Дебора Фогель «Акація квітне» (фрагмент) Дебора Фогель «Акація квітне» (1932) Переклад з польської: Дана Пінчевська НОВА ЛЕГЕНДА І. Викриття манекенів Так розпочиналось: зненацька безцеремонно було викрито механізми манекенів, котрі керували пружинами туги. Ця пружина, власне, і спричиняла те, що події дешеві і нікчемні (“життя”...) були солодкими, ніби доля, а банальні зустрічі нагадували пригоди, виключні і неповторні. Так виявлялось: всі історії з “програними справами” та “втраченими літами”, всі оповіді “сердець, зламаних вже назавжди”, - все це було простісінькою витинанкою із старомодного романсу, дешевою і досить смішною. Як заведені, намагались зрушитись жорсткі фігурки панів в капелюхах та гнучких пані з гінкими таліями. Вони намагались наблизитися до себе: у цьому полягала найголовніша з життєвих подій. Фігурки видовжувались на очах. (Це видовження талії та обличчя називається смутком; або теж: розчаруванням). Потім відбулося щось химерне: ті кольорові справи життя, що їх дотепер розуміли в якості долі, враз почали нагадувати м'ясо, грубе бакалійне м'ясо, сповнене нескінченних пристрастей та неспокою. Ті “фатальні” та “кольорові долі”, ті пригоди та зустрічі були наразі нібито ще неготові, туманні, з невиразним, солодкавим та нав'язливим запахом; були ніби перекисле тісто, ніби липучий клейстер. Навіть люди наразі видавались фігурками з липкого тіста, здавались зробленими з тіста печалі; і вони давали скиснути своїм пристрастям так, як тісту. Під пальцями розповзалась, зовсім як дешевий товар, довга і завжди смутна подія, що вона називається - життям. Тим часом з реклам та ліхтарів міста зник задушливий ліловий колір; зникла фрескова червінь, котра вплутує в незрозумілі, нескінченні авантюри безлюдних вулиць; зник навіть колір самопожертви, патетичний цитриновий жовтий, колір фантастичний, ніби куби, ніби сталеві північні моря. В гранатовім яблуці нічного міста з'явився неон, червоний неон і блакитний. Та червінь і той блакитний були холодними, ніби сталь. І холодна сталь почала панувати в місті. Так розпочиналася нова легенда міста. 2. Необхідність у новій сировині Печаль, липкий матеріал життєвих справ. І, як з життя, вирішено також із усієї продукції виключити липучі матеріали, розв'язні, сповнені якихось м'яких, невиразних забаганок. Їх місце посіли великі краплі концентрованої сірості — усілякої тяжкості, різноманітних настроїв: тут була легка і меланхолійна сірість бетону, і міцна, машинна сірість металу; гінка сталь і химерна жерсть, котра хоче тільки того, що вже є. Наприкінці скло, незграбна крапля великої, позбавленої кольору, вже охололої сльози. З тих тяжких крапель сірості наразі ще можна було видобути віконні шибки речей — тверді та рішучі, ніби сама доля. В цьому світі була представлена меланхолійна мідь — потрібна у всьому дещиця банальності; дещиця сентименту. Але до складу нового життя увійшла також порцеляна — кругла та усміхнена, попри те, що мала в собі ще якісь рештки безпорадності. Ця остаточна і нудна матерія світу входила до найдосконалішого етапу свого життя: у вирішальну для її долі епоху штучних форм. Те ж збігалося з життям відповідальним і бездушним, вже звільненим від розв'язності подальших змін, з неправдоподібно емоційною одноманітністю. 3. Ідуть нові манекени Тоді також було відкрито у людях душі матеріалів. Душі безпорадної порцеляни. Душі паперу та дерева. Душі металу. Душі жерсті. Водночас на вулиці міста вийшли ляльки з вітрин, розмаїті концепції ляльок. Тут жіноча голівка з краплею порцелянового смутку чи краплею розв'язності, все як на замовлення. Далі йшла лялька, наполовину скроєна з меланхолії, котру не слід вважати чимсь поважним: так сама себе не певна, так сама не знає, чи вбирати маску щастя, чи теж зіграти сценку смутку в блідо-рожевій сукні? Ох, ці клапті суконь з вапнистої рожі, з блакиті, всі разом приналежні до тієї заплутаної справи з життям... І була також поміж ними непевна, розгублена маска із зів'ялих троянд, із зелені (раніше належала Тулуз-Лотреку, нині представлена Паскіним). І грушоподібні обличчя жінок Пікассо з лінивими, видовженими очима. І всі ці торси, похилені праворуч і ліворуч, представляють — як подію надзвичайну і єдино важливу: закручене волосся, по три чи чотири сантиметри хвиля, і тут немає ані випадку, ні капризу. Це море жерстяного волосся іде вниз і вгору, іде у точно відміряному, незмінному, ніби доля, ритмі. В тих ляльках навіть меланхолія була вписана в лінії, тверді і сповнені рівноваги: у брови, вимальовані чорною хною; в заокруглені уста, помада — марки “Хамелеон”; у дві симетричні рожеві плями на щічках. А за цей жорсткий орнамент ліній та площин не продирався жоден атом розв'язної матерії тіла. І навіть більше: в твердих контурах лежала, окрім тіла, також так звана душа; увійшла без решти в твердий орнамент, і тільки одна її крапля залишалась рухомою: чорна, сіра, брунатна крапля ока. Тоді тяжка крапля очей почала представляти всі нюанси коштовного матеріалу меланхолії. 