГБ чомусь облюбовували собі одну й ту саму хату, певно через те, що помешкання голови було і житлом, і конторою водночас. Іншого відповідного кабінету в селі не було.
  Викликані для допиту мовчки чекали своєї черги. Підбір учасників дійства не вражав оригінальністю: товаришами лікарки по нещастю виявилися сам сільський голова, учитель та два працівники лісопильні – директор і майстер. Для різнобарвності викликали також кількох селян різного статку та суспільного становища. Олена привіталася з дядьком Макаром. Чекати довелося довго, певно, капітан жадав знати всі обставини справи і безупинно мучив своїх жертв новими хитро закрученими питаннями. Що саме цікавило його – було невідомо. Тих, хто пройшов через тісні казуїстичні обійми офіцера МГБ, до них не випускали.
  Якби дівчина не знала, що кабінет має другий вихід – вирішила б, що люди входили до кімнати і випаровувалися. Зник за дверима вчитель. Широко перехрестившись, в кабінеті випарувався дядько Макар. За ним агрегатний стан поміняв майстер з лісопильні.
  Дійшла черга і до неї. Капітан Свиридов виглядав замисленим і замореним. Дівчині він кивнув, немов хорошій знайомій, з якою бозна-скільки не бачився. Вказав на стілець.
  – Аташла? Успакоілась? Как ти ваабщє тут?
  Вона знизала плечима та посміхнулася самим кінчиками губ – нормально, мовляв. Офіцер кивнув у відповідь. Втомлено та знесилено відкинувся на спинку стільця.
  – Как ані? Нє абіжают?
  Теплий погляд, стурбований голос, ніякої пихи чи зверхності. Капітан ніби й справді за нею добряче скучив і тепер щиро радів зустрічі та виказував турботу. Очі та посмішка палали непідробною радістю. І жодного слова про справу.
  Пригостив чаєм, заговорив про життя-буття.
  – Устайош нєбось. Нє сільна?.. Господі, как ти видєрживаєш в етай глуши? Ета ж можна волкам завить … Нє скучаєш? А чєм развлєкаєш сібя?..
  Слово за словом – вони таки заговорили про страту родини Гуневичів, при чому Олені здалося, що завернула на цю тему саме вона. Капітан уважно слухав і в розмову майже не втручався. Кивав. Задумливо здіймав очі вгору.
  Вона ж розсипалася словами.
  – Ви уявляєте? Ніч, піонерське багаття до неба, ці небораки на колінах стоять – верещать, а Помста ходить з кінця в кінець – і промовляє, промовляє. Неспішно так промовляє, негучно… Викапаний Мефістофель біля Фауста. Навіщо цей цирк? Він і так все знав – сказав, що Гуневич бачився з червонопо… ну… з вашим, тобто…
  – С нашимі? – Глузливо усміхнувся капітан.
  – З нашими, – поправилася Олена.
  Подробиці покарання Гуневичів вона не приховувала – все село було там присутнє, і почути про обставини акції офіцер МГБ міг практично від кожного.
  – Он так і сказал? – Перепитав капітан, наче це не дуже цікавило, але – недочув.
  – Саме так. Казав, що його хлопці бачили, як Гуневич зустрічався з солдатами зі спецгрупи. Але ж товариш з райкому розповідає…
  Капітан різко пожвавішав – сів рівно, склав перед собою руки.
  – Да-а-а. Значіт – вислєділі. Мать-растудить, а вєдь я і тібя чуть на связь са спєцгупай нє вивєл!
  Олена завмерла. Офіцер, який хвилину тому нагадував жокейського скакуна після фінального заїзду, тепер скидався на стиснуту пружину. Зібраний, готовий до стрибка.
  – Так Гуневич працював на вас? – Обережно спитала вона.
  – Нєт. На Інтєлідженс сервіс*.
  І зневажливий погляд професіонала, яким нагороджують новачка, що питає про дурниці.
  – Але ж представник райкому…
  – Слушай, нє мароч мнє голаву. Тібє нє три года, далжна панімать. Для житєлєй сіла, Гунєвіч – нє наш агєнт і нікагда ім нє бил. Он – нівінная жертва бандеравскава тєррора. Так нужна для дєла.
  Опустила погляд. Хрюкнула носом. На підлозі було чимало дошок, і кожна відрізнялася чимось особливим – скіпка, сук, цікавий малюнок. Розглядати було можна без кінця.
  – Гунєвіч нєплоха служил нам прі жизні. Паслужит і послє смерті, – твердо промовив капітан. – Па крайнєй мєрє, тіпєрь ачєвідна – спецгрупи засвєчєни.
  У голосі офіцера з’явилися нові незнайомі нотки – зникли глузи, натомість… Олені здалося, що вперше від знайомства з голосу Свиридова почулася щирість. Ставало цікаво. Він підвівся, наблизився до вікна, відчинив шибку, сунув цигарку в зуби. Не цікавила його тої миті, ані дівчина у кабінеті, ані селяни в коридорі, ані щойно вбиті агенти – він старанно обмислював ситуацію. І навіть повідомив висновки.
  – Чтоби найті бандеравца, – промовив він задумливо. – Дастатачна слідіть за сьоламі. Ані вєдь всє – местниє. У ніх по сьолам родствєнники, друзья, баби. Связь, снабженіє, папалненіє матчасті к нім аткуда приходіт? Із сєла. Атслєдіш связних і снабженцев – найдьош банду. До сіх пор так і била. Но тіпєрь!..
  Олена перетворилася на слух. Руки й ноги завмерли, немов відлиті з гіпсу, жоден м’яз не ворушився на лиці, і лише вуха ловили слова, сповнені таким цікавим змістом. Свиридов мінявся на очах. Розвернулися плечі, високо здійнявся ніс, в голосі зазвучали азарт та натхнення. На власні очі дівчина бачила, як її мучитель перетворився на Огюста Дюпена, який з часток отриманої інформації вибудовував цілу картину і робив один єдиний вірний висновок.
  – Єслі єво галаварєзи віделі как Гунєвіч абщался с осназавцамі, ета значіт – бандіти самі атслеживают їх пєрєдвіженія. А я то думаю, чєво в паслєднєє врємя у нас патері, как на фронтє?!
  Офіцер різко рушив до столу. Сперся на руки.
  – Знаєш, как прощє всєво найті спєцгрупу? Нада тоже слідіть за сєлом і всємі, кто із ніво виходіт і кто входіт. Абязатєльна увідіш тєх, кто занят тєм же самім. Ай да Помста! Ай да сукін син! Іш чєво надумал?! У нас, зараза, учіцца!
  Олена збуджено кліпнула очима.
  – І що ж тепер?
  Мить – і все очарування Огюста Дюпена злетіло з офіцера мов пара з лугу. На неї поглянули очі капітана Свиридова. Глузливі. Зневажливі. Такі самі, як і раніше.
  – Тєпєрь – не ламісь в дверь. Разбєрьомся. Ти та как раз, радавацца далжна. Каби нє Гунєвіч – бандіти балакающєй са спєцгрупай тєбя би увіделі. Спускалі би с тібя шкуру січас.
  Схилився. Дівчина відчула знайомий запах суміші нікотину з чоловічим одеколоном.
  – Учті…
  ______________
  * – Інтєлідженс сервіс (англ. Intelligence Service) – британська розвідка
 
 
* * *
 
   «Зваж, ти живеш завдяки…», «Не забувай, твоє життя на волосині…», «Враховуй, смерть оминула тебе бо…».
  Про що міркує дівча в прицілі?..
  Все набридло! Чому вона мусить жити «завдяки» і «через», якщо більшу частину свого життя вона жила просто з причини народження на цей світ?
  Суцільний сказ та божевілля. Сильні дорослі чоловіки захоплено гралися в свої азартні та до сказу небезпечні ігри – і програвали, програвали, програвали… Коли скривавлених і нелюдським болем катованих їх приносили до лікарні, вони плакали, як дітлахи і кликали маму. Потім – зализували рани та все більше сяяли чоловічою снагою. А потім… Хлопчикам кортіло гратися. Молох війни, де люди стріляли в людей, зжирав їх зсередини, мов наркотик. Гра, азарт, гонитва, програш, каліцтво…
  А вона?
  Вона була просто блимом. Тінню, що час від часу виникала в їхніх прицілах – не настільки довго, аби зацікавити, але достатньо, аби помітити. Нова ціль, рефлекс. Вони натискали гачок і… якимось дивом їхні кулі досі пролітали над головою, поруч, перелітали, не долітали. Скільки ще? Очевидно – вічно так тривати не могло. Якщо ти – у прицілі, рано чи пізно у тебе влучать. Особливо, – якщо ціляться з обох боків.
  Чи зупинить стрільця поява у прицілі дівчини, якщо за нею – здоровий кремезний ворог?
  На ліжку була розкладена її стара сукня – темна, простенька, охайна. Саме у ній вона планувала піти у гості. Святкували Різдво. Комсомолці Олені святкувати релігійні свята ніби й не личило, запрошення тітки Степаниди вона не прийняла, пославшись не здоров’я. Але запросив сільський голова. Отут відмовитися вона не наважилася – надто вишукана публіка збиралася: вчитель, директор лісопильні, авторитетні хазяї. І вона.
  Сукня випрасувана, манжети сяють білизною – все скромно і урочисто. Ніби все й правильно, але… Якийсь огидний в своїй прямій щирості хробачок гриз її зсередини і плутав думки. В цьому суворо-непримітному вбранні вона виглядала, мов школярка, що поглядає на світ крізь призму забобонів старшого класу й тому ховається за банти та мережеві комірці. Чи схожа вона на школярку? Чи хотіла так виглядати?
  Взяла гребінку, сіла біля дзеркала. Підхопила колосся. З дзеркала на неї дивилася зосереджена, терта життям молода жінка. Боже, де поділося все її минуле – інститут, інтернатура, веселі подружки? Три місяці тому її цікавили лише нові романи у бібліотеці, танці, кіно і той… ну той, молоденький та сором’язливий, з хірургії. А тепер?
  Тепер вона точно знала, що робити, коли за вікном гримлять автоматні черги. Вона усвідомила: якщо в лісі зустрінуться червоні погони або синій кашкет – треба верещати мов різаній і прожогом бігти до людей – хоча погони й кашкети, були, начебто, свої. І навпаки. Зустрівши повстанців, треба лишатися спокійною і ввічливою – хоча вони вороги, нібито.
  Вона стала запам’ятовувати плітки і дослухатися до чуток – життя могла врятувати будь-яка інформація. Вона могла лягти спати, не зашивши светр – але не забувала намастити салом чоботи. Бувало, кілька днів не доходили руки попрасувати простирадла. Але клумак з білизною та повна санітарна сумка напоготові були завжди.
  Бо таким було життя людини на повстанській війні.
  От і зараз. В хатах на столи виставляли варене і печене, готувалися частуватися і частувати дорогих гостей. Олена заприсягтися могла, що цієї ночі в третині хат гостинно прийматимуть хлопців з лісу, при чому, і тутешніх, і прибульців здалека. Хазяї знайдуть їм і де сісти, і де лягти. Хто зна, може в котрійсь з осель цієї ночі святкуватиме й сам Помста?
  Повстанці у селі – значить може бути облава, чекісти байдужі до релігійних свят. Облава – це обов’язково стрілянина й кров. Поранені, заарештовані.
  Все як завжди – уже звикла.
  Про що думає дівча в прицілі? Воно хоче жити.
  Відклала гребінку і взяла зі столу книжку. Витягла фотокартку. Шість усміхнених облич – група інтернів знялася після розподілення. Вона попросила аби картку відправили за адресою батьків, але мати переслала її з листом на районну пошту. Інший світ. Ось Тома з пульмонології обійняла її за плече. Травматолог Стас тримав під лікоть. Дівчата з групи. Посмішки. Вона вглядалася в себе – і не могла впізнати. Свідомістю вона розуміла що це вона, її тіло, її душа, все її «я» – до приїзду у цей край, понівечений війною.
  Глянула в дзеркало та піднесла фото до відбитку. Таки дві різні дівчини. Та на світлині – вірила, сподівалася, і не замислювалася надто глибоко. Дівчина з дзеркала, на противагу, усе зважувала, прораховувала і не довіряла. Нікому. Вона навчилася прикидатися, хитрувати, брехати. І ще – мовчати. Коли сумнівалася. Коли не знала, що сказати. Коли просто не хотілося говорити і щось пояснювати. Б’ють не за мовчанку – б’ють за слова.
  Закрила обличчя долонями. Не плакала – плакати вона розучилася. Галасувати через долю злиденну не тягло так само. Відчула втому. Тягучу, нудну, несамовиту втому, немов у землекопа, якого змушують працювати по три норми без перерви щодня. Втома не вимагала пояснень, всі ці «Скільки ще?» і «За що?» видавалися надто дитячими і позбавленими сенсу. За що? Ні за що. Просто тому, що так могло статися з кожним. Скільки? Стільки, скільки забажає доля. Допоки не переведуть, не підвищать, не виб’ють бойовиків Помсти або… думка про власну загибель видалася їй спробою себе пожаліти. А треба?
  Про що мріє дівча в прицілі? Воно хоче щастя.
  Встала. Повісила дзеркало на стіну, аби себе бачити. Поглянула. І повільно підняла ніс та розправила плечі. На неї дивилася зовсім інша Олена. Вона так само не була схожа на Оленку з фотокартки, але й від тої дівчини що вглядалася в це саме дзеркало щойно, відрізнялася добряче. У постаті, у погляді, у стиснутих щелепах і гордовито задраному носі, тепер вона бачила холодну спокійну впевненість і твердість досвідченої молодої жінки. Так, вони граються нею. Кожен з них гадає, що саме їхню гру грає маленька лікарка з села. Помста вважає, вона робитиме все, що схоче він – бо хоче жити. Свиридов переконаний, що вона зробить все, що їй накажуть, зі страху за себе і за своїх рідних. Їм всім було чхати на неї саму. Ще б пак. Це ж вона, а не вони у прицілі. Такі переконані у своєму всесиллі.
  Вони забули, що і в прицілі не припиняється життя.
  Так. Вона – у прицілі. Але вона – жила. Життя за три кроки до смерті так само лишалося життям. Допоки три кроки не пройдені – зарано складати руки. Зібравши у кулак всю свою волю, вона твердо промовила своєму відбиткові.
  – Я буду жити. Буду. Буду!!!
  Вона зможе. Вона зуміє. Це жахіття – не для неї, і вона його переживе.
  Хлопчики граються у війнушку – і хай їм трясця. А вона любить свою роботу. Вона хоче охороняти людське здоров’я. Хоче жити. Любити. Вона – жінка.
  Різкими рухами стягнула светр, спустила шлейки нижньої сорочки. Оцінила відбиток. Її груди ніколи не були великі. Округлі, пухкі, але… «Аби в хлоп’ячій долоні поміщалося – і добре» – посміювалася мати. Ніжні біленькі перса з рожевими цицьками – їх не мусять спотворити кулі. Жінки не мусять відбирати життя, вони мусять його народжувати. Її сутність – дарувати ласку. Тішитися пестощами й тішити, кохати і бути коханою.
  І чхати хотіло дівча в прицілі на ігри дорослих хлопчиків, які в неї ціляться, замість її цілувати.
  Кинула погляд на сукню, і за плечима пробіг неприємний мороз огиди. Зібрала жужмом і закинула на скриню. Витягла валізу. Розклала на ліжку іншу сукню – твідову, куплену в районі задля походу у ресторан. У Києві чи Полтаві таке, звісно, сприйняли б за вбрання для ходіння на роботу, але для Мар’янівки це був практично писк моди. Думки пролетіли в свідомості, мов стрічка телеграфу. Привести в порядок нігті. Зробити зачіску. У валізі косметика і пара панчіх. Взуття…
  Вона мала туфлі, які для такої нагоди саме пасували, але дійти у них багнюкою до хати голови?.. Ні, до голови вона добіжить в чоботях і онучах, а там перевзується.
  Всі господині у селі від старої до малої Святвечір зустрічали нарядними, хто на що був багатий. Вона також вбереться і причепуриться – але по-своєму. Кому потрібна та скромність? Бути ближче до народу і показувати, що вона не краща за них? Смішно! Все село називає її «пані лікар», незважаючи на те, що вона була зовсім молоденька і неодружена. Стати «пані» до укладення шлюбу – дівчата про таке тут навіть мріяти не сміли. Чому ж вона «пані», а не «панна»?
  Тому що – лікар. Тому, що селяни відчували і відверто говорили, що рівності між нею і ними бути не могло, вже просто тому, що вони ходили до неї лікуватися, а не навпаки. Показної скромності вони не оцінять – лише посміються з недолугої.
  Пилочкою Олена підправила ніготь на безіменному пальці. Поглянула на світ. Вона не збирається нудьгувати і вдавати сіру мишу. Сьогодні ввечері вона – сяятиме…
  …Чимчикувала не поспішаючи. Коли її кликали – оберталася з достоїнством, віталася підкреслено ввічливо, щиро посміхалася та прямувала далі. І насолоджувалася поглядами в спину – враженими і захопленими. Погляди тішили. Назвали – пані? Майте.
  З хати голови долетів сміх і різноголосся. Там накривали на столи, тішилися байками, сміялися. Грав патефон.

      Черемошу грали хвилі.
      Сумували очі сині,
      тільки вітер на соснині
      Сумно пісню вигравав…
 
 
  Зупинилася біля ґанку. Уявила, як по її появі витягнуться їхні пики. Вдихнула. Зараз вони побачать…
  Пані.
 
 
* * *
 
  Лемент над селом. Червоні погони діловито тягли до машин нові жертви. Гарчання собак. Машини ревіли двигунами так, ніби намагалися пересилити вереск і плач, що лунав звідусіль.
  Дядько Макар, оточений кількома озброєними здоровилами, похмуро поглядав з-під лоба. А напроти – раював капітан Свиридов.
  – Закончілась ваша сказка, гражданін Фєдорчук, – голос капітана був сповнений гордістю переможця. – Ви с Помстай билі очєнь сложнимі пратівниками, признаю. Многіє ваши саобщнікі – ну, прочіє главарі УПА, всьо врємя питаюцца астацца чістєнькіми – нещасному, там, памочь, слабава пажалєть. На том і гарят – наша агентура пападаєт к нім как раз пад відам абіжених. Но ви – із другова тєста. Ви харошимі бить нє питаєтєсь – ви дєло дєлаєте. Вам нє слава важна – ви ваюєтє. Всерйоз. Уважаю! – Капітан захоплено поплескав селянина по плечі. – Долга ми нє маглі к вам падабрацца – а вот падабралісь. Так падабралісь, што даже дєйствующщіє ліца нє понялі да канца сваі ролі. Ви іщьо даже нє панімаєте, сколька на самам дєлє ми знаєм а вашем сєлє!
  У сміхові Свиридова не було жодної глумливої нотки зневаги, до якої вже звикла дівчина. Сміявся він щиро, мов хлопчик, який на заклад спіймав величезну щуку. Пишався собою.
  А Макар мовчав. Байдуже переводив погляд на капітана, на Олену, на солдат у червоних погонах. В очах стояв холод. Припертий до стінки, зловлений в пастку ватажок ОУН з останніх сил тримав оборону, знаючи наперед, що оборонятися вже безглуздо. Але – тримався. Олена шкірою відчувала – знав він місце перебування Помсти. Знав, але не видавав.
  Сцена багато разів прочитана в газетах, розгорталася прямо на її очах. Селянин, що знає місце перебування партизанського ватага – і вороги, що тортурами і залякуваннями вибивають з нього це знання. Єдина деталь – в статтях, і селянин, і партизанський ватах були радянськими людьми, а от вороги…
  Вона згорала від сорому. Хотілося кинутися в ноги дядькові Макару і просити, просити… Це вона винна у його муках. Це через неї його заберуть у вантажівку і довго катуватимуть в підвалах МГБ, перш ніж розстріляють або зашлють дуже далеко від рідних лісів. Літній селянин врятував її від смерті, а вона…
  Мить. Несподіванка. Іскорка. На долю секунди вираз очей Макара змінився і зміна ця була адресована явно дівчині. Байдужість згасла, і тонким променем у неї стрільнув…
  Очі знову схолодніли. Збайдужіли. Лише пам´ять залишила згадку про дивний знак.
  Що це було? На що був схожий це короткий погляд? На що? На біль! На турботливий біль людини, яка за мить до нелюдських мук опікувалася не собою – іншим. Холод поза плечима. Літній селянин благав її мовчати і не міняти поведінки. Так! Як же вона забула? Все, про що доносила в МГБ, вона повідомляла дядькові Макару й ба-більше, часто-густо чекісти отримували від неї ті вісті, які повідомляв їй цей хазяїн. Про це знав він. Знала вона. Але звідки про це було знати Свиридову?
  Дядько Макар мовчав – він рятував її. «Жити треба!» – гуділи в скронях його слова.
  – Так, ладна, хватіт думать-гадать, – капітан згорав від нетерпіння. – Всьо, што хатєл, я уже сказал. Гражданін Фєдорчук, слова за вами. Гдє Помста?
  – Ой, не люблять тебе дівчата, москалику, – промовив селянин.
  Капітан остовпів.
  – Злий ти дуже, а значить недолюблений, – насмішкувато рік хазяїн. – Не люблять тебе дівчата. Трупами від тебе смердить занадто. Така хвилософія.
  Свиридов стояв мов заціпенілий. Здивовано лупали очима солдати – по них уже було видно, що зараз когось будуть сильно і довго бити. А селянин весело розсміявся.
  – А може й не в тому справа – бо кого після війни злєкаєш небіжчиком? Може то ти байдужий до жінок, і через те зранку до вечора на служби? Цюрка маленька, а, офіцере?
  Свиридов зірвався й мов рябець налетів на Макара. Руки замерехтіли мов крила. Удар під ребра. Хрип. Удар в перенісся. Ще!
  – Сука старая! Шкура! В тюрьмє згнаю! Ти у міня гавно жрать будєш!
  Тіло в пилюці. Кривава смуга перетнула колись ще білу селянську сорочку. Олена кинулася до них.
  – Припиніть! Ви не маєте права!
  – Пашла атцуда! Старшина! Вивєді їйо нахрєн, пусть дамой ідьот! Свабодна!
  Вхопили за плечі. Витягли за ланцюг караульних. Відштовхнули. Вона лишилася стояти.
  Спустошеність і огида на душі. Куди тепер іти? Як дивитися людям в очі? Що розповідати? Які слова знаходити? Вона знову озирнулася до селян, яких тіснили до машин червоні погони.
  Крики. Плач. І рев солдат.
  – Гдє падєлся твой син?
  – У тібя трі дочєрі! В хатє растрьопани пастєлі. Гдє ані?
  Здогадка пронизала свідомість, мов блискавка небо у грозу. Придивилася. Біля машин товклися дядьки, дідусі, бабусі, зрілі господині… і майже не було хлопців і дівчат. Озирнулася. Навколо неї не було молодих облич.
  Молодь зникла. Це було дуже дивно, лише учора молодечі співи лунали по всьому селу. А тепер…
  Свідомість метушливо стала пригадувати факти і поєднувати їх в ланцюжки. Напередодні в селі перебував загін УПА на чолі з Помстою. Тепер його не було. Була молодь. Вона також зникла. Дивно. Якщо Свиридов справді знав місце розташування криївок, навіщо мордував дядька Макара? Навіщо солдати допитувалися про Помсту у кожного зловленого?
  Почала розуміти – і жах охолодив серце.
  Очі уважно обнишпорили хати, криниці, паркани, стріхи стодол… У проймі хвіртки промайнуло кілька фігур у кашкетах-мазепинках.
  Приглядалася і бачила. На даху хати ледь помітно відчинилася шибка, і в неї просунулася цівка німецького автомата. Таке було вже на її очах… З обшарпаної стіни стодоли впав ком глини. У дірку, що відрилася, висунувся дірчастий кожух цівки ППШ… Помста не поспішав. Як гарний шахіст, він не витрачав сили на дрібні сутички – опікувався головним. Першу навалу його хлопці пересиділи у криївках. Вони дали чекістам зібрати здобич і повернутися до машин. Аж тоді вийшли назовні самі. Молодь, що за першої тривоги шмигнула до бандерівців у криївки, тепер стала для них значним поповненням – фантазії бракувало аби уявити, скільки зброї сховано по хатах… В проломі між криницею та парканом висунулася цівка німецького ручного кулемета – двоє парубків по той бік облаштовувалися, розмотували стрічку… Загін займав позиції.
  Помсті не вперше було вести бій у цьому селі. Майдан дуже гарно прострілювався з навколишніх хат. Капітан Свиридов навіть не здогадувався, що вже загнав себе у пастку. Ще кілька секунд і…
  До паркану! До дороги! На сусідню вулицю!.. Пізніше їй здавалося, що вона навіть встигла зрушити…
 
