Завантажити

Дебора Фогель
«Акація квітне»
(1932)
Переклад з польської: Дана Пінчевська


НОВА ЛЕГЕНДА
І. Викриття манекенів
Так розпочиналось: зненацька безцеремонно було викрито механізми манекенів, котрі керували пружинами туги. Ця пружина, власне, і спричиняла те, що події дешеві і нікчемні (“життя”...) були солодкими, ніби доля, а банальні зустрічі нагадували пригоди, виключні і неповторні.
Так виявлялось: всі історії з “програними справами” та “втраченими літами”, всі оповіді “сердець, зламаних вже назавжди”, - все це було простісінькою витинанкою із старомодного романсу, дешевою і досить смішною.
Як заведені, намагались зрушитись жорсткі фігурки панів в капелюхах та гнучких пані з гінкими таліями. Вони намагались наблизитися до себе: у цьому полягала найголовніша з життєвих подій. Фігурки видовжувались на очах. (Це видовження талії та обличчя називається смутком; або теж: розчаруванням).
Потім відбулося щось химерне: ті кольорові справи життя, що їх дотепер розуміли в якості долі, враз почали нагадувати м'ясо, грубе бакалійне м'ясо, сповнене нескінченних пристрастей та неспокою.
Ті “фатальні” та “кольорові долі”, ті пригоди та зустрічі були наразі нібито ще неготові, туманні, з невиразним, солодкавим та нав'язливим запахом; були ніби перекисле тісто, ніби липучий клейстер. Навіть люди наразі видавались фігурками з липкого тіста, здавались зробленими з тіста печалі; і вони давали скиснути своїм пристрастям так, як тісту.
Під пальцями розповзалась, зовсім як дешевий товар, довга і завжди смутна подія, що вона називається - життям.
Тим часом з реклам та ліхтарів міста зник задушливий ліловий колір; зникла фрескова червінь, котра вплутує в незрозумілі, нескінченні авантюри безлюдних вулиць; зник навіть колір самопожертви, патетичний цитриновий жовтий, колір фантастичний, ніби куби, ніби сталеві північні моря.
В гранатовім яблуці нічного міста з'явився неон, червоний неон і блакитний.
Та червінь і той блакитний були холодними, ніби сталь. І холодна сталь почала панувати в місті.
Так розпочиналася нова легенда міста.

2. Необхідність у новій сировині
Печаль, липкий матеріал життєвих справ.
І, як з життя, вирішено також із усієї продукції виключити липучі матеріали, розв'язні, сповнені якихось м'яких, невиразних забаганок.
Їх місце посіли великі краплі концентрованої сірості — усілякої тяжкості, різноманітних настроїв: тут була легка і меланхолійна сірість бетону, і міцна, машинна сірість металу; гінка сталь і химерна жерсть, котра хоче тільки того, що вже є. Наприкінці скло, незграбна крапля великої, позбавленої кольору, вже охололої сльози.
З тих тяжких крапель сірості наразі ще можна було видобути віконні шибки речей — тверді та рішучі, ніби сама доля.
В цьому світі була представлена меланхолійна мідь — потрібна у всьому дещиця банальності; дещиця сентименту.
Але до складу нового життя увійшла також порцеляна — кругла та усміхнена, попри те, що мала в собі ще якісь рештки безпорадності.
Ця остаточна і нудна матерія світу входила до найдосконалішого етапу свого життя: у вирішальну для її долі епоху штучних форм. Те ж збігалося з життям відповідальним і бездушним, вже звільненим від розв'язності подальших змін, з неправдоподібно емоційною одноманітністю.

3. Ідуть нові манекени
Тоді також було відкрито у людях душі матеріалів.
Душі безпорадної порцеляни.
Душі паперу та дерева.
Душі металу. Душі жерсті.
Водночас на вулиці міста вийшли ляльки з вітрин, розмаїті концепції ляльок. Тут жіноча голівка з краплею порцелянового смутку чи краплею розв'язності, все як на замовлення. Далі йшла лялька, наполовину скроєна з меланхолії, котру не слід вважати чимсь поважним: так сама себе не певна, так сама не знає, чи вбирати маску щастя, чи теж зіграти сценку смутку в блідо-рожевій сукні? Ох, ці клапті суконь з вапнистої рожі, з блакиті, всі разом приналежні до тієї заплутаної справи з життям...
І була також поміж ними непевна, розгублена маска із зів'ялих троянд, із зелені (раніше належала Тулуз-Лотреку, нині представлена Паскіним). І грушоподібні обличчя жінок Пікассо з лінивими, видовженими очима. І всі ці торси, похилені праворуч і ліворуч, представляють — як подію надзвичайну і єдино важливу: закручене волосся, по три чи чотири сантиметри хвиля, і тут немає ані випадку, ні капризу. Це море жерстяного волосся іде вниз і вгору, іде у точно відміряному, незмінному, ніби доля, ритмі.
В тих ляльках навіть меланхолія була вписана в лінії, тверді і сповнені рівноваги: у брови, вимальовані чорною хною; в заокруглені уста, помада — марки “Хамелеон”; у дві симетричні рожеві плями на щічках.
А за цей жорсткий орнамент ліній та площин не продирався жоден атом розв'язної матерії тіла. І навіть більше: в твердих контурах лежала, окрім тіла, також так звана душа; увійшла без решти в твердий орнамент, і тільки одна її крапля залишалась рухомою: чорна, сіра, брунатна крапля ока.
Тоді тяжка крапля очей почала представляти всі нюанси

читати