4. Розділ про манекенів: продовження. Папір жорсткий та плаский, без проспектів. Папір смутний, ніби люди, котрі вже нічим не можуть зарадити життю; ніби блакитно-біле молоко, ніби ситець, розмальований великими рожевими квітами. Дерево також смутне, як вміють тільки безпорадні люди; люди нудні, котрі не вміють жити з нічого: з синього повітря, з самого життя. Їх видно на вулицях, у вітринах фотографів. Після шлюбу замовляють фотографії: по десять штук і по двадцять, для всіх кревних і собі, на пам'ять. Вони знають: життя слід відробити; все, що належить в житті, все у певній послідовності, все у свій час. (Про те, коли цей час приходить, підказує саме життя, потрібно тільки йому довіритись). Але ніколи не можна відробити все: завжди залишається іще смерть. 5. Іще кілька ґатунків ляльок Душа заліза: душа щасливих колій, котрі тягнуться паралельно. Душа машин, зосереджених та ясних, чудових у болісній праці прогоничів та пружин. Люди з залізною душею ідуть крізь м'який і непевний пейзаж життя, не вплутані у задушливі справи долі. Ті ж, котрі були подібні на жерсть, повторювали речення: нехай все буде так, як, власне, є. Сіра жерсть дуже досвідчена. Люди з душею порцеляни знову, безпорадно усміхаючись, дивувалися без кінця. Ближчими до порцеляни та паперу виявлялись переважно жінки. Чоловіки були скроєні нібито з заліза та жерсті. Або з дерева, тупого і безпорадного. 6. Коралі, ліричне інтермеццо Порцелянові манекени вулиць обвішано пістрявим пір'ячком коралів. Понад виточеними конусами грудей тулився кулястий звук. Звучав відзвуком дерев, скла та металу. Цей металевий звук лежав на меланхолійній бронзі бганок матерії, на споглядальній пітьмі оксамиту, на задуманих матеріях кшталту теракоти. Тим часом з вітрин та вулиць зникли червоні коралі, зірвані зі ста розв'язних, теплих, живих рамен. Не було також перлів, тихих, ніби сталевий день, ніби жебоніння меланхолії сірих морів. Холодні нові коралі зі скла та сталі; ніби чужа річ, ніби життя, коли ми хочемо власне того, що вже є. У металевому звуці скупчилися жінки. Так занурювалась колись Леда у ніжний лебединий пух; так вплутувались жінки Макса Ернста — сліпі, м'ясисті та брутальні — у бляшані пера птахів, сліпих та монументальних, ніби ідеї. Нині жінки з холодною порцеляновою душею голубились з холодним металом і твердим, тихим склом. Нащо оксамитні перли, м'ясисті і одноманітні, ніби саме життя, коли можна вбрати коштовності із скла, сповненого можливостей, скла, котре вміє бути солодкими плитками із шибок та коралів? Чим є задушливі сльози смарагдів та рубінів із їх власним, незнаним нам життям, сповненим важкості землі та її смутків? Двадцятого лютого 1932 року газети повідомили про закриття найбільших в світі діамантових копалень в місцевості Кімбрелі, Канада: внаслідок поганої кон'юнктури на діамантовім ринку. Насправді ж вийшло так, що діаманти були уже непотрібні. І що непотрібні вже оксамитові сльози перлів, смарагди та рубіни, котрі представляють надто складне, надто незалежне від нас життя. Тим часом штучні коралі заповнили вітрини. Штучні коралі вміли збігатись з тугою кожного із численних днів життя. 7. Яблука, цитрини та помаранчі. Досі немає розуміння фруктів. В них бачиться м'якуш, матерія вибаглива, знуджена і делікатна (ніби з фруктових форм виліплені жінки Ренуара, намальовані червоною тілесністю яблук). Тим часом яблука мають приховану душу. І кулясті простори помаранч не є тим, за що ми їх вважаємо; ані цитрини, істоти, створені з холоду та скляної вологи. Кулясті фрукти по своїй суті не схожі на себе: на дослівність матерії, на її брунатну розв'язність, на неокресленість її забаганок. І тепер, власне, було викрито те, що блискучий лак та жирна лискуча фарба привласнюються радше фруктами, аніж липкою та м'якою матерією. Фрукти з фарби та лаку представляють душі фруктів: солодку кулястість. Так виявились непотрібними м'ясисті фрукти, з їх тілами, сповненими неспокою. А на вивісках крамничок поряд із фруктами дивляться округлими краплями небесного лаку людські фігури. Блакитна фарба неба усміхається з тих липневих полуднів, коли навіть небо полаковане в тверде і холодне. Так увійшли в життя холодні і блискучі лаковані фрукти. 