  … Ні, це станеться невдовзі, але ще не зараз. Зараз вона відчула, як з душі звалився неймовірний тягар. Натхнення й сили сповнили її, і у житті все стало просто та логічно. Вона точно знала, чого хоче.
 
 
* * *
 
  Вона хотіла вижити. І навіть уявляла, як цього досягнути – треба було навчитися увертатися. Вороги не били по ній прицільно, на щастя, по обидва боки як загрозу її ніхто не сприймав. Треба було звикнути відчувати удар і ухилятися вчасно. Це було складно. І водночас – дуже просто.
  Складно – бо навколо неї тривала війна. Наче шпигун з роману, вона сиділа в тилу одної з армій з завданням розповідати іншій армії все, що почує та побачить. Загострена підозра з будь-якого боку – і кінець…
  Водночас – просто.
  Аби не донести зайвого, цього зайвого треба було просто не бачити. Не з’являтися, там де відбуваються справді важливі події та цікаві для МГБ операції – і розповідати їй буде нічого. Нічого важкого, особливо, коли про те саме дбав дядько Макар…
  Клопітлива пацієнтка з благаючими очима навідріз відмовилася, аби пов’язку на опік накладала тітка Степанида – довелося Олені самій. Жінка ойкала за кожного дотику до рани. Олена наклала компрес, щільно, але обережно перев’язала опечену руку і зав’язала кінці бинта вузликом.
  – Прийдете за три дні. Три дні, – вона показала літній жіночці три пальці. – Зрозуміли?
  – Авжеж, авжеж, пані лікарю, доброго вам здоровлячка!
  Кожні три кроки жінка оберталася і кланялася ледь не в ноги. Нарешті – вийшла за двері. Олена перевела подих. Бувають же такі складні пацієнтки, неписьменні, неосвічені, постійно підлесливі і через те, певно – розсіяні та безпорадні. Кинула олівець. Ще раз зітхнула. Взяла олівець і почала писати в журналі.
  Краєм ока вона помітила людський силует, що з’явився в прорізі дверей. Глянула уважніше. До кабінету зайшов дядько Макар.
  – Слава Ісусу Христу, пані лікарю!
  – Добрий день, сідайте, – Олена миттю зосередилася – хазяїн ніколи ще не приходив просто так. Сталося щось, чи просто захворів? Зовні виглядав задумливим та чимось стурбованим і стурбованість ту уперто намагався приховати за байдужим голосом та нещирою посмішкою. Виходило не дуже.
  – На що скаржитеся? – Дівчина відкрила журнал та взяла перо з чорнильниці.
  – Доню! Тобі на життя пожалитися? Ой, довго слухатимиш, – дядько Макар усміхнувся в свої густі вуса. – Ти оце скажи мени краше, сьогодні після п’єтої ти робити шо маєш?
  Олена замислилася. Певних планів вона не мала, але за вікном сяяло сонечко, день був дивовижний, тож неймовірно хотілося відсунути геть усі справи і піти розвіятися.
  Дядько Макар таких планів не схвалив.
  – Посидь краще вдома. Бо вітер, знаєш… Потеплішало. Сирість.
  – А вдома – задуха, нудота, – Олена так влучно вдала голос вередливої дівчинки, що літній селянин посміхнувся та пересунув набакир капелюх.
  – Ну Бог з тобою, ходи погуляй. На весь вечир. На східну околицю ходь, там дує менше.
  Олена зрозуміла. Її свідомо відправляли на той бік села, де не мусило відбутися нічого дивного. Обирати не було з чого, але перспектива пхатися на східну околицю до чагарників та густого лісу, що ріс упритул до парканів, їй не сподобалася.
  – А якщо до учителя в гості?
  – Молодець! Сходи до вчителя. Якраз про хвилософію із ним побалакаєте…
 
  …На вчителевому подвір’ї брехав цуцик – зовні, мов вовк, тільки чорний і разів у сім менший. На ґанку з’явилася сива та завжди мовчазна господиня.
   – Доброго дня. Я перепрошую, мені потрібен…
  – У світлиці, – перебила її хазяйка і жестом запросила до хати. Заходьте, мовляв.
  Микола Несторович сидів за столом і був зайнятий тим, чим учителі займалися певно, від часів клинопису – перевіряв зошити. Короткий погляд. Посмішка.
  – Слава Ісусу Христу, панно Олено.
  – І вам доброго дня.
  – Прошу сідати. Якщо буде ваша ласка – за хвилину я закінчу.
  – Ласка буде, – Олена щиро посміхнулася. – Я почекаю.
  Чекати їй довелося більше чверті години. Учитель перегортав сторінки, вчитувався, хмурив лоба, посміювався. Опускав перо у чорнильницю та ставив правки червоним. Якийсь час дівчина спостерігала за його маніпуляціями, аж допоки не усвідомила, що так само, як за вогнем і током води, за цим спостерігати можна вічно. Оглянулася. Кімната вбрана була скромно, але чистенько. Коричневе покривало на ліжку. Етажерка з книжками біля стіни, на палітурках – імена Тараса Шевченка, Володимира Сосюри, Наталії Забіли, тощо. Не бракувало й галицьких авторів – вона помітила твори Івана Франка та Маркіяна Шашкевича у незвичних кольорових обгортках. Книжки, певно, були видані ще за Польщі. Тепер вони слугували посібником для школярів – аби грамотно писали тексти, що їх Микола Несторович диктував на уроках.
  – Милуєтеся?
  – Так, хороша у вас бібліотека. Треба буде попросити у вас щось почитати.
  Учитель поклав пачку зошитів на кут столу та прибрав письмові приладдя. Витер стіл ганчіркою.
  – Краще поміняємося, – зауважив він. – Ви книжку мені – я вам.
  – Навряд чи вас зацікавлять довідники з видів інфекцій та підручники з фармакології,
  – Невже ви не маєте книжок для звичайного читання? – Слова дівчини вчителя неабияк здивували.
  Олена знизала плечима і розвела руками.
  – Дві чи три. Оповідання Паустовського. «Юхим Кудря» Івана Ле. Збірка Тичини. Здається, все.
  Здивоване нерозуміння в очах учителя було настільки промовистим, що довелося роз’яснити.
  – Мені для роботи потрібно багато довідників. Я цілу в’язку за собою тягаю. За таких умов багато художніх книжок не візьмеш. А тут – не обросла ще.
  Учитель кивнув і сунув до пічки. Наповнив водою чайник.
  – Тобто, не збираєтеся тут довго затримуватися?
  Зауваження здивувало.
  – Чому ви так подумали?
  – Речами не обростаєте, майна не купуєте, книжок – також. В разі чого весь нехитрий скарб – на підводу і гайда. Так?
  Олена опустила очі. Кмітливості учителя можна було позаздрити.
  – Ви не дивуйтеся, – мовив той і винувато посміхнувся. – Я й сам такий. Скоро десять років, як тут живу, а все тішу себе мрією додому повернутися. У Львів. Ніколи не бували? – Лікарка сором’язливо похитала головою. – Обов’язково треба! Там кнайпи, кав’ярні. Оркестри на вулицях. Багато молоді біля університету. А де, прошу панно, кортить поїхати вам?
  Знизала плечима.
  – Не знаю. Ще не обрала, де хотіла б жити. Поїду, певно, до батьків у Полтаву. Весною там верби квітнуть кошенятами. Їх багато над Ворсклою. Це річка така тече через наше місто. І там не стріляють.
  Учитель не відповів – лише задумливо поглянув у вікно. Повисла пауза. Олені захвилювалася – подумала, що з необережності чимось скривдила цю привітну гостинну людину. Кашлянула, запитала.
  – А ви давно працюєте у Мар’янівці?
  Той опустив очі і посміхнувся, немов згадав по якийсь давній бешкет. Узяв з пачки цигарку. Пом’яв.
  – Цілу епоху. Ще за Польщі почав. Я університет закінчив у 38-му. Мусив шукати роботу. У Львові – не приткнешся, без практики не візьме ані гімназія, ані народна школа. Сунув шукати по містечках. Запропонували Мар’янівку. Тоді,.. – учитель замовк, замислився, кинув цигарку на стіл. – Та чого там! Тоді це було дуже перспективне село. Лісопильню ви бачили, а були ще сушильня, цех брусу, сортувальня для тирси. Селяни валили ліс, розбирали, сортували. Працювали на лісопильні. Мали прибуток. Це – не враховуючи їхніх приватних господарств. Як вам будинок лікарні?
  Запитання здивувало. Якось не спадало на думку Олені оцінювати власне помешкання. Пригадала вигляд кімнат.
  – Кабінет з процедурною, палата, комора для ліків. Кімната для лікаря, – він випередив її оцінки. – Всі приміщення опалюються від одної груби – раз добряче протопити, і тільки підтримувати. Не мерзнете?
  Олена заперечливо похитала головою.
  – Невже це все збудував він?
  – Не сам, – зауважив вчитель. – Тутешній пан-економ, або поміщик, як сказали б у вас, також там руку доклав. Землі належали панові – він їх лише орендував.
  – А потім?
  Той підняв зі столу розім’яту цигарку, зітхнув і висипав тютюн на газету.
  – Я міркував попрацювати тут роки три-чотири, а потім по можливості перебратися до Львова. Я, прошу панно, люблю це місто і ніякий рай не проміняв би за нього. Але у 39-му почалася війна і прийшла Червона армія. Мені пощастило, я працював у селі, НКВД мною не зацікавилося. Потім – німці. За ними – знову червоні. А я все учив та учив діточок виводити літери.
  В чайнику забулькотіла вода. Учитель підхопив зі столу ганчірку і зняв гарячий чайник з вогню. «Хазяйновитий молодий чоловік» – подумалося їй.
  – За німців я їздив до Львова пару разів, – продовжив він свою розповідь. – Що вам сказати? Гірко це. Війна на всьому лишає відбиток. Люди стали задумливими. Вулиці сірими. Кнайпи – розгульними. Бігме, перш ніж я повернуся туди, я хочу аби місто Львів знову стало веселим і сонячним.
  – Ви мрієте повернутися, – Олена не запитала, а просто вголос промовила про очевидний факт. – Але продовжуєте так само працювати у Мар’янівці.
  Учитель знизав плечима. Чашки та миску з медом він розставив мовчки. Нарізав хліба. Байдуже махнув рукою.
  – Працюю. У Львові за війни було дуже кепсько з роботою. Не варто втрачати місце.
  – Але ж війна закінчилася.
  Він посміхнувся. Розлив чай у чашки, та присів за стіл напроти неї. Помішав цукор.
  – Панно лікарю, а скажіть-но мені, – запитав лукаво. – Ви самі можете дозволити собі покинути роботу тут і переїхати до батьків?
 
 
* * *
 
  Журнали заповнені. Історії хвороб зібрані в стосики. Ліки приготовані. Інструменти продезінфіковані й розкладені по своїх місцях. Навіть халати та ковпаки були пропрасовані і розвішані у шафі. Що робити, коли робити вже нема чого, а пацієнтів – катма?
  Олена перечитувала конспект з травматології – на вулиці поперемінно лив дощ і били морози, дороги скувало ожеледицею і полило водою, а це означало, що травм невдовзі мало бути понад міру. Звісно, конспект не був захопливим чтивом. Але по-перше поновити знання в пам’яті було просто треба, а по-друге, «Шхуною «Колумб» Трублаїні, позиченою учителем, вона зібралася насолодитися під чай увечері. Не хотіла захоплюватися – пацієнти могли завітати будь-коли.
  Скрип дверей відволік від нудьги. Олена рівніше всілася на стільці, зосередилася… і завмерла. В дверях стояв повстанець. Точніше…
  Це була молода дівчина у німецькій пілотці, кожуху та чоботах. Карабін цівкою вгору на лівому плечі. Суворий погляд.
  – Слава Україні!
  – Добрий день, – відповіла лікарка.
  Несподівана гостя стрімко наблизилася до столу.
  – Мени потрібни йод, бинти, стрептоцид, пеніцилін і далі за списком.
  Список вона пристукнула до стільниці долонею.
  – Це… що? – З останніх сил Олена примусила себе не запитати прямо, чи її не грабують?
  – Це – реквіжиція, – пояснила дівчина спокійно. – Українська Повстанча армія потребує ліків. Я напишу вам розпишку, і, як буде нагода, ви зможете отримати свої ліки до лікарни назад.
  Олена з подивом перетравлювала почуте. Їй пропонували підтримати повстанців Помсти (а що саме до його загону належала ця дівчина вона не сумнівалася) потрібними медикаментами. Звісно, можна потім написати заяву про розбійне пограбування, але… Якщо відкриється, що медикаменти вона віддала добровільно…
  Юна повстанка її мовчання зрозуміла по своєму.
  – Прошу ся поквапити! – Мовила вона тоном наказу. Поклала руку на пояс. Тільки зараз Олена помітила, що крім гвинтівки дівчисько мало ще й пістолет у кобурі. Що робити?
  Треба було вставати і робити бодай щось – але ноги мов прикипіли до підлоги. Віддати ліки бойовикам!.. За радянськими законами це майже як віддати зброю… Спливали хвилини. За стінкою грюкнуло відро, і в дверях комори з’явилася тітка Степанида в білому халаті. Медсестра сплеснула руками.
  – Боже мій! Варку! Єким вітром?
  – Тьотю Степку! Ну нарешти! Я што років вас не бачила! – Миттю забувши про лікарку, дівчина по-дитячому зраділа й кинулася літній медсестрі на шию. – Як же ви тут? Як ваши діти? Як онуки? Ой, а ви ще дужче посивіли!
  – Як голова сивіє, то людина мудрішає, – тітка Степанида обірвала її різко, явно зауваження їй не сподобалося. Але продовжила більш миролюбно. – А ти шо? Оце усе лісами вештаєшся? Лазиш? Штріляєш? Партизаниш?
  – Та партизаню помаленьку, – дівчина зарум’янилася і тоненько засміялася. – Самі ж бачите – гуляє москаль по рідній земли. Але нічого – спати шпокійно ми йому не даємо. Чули – за гаткою кулемет працював? Наша робота! То ми більшовицьку валку з хлібом перехопили, – дівочий голос лунав мелодійним дзвіночком. Захоплення передавалося присутнім. – То друг Хуртовина придумав. На дороги совіти хіба без бою зупиниш? Вони ж нашорошені! А ми на перехрести два вози колесами зчепили – не розведеш, а поруч двійко дядьків стояли-шварилися, наче хазяї роз’єтрені. А совіти ж поспішають всякчас, мов наречена до шлюбу, то зіскочили, сунули вози розчіпляти. Отут ми їх!.. – І повстанка залилася веселим сміхом. – Тікали мов зайці. А один був перечепився, впав, то що ви гадаєте? Рачки побіг! Правда-правда, я не вигадала! Шкакав мов сірко до буди, а друг Жухлий його в приціл піймав і так кулю засадив – прямо в дупу!
  – Сорока-цокотуха! – Передражнила її медсестра. – Ти оце стій спокійно, душок не розвіюй.
  Зауважила слушно: неприємний запах лікарка відчула майже зразу. Чим тільки не тхнуло від юної повстянки! Це була якась скажена суміш сирої землі, диму, сіна, хвої, немитого тіла і ще якихось дрібних вкраплень невідомого походження і складу.
  – Засиділася ти, доню, в ліси – скоро мохом обростеш, – бурчала медсестра на неї. – Смердиш, як циганка після ярмарку. Ходила б ти краше до мене – я б лазню нагріла, шмаття твоє випрала. Хлопці мабуть тебе лякаються!
  – А нехай лякаються, – пафосно промовила дівчина й знову розсміялася. Олена помітила – сміялася вона часто і щиро, мабуть, мала веселу вдачу. Дівчина-вогонь. – Мені – шо їхні ляки, шо їхні залицяння – один чорт. Мій Миронко – за всіх краший!
  – Оце його й налякаєш, – поглузувала медсестра.
  – Та чого б це? – Упевненість в янгольському голосі повстянки була залізобетонна. – Ми й так бачимося шотижня. А було навіть бункерувалися разом в одній криївці. Чого йому боятися?
  – Йому – нічого, тоби боятися треба, – зауважила медсестра лукаво. – Ану трапиться йому молода, гладенька та пахуча. Така – що і в лазни помиє, і нагодує всмак, і приголубить… Під одною ковдрою.
  Долоня дівчини підсвідомо, але стрімко лягла на кобуру.
  – Хай спробує, – мовила повстанка без сміху, але спокійно. – Я теж приголубити можу.
  Щирість, з якою були сказані ці слова, лікарку вразили. Для цього дівчати не існувало неможливого, з жахом Олена усвідомила, що якби ця дівка справді хотіла в неї вистрелити, не врятувало би ніщо. Не увернешся – встигне швидше. Не мала ця істота ніяких моральних перепон – війна давно розмалювала все у чорні й білі кольори. Для неї це вже стало природним.
  «Дикунка і хижачка», – промайнуло в голові. Від такої чекати можна було будь-чого, й тому в розмову лікарка не втручалася – боялася сказати зайве. Цілковито поклалася на досвід тітки Степаниди. Щирість й невимушеність, з якою дівчисько балакало з літньою медсестрою, лікарку в оману не вводили. Рухи – легкі і спритні, мов у кішки. Погляд (повсякчас веселий і безтурботний) два чи три рази ставав жорстоким і безжальним. Молода лікарка спостерігала за нею з острахом, й водночас – із цікавістю. Було у цьому дівчиську також щось інше – незвичне, малознайоме. Стрімке, пронизливе, незламне. Олена мала визнати – вона ніколи не зуміла б триматися з людьми так упевнено.
  Первинна, абсолютно нічим не обмежена, природна воля і снага. Безмежна щирість. Олена відчула заздрість.
  А тітка Степанида сплеснула руками та похитала головою.
  – Ти бач, як воно? Ну годи. Давай свій шпишок, зараз гостинця тобі зберу. А ти сідай отут – пиши рожписку. Порядок мушить бути. Зачекай, – повстанка наблизилася до неї впритул і медсестра скривилася. – Ходи оно спершу до рукомийника помийся. Ми якраз води нагріли. Бо справди, тхне від тебе – просто жахіття. – Медсестра повернулася до Олени. – Пані лікарю, допоможіть, будь ласка.
  Тітка Степанида зникла у коморі. Дівчина-бойовик скинула кожух, підшитий німецький китель, светр. Сором’язливо покосилася на двері.
  – Не переймайтеся, – Олена все зрозуміла і швидко замкнула засув. – Ніхто не увійде.
  Дівчина скинула залишки речей і гола по пояс наблизилася до ночов. Олена набрала у черпак гарячу воду з відра, розчинила холодною з рукомийника, стала зливати. Лазня юній повстанці справді не завадила б. Вона довго вмивалася, омивала груди, пахви, шию. З подивом розглядала лікарка перевиті м’язами тонкі плечі, худі груди, шкіру, натягнуту на ребрах. Аби від’їлася та виспалася, була б гарна мов квітка гайова. Але повстанське життя накладало свій безжальний відбиток.
  Подала рушник – дівчина старанно обтерлася. Натягнула сорочку. Тітка Степанида все ще борсалася в коморі.
  – Хочете чаю? – Запропонувала лікарка перше, що спало на думку.
  Варка кивнула.
  Чаювали мовчки. Хотілося про щось спитати та почати розмову – але нічого не виходило. Олена просто не знала, про що балакати, аби не виглядати дурепою й водночас не образити гостю через власну необережність.
  – А пані має чоловіка? – Юна повстанка сама розірвала мовчанку.
  Олена знизала плечима.
  – Не має. Поки що – не має.
  – То погано, – зауважила та. – Не годиться гарній жіночци бути самій. І не приголубить ніхто, і спати холодно. Мусить теличка мати бичка.
  Безсоромність заяви Олену вразила, але вона примусила себе нічому не дивуватися. Задумливо відповіла.
  – Всьому свій час. Знайдеться людина, з якою захочу жити – тоді й подумаю.
  – Нема часу думати, – заперечила дівчина. – Надто швидко той час збіга. Стільки хлопців погинули, жодного разу дівчину не поцілувавши. Ех…
  В очах постала смертельна нудьга. На кілька секунд Варка занурилася у себе і завмерла. Оціпеніла. Сум на щоках. Пустеля в погляді. Юна повстанка струснула головою, наче силилася розігнати облуду.
  – Та хай йому так. Хлопци весело жили – і нам так само веліли, – знову жартівлива невимушеність. Повстанка взяла чашку й посміхнулася. – Отак. Не тягніть із цим.
  Олена відчула легке збурення. Ким себе бачило це дівчисько, що так нахабно лізло в її особисте життя?
  – А у вас є?.. – Боже, що ж його сказати, аби не скривдити? Вони всі тут такі вразливі! – У вас є наречений?
  – А як же? Чи ви не чули? Я ж казала! Мій Миронко – за всіх найкращій. Сильний, веселий!.. Тобто ви не думайте, – дівча раптом стушувалося. – Ви теж знайдете собі не гіршого.
  Питання так рвалося зсередини, що мабуть виступило літерами на її губах. Лікарка не втрималася.
  – Скажіть, Варку. Невже вам геть не страшно?
  – Страшно, – дівчина байдуже знизала плечима. – Й за себе страшно, й за нареченого страшно. І за вас тут страшно. Але що його робити як війна? Ворог по земли ходить…
  – Потрібна вам та війна? – Зауважила Олена. – Сиділи б вдома, дітей колисали.
  Дівчина поглянула на неї так жорстко, що серце лікарки обірвалося й затремтіло десь у п’ятах. «Сталося», – визнала вона сумно. Таки сказала зайве.
  – Варю я позбирала усе. Ти рожписку написала? – Тітка Степанида винесла з комори місткий мішечок.
  Писала мовчки. Потім висипала вміст мішечка на стіл, перерахувала все потрібне, зібрала у речовий мішок за спиною. Натягнула трубоподібний німецький підшоломник на голову.
  – Пані лікарю, а можна й до вас питання? – В голосі дівчини зазвучала єхидність.
  Олена кивнула.
  – А правда, що ви мушите владі доносити все, шо знаєте, навіть якшо того не хочете?
  – Правда, – відповіла Олена і сумно додала. – Нічого я з цим вдіяти не можу. Я змушена.
  Варка насунула на очі пілотку та застібнула кожух. Підхопила речмішок та карабін.
  – А мене – хай спробують змушити!
 
 
* * *
 
  У вікно постукали не сильно, так – аби мешканці почули, а сусіди й перехожі – ні. Олена підхопила пальто. Страху не було, лиха людина у віконце стукати б не стала – до беззбройної лікарки вдиратися через слабенькі двері можна було залюбки. Хтось потребував допомоги. Таємної. Інакше до чого такі перестороги?
  За дверима не було нікого. З гасовою лампою у руках Олена вийшла на подвір’я, зазирнула за ріг і побачила. Це була мати-біженка з Дніпропетровщини. Вона тулилася до стіни. Від променів лампи сахнулася.
  – Приберіть світло. Мене ніхто не повинен бачити.
  – Що сталося?
  – Вам треба строчно іти зі мною. Це дуже важно, – з голосу було ясно, що біженка не бреше.
  – Добре. Я зараз одягнуся. Сумку брати?
  – Так. Візьміть усе що треба, аби допомогти при кульовому пораненні.
  Збори зайняли не більше п’яти хвилин. Дві жіночки, молода та зріла швидко попростували нічними вулицями. Біля криниці зустріли сільську компанію – кількох веселих дядьків з молодицями, що прямували з хрестин. Біженка зразу ж відступила в тінь та причаїлася за рогом. Олена зрозуміла. Наблизилася до криниці, зачерпнула з відра воду черпаком, що висів тут же. До компанії не озиралася, і та спокійно пройшла своєю дорогою. Дочекалася біженку. Дорогою до околиці більше пригод не було.
  Розкислі сільські доріжки змінилися на лісову стежину. Олена багато чого хотіла запитати і раз до разу поглядала на свою супутницю, обираючи слушну мить. А та винувато ховала очі.
  – Я не зі своєї волі прийшла за вами. Але це дуже строчно. Якби не я – прийшли б вони.
  Так от у чому справа! Комусь із повстанців Помсти, напевно, знадобилася допомога фахового лікаря, і тому покликали її. В тому, що по неї відправили біженку, не було дивини, поява повстанців у селі, звісно, нікого не здивувала б, але увагу б привернула. Той, хто потребував допомоги, хотів уникнути розголосу. Він знав, що біженка неодноразово бігала до лікарні через дочку.
  Згадка про малу зігріла душу.
  – Як ваша Катя? Як почувається?
  Біженка смикнулася, немов від струму.
  – Катя? Все добре. Гарно почувалася.
  – Почувалася? – Дівчина не збагнула, чому мати-біженка говорила про дитину у минулому часі.
  А та насупилася і промовила голосом, холодним, мов снігова пустеля.
  – Вони поїхали. Мій чоловік, доня і менший синок. Я залишалася зі старшим і також поїду практично за пару неділь.
  Кинула погляд з-під лоба.
  – Ми уїжджаємо.
  – Далеко? – Спитала лікарка. Куди ще могли зібратися люди, які й так ховалися в зоні повстанської війни?
  – Додому.
  – Ви вже не почуваєте загрози?
  Якийсь час біженка мовчала.
  – Там голодуха, – відповідь явно давалася їй нелегко. – Але краще вже там – вишкрябаємося якось. Тут з дня на день справжня війна почнеться.
  Олену мов громом уперіщили. Яка війна?
  – Ви у селі живете і нічого не бачите. А я – бачу, – мовчанка дівчини мабуть була промовистіша за будь-які питання. – Спецгруп побільшало. І ведуть себе странно – місцевих уникають, нікого не чіпають, від боїв з УПА – ухиляються. Нишпорять, винюхують, приглядаються. Ой не до добра все це. А ще буває, об’єднається кілька груп і засідку на Помстиних хлопців зробить. А потім знову – шусть у ліс. І немає. Помста нервує. Каже – розвідують. Прощупують його з усіх боків. Шукають слабину.
  Новина Олену насторожила. Якщо навколо робляться такі справи, то… ой не скоро піде вона гуляти галявинами.
  – Зачепили когось із помстиних хлопців?
  Глибоке зітхання.
  – Та ви самі побачите.
  Хутір не виглядав безлюдним – біля воріт вишикувалася група повстанців. На подвір’ї чистили зброю та підшивали одяг. З горища околиці обстежував кулеметник. Миша не проскочить.
  Жінок пропустили без перешкод.
  Скинула на веранді пальто та хустину, зайшла до кімнати. На очі зразу спав закривавлений таз. З пораненої ноги зняли чобіт і зрізали штанину, а кров зупинили якимись лахами притягнутими до ноги бинтом.
  – Воду нагріли? – Спитала вона суворо.
  – То так, друже лікарю, – повстанець Хуртовина тепер був привітний, мов зловлений на пиятиці, але ще не покараний фельдшер.
  Але не це вразило дівчину. Вона упізнала невисокого чоловіка з пораненою ногою в тазу. Коротка зачіска «під машинку». Очі – холодні та колючі, мов струмкова вода зимою.
  Помста.
 
 
* * *

  Рана була не смертельна, але діяти вона мусила швидко й рішуче. Витягла з окропу ножиці. Остудила. Перерізала пов’язку. Не дивно, що та була вся мокра від крові – кулею пацієнтові пошкодило віну. Олена знайшла пульсуючу жилку, затиснула пальцем.
  – Ходи сюди, – вона озирнулася до молодого повстанця, що байдуже спостерігав за її роботою. – Палець отут, а цей – отут. І не відпускай. Інакше помре твій командир. Зрозуміло?
  – Наказ, друже лікарю.
  Нижче рани наклала джгут. Стала чистити кульові отвори від мертвих тканин і попелу.
  Протягом всієї операції Помста сидів нерухомий, зі стуленими очима, і майже не подавав ознак життя. Порпання лікарки та повстанців його ніби не обходили. І лише коли дівчина стала аж надто завзято колупатися в рані – він застогнав і розплющив очі. Поглянув з цікавістю. Вона огорнула його ногу бинтом.
  – Ви мене не боїтеся… – промовив охрипло.
  Що це було, запитання чи констатація, вона не збагнула. Вдала, що прийняла за друге. Сперечатися не збиралася, а балакати по душах – не мала бажання. Мовчки вона робила свою роботу, жадаючи внутрішньо тільки одного – якнайшвидше звідси забратися геть.
  Та Помста не заспокоювався.
  – У вас дуже точні вивірені рухи. Сиджу – милуюся. З вас вийшов би дуже гарний мінер.
  – Доля розпорядилася інакше, – буркнула лікарка у відповідь. – Доводиться мати справу не з мінами, а з жертвами мінерів. І знаєте – так мені подобається більше. Не хочу навчатися убивати.
  Помста посміхнувся.
  – А хто хоче? Спитайте у тих хлопчиків, чи хотіли вони стати вправними воєками?
  – Навіщо тоді їм зброя?
  – Тому, що іде війна. Окупант з-за кордону захопив наші землі.
  – А я – також окупант?
  – Хіба ви військова? Чи чекістка?
  – Ні. Я всього лише дівчина, що приїхала з країни рад. Ми говоримо з вами одною мовою, але схоже – про різне.
  Помста сумно захитав головою і подивився у вікно.
  – Колись ми так мрієли про об’єднання. Про те, як східняки все більше їздитимуть до нас, а ми – до східняків. Коли прийшла Червона армія – я її вітав. Єка то була радість – побачити на вулиці радянських солдат, що балакають з тобою одною мовою!
  – А тепер ви по них стріляєте…
  – Ми по них, вони по нас. Багато моїх друзів загинули від їхніх куль. Чималу кількість москалів на той світ відправив я. Це війна.
  Олена промовчала. Перев’язати. Дати ліки. Призначити час для перев’язки наступної – на прихід Помсти до лікарні вона не сподівалася, але, можливо, він знову прийшле посильного. Коротше, закінчити і забратися геть. Швидше. Якомога швидше.
  – Ви так наполегливо мовчите, що у вашій мовчанці бринить запитання, – з посмішкою промовив ватаг повстанців. – Питайте, чого там? Я ж бачу. Ви мене вщент не боїтеся.
  – Набридло боятися, – відповіла дівчина. В бляшаній коробочці закипала вода – дезінфікувався шприц. – Ви й так можете зробити зі мною що завгодно, аби тільки бажання було. Певно тому й послали за мною, бо знаєте, що я на гачку?
  – Ні, не тільки. Існує ще одна причина. Я вірю вам.
  Оленка кинула здивований погляд. Ватаг загону УПА кивнув.
  – Так, я вам вірю. Але не тому, що ви граєте вашу гру з другом Макаром. І не тому, що лікували моїх хлопців. Тут інше. Я відчуваю – від вас немає загрози, – він відкинувся до стіни хати і потягнувся, мов сильний гнучкий кіт. – Я бачив багато людей. Різних. Зрадливих, жадібних, наляканих, охоплених жагою помсти. А ви – щира. У всьому. У своїй ненависті до війни. У роботі. У ставленні до людей. Практично скрізь. За вашої системи, ця ширість завадить вам зробити кар’єру. Проте, вона береже вас від лиха.
  Олена заціпеніла від подиву.
  – Як це?
  – Ваша щирість збирає навколо вас небайдужих, а вони рєтують вас у годину скрути. Ви мали нагоду переконатися.
  Під горло підкотила кривда.
  – Ви через щирість побили мене ледь не до смерті?
  Помста посміхнувся у відповідь.
  – Ви ше смаленого вовка не бачили.
  – Ви хотіли мене вбити.
  – Іде війна, – Помста знизав плечима. – Тепер ви самі знаєте, шо кожен, хто носить паспорт з серпом та молотом – приречений доносити і шпигувати. А я не маю права на ризик – надто дорого він мені обходиться. На вагу золота кожна людина.
  – Це жорстоко…
  Якийсь час Помста нерухомо дивився у стелю. А потім мовив байдуже.
  – Бува, що ту чи іншу людину я викликаю на допит, балакаю з нею кілька годин і відпускаю додому цілою та неушкодженою. І от варто мені піти – цю людину забирають в НКВД і шматують так, що вона молить про смерть. Бо хіба ж так буває? Всіх, кого вони до нас засилають, я вбивав, а когось взяв – та й пожалів. Це ваша влада, і ви мали нагоду переконатися у її безжалісності. НКВД не вірить у моє співчуття, бо воно так само не має права на помилку. У них також війна.
  Дівчина закінчила перев’язувати ногу. Розірвала бинт вздовж на хвостики, аби зав’язати.
  – Навіщо взагалі ця війна?
  Помста виглядав здивованим.
  – Я перепрошую…
  – Навіщо все це? – Олена ледве стримувала розбурханість. – Хіба не очевидно? Ваш опір – дуже-дуже тимчасовий. Вас зімнуть і роздушать. Радянська влада… вона дуже сильна. Їй нічого не вартуватиме розчавити вас масою людей або розмазати з літаків. А ви… У вас лише рушниці та трофейні автомати. На що ви сподіваєтеся? Невже не бачите, що сили нерівні?
  Помста дивився на неї, наче не розумів серйозності запитання. Він уважно вислухав всю дівочу промову, але виразу обличчя не змінив ані трошки.
  – Бачу? А як же! І вони бачать, – командир кивнув у бік своїх бійців. – Всі ми бачимо. І всі б’ємося. За свободу. За вільну Україну. За себе.
  – Це відчай приречених.
  – Саме так. Але шо робити? Якшо не ми – то нас.
  – Дайте хлопцям вийти з лісу. Влада об’являє одну амністію за другою. Нехай ідуть. Всіх не покарають.
  – Хіба я тримаю? Хочете, зараз покличу всіх, і ви запитаєте, хто хоче з вами піти здаватися? Слово даю – не буду мститися. Проведемо експеримент?
  Перед очима постала юна повстанка Варка – весела, безтурботна і фанатично віддана своїй справі. В одну мить молода лікарка усвідомила, що серед людей, які оточують Помсту, бажаючих піти вона не знайде – марно й пробувати. Стало гірко.
  – Все через вашу лісопилку? – Спитала Олена. – Ви збудували її власними руками, а радянська влада її відібрала…
  – Це саме тому я її пальцем не зачепив, і тепер вона без перешкод пилить ліс для більшовиків? – Помста весело розсміявся.
  Вона збиралася з думками, а він прийняв від повстанців склянку з трав’яним чаєм, відпив та засміявся знову.
  – Лісопильня для мене зараз – практично символ того, що ваша влада насправді ні на що серйозне не здатна і що розвалиться вона зразу ж, як зникне той, хто готовий підтримувати дисципліну шляхом розстрілів. Зважте, цю лісопильню я знаю до останнього кілочка. І от за кілька років радянської влади вона лісу пиляти стала удвічі менше, ніж за панів та гнобителів. Удвічі! – Помста підняв палець вгору і глузливо посміхнувся. – Про виробництва, що вже зупинилися, я не згадую. Червоне керівництво розвалило би і це, якби не війна і не арешт двох перших директорів. Бачте? Ваша влада взєла готову прибуткову справу і загнала її до стану руїни. Очевидно – з країною рад станеться те саме.
  – І все ж таки лісопильня вас турбує, – зауважила молода лікарка.
  – Мене турбує свобода, – заперечив Помста. – Людина народжена вільною і ніхто не наділений правом ту волю відібрати. Я вірив в це усе своє життя. Людина має право працювати там, де вона хоче, жити там, де вона хоче. Людина має право молитися своєму Богу, читати книжку рідною мовою, вона має право стати багатою, єкщо матиме таке бажання. Ми б’ємося за свободу. Ви мусите нас розуміти. У вас ваша влада відібрала право самій обрати, де вам жити й де працювати.
  – Радянська влада бореться проти розподілу людей на багатих і бідних! – Вигукнула Олена роздратовано.
  Іронічна посмішка ватажка загону УПА була їй відповіддю.
  – Хіба доходи директора заводу у вас дорівнюють доходам теслі? Хіба в квартирах офіцерів НКВД немає прислуги, в той час, як праля не має часу, аби доглянути дитину? Облиште. У вашій країні існують багаті й бідні. Різниця в іншому. У вільному світі право стати багатим має кожен наділений бажанням та хистом. Будуючи лісопильню, я ризикував – брав кредити, шукав ринок збуту, домовлявся, не спав ночей… У вашій же країни право на багатство має лише той, хто вибився в керівники системи – всім іншим зась. Шо це, як не нова панщина?
  Олена промовчала. Помста аж надто гарно знався на деталях життя у Великій Україні. Заперечити йому було важко.
  – Совєти відбирають у людей свободу. Тому з совєтами я битимуся допоки очі світло бачать.
  – Автоматами? Гранатами? Новою кров’ю?
  – Змоги боротися у вигляді парламентської опозиції совєти для нас не передбачили. У них все просто, мов у людожерів, хто не з ними – той проти них. З ними ми бути не можемо. Ми – проти них і цього не приховуємо.
  Олена задумливо похитала головою.
  – Ваша боротьба приречена. Країна рад перемогла гітлерівську Німеччину – вам з такою силою не зрівнятися. Ви тримаєтеся виключно тому, що країна виснажена війною. Але вона помалу оклигує. Тиск на вас сильнішатиме з кожним місяцем.
  – Я знаю, – Помста розслабився і стулив очі. – Не маю ілюзій – ми можемо лише триматися та чинити опір.
  – Навіщо?
  – Ми зробимо все, шо зможемо. Решту дороблять нашадки, коли прийде їхній час. Перемоги нам не здобути. Та ми зробимо все належне, аби люди пам’ятали.
  – Що пам’ятали?
  Розплющив очі. Посміхнувся кінчиками губ.
  – Хто прийшов кривдити – за тим женеться Помста.
 
 
* * *
 
  Вона недаремно ставила одне й те саме питання повстанці Варці та командиру УПА Помсті. Її справді це мучило. Кому потрібна ця війна? Навіщо?
  Слова Помсти її не переконали, не надто вона вірила ватажкові повстанців та ще й буржуєві. За системою цінностей її країни цей ватажок був ворогом, звідки не глянь. Власник лісопильні – тобто капіталіст. Бандит. Відвертий неприхований ворог радянської влади. За логікою – місцеві селяни мали його проклинати, а владі робочих та селян – допомагати. Натомість ставалося вщент протилежне очікуваному – сільські дядьки із сумом згадували про часи «коли раніше лісопильня робила», молодиці годували повстанців, а молодь – рвалася в УПА. Олена на власні очі бачила – незважаючи на жорстоку вдачу, Помсту в селі сприймали як героя.
  Але зупинити цей жах було необхідно. Олена зізнавалася собі, за період життя у Мар’янівці її ставлення до цих людей змінилося суттєво. Вона до них звикла. Вона не хотіла їм лиха. Вона бачила, що і тітка Степанида, і дядько Макар мали зв´язок з підпіллям – але ці люди її врятували, і вона була їм вдячна. Вона усвідомлювала нарешті, що невдоволення людей значною мірою було викликане ставленням до них радянських можновладців, які ніби не розуміли, що із цими людьми не можна було поводитися так само жорстко і безвідповідально, як з усією іншою країною. Явно, за поміщиків і капіталістів ці люди бачили не тільки злидні. Треба було переконати їх у перевагах радянської системи, але як? Важко говорити з людиною, коли говорять автомати.
  Так вона вважала.
  Обережно, аби не сприйняли за агітаторку, Олена пробувала говорити з місцевими мешканцями про непотрібність війни. І прості селяни з нею не те щоб згоджувалися – але принаймні не заперечували, війна їм самим вже порядно набридла. Але… Перспектива складання зброї хлопцями Помсти наскакувала на стіну неприйняття, особливо – серед самих повстанців. Чорт наскочив на біса. Радянська влада на поступки іти не збиралася, хлопці Помсти – також.
  З жахом Олена бачила – вона могла зупинити кров з рани, але була не в силах зупинити кров у своєму районі. Навіщо все це?
 