8. Тарелі та склянки Тоді також виявилось, що досі немає розуміння душі холодних істот із скла та порцеляни. П'ять разів на день склянки та тарелі присутні у людському товаристві, у послідовності людського життя, у його сірих подіях. В паузах залишаються в креденсах; лежать на стелажах, на поличках, чекають на той час, коли людям знадобляться їх холодні душі: солодкавий, сповнений округлостей контур. І вже невідомо, чи цей контур — з краплею очікуваної рівноваги — це лінія урочистої порцеляни в повітрі, чи саме нескінченне блакитне повітря, що затверділо в білих округлостях? В лініях кухонного начиння на хвилю затримується великий простір, струшує пил своєї величі, округлості і слідує далі, кам'яний і трагічний, тяжкий від нових можливостей. І в тому, можливо, і є його доля у світі, в цьому полягає гідність позбавленого претензій кухонного начиння. Це відкриття було зроблено у той же час, коли виникла легенда про “геометричні життєві події”. 9. Гори, моря та дерева Це видно здалеку, що гори схожі на смутні яблука гранату, на сливи. Це — країна самотня та патетична. Зблизька — це купи безпорадної землі, оброслої банальною зеленню дерев. І розв'язно, ніби гірські бур'яни, росте зелень. Під гострими, незадоволеними, сповненими туги кутами пеньки викидають з себе вертикалі тяжких, барокових брил гілок та листя, стоси зелені, стоси кольору. Дерева у зелені заповнюють весь простір м'ясистим, розв'язним неспокоєм. Тим часом незмінно линуть ріки, - тисячі літ; розмірено коливаються моря. Моря та ріки не розростаються бур'янами; не розливаються, ніби глина чи туга, котра хвилюється, ніби брили зелених дерев. Море живе згідно числу сім; море живе у твердих сірих колисках землі. І наповнене всім. І згідно числу сірого моря та ритмічному переполоху рік живе бетоноване море вулиць, і краєвиди бетонних мурів: рослини із вертикалей та гнучких горизонталей, з гілками та пеньками. Під лагідним, нібито узгодженим із життям кутом, росте пейзаж горизонталей та вертикалей; сильний, повний, насичений рівновагою простих кутів. Сірі рослини мурів та вікон наповнюють подіями пласкі поля днів. В цьому пейзажі люди притискають до себе долі, ніби тверді грані велетенської, багатогранної брили, заходять до себе, приходять і йдуть геть, - за лічені проміжки часу, невідворотно, вже більше не повертаючись. Як хвилі сірих морів та чистих рік. В цьому пейзажі немає місця для нікому не потрібних рук та сердець. Тут завжди мусить щось відбутися з зайвим серцем і двома непотрібними руками. 10. Але на околицях життя... Десь, на околицях життя, ще можна було занотувати простір висотою лишень до одного, двох, трьох поверхів. Вечорами цей простір залишався лишень на рівні освітлених вітрин крамничок і закривався водночас з крамницями о сьомій годині, на самому початку синьої, задушливої ночі. У кобальтовому мороці набирало голосу ще раз, потім: потріскувало довкола жовтих скляних суцвіть ліхтарів. Тоді воно було пласким колом і фатальною можливістю. Тішило душною меланхолією, тягло з великих проспектів речами, програними назавжди, і якимись відкладеними справами, котрі завжди можуть іще відбутись. Згодом, одного блідого дня, стверджувалося вкотре, що скляні квіти ночі — це старомодні газолінові ліхтарі, але і далі очікувалась небувала зустріч. Так проходило тут життя. 11. В центрі життя В центрі життя тим часом все йшло згідно пихатому ритму одноманітності. Росло класичне місто: чудове дерево горизонталей та вертикалей. По самісінькі береги наповнився світ коштовною матерією сірого холоду. А життя розігрувалось без перекислих, рудих бур'янів пристрастей і без тупих молочних бур'янів туги. І не було уже кращого прикладу для цього життя, окрім фігури прямокутника. І навіть такі пережитки, як туга, втома та рішуча відмова, мали власні унаочнення у сірих фігурах: еліпсі; колі; квадраті. Туга направлена до чогось, і замикається в своїм лагіднім дугоподібнім еліпсі; втома грузне у власній матерії і тому, ніби коло, сповнена густої, нерухомої одноманітності; а відмова, тверда і напрочуд рішуча, - ніби раз і назавжди, ніби квадрат. На світі зник грубий і неконтрольований рух: навіщо переставляти речі та ноги, якщо в кожному місці є все, що може бути? Вулиця сіра і жовта, ніби небо. Потім знову, ніби небо кольору кобальту. Людина чекає. Сіра річ чекає. Жовте сонце висить з одного боку та з іншого. І вже потім, коли все скінчилось, набирала голосу душа світу в наступнім, наприклад, факті: щоденно, як нібито нічого не відбувалося у межичасі, на вулицях з'являлася певна кількість ніг, котрі змушувало рухатись задавнене питання: як жити? Нібито нічого нічого не відбувалося у межичасі. Так викрито душу світу: нерухомість. Переклад з польської: Дана Пінчевська *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/debora_fogel/akatsiya_kvitne_fragment/