  Тітка Степанида до новини поставилася байдуже – хіба то вперше? Зразу ж завела розмову про ліки, в яких уже відчували нестачу, та про те, що було б добре, якби зарплатню надіслали. Перебирала вголос всіх, хто збирався найближчим часом їхати по справах.
  В Олени думки були зайняті іншим.
  – Тьотю Степанидо, я вибіжу. Треба мені.
  – До вчителя? – Єхидно поцікавилася медсестра.
  – Та… Та так, – дівчина вже готова була заперечити, але збагнула, що не варто відкидати найкраще пояснення з усіх можливих.
  – То й гарно, що до вчителя. Він чоловік в самому соку, освічений, розумний та ще й самотній. Жив був колись з удовою Крукович, але та від чахотки померла, то відтоди він самотній живе мов вітер в полі…
  Подальші цінні і дуже цінні вказівки медсестри Олена не слухала – мусила бігти. Потайки голова сільради передав їй категоричний наказ з району – негайно прибути в управління охорони здоров’я для консультацій у зв’язку з загрозою весняної епідемії. Що це означало – було зрозуміло. Аж надто явно з наказу стирчали червоні вушка МГБ.
  Вона мусила точно визначити, що говорити можна, а що – ні.
  Зигзагами між калюжами та вже підталими заметами дісталася потрібних воріт. На вулиці все текло. Зима неохоче, але невпинно здавала позиції весні, й тому без чобіт надвір ніхто не совався. Хвіртка була не замкнена. Олена зайшла у двір і привіталася з господинею. Пройшла до клуні.
  Дядько Макар сидів на маленькій лавочці та неспішно перебирав зимові яблука, що, певно, лежали в кошиках ще з осені. Відрізав підгнилі частки. Готові яблука складав у відро, мабуть – на їдло для тварин. Дівчині він лише кивнув і жестом запросив сідати на лаві. Оленка лишилася стояти.
  – Мене викликають у район.
  Хазяїн знизав плечима.
  – То їдь, як викликають.
  – Вони будуть розпитувати мене. Це капітан Свиридов – його почерк. Вони будуть дізнаватися всі подробиці.
  Дядька Макара її побоювання не вразили.
  – Жвісно, будуть. Певно – не на чарочку кличуть. Не бери в голову. Кажи все, що знаєш.
  – Все?
  – Все, – кивнув дядько Макар. – Зайвого не розкажеш.
  Олена ще раз перебрала в голові події останніх кількох тижнів.
  – Тобто, геть чисто все?
  – Ну хіба шо, про зустріч твою із Помстою не кажи, – вперше за всю розмову хазяїн обдарував її поглядом втомлених зморшкуватих очей. – Не дивуйся ти, я про неї знаю. Про розмову вашу також… Так от, сама – не згадуй. Краше перемовчи. Але як відчуєш, що вони все знають – не запирайся, все кажи мов на сповіди. Упиратимешся – народиш підожру, тоді вони справді за тебе всерйоз візьмуться.
  Олена обперлася плечем об стіну і сумно мовила.
  – Зрозуміло.
  Враження від дядька Макара складалося таке, ніби крім яблук його тої миті не цікавило взагалі нічого. Та байдужість в голосі дівчини – зачепила. Хазяїн поклав ніж на лаву.
  – Ти, доню, не дуйся. Краще збагни, ти не єдина їхня агентка у селі. Помста покарав Гуневича, а скільки ше таких Гуневичів ворожать НКВД? А по сушідніх селах? Не треба мати їх за дурнів – вони знають про нас майже все. Подекуди – навіть те, про шо ми давно забули, вони памлятають, – дядько Макар сумно зітхнув. – Марно опиратися.
  Олена саркастично посміхнулася і гучно зітхнула. Знову посміхнулася.
  – Ти смішинок наїлася? – здивувався дядько Макар.
  – Та ні. Замислилася. Якщо вони знають все так гарно – як же Помста їхні пастки обходити примудряється?
  Хазяїн байдуже знизав плечима.
  – Помста уміє. Він про них теж багато знає, такого, шо й вони не здогадуються. А багато про шо вони не знають. Така от хвілософія.
  – Ясно, – буркнула Олена у відповідь.
  Балакати більше не було про що. Благословення вона отримала – хазяїн недвозмістовно дав зрозуміти, що інформація про жодну з подій, побачених нею у селі, бандерівському підпіллю не шкодила. Тобто – весь цей час її дурили, мов дівчинку. Мовчки сунула до дверей.
  – Шо, не віриш ти у нашу перемогу? – В голосі дядька Макара не було ані суму, ані образи. Тільки холодне визнання факту.
  – Не вірю, – дівчина відповіла не замислившись. – А ви? Вірите?
  Селянин стушувався. На мить він опустив голову і завмер немов замерзлий.
  – Розумна ти, доню… – Хазяїн знову заходився обрізати яблука. – Так. І я не вірю – ти гарно все помітила. Ми не переможемо. Але й здаватися не можемо. Розумієш мене?
  – Розумію. Піду я, мабуть.
  Дядько Макар кинув ніж на підлогу.
  – Та що ж ти сьогодні колюча така? Чого тобі ще знати кортить?
  – Нічого. Зайву інформацію можна вибалакати в МГБ. Піду я.
  – Стій.
  Селянин важко зітхнув, кинув погляд на неї, потім на двері. За вікном заголосили качки. Заспівав півень.
  – Ні чорта ти, доню, не розумієш, – в голосі дядька Макара дзвеніла гіркота. – Як ти гадаєш, навіщо вони продовжують битися, хоча знають що сили нерівні?
  – Не знаю. Перепрошую, мені збиратися та транспорт шукати. До побачення.
  Та дядько Макар її слів ніби не помітив.
  – У 39-му, коли прийшли червони, ми же не відали з ким справу маємо. Гадали – гірше, ніж за Польши, уже не буде. Як же ми мало знали! – Хазяїн казав ніби у гіпнозі – неспішно рубав словами так, ніби кожне завдавало йому муки. – Ми гадали, шо прийшла українська влада, яка-не-яка, а своя. Та почалися арешти. Лише тоді ми жбагнули, наскільки усе серйозно.
  Він говорив про події, про які молода лікарка ніколи нічого не чула. Десь краєчком, парою слів при ній обмовлялися про часи «приходу совітів». Але такі розмови миттю вщухали. Людям було до краю неприємно про те згадувати – Олена це відчувала.
  – Ти бачила друга Хуртовину? Ну, порученця Помстиного, – запитав дядько Макар. – Знаєш, ким він був у 39-му? Міліціонером. Тоді багато ОУНівців подалися в державні установи, бо ж гадали, шо прийшли свої. Союзники. А потім… В один тиждень… Міліція, війт, панотець, члени політичних партій – всіх за грати. ОУН тоди єдина збереглася – бо зразу у підпілля пішла. І почалося! Продподатки. Реквізиції майна. Арешти… Багато арештів. За Польши стільки не було. Забрали кількох хазяїв. Заговорили про створення колгоспів та відбирання земли. І нічого не можна було зробити! Розумієш? Ну, взагалі нічого. – Очі Макара засвітилися відчаєм. – У НКВД – сила. У НКВД – зброя. У них агенти майже в кожному сели. Ни суди, ни адвокати для них – не перешкода. Вони приходили, мов чорти серед ночи – на машинах, багато людей, собаки, багнети. Оточать хату. Десєть хвилин – і повезли. І ти стоїш дивишся на все це і розумієш, що проти цього ти ущент безсилий. Повністю. Як тут опиратися? Чим?
  Олена промовчала.
  – А зараз усе інакше, – продовжив Макар. – УПА має зброю. УПА відтягує вси сили НКВД на себе. НКВД – не до нас. Вони бажали б нас колгошпами закріпачити та всіх, хто проти них, пересадити. Та тільки як тут пересадиш, коли на кожного нашого арештованого Помста їм відповідає двома убитими? Всі сили НКВД кинуті проти УПА. Тільки-но НКВД послабить тиск і Помста з хлопцями вже шарпає околиці райцентру. Нажене НКВД силу силенну своїх – Помста уходить в інший район і шкодить їм там. У цьому гармидері ми не зажнали й третини того, шо пережили у 39-му. Ми не знаємо голоду. Через це ми допомагаємо повстанцєм опиратися. Годуємо. Переховуємо поранених. Слідкуємо та стежимо за ворогом. Допомагаємо Помсті. Допомагаємо собі…
  – На скільки вас вистачить?
  – На скільки треба, – буркнув дядько Макар. – Скільки витримаємо. На війні не можна передбачати! Вони б’ють – ми б’ємо у відповідь. Вони хитрують – ми хитруємо. Вони дурять – ми так само дуримо. – На якийсь час у стодолі повисла пауза. Дядько Макар відходив після вибуху відвертості. А потім підняв з підлоги ніж і знову взявся за яблука. Промовив спокійніше. – Ти не бачила і не чула нічого зайвого – ми подбали. Ти нічого їм не скажеш навіть під тортурами. Неможливо сказати те, чого не знаєш. – Хазяїн весело підморгнув їй. – Тобі повірять.
 
 
* * *
 
  Мірно поскрипували посторонки. Візниця легенько потягнув віжки, направив коней, послабив. Хитнуло. Труснуло. Солдат, що куняв біля візника, підхопився, озирнувся та пересунув на грудях автомат. Поправив шапку. За спиною засопів дійшлий сержант. Позіхнув юний парубок. Солдати, що сиділи з нею на возі, ретельно розглядали кожен кущ – чи не висунуться десь цівка або голова у кашкеті?
  – Ну-ну! Спокійніше! – Буркнув візниця до коней. – На дибки ще мені встань, шибениця!
  Їхати в компанії солдат-червонопогонників Олена не надто бажала, після всіх попередніх зустрічей вона їх добряче побоювалася. Але прибути наказано було негайно. Найближча оказія мала статися за два дні, а тут до села в’їхала валка Внутрішніх військ МГБ. Солдати охороняли якійсь вантаж, і їхати з ними було не так вже й безпечно. Та дівчина чомусь злякалася, що солдати мають завдання за нею прослідкувати та донести де треба, й тому заявилася до командира валки і попросилася до райцентру разом із ними. Командир не заперечував.
  Скрипіли колеса. Пахтіло вогкими шинелями, дьогтем та хвоєю. Муркотів під ніс пісеньку візник – круглолиций дядько з сивиною на скронях. Бійці мовчали. Ще на виїзді з села один з них заходився був зашивати рукавицю, але одразу ж здобув штурхана. Дійшлий сержант з великим опіком на щоці двома пальцями вказав на очі, потім на ліс і під кінець пригрозив кулаком. Боєць заховав шиття та настромив автомат.
  Фіра зупинилася. Хитнулася. Смикнулася. Візниця кілька разів хлопнув віжками, коні потягли – і ані з місця.
  – Хай би його Бог побив, – вилаявся візник. – Вилазьте. Сіли.
  – Бондаренко! Чумак! – Коротко наказав сержант.
  Бійці зірвалися з воза й зі зброєю напоготові присілі край дороги. Інші зістрибнули на розкислу землю і заходилися виштовхувати візок з багнюки. Намагалася злізти і Олена.
  – Сидіть ви, товаришу лікар. Справимося.
  Поралися й справді недовго. Візник хлопав коней віжками, голосно лаявся. Солдати вхопили віз за боки, вперлися ногами в землю, напружилися і помалу випхали воза на суху ділянку. І зразу ж розібрали зброю. Озирнулися навкруги. Лише тоді до них приєдналися двоє бійців, що протягом всієї операції стояли на чатах.
  – Ну що, Паш? Помсту там не стрінув?
  Олену вдарило мов струмом – дуже несподівано серед солдат ВВ звучало це ім’я.
  – Нє, не стрінув, – голос солдата був майже дитячий, і він навмисно додавав басу, аби виглядало доросліше.
  – А що чути? Де зараз його банда бродить? – Зацікавився візник.
  – Чорт його зна, – буркнув похмурий єфрейтор, схожий на цигана. – Кажуть, банда розбилася на невеличкі групи і розійшлася по селах. Значить – бути може під кожним кущем.
  – Разговорчікі! – Рявкнув дійшлий сержант.
  Солдати примовкли. Вози котилися дорогою далі. Якийсь час дівчина не чула нічого, крім тупоту копит, скрипу коліс та шурхоту вітру в гілках дерев. Плечем вона торкалася руки кремезного солдата з квадратною щелепою, що згорнувся на возі напівлежачи. Від плеча віяло теплом і силою. І ще – невідомістю.
  – Поглянути б на нього, – промовив юний боєць. – Який він? Цікаво!
  – Цікаво йому! – Посміхнувся візниця. – Оно товариша врача запитай. Вона бачили.
  Всі носи зразу ж повернулися в її бік.
  – Товаришу врач, а ви що, Помсту бачили?
  – Канєшно бачили, – відповів візниця за неї. – Як же їй не бачити, якщо вони у Мар’янівці живуть. Товариш врач, я ніде не збрехав?
  Засоромлено посміхнулася.
  – Не збрехали. Бачила. Ще довго пам’ятатиму.
  – А який він? – Юний солдат сам засоромився свого питання і почервонів до кінчиків вух. – Ну. На вигляд який?
  – Людина як людина, – відповіла Олена байдуже. – Невисокого росту. Очі карі. Чорнявий. Говорить тихо, спокійно…
  Кількома фразами вона описала ватажка повстанців, спробувала змалювати його характер, розповіла кілька історій, що гуляли селом. Солдати слухали мовчки і жодного разу не перебили. Коли закінчила – довго мовчали. Під колесами розмірено хлюпала вода – вози долали неосяжні калюжі.
  – Дивна штука, – мовив похмурий єфрейтор. – Слухаю вас – дядько як дядько, на бригадира схожий у нас на фермі. Одного не пайму! Чого йому вдома не сидиться? І всім їм… Чого в житті не хватає?
  – Товаришу лікар! А що вони самі кажуть? За що б’ються?
  – Та хто їх зна? – Непевно відповіла дівчина. – Я за ними слідом не ходила. Кажуть – за свободу.
  – Еге! – Зареготав солдат, що сидів біля візника. – За свободу! За свободу від наших куль померти!
  – Помовч! Тут справа серйозна.
  – Та яка там серйозна? Якої к свиням свободи вони хочуть? Війна закінчилася. Країну відбудовувати треба! Ми цих гадів від фашистів звільнили, а вони!..
  – Ну да, звільнили. Ти – особливо.
  – А що? Хіба я не боєць?
  – Боєць, – буркнув сержант з орденськими колодками на грудях. – Ветеран оборони Ташкента.
  Солдат було не спинити – репліка дівчини всіх розбурхала не на жарт. Слова полилися звідусюди.
  – Яка там к свиням свобода? Вони приєдналися до країни робочих і селян, де свободи хоч греблю гати! Якої ще свободи їм треба?
  – А ти наче не знаєш? Свободи купувати, подавати, перепродувати. Купляти за дешево – продавати за дорого.
  – Тобто – буржуйська їхня свобода, так?
  – А то!
  Та похмурий єфрейтор не вгамовувався.
  – Ну, коли їхні ватажки проти радянської влади пруть – то ще зрозуміло. Свербить буржуям за втрачене добро. Але селяни? Робочі? Студенти? Їх що тримає серед бандерівців?
  Візниця довго не міркував.
  – А ти не знаєш? Обдурені вони. Задурили їм голову під Польщею – досі не провітриться. Та нічого! Совєцька влада їм всім раду дасть.
  – Ага, дасть, – буркнув солдат, об чиє плече терлася Олена. – Як нам у 33-му.
  Солдати примовкли і стурбовано озирнулися. Дійшлий сержант з опеченим лицем підскочив мов ужалений.
  – Разгаворчікі!
  Але червонопогонник з квадратною щелепою вже байдуже розглядав кущі і всім видом показував, що розмовляти ні з ким не бажає. Валка забралася на горбок.
  Олена замислилася. Перед очима постали згадки з глибокого дитинства – величезні черги за хлібом на вулицях рідної Полтави. І селяни. Вона тоді їх бачила часто – пошепки дорослі переказували, що селяни тікали до міст, бо рятувалися від голоду. Жебракували. Просили хліба. Брудні неголені дядьки, жінки у хустках, діти – опухлі, з якоюсь втомленою покірністю в очах. Через них, лежачих, переступали перехожі, їх намагалися не помічати, їх розганяли і затримували міліціонери.
  Людей, які радянській владі не опиралися.
  Згадки катували не гірше за глузливі кпини Свиридова. Олена неодноразово чула, що причиною того голоду був страшний неврожай, чула й розповіді людей про те як у селян підчисту відібрали весь хліб – але ніколи не надавала якогось значення тим словам. Війна пам´ять про 33-й викинула зі свідомості остаточно. Але репліка почута щойно, знову змусила її все пригадати і поставити самій собі страшне питання. Дядько Макар і десятки інших дядьків чинили радянській владі опір і не збиралися складати зброю. Та чи була у них можливість ту зброю скласти? Що чекало на них в разі, якщо у лісі перестануть гуляти загони повстанців? Просто мирне життя, чи?..
  Стиснула пальцями скроні.
  - Вам погано? – Запитав солдат.
  - Голова заболіла, - відповіла вона. – Мабуть – тиск. Пройде.
  Праворуч і ліворуч потяглися луги та схили. Повіяв вітер. Дівчина підняла комір та наїжачилася у пальто. Солдати лаялися крізь зуби, сидіти на такому вітрі у мокрій шинелі було украй сумнівним задоволенням. Солдат з квадратною щелепою спробував відсунутися, аби її не засмучувати, але вона вдала, що не зрозуміла його намірів. Підсунулася і притулилася знову. Була дуже вдячна цьому хлопцеві.
  Слова червонопогонників про Помсту і його повстанців Олену чомусь почали дратувати. Перед очима один за одним пропливли усміхнена Варка, озлоблений Хуртовина, молоді хлопці в кашкетах-мазепинках. Поранений Помста. Дивина й годі – вона ніколи не відчувала симпатії до цих людей. Вони – чужаки. Вони – злочинці. Вони по-звірячому її побили, а треба буде – уб’ють і не замиляться. Вона їм не симпатизувала і не бачила причин їх захищати.
  Але й глузи солдат їй були огидні. Глумливі інтонації приправлені нотками цинізму та високоміцної пихи… Гидко. Було у цьому глузуванні щось підле.
  Солдати брали своїх ворогів на глуми й самі реготали з брутальних жартів.
  – …а по селу похмурі лазять – слова не витиснеш.
  – Панятна, – засміявся молодий. – Де ж бабам бути веселими, якщо мужики до лісу втекли?
  – Добре, якби до куми під одіяло, – загигикав візниця. – А то під землю позалазили та по схронах сидять.
  – Отож! Німці партизанів бувало зв’язаних в ямах топили. А ці самі позалазили. До сортирів.
  Знову регіт. Олена стулила очі і вдала, що спить. Одне вухо – на мішок, друге накрила рукавом, і – змусити себе не звертати уваги на розмови.
  Але слова вперто лізли у вуха.
  – А знаєте, чому Помсту досі зловити не можуть? Кущами стрибати краще за нього ніхто не вміє!
  Суворий голос сержанта обірвав смішки.
  – От і ладушки. Стрінемо бандерівців – перший в атаку підеш. Покажеш нам, як вправно кущами стрибати.
  Здивований боєць розгублено закліпав очима.
  – Товаришу командире, я…
  – Триндиш ти забагато, товаришу рядовий. Сам у бою ще не був, а заливаєш так, що де там ветерану! Під вогнем я на тебе подивлюся – на смішливого.
  – Багато у нас таких смішливих було, – зауважив знову солдат з квадратною щелепою, що сидів біля Олени. – До району приїдемо – побачиш. Всі – поруч. На цвинтарі.
  Юний боєць засмутився остаточно.
  – Нє панімаю.
  – Виростеш – паймьош.
  Якийсь час знову не було чути нічого, крім поскрипування коліс. Всі мовчали, але дівчина шкірою відчула, що симпатії загону різко розділилися. Одні бійці підтримували юного солдатика. Інші – твердо взяли бік опеченого сержанта. Кожен мовчки карбував власну думку.
  Лише візниця, докуривши цигарку, осудливо промовив.
  – Зря ви так, товаришу командире. Ну, посміявся хлопець.
  – Помовчить хай краще.
  – Навіщо так? – Спитав візниця примирно. – Сміх на війні – то краща зброя. Сам товариш політрук так казали.
  Сержант не відповів. Сперечатися з авторитетами такого рівня бажаючих не знаходилося.
  – Зябко, – промовив задумливо чорнявий єфрейтор. – Кому тільки знадобилася ця війна?
  – Хіба ти не чув? Пацани за свободу б’ються.
  – За свободу! – Передражнив його єфрейтор. – Мені б оце додому повернутися до дівчини. Одружитися. Війна закінчилася, може платити краще почнуть? У нас в колгоспі гарно, заробляєш собі трудодні – і ні про що не думаєш. В труні я бачив всю їхню свободу із ними разом.
  – Не кажи, – підхопився юнак. – От же ж дурниць напридумували! Тут – армію відслужити, ремеслуху* закінчити, на завод піти. Танці, дівчата, рибалка по вихідних. Так просто все. А вони за що б’ються? Аби на ділянках своїх виживати? Аби шматки виривати з глотки одне в одного? Свобода, мля!
  Візниця задоволено посміхнувся. Озирнувся до сержанта, підняв вгору палець і урочисто промовив.
  – От! Вустами жовторотика глаголить істина. Нема чого дурнею голову забивати. Жити треба. Гарно. Ситно. Весело. А свобода та інші витребеньки – то хай надто розумні голову сушать.
  Боєць з квадратною щелепою смикнувся і підштовхнув дівчину.
  – А голоду у них нема, – мовив він, але настільки тихо, що почула тільки Олена.
  – Разгаворчікі! – Буркнув сержант.
  Впевненості в голосі у нього значно поменшало.
  ______________
  * Ремеслуха – спрощена назва «рємєслєнного училища», аналога сучасних професійно-технічних училищ (ПТУ).
 
 
* * *
 
  Капітан Свиридов Олені не подобався ніколи. Вона не просто його не любила. Вона боялася. Огидним в цій людині було практично все: і повсякчас глузлива капітанська посмішка, і прищулені зміїні очі, і манера триматися – невимушена, розслаблена, задиркувата. Офіцер МГБ немов би весь час нагадував, що на рід людський йому чхати з високої вежі і в першу чергу – на тих, хто сидів перед ним у цю саму мить. От і зараз. Ногу – за ногу. Цигарку в зуби. Відкинутися на спинку крісла і потягнутися, немов хлопчик після сну. А потім поглянути і ніби спитати співбесідника: «Ти й справді так думаєш? А не брешеш?»
  В цьому капітан був весь.
  Як придушити огиду під час спілкування? Медичні журнали в таких ситуаціях радили вдаватися до підміни образу. Робилося це так – під час розмови з капітаном їй треба було думати про іншу людину, про справжнього чоловіка – витонченого, галантного, інтелігентного, такого, аби згадувати було приємно. Та чи був такий серед її знайомців? Так. Був.
  Дівчина посміхнулася – згадки зігріли душу. От він стоїть біля дошки, повернутий на півоберта до класу. Уламком крейди, що пурхає над дошкою, вкриває її формулами та математичними діями. Говорить. Негучний, делікатний, але сповнений гідності голос проникає до самих потаємних куточків кімнати – педагог пояснює дітям матеріал уроку. Очі насторожені та нашорошені, проте з обличчя не сходить привітна посмішка. Тепло розходиться по класу луною.
  Не було у цьому кабінеті тепла. У кріслі сиділа повномірна, цілковита і єдино можлива протилежність вчителеві. Холодна і загрозлива. Різко злетів до стелі струмінь цигаркового диму. Не випустивши недопалка з зубів, капітан двома пальцями підхопив аркуш з її звітом і швидко пробігся по текстові очима. Посміхнувся. Відлягло від серця. Цього разу – схоже пронесло.
  – Малаток, – промовив Свиридов бадьоро. – Всьо прімічаєш, апісіваєш ладно. Всьо – гаєчка к вінтіку. Дабро. Чая хочєш?
  Вона знизала плечима. Можна, мовляв. Мовчазний сержант заніс чайник та тацю з цукорницею та склянками у підсклянниках. Капітан жестом запросив пригощатися. Сам прислужитися не поспішав, шанувати жінок у цих стінах явно не звикли. Олена у боргу не залишилася також, наповнила одну склянку – звісно, свою.
  Капітан цього не помітив.
  – А скажи чєсна, – мовив він так, ніби згадав про щось важливе. – Ти вєдь ім сачуствуєш? Вєдь так?
  Голова запрацювала, мов старий арифмометр, ручку якого приєднали до двигуна паротягу. Скрип і шелест у скронях. Чому він питає? Солдати-подорожні доповіли вже про її поводження у дорозі? Можливо. Але вона не казала нічого осудного…
  – З чого ви взяли? – Спитала вона, надавши словам якомога більше подиву.
  – С таво. Ти на вапрос атвєчай, я нє дарам спрашиваю. Сачуствуєш ти ім? Ілі нєт?
  Пастка чи навмання питає? Боже рідний, як же тут вгадати його наміри?!
  – Оце руки заломлять. Потім в сараї на підлогу кинуть. І битимуть – так, що в потилиці дзвоном гудітиме… Співчувати їм? – Злостивості вдавати було не треба. Згадки про ту ніч бісили її абсолютно щиро. – Громадянине капітане, хіба я схожа на ідіотку?
  Посмішка капітана стала задоволена, мов у кота ситого.
  – Так ти злішся? Во как? Па старим щєтам заплатіть хочеш? – Радісно потер руки. – Ета харашо.
  Видряпався з крісла, підвівся, неспішно пройшов до вікна. Озирнувся.
  – Слушай, так ти же прираждьонний сатруднік! Агєнт Арзамас, на чєрта тєбє твая мєдіцина? Пєрєхаді на работу к нам! – Офіцер присів на підвіконня. – А можеш вот трємя славами апісать, што возлє тваєго сєла праісходіт?
  Запитання здивувало.
  – Ну… Бої ідуть. Спецгрупи лісами лазять – бандерівців шукають…
  Посмішка Свиридова зразу ж скисла.
  – С работай я пагарячілса. Ех ти! Баі! Шукают! Нічєво-та ти ні паняла!
  Обурення, що повільно піднялося з грудей, примудрилося пересилити страх.
  – Громадянине капітан! Я не військова. Я не знаю функції спецгруп і умов для їхнього застосування.
  Капітан відкинувся на спинку крісла і склав руки на животі. Замислився.
  – Лєса, лєса, лєса… На многа кіламєтрав, – мовив він, мов казкар, що тішить розповіддю натовп захоплених малюків. – В каждам аврагє, патенциальна – засада. Да што ім лєса? На Тєрнопальщинє лєса пачті нєт, а падпольє там нє мєньше нашева. Как їх лавіть, єслі банди пастаянна манєвріруют, а калі атдахнуть нужна, ані раз – і пад зємлю? Ти вєдь знаєш, што такоє схрон? Ну, криївка?
  Олена кивнула.
  – Вот і скажи мнє. Какави шанси спєцгрупи найті в лєсу вааружоннава бандеравца? Мізєрниє! – Капітан сам запитав і сам відповів. – Как у рибака рибу. Єслі мєсто нє рибнає – нікагда нє паймаєш.
  – Треба знати рибні місця? – Запитала дівчина.
  Капітан задоволено закивав. Знову потягнувся за запальничкою і цигарками.
  – Нужна знать, – офіцер не відповів, а просто вголос промовив те, що й так знав. – Рибакі рибниє мєста гадамі іщут. Адно такоє ми знаєм – Марьянавка. Да-да, нє удівляйся. У Помсти к Марьянавке чуства асобиє, он там жил раньше. І ета – єдинствєннає што нам ізвесна.
  Затягнувся. Але дим випустив не струменем, як завжди, а просто видихнув з рота. Потонув у клубках.
  – Знала би ти, сколька врємєні ми патратілі на поіскі єво баби. Ну, должен же он к каму-та в пастєль лазіть? Здаровий мужик, йохт! – Вираз досади на капітанському чолі – Олена навіть не сподівалася на таке. – Ні фіга нє нашлі. Адно із двух. Толі послє смерті жени он тверда ваздєрживаєцца. Толі – пользуєт каво-та в свайом атрядє. Да нам ета – как галоднаму «Здрастє». Мала. Што нам адна завязка главаря? Речь – о бандє. Нужни рибниє мєста. Знаєш какіє?
  Олена захитала головою.
  – Каждая банда імєєт лєжбіще на чорний дєнь. А опитная банда – па нєскалька. Нада їх найті. Кагда армія блакіруєт всє дарогі і начньот чєсать леса, банда атступит іменна на такоє лєжбіще. Там іх і накроєм. Артілєрієй і минамьотами па площаді.
  Олена почала здогадуватися.
  – Тобто мета спецгруп – слідкувати за бандою? Придивлятися до місць постою і виявляти місця стоянок?
  – Точна в цель, – капітан поблажливо кивнув. – Апрєдєлять стаянки і канали связі з сьолами. Мєсниє іх кормят. Далжни ані знать, как связаться с бандай. С агентурай в сьолах і гарадах работаєм ми. С баєвіками – внутрєнніє вайска. І армія.
  – А дівчатка? – спитала вона задумливо.
  – Какіє єщьо дєвчатка? – Не зрозумів капітан.
  – Сільські дівчатка. З перерізаними горлянками та проколотими грудьми. Я констатувала смерть кількох…
  – І навєрняка устанавіла, што найті ісполнітєля убійства будет крайнє сложна? Так вєдь? Ілі нашла хоть адну уліку?
  – Жодної.
  – Так кто тібє сказал что смерті – нє бандеравская работа?
  Тільки не мовити зайвого… Тільки не накликати на себе емгебешний гнів невчасними зауваженнями…
  – Місцеві впевнені, що це не бандерівських рук справа.
  – Многа ваши мєсниє панімают, – буркнув Свиридов. – Да! Бивают ситуациі, кагда байци встрєчают мєсних. Па внутрєннєй інструкці,і ані іх далжни убівать. І нє нада мнє тут квадратних глаз, тьотя взрослая – всьо сама панімать далжна. Каждий сапляк, бабка ілі дєвка, патенциальна – даносіт Помстє. Камандір атряда нє імєєт права проявіть чістаплюйство і падвєсті пад манастирь вєсь атряд.
  Обличчя капітана стало холодним і нечулим.
  Олені закортіло скривитися. Ставитися до людей, мов до лабораторних мишей – як так можна? Думки повернулися до зовсім іншого чоловіка. Теплого. Привітного. Дещо сором’язливого й через те – вельми привабливого… Кашель обірвав замріяність. Закинутий на коліно, сяючий відполірованою шкірою чобіт скидався на хвіст великого плазуна – слизького і холодного.
  Капітан різко підвівся, пройшов біля столу та зупинився в неї за спиною. Ззаду потріпав за плече.
  – Нє баісь. Всьо так, как і далжно бить. Ми на вайнє. Помніш? Смерть аднаво – нічто в сравнєніі с гібєлью тисяч.
  – Навіщо все це? – Вона не стрималася. Клубок підкотив під горло, а очі налилися сльозами. – В ім’я чого стільки смертей?
  Це була помилка. Ставлячи це питання сусідам та гостям, дівчина не втрималася і спитала те саме у офіцера МГБ.
  Капітан завмер.
  – Ти чєво? Ти в свайом умє? Ти сама паняла, чєво ляпнула?
  Не страх – інше. Відчуття прицілу, скрізь який розглядали її холодні бездушні очі вбивці. Лиховісно задзвеніла сталь у голосі капітана.
  – Вибачте, – прошепотіла вона.
  Та капітан більше не гримав. Підхопив стілець і грюкнув об підлогу біля неї. Всівся. Пронизав поглядом. Ці очі були вщент не схожі на ті – добрі й чутливі…
  – Ти што нє панімаєш? Ти іщьо нє асазнала, чєм ані для нас апасни? Ех ти! Ти думаєш, етат Помста і астальниє главарі бандеравцев абідєлісь на займи, налогі і сазданіє калхозав? Више бєрі! – З голосу офіцера зникли глузи. – Паслаблєнія ім нє нужни. Іх мєчта і цель – атарвать ат гасударства Украіну. Сєчьош? Са всєм можна била сміріцца і все пєрежить, но ані замахнулись на целаснасть савецкава гасударства. Ти саабражаєш, насколька ета апасна?
  Вражена Олена кивнула у відповідь. Вона справді ніколи про таке не думала і не усвідомлювала всієї міри небезпеки. Відчуття загрози здушило груди.
  – Антісавєтізм іхній – глупасті. На сторану савецкай власті і нє такіє махровиє антісавєччікі пєрєхаділі, – продовжував Свиридов. – С врагамі савецкай власті ваєвать на самам дєлє нєсложна, дастатачна натравіть сельскую бєднату на кулака і буржуя пад лозунгам «грабь награблєннає». Да толька сійчас в бандеравскіх бандах протів нас с аружиєм в руках адінакава бьются і батрак, і буржуй без какой ліба сєрйознай вражди друг к другу. Пачєму? Патамушта Помста апєріруєт сілай, спасобнай абьєдініть і батрака, і кулака ваєдіна. Дагадиваєшся пра какую сілу я гаварю?
  Олена закивала, а капітан підтвердив її правоту.
  – «За вільну Украіну» – для нас ета самий страшний лозунг. Панімаєш? Ідея атарвать Украіну нє такая уж бєзабідная. За сорак лет сущістваванія савецкай власті ми імєлі два самостійніцкіх бунта, прі чьом первий – петлюравскій, ва всєукраінскам масштабє.
  Очі в підлогу. Очі в очі. Вдруге за день Свиридов добряче здивував дівчину – з його голосу, слів та жестів залунала непідробна щирість. Від цього ставало іще більш моторошно.
  – І ми нє можем пайті с німі на кампраміс – ані нікагда нє аткажуцца ат сваєй ідеі, – казав капітан покусуючи губу. – Для ніх ета… как вєра. Панімаєш? Правіл нєт – толька целєсаабразнасть. Каждий наш шаг навстречу, ані васпрімут как слабасть і вазможнасть виіграть время для дальнєйшева сапратівлєнія. Каждий наш промах дял ніх – падарак судьби. Ми далжни нє проста пабєдіть їх – етава мала. Іх нада унічтожить. Сламать. Пасєять страх і нєувєреннасть в неізвесних старонніках. Толька так! Іначє – капут савецкай державє. Панімаєш?
  Олена розуміла. Останнім часом її ставлення до учасників опору добряче перемінилося на краще. Але в душі вона лишалася радянським лікарем. Комсомолкою. Дівчиною, що виросла в умовах радянського ладу і для якої той лад був і лишався єдиним вірним і правильним. А тут? Відірвати Україну від СРСР? Зламати владу робочих і селян та повернути поміщиків і капіталістів? Хіба було щось страшніше?
  Ні, цього не можна було допустити! Вона мусила зробити все від неї залежне, аби цього не сталося ніколи. Вона мусила допомогти їх зупинити, аби…
  Свідомість швидко повернула її на землю з небес. Аби… Аби… були убиті Помста, Хуртовина, повстанка Варка? Аби дядько Макар потрапив за ґрати за зв´язок з бандитами? Аби, нарешті, вона сама… В селі де панував Помста, вона обов’язково загинула б, якби не він… Але кому цікаве її маленьке життя, коли ідеться аж про цілий СРСР?
  Та чи наважиться вона визнати, що працює водночас слугою двох панів?
  Від різноманіття думок голова починала пухнути. Хто її друг? Хто її ворог? Друг? Ворог? У кого? У дівчати в прицілі?
  Про що мріє дівча в прицілі? Воно хоче мати можливість мріяти.
  Олена мовчала, і Свиридов, мабуть, вирішив, що дівчину оперіщило від масштабів озвученої ним інформації.
  – Впєчатліло? Биваєт. Нічєво, матай сєбє на ус. Всьо будет со времєнєм. Жить станєт лучше – вєсєлєє. Но всьо ета будєт в єднай странє. Вєдь так, атпустіш адніх – пабєгут астальниє, і тагда канец державє. Паетаму самастійнічєство нужна раздавіть. Асобєнна – на Украінє. Давно замєчєна, стоіт центральнай власті дать слабіну, как хахли сразу же вспамінают про самостійність. Відать, папулярна срєді ніх ідея, ат общіх труднастєй в атдєльний сарай сбєжать.
  Слова офіцера її боляче різонули. Що він собі дозволяв? Та капітан не помітив переміни в її обличчі і додав, мов годиться.
  – Партрєти Шевчєнка в дварцах культури вісят? Вісят. Украінскиє хори пісні співают? Заслушаєшся. На мовє балакать кто-та запрєщаєт? Нікто. Вот і хватіт с хахлов. Дома пускай портрети Шевченка рушниками украшают да пісні сваі співают. Пад водачку. Да на мовє… А із єднай держави – ні нагой. Каждаму свєрчку – свой шесток, а хахлам – асобєнна. Слішкам хітрасдєланими раділісь – да ми ета ісправім.
  Заклекотіло в грудях. Олені різко закортіло нагадати офіцеру МГБ, що дівчина яка сиділа напроти нього – також українка. Хто дав йому право казати про українців так зневажливо? Хіба він не інтернаціоналіст? Вона набрала повні легені повітря. Зустрілася очима зі Свиридовим. І здулася. Під пронизливим поглядом капітана бажання говорити зникло як таке.
  А той її мовчанку сприйняв по своєму.
  – Ну, всьо паняла?
  – Паняла.
  – Вот і чуднєнька. Паслушала – ума набралась. Єта палєзна. Кагда савсєм тошна станєт – вспамінай свайо желаніє расчітацца с німі за прошлає. І маі слава – тоже вспамінай. Правєрєна – памагаєт. Нє всєгда жє тібє адну бандеравскую брехню слушать?
  Капітан встав і пішов до свого місця за столом. Олена сумно поглянула йому в спину. Холодний. Слизький. Небезпечний.
  Як мало в ньому від того.
 
 
* * *
 
  Старанно вивела останні літери, коротким дотиком поставила крапку, потім обмокнула в чорнильницю самий кінчик пера і залишила підпис. Злегка подула. Помилувалася результатом. Ще одна історія хвороби – готова!
  Олена кинула її на стос таких самих паперів і задоволено потягнулася спиною. Краса! Хворих – нема. Робота майже зроблена. Час прийому помалу добігав кінця. Та ще й співали за вікном.
  Прислухалася – і власним вухам не повірила.
 
   Ой тиче та тиче
   Чужий чоловіче
   А все чужій жінци…
 
 
  Пауза. В Олени щелепа відвисла…
 
   Квітку за намітку…
 
 
  Вона думала, вразити її вже неможливо нічим, але такої фривольної пісеньки у селі не співали навіть п’янички. Удома, серед вуличних компаній їй доводилося чути ще й не таке, але тут?.. З їхньою набожністю!..
  Підвелася. Підійшла до вікна і побачила людей, що юрбою заходили у хвіртку. Процесія з молодих дівчат та парубків з піснями проходила двором і піднімалася на ґанок. Виглянула усміхнена тітка Степанида. Гості заходили, шикувалися вздовж стін, і невдовзі у кабінеті ніде було голки встромити.
 
      Кропи нас, матінко,
      Свяченою водою,
      Свяченою водою,
      Доброю доленькою.
      Вій, вітре, дорогою
      За нашою молодою…
 
 
  Молодики співали, медсестра посміхалася, і лише Олена розгублено кліпала очима та намагалася збагнути, що то діялося навколо, і як їй серед всього цього поводитися? Очевидно – це був якийсь обряд… Погляд упав на коровай на рушнику, з увіткнутою в нього гілкою, прикрашеною квітами, горіхами, свічками і Бог зна ще чим. Пам´ять послужливо повернула її у дитинство. Та це ж!..
  Дівчина в легенькому кожусі та вінку шанобливо вклонилася.
  – Хай Бог допомагає Вам, пані лікарю! Просимо милошти вашої, гоштею бути на нашому весіллі!
  Ну звісно! Це ж запрошення! Оленка згадала, як маленькою бачила щось подібне на Полтавщині у бабциному селі. Гостею? Ну звісно буде! Обов’язково прийде!
  Щоки запекли від гордості – такою чисельною компанією її запрошувати не приходили ще ніколи. Молода лікарка прийняла хлібець-шишечку. Поглянула на заручену. Та поглянула на неї. Повисла пауза. Олена шкірою відчула, що робить щось не так. Наречена явно чекала чогось у відповідь, але чого?
  – А це от вам, на підковку! – Ситуацію врятувала тітка Степанида, подавши гостям трохи грошей і невеличкий мішечок. – А то тоби трохи леденців, аби не любила чужих молодців!
  Наблизилася до Олени.
  – А вам з ними іти не треба.
  Молода лікарка покірно ковтнула здивовано. Вона й не збиралася. Але якщо не треба – то й не треба.
  Парубки з дівчатами з піснями та жартами потяглися на вулицю, залишивши її в кабінеті саму: розгублену та спантеличену. Обмислила все – і жахнулася. Просто було дати згоду – а скільки всього тепер треба зробити? Паморочилося в голові. Сукня непрасована. З волоссям треба щось придумати. Ще й подарунок…
  – Тьотю Степанидо, а чого це мені з ними іти не треба? – Випадкова згадка зразу ж збудила допитливість.
  – Та пусте. Забулася я, що у вас уже вси звичаї позабували.  
  – Які звичаї? – Їй справді було цікаво.
  Медсестра заклопотано розкладала щойно випрані простирадла і до неї не обернулася.
  – У нас, коли приходять молоди на вешілля кликати, якщо є в хати неодружений парубок або дівка – то з ними іде усіх інших запрошувати. Але ви хіба дівка? Ви – лікар! Пані… – Медсестра замислилися і таки озирнулася до Олени. – Пішли б ви до голови, пані лікарю. Ви наших звичаїв не знаєте, то аби негаразду не вийшло. А голова чи головиха вам підкажуть, що і де робити мушите. Ходіть, панно Олено, вони вам не відмовлять.
  Думка видалася слушною, дівчина вскочила в чоботи, накинула на плечі пальто і рушила до господи адміністративного керманича села. Хустину не намотувала – останніми днями на дворі стало значно тепліше. Гілля вкрилося бруньками. Попід парканами вже пробилися перші ніжні паростки травиці, ще трошки – і біля села мали зазеленіти луки… Зламалася підпора, і гілки калини опустилися над стежиною так низько, що перегородили шлях. Обходити полінувалася. Пригнулася й качиним кроком полізла під перепоною …
  І стикнулася ніс до носа.
  – Вітаю Вас, панно Олено, – Микола Несторович явно почувався непевно. Ламався голосом. – А вас уже запросили до Чабанюків на весілля?
  – Запросили, – весело відповіла вона.
  – Тоді я маю до вас не зовсім звичне прохання, – його засоромленість Олену тішила й інтригувала. Аж тремтить бідненький! – Розумієте, не дуже пристойно тут немолодому чоловікові приходити самому – бажано йти з кимось, краще з панною або пані. Тому якщо вас це не обважить, і якщо ви не пообіцяли комусь іншому… Ну і якщо взагалі вам це не видасться незручним… Ну… То я…
  – Зручно, – розсміялася дівчина. – Я згодна. Але пропишу вам режим. Я геть не знаюся на тутешніх звичаях, тому буду засипати градом запитань.
  – Я прошу, запитуйте на здоров’я, – учитель ожив і заговорив впевненіше. – Я все вам роз’ясню і підкажу. Я бачив багато весіль і вже дослідив їх до подробиць. То чекаю вас до себе?
  Підморгнула йому.
  – Я прийду.
  Дорогою до дому вона насолоджувалася теплим весняним повітрям, що лоскотало обличчя й наповнювало груди. Посміхнулася. Відкинула пасмо волосся з очей та поглянула на небо. Рівна блакить обдарувала спокоєм, підхопила, закружляла… Учитель зі своєю непевною сором’язливістю видався їй таким смішним…
  Дощів кілька днів не було, калюжі на дворі висохли, і Олена ризикнула взутися в туфлі. На шию пов’язала барвисту косинку. Довелося повозитися з волоссям – коротких пасом явно бракувало на косу, але кілька годин перед дзеркалом із гребінкою та щипцями – і лікарка Олена стала сама собі нагадувати Олену Ізмайлову* з кіно. Сіре пальтечко. Твідова сукня. Косметика.
  Захоплені погляди перехожих услід підвереджували – попрацювала вона на славу.
  Учитель причепурився також. Піджачна пара з вузькою краваткою, макінтош, фетровий капелюх та складана парасолька в руках робили його схожим на іноземця. Олена посміхнулася. А на кого ще для полтавчанки міг бути схожий львів’янин?
  – Вітаю вас, – учитель засмутився і стушувався. Розгублено промовив. – Ви така гарна!..
  Не відповіла. Настрій підбурював до бешкетів, вона рішуче підхопила його під руку і обдарувала поглядом наївної школярки.
  – Ну, підемо?
 
  У нареченої під хатою неначе мітинг зібрався – було не пропхнутися від людей. В розшитій свитині підперезаний барвистим поясом та вишитими рушниками, наречений з боярами та своїм батьком вже завітав до майбутніх тестів і тепер стояв біля хати та на всі сторони бив поклони. Зайшов усередину. Натовп гостей прилинув до вікон, але Олена і вчитель лишилися стояти як стояли.
  – Не треба нам туди, – скептично зауважив її кавалер. – Реноме панів треба підтримувати.
  Олена погодилася. Лізти в натовп справді не хотілося, хоча так кортіло подивитися на тутешні звичаї…
  – Пане вчителю! Пані лікарю! – Покликали їх від юрби близьких родичів молодят. – Ходіть до нас! Красно просимо!
  Голова з головихою милувалися всім, що діялося всередині хати крізь вікно, з якого задля такої нагоди зняли раму зі склом. Олену милостиво пропустили вперед. Завчасно. Вона побачила, як наречена (гарна вишита сорочка, барвиста спідниця, й вінок, як у співачки з ансамблю народної пісні) зі свитини молодого зняла віночок. Творцеві вінка довелося добряче постаратися – квітів на початку весни ще не було, і груди молодого прикрасила майстерно сплетена зв’язка ялинкових гілок та ніжної травиці. На мить наречена замилувалася. Потім зім’яла, кинула вінок на підлогу, кілька разів міцно пнула ногами та потупцювала зверху.
  Олена здивовано озирнулася.
  – Символ, – підказав учитель. – З її милого ніхто не зніме тепер вінка. Тепер він належить тільки їй.
  Щось тьохнуло в грудях. Отак. Тільки їй…
  Натовп попрямував до хати молодого. Дзвеніли цимбали, плакали скрипки. Співали праворуч. Співали ліворуч. Співали скрізь. Люди підходили, вітали, радісно гукали, ішли слідом, і було їх стільки, що Олена вирішила, ніби зібралося геть усе село. Та коли молодята наблизилися до хати нареченого, вона збагнула – не все, біля хати на них чекала ніяк не менша юрба – з родичів молодого. І серед тої юрби, серед світлих свитин та темних сердаків то тут то там траплялися сірі куртки та коричневі гімнастерки переперезані ременями. Повстанці… Вона спіткнулася. Тут? Але звідки?..
  Учитель озирнувся.
  – З вами усе гаразд?
  – Так, підемо. Подумалося…
  Ніяк не могла звикнути. Наявність повстанців УПА пояснювалася до примітивного просто: на відміну від неї, вони були тутешні, і їхнє перебування в селі виглядало цілковито природним. Явно серед них були родичі або товариші наречених. Цього було цілковито досить. Час звикнути.
  Батьки зустріли молодят величезним короваєм. Співали жінки.
 
      Короваю-раю,
      Короваю-раю,
      Я тебе прибираю
      В рожевії квіти,
      В рожевії квіти,
      Щоб любилися діти!
 
 
  Молодят почастували хлібом з сіллю і з медом.
 
  Наречених посадили в хаті на подушки під образами. Святковий стіл починався від наречених, уривався біля дверей, потім знаходив продовження за дверима надворі і тягнувся аж до самих воріт. Зчинилася весела метушня, гості розсідалися за столами, розбиралися, хто де сяде і біля кого. Кожен боявся, що особисто йому місця не вистачить, хоча хазяї переконували всіх у протилежному. Олена не поспішала – чекала, коли запросять. Молоде дівча з мискою перед нею виникло зненацька.
  – Скуштуйте пані лікарю, від весільного короваю шматочка! З медом! Аби було нареченим життя солодке.
  Учитель кивнув. Вона почастувалася і зайняла місце між ним і головихою.
  – А тепер не дивуйтеся, – попередив Микола. – Зараз будуть вітати і веселитися.
  З правого боку зашуміли. Здоровий дядько із закрученими вусами підвівся на ноги і попросив тиші. Задиркувато оглянув гостей і мовив до батьків нареченого.
  – Гарно хазяїне ти святкуєш! А чи гарно ти свою другу цілуєш?
  Гості повеселішали. Батько завмер від несподіванки, але на допомогу прийшла господиня.
  – Цілуватися ми й не вміли! Але козака народили.
  Головиха приснула в кулак і зразу ж повернулася до Олени.
  – Мати Божа! Та у вас же і не налито, і не накладено! Пане вчителю! Ви куди дивитися?
  – Гірко! – Прокотилося над столом. – Гірко!
  Молодята підвелися і на ділі довели, що всі фатально помилялися – аж ніяк не гірко насправді. Від радості гості випили та заходилися їсти, але довго набивати черево їм не дозволили. З іншого кінця столу гукнув парубок у сірій свитині.
  – А мені жалілися сусідки, що цілують хлопци їх рідко!
  – То у вас в сели байдикують, а в криївках смачно цілують, – дзвінко пролунав знайомий голос. Озирнулася. Склянку підняла переперезана портупеєю Варка. Дівчина сяяла від радощів.
  – Гірко!..
  Олена сміялася. Розігрітий горілкою учитель веселив її історіями з інших весіль, на яких йому довелося побувати. Розповідав, яких обрядів дотримуються на його рідній Львівщині. Він старався. Намагався, аби вона не сумувала, і займав її увагу весь час. Їй подобалося. Стукало в грудях – стукало в скронях.
  Гості задоволено загули. Гладенька молодиця в барвистій хустці вийшла перед нареченими, поклала накритий рушником кошик, і висипала зверху жменю насіння.
  – Оце, дітки, дарую вам проса, аби не ходили ви босі!
  Мов по «тривозі» кілька тіток підхопилися та побігли за нею. Нікому не хотілося стати останньою, всі, одна поперед одної, кинулися вітати подружжя та бажати всіляких благ. За хвилину перед нареченими вишикувалася колона родичів.
  – От вам, дітки, п’ятака щоби синок був і дочка!
  – Вам мішечок чєснику, аби любились до смаку.
  – Візьми, доню, цибули та крути свекруси дули.
  Головиха підвелася за всіма. Олена – теж.
  – Підемо, – потягла вона Миколу. – У нас теж є такий звичай, я знаю примовку.
  І тут вона побачила.
  Він сидів серед гостей, уважно вислуховав і ні з ким не сперечався. Майже не їв. Худий. Блідий. Помста виглядав таким собі весільним генералом, на якого була звернута вся увага і до якого раз до разу озиралися всі гості. Він сильно здав – спав з лиця і виглядав хворобливим. Очевидно, поранення і постійні тривоги сильно давалися йому взнаки.
  Зустрілися поглядами.
  Все те саме, холодні, без тіні емоцій, карі очі. Але щось помінялося. З погляду командира УПА віяло якоюсь ледь помітною тугою, як у людини, яка змушена десь надовго поїхати, але дуже-дуже не хоче. «Щось закінчується, щось починається. Одне переходить в інше. Так треба. Це доля», – думки виникли у свідомості й за мить розтанули в нетрях пам’яті. Відвернулася. Не дивилася на Помсту, не хотіла думати більше ні про що серйозне. Хай тобі грець, хай усім їм грець – дівча в прицілі прийшло веселитися і буде веселитися попри все. Ніщо не завадить!
  Підійшла до подружжя.
  – Молока вам для котика, аби в молодої ріс животик!
  – Та хіба не ви перша про те дізнаєтеся? А, пані лікарю? – засміявся старший дружба.
  Грали музики. Парубки та дівчата, дядьки та молодиці дружно піднімали в повітря пил з подвір’я, виламували колінця і кружилися в танцях. Учитель опирався, але вона його витягла. Музики вже причастилися і деколи збивалися з ритму. Не дуже зручно було гацати на голій землі в туфлях. Але й танцювали тут далеко не танго. На неї звертали увагу. Танцювати вона любила, рухами насолоджувалася і вдало вхопивши ритм жваво вистукувала польку та кружила у плескачі. Підохочувала вчителя. Посміювалася з його непевних па та з того, як він соромився щоразу, як треба було її обійняти чи пропустити під руку. Який же він був смішний!
  І знову за стіл.
  – Гуси та лебеди сіли на помошти! Нехай поцілуються між собою гости.
  Завмерла. От до такого повороту вона була неготова. Поглянула на Миколу. І де, скажіть, раптом поділася його нерішучість? Долоня на плечі. Друга трохи віще талії. Гіркуватий присмак його губ затятого курця. Відчула слабкість у колінах. Солодка хвиля прокотилася в плечах, поза плечима, в стегнах… Закортіло притулитися до грудей. Розслабитися…
  Посеред двору поставили стілець. Посадили тещу, і молодий урочисто взув її в нові чоботи. Залунали тости «на коня» – весілля завершилося.
  Але до дому вони пішли далеко не зразу. Погода стояла дивовижна, призахідне сонечко визолотило дахи й дерева, і теплий вітерець бавився волоссям і ніжно пестив щічки. Праворуч за хатами співали дівчата. Прямо по дорозі, біля паркану – теж співали, але іншої. Здавалося, що взагалі, відігравши весілля, гості розбрелися селом і продовжили святкувати кожен у своїй власній компанії на власний, неповторний розсуд. Вишиті сорочки, барвисті пояси, сяючі посмішки – Олені схотілося затримати цю мить якнайдовше!
  Підступна пам’ять намалювала глузливу пику капітана Свиридова: «На кухнях пусть сваі пісні співают! Пад водачку…» Відчуття огидливої образи здушило серце – схотілося очі видряпати. «Пішли би ви в сраку, товаришу капітане!»
  А від паркану линуло жартівливе.
 
  Ой, вороно, ти, вороно, сіла на пеньочку,
  Коли з’їла чоловіка – віддай хоч сорочку.
 
 
  – Підемо туди! – Потягла вона кавалера. – Туди! Підем-підем!
  Коли наблизилися до співунів, дівчата як раз протягли останній рядок і замовкли. Повисла пауза.
  – А хто ще яку зна? – Спитав русявий парубок.
  Олену було вже не втримати.
  – А в нас такої співають, – вперла кулак у бік. Почала грайливо.
 
      Ой там за селом, на базарі
      Жінки чоловіків продавали.
      Як не буде до ладу,
      То я й свого поведу
      Та й продам…
 
 
  Компанія вибухнула сміхом. Співала весело та задиркувато, як полтавські баби на ринку. Згадала про молодицю, що продавала гулящого, про молоду що позбулася старого, та про бабцю що змінила дебелого сина на тихого дідуся. Дівчата намагалися підспівувати. Підходили нові слухачі.
  – Ай, пані лікарю, ай гарно!
  – Заспівайте ще!..
  До лікарні вони пришли уже в сутінках. Зупинилися біля хвіртки. Вона поглянула запитливо з-під вій. Він засмучено промовив:
  – Ну от і прийшли.
  – Я за пару днів віддам тобі книжку. – Вона заговорила скоромовкою. Кляте хвилювання! – Зразу як дочитаю.
  – То так, звісно, – закивав він. – Приходь до мене, я буду дуже радий. Підемо погуляємо вдвох.
  Хитрувато схилила голову. Посміхнулася.
  – Домовилися.
  Заграви від заходу сонця на обрії. Запах першої травиці. І спів над селом.
 
      Гуцулко Ксеню,
      Я тобі на трембіті
      Лиш одній в цілім світі
      Розкажу про любов…
  ______________
  * Олена Ізмайлова – відома радянська актриса.
 
 
* * *
 
  А на ранок рай змінився пеклом. Гарчання собак, гуркіт машин, стрілянина. І крики, крики, крики…
  Вона часто себе запитувала, чому того ранку вона побігла за машинами червонопогонників услід? Чому не відпустила додому тітку Степаниду і не лишилася в своїй кімнаті сама? Ніхто не примушував її бігти до центру, але – побігла. Навіщо?
  Вона запитувала себе і сама не знала що відповісти. Не думала вона тоді, що й навіщо робить – побачивши машини ВВ вона серцем відчула, що насувається щось жахливе. І побігла аби… Ні, не захистити. Чим вона могла допомогти людям в протистоянні з десятками здорових солдат? Побігла допомогти. Як лікарка. Як людина, зрештою.
  Але й допомогти виявилося несила.
  Той день вона запам’ятала по хвилинах. Солдат, що сипали з кузовів. Дядьків і жінок яких тягнули до машин. Лайку, лемент. Глумливу посмішку капітана Свиридова.
  І ще дещо.
  Згадувати цю деталь вона не те, що не любила – не хотіла. Біль і огида накатували щоразу коли ці картини минулого поставали в пам’яті. Та хіба слова з пісні викинеш?
  – Вот так, Єлєна Міхайлавна. Всєму приходіт свой канєц. Ви славна патруділісь.
  Фраза капітана Свиридова врізалася їй в душу наче зазубрений ніж. Розгублено кліпала очима. Свідомість відмовлялася сприймати почуте. Лише вчора гуляючи вулицями цього села, вона відчувала себе щасливою. Вона бачила радісних людей, чула дивовижні знайомі з дитинства пісні, відчувала до себе щиру прихильність. Відчувала себе одною з них. Своєю. Це було мов казка. Мов часточка вирію, яка не зрозуміти як змогла постати серед океану страждань, горя та нелюдської жорстокості.
  Часточка вирію на її очах ламалася під важкими чоботами здоровил у червоних погонах. А винувата в цьому виявилася… вона? Як же так?
  – Я? Патруділась? Але ж я нічого… Нічого важливого…
  Глумлива посмішка капітана у відповідь.
  – Канєшна, ти нічєво… Нікто і нє надєялся, што ти чєво… Што ти расказать магла? Ти же на віду пастаянна. У тібя і заданіє такоє била, на самам дєлє, – бить на віду і вніманіє привлєкать. А гаваріли другіє люді.
  Погляд на Свиридова. «Другіє люді»? Хто? Але?..
  І тоді вона побачила. Вчитель Микола Назарович стояв біля Студебекера і щось емоційно пояснював лейтенантові. Його не тримали за руки. Не били. Лейтенант з МГБ кивав йому цілком дружньо. Поплескав по плечі.
  Повернувся і зустрів її погляд. Вона попрямувала назустріч і о диво – солдати її не зупинили. Учитель сором’язливо м’явся.
  – Ти? Це ти? – Вона казала, і сама не могла у це повірити. – Ти працюєш на них?
  – Ти теж, судячи з усього.
  Так. Вона – теж. Вона завжди була «теж», тільки не завжди про це здогадувалася. Від самої миті народження в цій країні вона уже була «теж». Вона. Але не він…
  Нудота під горлом. Відчуття огиди пробігло по шкірі хвилями. Він їй подобався. Вона з ним цілувалася. Вона навіть думала… А він!..
  – Але ж ти… – в грудях пекло та душило задухою. – Вони ж для тебе… А ти для них… Ти тут народився!
  – Я народився, але це не моя війна, – відповів він твердо. – Кожен обирає сам.
  Стук у скронях. Мішанина в думках. Опертися нема на кого – сама зрада навкруги. І зрадники.
  – Але чому?
  – Я тобі казав, – відповів він спокійно. – Я обов’язково повернуся до свого рідного Львова. Небагатий вибір маю. Або – до Львова у нагороду, або – у Сибір за те, що не доніс. Всі ми під цими законами. Ти знаєш.
  Вона знала.
  Знала, але нічого не могла зробити з почуттям бридоти, що охопило її всю. Він – «теж»…. Він також писав звіти до МГБ, але на відміну від неї – про все що бачив і чув від учнів. Скільки ж корисного дізналися чекісти завдяки тому, що вчитель уважно слухав, коли дітлахи вихвалялися знанням секретів своїх батьків та дядьків? І хто б подумав на учителя, що в цьому селі мешкав ще до війни і давно для всіх став своїм? Думати мусили на лікарку з Полтавщини – колишню піонерку і комсомолку наразі. Найменший виток інформації – і… Він все знав!
  Вона оглянула його. Сутулий. Скутий у рухах. Постійно сором’язливі очі. Господи, що це за чоловік?
  Повернулася і покрокувала геть.
  – Оленку, послухай! Панно Олено! Зачекай!
  Не слухала. Не хотіла чекати. Не хотіла спілкуватися. Розгорнувши плечі, вона рушила до побитого дядька Макара. Кортіло плюнути на все, розповісти Свиридову – і хай буде що буде. Вона майже зважилася… Пронизливий погляд селянина її зупинив. Гинучи сам, побитий ватажок ОУН наказував їй жити. За всяку ціну. Жити!!!
  Вона скорилася. Дядько Макар злостиво глузував щодо статевих здібностей капітана Свиридова. Свиридов сказився, чи-то від самого фактів глузів, чи-то від того, що дядько Макар мав рацію. Сильні руки солдата, що вхопив її за плечі й виштовхав з натовпу.
  В її пам’яті все це склалося в один впоряджений ряд, довгий і болісно-нудотний, як свист падаючої бомби. Одна подія. Друга. Третя.
  А потім – вибух.
 
 
* * *
 
  Крок убік. Постояла, зітхнула, знову крок. І знову.
  Цівка у паркані. Цівка у вікні. За мить це станеться, і тоді ніщо не врятує. Поки не почалося… Поки її дивну повільність не помітили червоні погони… Встигнути! Втекти! Забратися з прицілів! Крок…
  Дівча в прицілі, про що ти…
  Тр-р-р-р-р-р-у-у-х-х-х!
  Кілька автоматів харкнули вогнем по групі чекістів, що стояли до парканів ближче. Один – на бік. Другий впав на коліна. Той, що був до неї спиною – смикнувся, розкинув руки. Обернувся. Струм крові з його грудей фарбував у червоне все навколо. «Аорта!» – усвідомила з жахом.
  Повалилася. Затиснула вуха – стрілянина, свист куль над головою. І лемент. Чоловічий, жіночий, молодечий. Біля машин здійнялася тиснява, люди виривалися з рук солдат, видирали зброю, збивалися в купу. Чекісти кинулися врозтіч – потік людей було не стримати.
  Вона скочила на коліно – до них. Сталевий джміль над вухом знову притиснув до землі. Натовп побіг між хатами і зник з поля зору – лише кілька жінок впали на землю, забарвивши спини червоним. Їх тягли за руки.
  Лікарка збилася в клубок. Боялася поворухнутися або ще якось показати, що жива. Ліворуч сухо стрекотав кулемет. Праворуч, від машин – харкали чергами ППШ. Стрілянина навколо – звук десятків смертельних машинок склався в якийсь неймовірний концерт. Повстанці захоплено поливали свинцем червнонопогонників з-за рогів стодол та з горищ. Солдати відповідали, залігши біля своїх вантажівок. Фонтанчики від куль коло неї. Свист. Крики.
  Вона глянула туди і побачила, як капітан Свиридов присів біля кулеметника і щось йому кричав. Завалився в пил – певно, від куль. Підскочив. Погрозив повстанцям кулаком і чкурнув за машину. Вогонь міцнішав.
  Щось схоже на каміння полетіло від парканів у бік солдат. Хлопки по вухах. Дим. Пил. Нові гранати. І стук кулеметів та автоматів практично злився в єдину симфонію. Чекістів душили вогнем.
  «Слава! Слава!» – залунало звідусіль. Крізь дим і хмари пилюки до машин повзли повстанці в мазепинках та пілотках. Вискакували на майдан, бігли кілька кроків, падали. І гранату в чекістів. Знову ривок. Червоні палили не цілячись, але не могли утримати цю лаву. Задерся в небо кулемет. Замовк. Повстанець повалився біля Олени. Дав чергу. «Буде рукопашна» – подумалося їй.
  І тут заревіло так, що весь попередній шум здався просто дитячим вереском. Стрілянину заглушило. Все навколо шматувало і трощило – на її очах трьом повстанцям, що стояли один за одним, розірвало груди. Впали. Ближній смикався в агонії. А рев не стихав. Олена побачила, що на одній машині був скинутий тент і з кузова лупив якийсь дивний кулемет у вигляді кількох труб що стирчали з одної коробки. З цівки виривався сполох полум’я ледь не в метр довжиною. По спині ударили уламки каменю – кулі рознесли криницю разом із тими, хто за нею ховався. Повстанці відкотилися за стіни хат.
 
  Бій послабшав. Обидві сторони залягли в своїх укриттях і лише ліниво обмінювалися пострілами – певно, берегли набої. Олена збагнула – це шанс, треба лізти. Але куди?
  Несподіване питання прорізало свідомість.
  Куди лізти? До лікарні, до хат? Очевидно – їй зразу доведеться лікувати повстанців, а це пособництво у чистому вигляді. Не відмиєшся…
  До чекістів? Так, вона – комсомолка, вона – радянська людина. Але… Вона не хотіла. До чекістів – значить проти людей, з якими вона говорить одною мовою і співає одних пісень. Але ці люди ненавидять радянську владу і сунути до них, це те саме, що до Помсти в загін. Вона не могла…
  Куди?
  Пара хвилин розпачу стали фатальними. Різко заревів двигун. Ближчий до проїзду студебекер зірвався з місця і сунув… Вона ледве вивернулася з-під колеса. Трясучи кузовом, вантажівка влетіла між хатами. Хлопець біля паркану кинув щось під колеса. Вибух! Хитнувшись вбік вантажівка врізалася в стіну стодоли і загородила вулицю. Звідусіль полетіли пляшки, з машини повалив чорний дим.
  І знову тиші мов не було – загриміло все що стріляло. В колі, яке створювали машини, створився просвіт, і повстанці явно збагнули, що це єдиний їхній шанс. З криком і лайкою ринули вперед. Чекісти билися з відчаєм приречених. Вогонь повстанців змів обслугу дивного кулемета – з-за нього поповзли нові стрільці. Їх теж змело. Ненадовго.
  – Слава! – Десятки голосів заревіли звідусіль.
  Повстанці лізли, ніби не помічали куль. Старий і юний. В армійських кітелях, у цивільних свитках, піджаках, у білих сорочках. Вони рвалися.
  Дядько Макар з рушницею присів біля паркану, спокійно пересмикнув затвор, вистрелив. Пересмикнув. Послав ще гостинця.
  Вигнувся дугою. Завалився. Над ним присіла жіночка, вдягнена в білий халат, та з санітарною сумною на плечі. В Олени в грудях похололо. Тітка Степанида. Вона прикладала до ран ганчірку, щось кричала. Смикнулася. Вхопилася руками за горлянку. На мить дівчина з нею зустрілася поглядом і побачила подив і нерозуміння в таких знайомих очах медсестри. Та зробила крок. І відлетіла до паркану. Широка червона пляма розтікалася на грудях. Олена зчепила зуби. Крізь стиснуті щелепи рвався безсилий плач уперемішку з виттям.
  Зрушила вантажівка. Чекісти намагалися закрити просвіт. Повстанці, що вже дерлися на майданчик, засипали її кулями й гранатами. Вибухнули скляним дощем шибки, з розкритих дверей випав скривавлений водій.
  Хлопець у барвистій сорочці тягнув повстанцям ящик з набоями. Спіткнувся. Впав на коліно і розгублено дивився на скривавлену долоню. Ліг. Над ним заревіла розхристана дівчина – Олена впізнала вчорашнє молоде подружжя. Інша дівчина – у гімнастерці та пілотці присіла біля нерухомої медсестри. Закрила обличчя долонями і завмерла на мить. Потім підвелася і повільно мов зачарована рушила на позиції чекістів. Підняла ППС*. Розстріляла магазин, вставила новий. Варка горлала і стріляла. Стріляла і горлала. А потім…
  Зігнулася. Впустила автомат. Повільно мов пір’ячко опустилася на землю і завмерла у позі ембріона. Олена заплющила очі.
  НІ! Досить! Вона не хоче! Скільки можна?!
  Чого хоче дівча в прицілі? Жити!
  Сама не усвідомлюючи, що робить, вона зірвалася на ноги. По грудях вдарило так, що не встояла. Різкий біль. Посунула руку і пальцями відчула тепло.
  Постріли. Хати. Машини. Мазепинки. Червоні погони. Все попливло.
  ______________
  * - ППС – «пистолет-пулемёт Судаева», марка радянського автомата.
 
 
* * *
 
  Спочатку було світло.
  Не надто яскраве. Тепле й ніжне, мов теплі руки мами, що лагідно торкалися її в дитинстві. Світло огорнуло, приголубило, заспокоїло. Проникло до самих потаємних закутків. «Невже правда?» – подумалося їй. Перед очима постали різдвяні хати, колядник на покутті, діточки, що старанно розучували щедрівки. Постали – і зникли. Знову оточило світло, і в світлі тому вона точно розрізнила розпливчасті силуети. «Невже правда?»
  Байки відомі з дитинства. Янголи, що приходять за людською душею, аби втішити. Провести…
  Силуети пересувалися, наближалися одне до одного, розходилися в боки. Суцільний шелест у вухах почав складатися в слова.
  – Пневмоторакс… Нема кровотечі… Малий гемоторакс… Пульс… Стан молочної залози…
  Олена якось зразу збагнула, що говорили люди – янголи медичними термінами не користуються. Принаймні – вона в цьому сильно сумнівалася. Стало легше – аж ніяк не кортіло їй потрапити до янголів. Силуети пересувалися, наближалися, віддалялися і помалу набували більш виразних форм. Дівчина розпізнала схилених над нею людей у білих халатах.
  Промовили жіночим голосом:
  – Пане лікарю, вона розплющила очі.
  Сухорлявий чоловік зазирнув в обличчя. Промацав на шиї пульс.
  – Із поверненням вас, колего, – сказав привітно. – Можете говорити?
  – Так, – власного голосу вона не впізнала – сухий шепіт у перемішку зі скрипом. Проте лікар виглядав задоволеним.
  – Як ви себе почуваєте?
  Вона прислухалася до почуттів. Симптоми… Який діагноз вона поставила б собі сама?.. Так хочеться спати…
  – Дихати важко.
  – Це нормально, – запевнив її лікар. – З кулемета поперек грудей – це вам не дурничка. Чекісти вас, вважайте, по частинах зібрали. Але все буде добре. Відпочивайте…
  До поради вона дослухалася – спала добами напроліт. Коли спати не хотілося взагалі – годинами дивилася у вікно на дерева, вкриті ніжною весняною зеленню. Вслухалася в шум, що долинав з вулиці. Уривки голосів, спів пташок, шелест гілля. Спокій і затишок.
  А пам´ять зрадливо повертала її до Мар’янівки у центр бою, до крові й кіптяви. Хто переміг? Судячи з того, що вона в радянському шпиталі – чекісти. Але де всі інші? Що з нею буде далі?
  Невідомо. Страшно.
  Що вони знають? Що вони змогли дізнатися за той час, відколи вона лежить нерухома? Думка, мов скальпель, прорізала свідомість і відтоді не давала їй спокою. Вона – вижила, значить вижити міг і дядько Макар… Де він зараз? Що розповів? Думок – не позбутися.
  Неспокій виснажував до нудоти в кістках. Не хотілося ані вставати, ані їсти, ані виходити на вулицю. Більше за все дівчині кортіло сховатися під ковдрою і не бачити нікого та нічого. Або – навпаки вийти, зустріти першого чекіста і викласти йому геть чисто усе, аби тільки припинити ці нестерпні ігри у здогадки. Одужанню такий моральний стан, природно, не сприяв аж ніяк. Але молодість і здорове тіло брали своє, помалу дівчина почала сідати на ліжку. Потім – стала обережно ходити. В грудях пекло і свербіло, кортіло кашляти, але кашляти було так боляче…
 
  Вона сиділа біля вікна, коли в двері постукали і до палати з квітами та кульком сушених абрикос зайшов незнайомий сивий офіцер у білому халаті. Вибачився. Пообіцяв, що лише на кілька хвилин. Розповідав про те, яка складна ситуація у Західній Україні і скільки сил доводиться докладати чекістам, аби її переломити.
  – Да собствєнна, чіво вам расказивать? Ви самі мнє нє хуже порасказать можитє. Вас – вона как аттдєлалі.
  – Як це сталося? – Спитала без тіні емоцій в голосі. Співчуття не потребувала – просто хотіла знати.
  Офіцер посміхнувся, ніби пригадав цікавий випадок з рибалки чи з кіно.
  – Капітан Свірідав – дєлавой афіцер, – мовив він. – Каби он часть атряда нє аставіл за сєлом в аврагє – ми би с вами щас нє разгаварівали. Етат рєзєрв атагнал бандеравцев і спас астатки групи. І вас в том чіслє. Іначє – кранти. Свірідав сам двє пулі паймал.
  – А Помста?
  Офіцер похмурнів та якийсь час помовчав.
  – Нє взялі ми єво. Ушол ат нас етат чьорт. Апять ушол…
  Байдужість випарувалася. На офіцера поглянули зацьковані очі насмерть переляканої істоти.
  – Із сіла ми єво вибілі аснаватєльна, атсєлілі всєх сачуствующіх, міліцію там арганізавалі, – сказав той, ніби заходився виправдуватися. – Да только Помстє всьо ета – как лісє аплодісмєнти. Пріхватіл, зараза, часть маладьожи сєльскай да ушол на какіє-та тайниє схрони. Тепер там рани залізиваєт да гадіт нам, как і раньше. В Мар’янавку снова рвьоцца. Так вот.
  Вона мовчала. Питання переповнювали. До сказу, до біса лихого хотілося їй запитати про дядька Макара, про тітку Степаниду, про знайомих селян… Хотілося – та пеклося. Поцікавишся так, зненацька, а у відповідь почуєш – чого це ви питаєте, мовляв? Що тоді казати?
  Офіцер поклав руку їй на плече. Мабуть її роздуми сприйняв як ознаку того, що вона скажено боялася тих, що в лісі.
  – Єлєна Міхайлавна, я панімаю, вам тяжило. Но нам очєнь нужна ваша помащ. Ви адна із нємногих, кто жил среді ніх і общался с Помстай. Нам нужна штоби ви вспомнилі всє падробнасті.
  Поглянула втомлено.
  – Я спати хочу.
  – Канєшна, канєшна! Атсипайтєсь, атдихайтє. Дєлам замьомся, кагда нам разрєшит врач. Ну, ні буду вам мішать.
  Офіцер підвівся і вже наблизився до дверей палати.
  – Да, вот іщьо. Па закону, послє виздаравлєнія ви далжни будете вєрнуцца в Мар’янавку.
  Отут вона справді відчула, як серце стрибнуло з грудей. Туди? Після всього?
  – Што падєлать? Такой закон, – поремствував сивий. І зразу ж додав. – Но ми прекрасна панімаєм ваше састаяніє. Карочє. Майо рукавоцтва рассматріваєт вазможнасть вашева пєрєвода в Палтавскую область. Ви вєдь родам аттуда?
  – З Полтави.
  – Вот-вот, к радітєлям пабліже. Но всьо завісіт ат вас, мілая мая. Савєтую вам харашенька вспомніть. Ну, ні буду мішать.
  Двері зачинилися.
  Сидячи нерухомо, вона раз за разом перебирала в пам’яті події останніх місяців. Душу зігріла зловтіха – він таки вирвався з їхньої пастки. Свиридов кулі зловив замість нього. А він… Він далі псує життя цим тварюкам які… Згадала камеру. Холод, сирість, воду з параші.
  Та насолодитися зловтіхою заважав страх. Скільки завгодно вона могла радіти тому, що її кривдники здобули своє, але… Як бути їй?
  А який вона має вибір?
  Хвиля емоцій відгукнулася стуком в грудях і свербінням в очах. До Полтави! До мами! На знайомі з дитинства вулиці, на яких не стріляють!.. Чекісти гарно робили свою роботу. Після всього пережитого протягом останніх місяців, за право повернутися до дому вона не те що сусіда чи пацієнта – душу свою готова була продати. Уява малювала одну картину за одною. Вона піде в кіно – обов’язково! Щодня ходитиме. І ще обійде магазини та вдягнеться так, аби знову стати колишньою Оленою – веселою і безтурботною. А ще обов’язково поїде до бабусиного села та пройдеться місцями, де гуляла маленькою. А ще завітає до…
  Все це буде. Якщо…
  Якщо чекісти не обдурять – з них станеться. Примусять її сказати все, що знає, бачила та чула, а потім повернуть до Мар’янівки назад та поремствують – закон, мовляв. І залишиться вона сама з’ясовувати стосунки з родичами людей покараних через її відвертість. Дива не станеться – двічі так не щастить. Один раз їй вдалося дурити і УПА, і МГБ водночас, але вдруге такого не буде, бо не може бути в принципі. Отже…
  І ще – чи живий Федорчук? Її поранену і непритомну підібрали з поля бою і терміново завезли в госпіталь. Значить так само могли завезти й Макара. Допитати. Розколоти… Вони уміють.
  Що їй робити?
  Встала, пішла до ліжка. Лягла. Встромила погляд у білену стелю. Кілька разів глибоко зітхнула і опанувала себе. Що робити – що робити?.. На своєму стояти, твердо і незламно. На всі питання – «не бачила», «не чула», «не знаю» і навіть якщо виведуть з Федорчуком на очну ставку… І там повторювати те саме, мовляв – бреше онунівець, наклеп на неї зводить. Головне – витримати. Головне…
  Клубок під горлом. Федорчук тоді врятував її від розправи. На подяку за допомогу його синові, а може, з якихось інших причин, цей дядько янголом-охоронцем оберігав її, поки вона жила в селі. Навіть заарештований, він рятував її і наказував жити. А вона…
  А що вона?
  Вона виконувала його наказ – намагалася вижити.
  Дівча в прицілі, на що тобі сподіватися? На що сподіватися, якщо в прицілі – тільки ти?
  Прийняте нею рішення не позбавило тривоги.
  Свідчення Макара або когось із повстанців її саму могли кинути з цієї палати прямо за колючий дріт – і врятувати від них могла лише її міцність. Але міцність не врятує від тортур – від них ніщо не врятує. І ще – міцність не врятує її від повернення до Мар’янівки. Чекістам треба від неї не міцності, їм треба свідчень. Тож очевидно – якщо вона закриється, замість Полтави її повернуть до камери і води у параші або – до гостинного села де на неї чекатимуть хлопці Помсти, які жадатимуть… помсти.
  Що їй робити? Що їй робити в умовах, коли півсела чуло, як Свиридов назвав її агентом МГБ, а єдиний хто знав інші деталі, був або мертвий або заарештований? Так, про ті деталі знав ще й Помста, але що завадить Помсті запідозрити, що саме вона привела у село червонопогонників?
  Що робити?
  Відповідь – очевидна. Доведеться працювати на них. Доведеться розповідати їм все, що вона знає, все що випадково бачила і навіть краєм вуха чула. Тільки співпраця здатна врятувати її від підозр і несподіванок. Та чи повірять їй чекісти? Мусили повірити.
  Дівча в прицілі змушене робити все, що йому скажуть. Інакше…
  Від цих думок стало так огидно, як ніби її примушували кохатися зі старим і потворним. Співпрацювати – значить доносити. Перед очима одне за одним пролітали обличчя сусідів, знайомців, простих селян, що приходили до неї на прийом. Якщо вона заговорить – чимало з них будуть приречені на розправу. А вона не хотіла їм зла. Вони були з нею привітні і гостинні. Вона звикла до них. Їх лікувала…
  Але й це не все. Так, Олена міркувала цінностями комсомольського виховання, але живучі в селі, вона так багато дізналася про інший бік радянської влади, що стала… не підтримувати, ні. Швидше – розуміти цих людей, які мали вагомі причини для опору. «Вони хочуть, аби ти допомогла їм нищити тих, що б’ються за свою свободу. Не соромно?» – промайнуло в думках.
  Що їй робити? Мовчати? Але так остогиділо це життя серед постійних тривог… Так хочеться до дому, до батьків… «Всьо завісіт ат вас, мілая мая» – казав їй офіцер. Право уїхати треба заслужити. Отже…
  Боже, що ж їй робити?
  Дівча в прицілі, на що ти зважишся в кроці між життям та смертю?
  Вона підвелася і пройшлася до дверей. Обернулася. Пройшлася до ліжка. І знову.
  Власне, а чому вона мусить жертвувати собою за цих людей? Хіба вона їм чимось винна? Вони готові були убити її через те, що закон примушує доносити на них! Вона мусить перейматися? Якого?
  Досить! Геть!
  Вона міряла підлогу кроками, і злість закипала в ній все дужче й дужче. Кому і що вона винна? Чому мусить їм допомагати? Її бісили самі згадки про оунівців. За свободу! За права! За рівність! Робін Гуди бісові!
  Та ніч, коли хлопці Помсти мало не до смерті відлупцювали її у клуні, постала перед очима у всіх подробицях. Страх, біль, приниження… За них жертвувати?
  До чорта з бісом! Вона ненавиділа їх тої миті! Чому це все сталося саме з нею? Це не її війна! Це не її боротьба! Вона тут опинилася випадково й виключно через прикрий збіг обставин. Вона – дівча в прицілі. Вона хоче жити!
  Її свідомість ніби розірвалася на цілковито протилежні частки. Та Олена, що мабуть завжди жила в ній, але до пори була притиснута вихованням та нормами моралі і яка прокинулася та розгорнулася у ній серед Мар’янівки, тепер опанувала свідомість і підкорила волю. Ця Олена не міркувала і не сумнівалася – вона зачитувала вирок.
  Все інше – другорядне. Вона не може прикривати і рятувати весь світ. І не буде. Крапка.
  Та була ще й інша Олена – та, яка була господинею в ній завжди, і яка жаліла людей, що з ними прожила в одному селі багато місяців. Вона не звикла, аби нею командували так безапеляційно. Наразі вона забилася в далекий куток свідомості, залякана й розгублена як… як юна лікарка перед здоровим мордатим чекістом. Проте – ще намагалася скиглити і привернути до себе увагу. Сполохами, іскорками, вона нагадувала їй про селян, про тітку Степаниду, про те, скільки люди ті зробили для неї хорошого. Цим вона ще більше бісила ту першу Олену. Мов комсорг на зборах, та рубала тезами, простими і зрозумілими, звідки не глянь. До жорстокості простими.
  Вона ненавидить цих людей. Вона не хоче за них гинути. Вона – дівча у прицілі.
  І вона все готова віддати, аби покинути той остогидлий приціл.
 
 
* * *
 
  Вона ненавидить цих людей… Так, вона їх скажено ненавидить – це вони зламали їй таке спокійне й радісне життя, уже позбавлене жахів війни і сповнене надій на щасливе майбутнє. Вони стріляють і нападають в той час, коли всім хочеться жити. Вони винні у всьому. Крапка. Бо – так легше. Так – не треба думати про деталі і подробиці й робити висновки, ціною яких може стати свобода і переламане життя. Знайшовши винного – більше не задаєш дурних питань, причина всіх твоїх бід набуває цілковито конкретних обрисів.
  Та не так просто робиться, як говориться.
  Під кабінетом довелося чекати – тривав допит. З-за дверей лунали голоси.
  – І так, гражданка Филипчук, іщьо раз! Трі дня назад ва время слєдствєннава експєрімєнта ви апазналі гражданіна Сумца как учасника бандеравскай банди і саабщілі, што імєнна он праваділ обтиск в вашем домє. Так?
  – Істина правда, пане начальнику, все так і було.
  – Но ми устанавілі, што гражданіна Сумца в тот дєнь ваабщє в вашем сєлє нє била! У ніво жєлєзнає алібі, – судячи з голосу, слідчий був дуже молодий і ледве стримував збурення.
  З-за дверей почулося панічне скиглення.
  – А вчєра ви апазналі бандіта, – знову запитав слідчий. – Правільна?
  – Так…
  – Та ні фіга нє так! – Закричав слідчий. – Апознаний нє может бить бандітам. Ета наш сатруднік. Ми вас правєряли. Ви нам вралі всьо ета врємя. Зачєм?
  У відповідь почувся сильний удар об підлогу і лайка крізь зуби. Двері прочинилися. Русявий юнак у формі офіцера МГБ вигукнув.
  – Бистра! Врача!
  Підхопилася.
  – Я лікар. Кому потрібна допомога?
  Жінка втратила свідомість. Олена наказала слідчому відкрити вікно, присіла, розстібнула комір, похлопала допитувану по щоках. Похмурий офіцер стояв біля вікна.
  – Што за люді? Врут напрапалую, а патом – ми ва всьом вінавати. Как тут да правди дакапацца? Как бандітав лавіть?
  – Товаришу лейтенанте, вибачте. Вона оклигала. Посадіть її, будь ласка, на стілець – я не можу, в мене груди прострілені.
  Лейтенант поглянув на неї здивовано.
  – Так єта ви – врач із Мар’янавкі?
  Ненавидіти було дуже просто і логічно. Але ненависть засліплює. В пориві неприязні людина вішає на об’єкт антипатії всі гріхи світу – але чекістам треба було не того. Юні оперуповноважені, слідчі та інші «сатруднікі» натхненно працювали на єдину мету – знищення УПА. Дівчина збагнула, наскільки важливі люди нею займалися раніше. Порівняно зі Свиридовим – закінченим циніком, натхненим шукачем, непоганим актором і просто мужиком, якого добряче побило життя, офіцери, що займалися нею тепер виглядали хлопчиками і дівчатками, які щойно позакінчували школу. Їм бракувало досвіду – це було помітно, але цей брак вони компенсували невтомною юнацькою моторністю і безмежною працездатністю. Вони чіплялися до кожного слова і кожної інтонації.
  На щастя, допити почалися не зразу. Спершу, у тому самому шпиталі де вона перебувала, її водили до фахівців – медиків та художників. Довго і ретельно складали портрети Помсти – художник робив замальовки олівцем, давав подивитися Олені, стирав гумкою зайве та підправляв деталі. Водночас психіатр – задумливий чоловік в окулярах та з сивим волоссям на пробір – до дрібниць розпитував її про нюанси поведінки ватажка УПА.
  – Так, добре, ви побачили як Помста вийшов на подвір’є, – говорив він українською з місцевим акцентом. – Побачив він винуватця. Шо він зробив дали?
  – Наблизився впритул, – відповіла Олена.
  – Впритул чи на котрійсь відстани?
  – Ні, майже торкнувся його тулубом.
  – І шо? Кричав?
  – Ні. Щось дуже тихо і спокійно сказав. А той стояв перед ним навитяжку.
  Вона розповідала про Помсту в тих чи інших ситуаціях. І проговорилася – видала деталі розмови, коли його перев’язувала. Довелося збрехати, ніби Помста з повстанцями заходив до її помешкання серед ночі. Пройшло.
  Допити проходили один за одним, її розпитували, показували карти, фотографії. Їх цікавило, без перебільшення, все. Допити кожного дня… Хоча? І допитом це назвати не випадало. Жила вона тепер не в камері, а щовечора поверталася до лікарні. Харчувалася з лікарняної столової. Могла поскаржитися на втому – і слідчий переривав розмову. Порівняно з попереднім досвідом «спілкування» – це був просто-таки піонерський табір, із таким самим єдиним обмеженням – нікуди не забиратися з території. Але вона й сама не бажала.
  Мусила бути тричі обережною. З одного боку – від неї потребували подробиць. З іншого – кожне її слово могло пройти потрійну перевірку. Кожна розбіжність зі словами інших людей викликала підозру у слідчих, а цього було треба уникнути. Одна помилка – і вона знову опиниться в камері або в Мар’янівці.
  Важко смикатися, коли в прицілі – тільки ти.
  Одного разу слідчий запитав її про біженців з Дніпропетровщини. Вона уперлася.
  – Вибачте, я не знаю про що ви.
  – Ну как же? – Молоденький юнак глумливо посміхнувся. – На хутарє за сєлом. У нас єсть свєдєнія что ви бєгалі туда. С какой целью?
  – Вибачте, всіх своїх маршрутів коло села я не пам’ятаю. Я не бачила ніяких біженців.
  Той засміявся.
  – Ну зачєм же врать так ачєвідна? Вєдь пазавьом свідєтєлєй, правєдьом очную. Саміх бєженцев вам пред’явім.
  – Добре. Пред’явіть.
  Мабуть її рішучість переконала слідчого.
  – Ваша взяла. Слєди праживанія на хутарє мі абнаружили, но саміх абітатєлєй… Ладна. Как гаваріцца, нєту тєла – нєту дєла.
  Наступні кілька днів вона вглядалася в дзеркало – чи не з’явилися сиві пасма? Перелякалася страшенно.
  В деталях і подробицях – згадати все. Де ходила, кого бачила, про що балакала, з якими інтонаціями це робила? Зі згадок складалася картина, і чим більше Олена в неї вдивлялася, тим важче ставало їй ненавидіти тих людей, серед яких вона жила донедавна. Це було нелюдськи важко. Навколо люди раз і назавжди розставляли оцінки і спокійнісінько жили з ними довгі роки. А її весь час чортяка під лікоть штовхав. Бандерівці її побили. Так, але в МГБ її набагато жахливіше мучили – і тоді, і зараз. Кого вона мусила зневажати?.. Селяни не сприймали радянської влади і це створювало ґрунт для існування Помсти і сотень інших подібних «помст». Але ті самі селяни не знали голоду. Не вони тікали за хлібом до країни рад – біженка з Дніпропетровщини мусила все покинути й оселитися в лісі. І тамтешні мешканці їй не заважали. Кого вона мусила цуратися?.. На її очах повстанці і дядько Макар убили трьох комсомольців. Так. А чекісти… Перед очима пролетіли примусова позика, червонопогонники, бій… Кого вона мусила ненавидіти?
  Неможливо було це витерпіти. Вода камінь миє, тверда Олена-переможниця була готова витримати хвилю шкодувань і співчуття, але коли почуття точили її неймовірною сукупністю дрібних струмочків – вона розсипалася. Повернулася та, попередня Олена, добра і привітна дівчина, яка мучилася від цих міркувань і яка часто замислювалася про те, як гарно було б напитися, або вколоти собі морфій, або – забутися в якийсь інший спосіб – тільки б не чути цей осудливий голос зсередини.
  І не бачити.
  Троє осіб для впізнання тихо сиділи під стіною. Однаковий одяг. Однакові чоботи. Однакові, похмурі й зосереджені обличчя. Вона мусила згадати, чи не бачила когось із них раніше. Впізнання напевно проводилося не з нею одною. Воно залюбки могло виявитися перевіркою. Дівчина напружила пам´ять і… згадала. Так одного з цих чоловіків вона вже бачила. В однострої перешитому з німецького. У пілотці з тризубом. З карабіном на плечі.
  – Так … У Мар’янівці, в банді Помсти… Ні, злочинного нічого при мені не робив… Добре, як скажете…
  – А ми, холєра, тоби вірили, – буркнув їй в слід той, кого вона впізнала.
  Вдала, що не почула. А у палаті прямо в одежі бухнулася на ліжко і довго лежала безмовна й нерухома. Засуджуйте! Від всього серця засуджуйте, але вже не могла вона їм допомогти. Ніяк не могла.
  Дівча в приціли щомиті відчувало крижаний подих смерті. Кожен рятувався, як умів. Кожен хотів жити…
 
  Букет квітів впав мов сніг серед літа – вона не мала нікого, хто міг би зробити такий дарунок. Занурилася обличчям. Запах молодих півоній нагадував троянди, але лише нагадував, зберігаючи свій неповторний аромат. Пелюстки ніжно пестили щоки. Кілька секунд раювала. Потім запитливо поглянула на медсестру.
  – Та пан якийсь велів передати, – відповіла та байдуже. – Такий делікатний – зразу видно, культурна людина.
  Заінтригована Олена швидко зачесалася, надягнула халат та з букетом в руках попрямувала до вестибюлю. Метри за три до виходу – зупинилася. Придивилася…Чоловік у піджачній парі та модному капелюсі видався їй дуже знайомим. Потім він повернувся.
  Скажено закалатало серце. У вестибюлі стояв учитель Микола Несторович. Заціпеніла Олена дивилася на нього через двері і ледве душила відчуття огиди, що піднялося до горла від шлунка. Він… Він…
  До цього типа виходити вона не хотіла категорично.
  Він стільки часу жив серед тих людей і весь цей час… Олена з жахом уявила, що він писав про неї. Помста шукав зрадників у селі, думав на приїжджих лікарів, влаштував стеження за селом, аби вичистити зв’язкових, а з’ясувалося!.. Хіба могли його бійці подумати на людину, яка жила у селі ще за Польщі?
  «Я обов’язково повернуся до свого рідного Львова. А вибір маю небагатий. Або – до Львова у нагороду, або – у Сибір за те, що не доніс. Всі ми під цими законами…»
  Слова учителя голками впивалися у душу і ранили так боляче, що на очах дівчини виступили сльози. Всі під законами. І вона – також, вона так само доносила. Хотіла жити.
  «Чим ти краща за нього?» – запитала вона себе і сама собі відповіла. Нічим. Скрізь така сама. Так само рятувала своє життя і так само ішла на підступ, але… Спілкуватися з ним – не хотіла.
  Коридором пройшла медсестра – та сама, що принесла їй квіти.
  – Віддайте тому пану, – зупинила вона її та передала букет. – Скажіть – панна не хоче їх приймати.
  Озирнулася. Пішла. Дорогою до палати запитувала себе – чому? Він донощик? Вона також. Він працював на владу? І вона теж. Зрештою, вона ненавидить цих людей? Ненавидить? Цих…
  Зупинилася, схопилася за вилиці кінчиками пальців. Від думок глузд на розум завертав. Люди… Хазяї, господині, повстанці Помсти… Вона їх не навидить? Ні. Тоді як? А ніяк. Вона примусить себе більше про них не думати. Ніколи.
  А учитель? З ним все просто. Вона не хоче його бачити не «бо» і не «через те», а просто тому, що він їй не подобається. І не треба ніяких причин. Вона – дівчина. Вона – не хоче.
  Жодного разу вона не відповідала на його листи. Навіть не читала.
 
 
* * *
 
  Вода текла з крану. Вузьким струменем вона падала на поверхню тарілки, розбивалася, перетворювалася у подобу кратеру, і широким полем розтікалася навсібіч, взагалі не змиваючи бруд. Жир на посуді збився у грудки і став подібним до дніпровських порогів, які ніби гребінкою розчісували цей імпровізований «Дніпро» та створювали численні струмки, буруни та водоверті. Обійти – могли, змити – ні. Олена Михайлівна вийшла з забуття і сунула руку під кран. Вода – крижана. Треба було гріти знову.
  В кімнаті вибухнули сміхом.
  – От ще історія. На одному будівництві виникла потреба знести халабуду, що стояла прямо посеред будмайданчика, – головбух розповідати не вмів і голос його звучав дещо неприродно. – Відправили бригаду з відбійними молотками, довбали весь день – молотки в юшку. Розігнали бульдозер, врізалися – ніж навпіл. Тоді обклали халабуду динамітом, підірвали!.. – В залі повисла пауза. – Стінам – хоч би що, лише пил та бруд збило. А під ними табличка: «Сію каплицю збудував партач Панько Бездар, ліниво і неохайно, за що громадою був січений батогом»…
  Вона принесла дров, склала їх біля заслінки. Нарізала трісок. Придивилася до рівного помаранчевого полум’я…
 
  …Чекісти не обдурили – до Мар’янівки вона більше не повернулася. По закінченню слідства в управлінні охорони здоров’я дівчина отримала направлення і того ж дня виїхала поїздом до рідної Полтави. До Західної України вона більше не потрапляла навіть по справах.
  Боятися стало нічого. Протягом слідства ніяка небезпечна інформація не спливла, а Макар Федорчук і медсестра Степанида, як з’ясувалося, замовчали довіку.
  – Да пагіблі ані оба в баю, – сказав їй слідчий, байдуже мов про меблі. – Мєртвєє нє биваєт.
  Доля з неї посміялася – перед чекістами можна було не старатися. Якби вона знала… Але так чи не так, свого вона добилася – дівча назавжди позбулося набридлого прицілу. Позбулося…
  Тоді вона так вважала.
  Кілька років вона раювала, працюючи в лікарні одного з райцентрів Полтавщині та регулярно вибираючись до батьків. За одної такої побувки – познайомилася з майбутнім чоловіком. Вирішили побратися.
  Зустрічі, знайомства, весільні клопоти, урочистості – зовсім не такі, як у Мар’янівці. Перевелася під цю нагоду до обласного центру.
  І в першу ж ніч розбудила всіх диким криком.
  – Що таке, Оленку? Що з тобою? – Чоловік турботливо стиснув її в обіймах. – Це війна?
  – Майже…
  Стиснувши вилиці пальцями, вона плакала від безсилля. Як цього позбутися? Уві сні до кімнати ввалився невисокий чоловік в офіцерській шинелі і трохи кульгаючи дійшов до стільця. Поставив спинкою уперед. Всівся. Пронизав поглядом холодних очей. Біля столу завмер сухорлявий Хуртовина з німецьким автоматом на шиї. Притулилася до стіни Варка у трубоподібному німецькому підшоломнику та з ППС на плечі. Поглянула з сумом та співчуттям…
  Приціл не хотів уходити назавжди. Він наздоганяв. Нагадував.
 
  Вогонь потріскував. Низьким тоном гуділа колонка. Шипів клапан.
  У зал до гостей іти не хотілося. Схрестивши на грудях руки та по-молодечому обпершись об стіл сідницями, Олена Михайлівна поринула у згадки. Її не кликали – гостям було весело і без неї.
  – Футболіст прибігає до пологового будинку, гукає у вікно: «Марійку! Ну що?» – «Німці! Чотири – нуль! Я ледь не народила!»
  – Це тобі дружина з лікарні таке приносить? – Запитував Павлуша, давлячись від сміху.
 
  Приціл не відпускав. Він надовго зникав, давав звикнути, забути, звикнутися. Якийсь час вона жила звичайним життям людини, якій не треба було згадувати, що там десь в лісах гриміли автоматні черги, рвалися міни та ревіли поранені. Це здавалося таким далеким, несправжнім.
  І от, коли забувала…
  Виклик до МГБ прогримів мов грім з неба – Олена не знала, що й думати. Перші місяці по приїзду, її викликали майже регулярно, але відтоді минуло кілька років. І от – знову. Вона заздалегідь приготувалася до нудних розпитувань і загадок. Але всього цього не сталося. Оперуповноважений зразу розклав перед нею фотокартки.
  – Впізнаєте?
  З карточок на неї глянули мертві обличчя Хуртовини і Помсти. Стиснуло серце.
  – Тиждень тому їх ліквідували під Радошиним. Можете спати спокійно.
  Відчуття подиву і гнітючої пустоти у грудях – водночас. Невже і все? Так просто…
  – Як це сталося? – Запитала вона.
  Слідчий стушувався.
  – Ні, ну подробиць, звісно, я не знаю, – він прибрав картки і тепер перекладав якісь папери. – Оперативники казали – їх заблокували в схроні. Гранатою підірвалися.
  – Вони могли, – промовила задумливо.
  – Що ви кажете?
  – Нічого. Дякую.
  Того ж вечора напилася в друзьки. Чоловік, який не бачив її п’яною від дня весілля, просто не знав, що думати, намагався розпитати. Олена поглянула на нього так виразно… Він пішов до себе, а вона лишилася на кухні, сама, в компанії з півлітрою горілки. Пила і плакала. Пила і сміялася. Пила і тихо наспівувала пісеньку про жінок, що продавали чоловіків…
  Дивилася у вікно і бачила, як сніжинки складалися в рівне коло, розділене навпіл загостреною рискою... Приціл.
 
  – Плавчиха Оля прийшла на тренування і забула шапочку для купання, – лунав голос Семеновича. – Але того ніхто не помітив.
  – Чому? – Запитала Павлушина супутниця.
  – Вона плавала без купальника.
  Здавлені смішки.
  – Мужчини! Фу на вас!
  Вода нагрілася, і вона заходилася нарешті мити посуд. Наповнила тазик. Склала тарілки в гарячу воду, намилила ганчірку, терла, змивала, знову намилювала, складала в стос. Потім – все промила під поточною водою. Робота не дозволяла нудьгувати, але, на жаль – не вимикала пам´ять.
 
  У 1956 році скасували кримінальну відповідальність за самочинну зміну місця роботи. Стало можна працевлаштовуватися на власний розсуд. Олена загорілася, почувши про це, здавалося – в життя втілилося щось важливе, потрібне. Та крім неї цю постанову майже ніхто не помітив. Цінуєш те, чого не маєш, а цих людей все влаштовувало – до примушення вони встигли добряче звикнути.
  А приціл навідувався знову й знову. Це ставалося несподівано, випадково, щоразу зненацька, ніби через якусь дурню.
  Чорнявий інтерн на комсомольських зборах говорив не надто впевнено, але старався надати збуренню якомога більшої щирості.
  – І ви розумієте, товариші, що надумали ті африканські диктатори?! Впровадили закон, за яким всі мусять доносити на всіх, батько на сина, донька на мати, небіж на дядька – байдуже… Якщо людина чує щось підозріле – негайно мусить донести. Більше того, якщо не донесе – автоматично стає злочинцем, спеціальні закони існують за недонесення. Хіба хтось чув про таке?
  Аби раптом не відповісти, вона зчепила зуби. Емоції переповнили. Чув? Звісно чув. Навіть відчула на власній шкірі дію тих законів. Молодик не знав, або не прагнув знати, що такі самі закони в дещо пом’якшеному вигляді, по сю пору діяли у їхній же власній країні.
  Закони діяли, але більшість не знала про це, або – робила вигляд, що не знала. Більшість – мовчала.
  А приціл вистрибував і найбільш несподіваних місць. Донька вмовила Олену Михайлівну вислухати доповідь з історії – готувалася до іспитів.
  – Кріпацтво означало те, що людина взагалі не могла змінити місце проживання за власною волею, – голос малої дзвенів дзвіночком. – Наприклад, людина не могла сама переїхати з села до села, не могла змінити роботу з власного бажання, не могла поїхати жити в інше місце. І навіть під час війни людина мусила сидіти мов прив’язана, у своєму селі. Уявляєш?
  Завмерла. Кілька разів глибоко вдихнула, аби не сказати зайвого. Тільки не зірватися. Це – дитина.
  Вона уявляла. Більше того – пам’ятала, але не могла сказати донечці, що умови, які та вважала абсолютно нелюдськими, її матуся пережила за строю, який донька наївно вважала найкращім в світі – в країні рад.
  Слухати далі не було сил.
  – Так добре, ти алгебру зробила?
  – Мамо, але…
  – Бігом до кімнати і займися алгеброю.
  – Але ж мамо, я ж просила…
  Приціл. Холодний і бездушний. І картина багаторічної давнини перед очима. Лікарня. Груба, що потріскувала дровами. Дівчина з карабіном на плечі у кожуху та трубоподібному німецькому підшоломникові на голові. «А мене – нехай спробують змушити» – і нахабна посмішка та веселий задиркуватий блиск в очах. Чому такого самого блиску вона майже не бачить в поглядах колег та друзів?..
 
  …До кухні хтось зайшов – вона спиною те відчула раніше, ніж озирнулася. Так і є. В прорізі дверей стояла нафарбована Павлушина супутниця, з якою той її навіть не познайомив.
  Гостя сором’язливо м’ялася.
  – Ви довго не виходите. Мабуть багато роботи… Допомогти вам?
  Першим бажанням було подякувати і відмовитися. Але… Хотілося поговорити з цією штучкою.
  – В шафі на верхніх полицях чашки, – роздавання вказівок не заважало Олені Михайлівні натирати посуд. – Виставте на стіл. Зараз протремо і винесемо в зал. Будемо чаювати.
  Гостя не питала. Чайний посуд швидко вишикувався у строгому порядку. Олена Михайлівна ще витирала тарілки, і гостя підхопила чистий рушник та заходилася допомагати. Хазяйка відчула, як в душі поворухнулася симпатія – ця баришня була таки хорошою хазяйкою. Ох, треба буде Павлуші видати чортів!..
  – Просто чаюємо і все? – Запитала гостя.
  – Під рушником – пиріг, – відповіла господиня. – А що там наші чоловіки, ще не сумують?
  – Та де там? – Розсміялася гостя. – Про Олімпіаду вони базікатимуть до півночі. Я це діло знаю – потренувалася із першим чоловіком.
  Оце то так!
  – Ви що, розлучена?
  – Я удова, – відповіла вона і прикусила губу. Мабуть неприємно було їй те згадувати.
  Олена Михайлівна терміново змінила тему.
  – І який вид спорту вони обговорювали?
  – Коли уходила – художню гімнастику, – гостя трохи неприродно захихикала. – Переконана, як тільки я пішла, вона стали обговорювати не гімнастику, а гімнасток.
  Чашки протерли. Чай заварили. Можна було виходити в залу, але нафарбована попросилася до вікна – покурити. Олена Михайлівна, хоч і не схвалювали жіночого паління, але дозволила, її чоловік також курив. Паузу можна було заповнити розмовою.
  – А ви кажете, в Карпатах працювали? – Спитала, мов між іншим.
  – Так! Вчителювала після інституту.
  – І як воно? Як там?
  – Ну, що сказати? Природа там дивовижна. Місцина дуже гарна. А люди живуть бідно. Та й взагалі.
  – Розумію. Я також працювала після інтернатури в Західній Україні. Після війни, зразу.
  Розширені очі – вона збагнула. Погляд змінився, потеплішав. Так, подумала Олена, тепер ти розумієш, ми з тобою – одної крові. В одному пеклі пеклися.
  Гостя засмутилася.
  – Вибачте, я не знала.
  – За що вибачатися? Ти ж не збрехала, була у нас пригода в молодості. Ти працювала в місті?
  – У селі. Біля райцентру.
  – Тобто, будь-коли можна до району втекти?
  – Так! І тікала не менше десятка разів.
  – Слухай, давай вип’ємо?
  – Давай!
  Взяла чарки з полиці. Почата вже пляшка коняку стояла на столі. Рідина пішла легко.
  А чортяка штовхав під руку. Вона намагалася стриматися, питати про таке було просто неетично. Але? Хто цю штучку просив таке згадувати? А хай йому…
  Зіщулила очі – так, ніби ловила мішень у приціл.
  – А скажи. Під якою кличкою ти писала звіти до МГБ?
  Та озирнулася. Зчепила губи. Поглянула з люттю… І зблідла.
  В її очах постав страх.

  10 січня 2015 р.
  м. Київ.

  Картка «Приват» автора: 5168 7553 7653 9033; Web-гаманець: U408744459664

читати