Завантажити

слідує далі, кам'яний і трагічний, тяжкий від нових можливостей.
І в тому, можливо, і є його доля у світі, в цьому полягає гідність позбавленого претензій кухонного начиння.
Це відкриття було зроблено у той же час, коли виникла легенда про “геометричні життєві події”.

9. Гори, моря та дерева
Це видно здалеку, що гори схожі на смутні яблука гранату, на сливи. Це — країна самотня та патетична.
Зблизька — це купи безпорадної землі, оброслої банальною зеленню дерев.
І розв'язно, ніби гірські бур'яни, росте зелень. Під гострими, незадоволеними, сповненими туги кутами пеньки викидають з себе вертикалі тяжких, барокових брил гілок та листя, стоси зелені, стоси кольору. Дерева у зелені заповнюють весь простір м'ясистим, розв'язним неспокоєм.
Тим часом незмінно линуть ріки, - тисячі літ; розмірено коливаються моря. Моря та ріки не розростаються бур'янами; не розливаються, ніби глина чи туга, котра хвилюється, ніби брили зелених дерев.
Море живе згідно числу сім; море живе у твердих сірих колисках землі. І наповнене всім.
І згідно числу сірого моря та ритмічному переполоху рік живе бетоноване море вулиць, і краєвиди бетонних мурів: рослини із вертикалей та гнучких горизонталей, з гілками та пеньками.
Під лагідним, нібито узгодженим із життям кутом, росте пейзаж горизонталей та вертикалей; сильний, повний, насичений рівновагою простих кутів. Сірі рослини мурів та вікон наповнюють подіями пласкі поля днів.
В цьому пейзажі люди притискають до себе долі, ніби тверді грані велетенської, багатогранної брили, заходять до себе, приходять і йдуть геть, - за лічені проміжки часу, невідворотно, вже більше не повертаючись. Як хвилі сірих морів та чистих рік.
В цьому пейзажі немає місця для нікому не потрібних рук та сердець.
Тут завжди мусить щось відбутися з зайвим серцем і двома непотрібними руками.

10. Але на околицях життя...
Десь, на околицях життя, ще можна було занотувати простір висотою лишень до одного, двох, трьох поверхів. Вечорами цей простір залишався лишень на рівні освітлених вітрин крамничок і закривався водночас з крамницями о сьомій годині, на самому початку синьої, задушливої ночі.
У кобальтовому мороці набирало голосу ще раз, потім: потріскувало довкола жовтих скляних суцвіть ліхтарів. Тоді воно було пласким колом і фатальною можливістю. Тішило душною меланхолією, тягло з великих проспектів речами, програними назавжди, і якимись відкладеними справами, котрі завжди можуть іще відбутись.
Згодом, одного блідого дня, стверджувалося вкотре, що скляні квіти ночі — це старомодні газолінові ліхтарі, але і далі очікувалась небувала зустріч. Так проходило тут життя.

11. В центрі життя
В центрі життя тим часом все йшло згідно пихатому ритму одноманітності. Росло класичне місто: чудове дерево горизонталей та вертикалей.
По самісінькі береги наповнився світ коштовною матерією сірого холоду. А життя розігрувалось без перекислих, рудих бур'янів пристрастей і без тупих молочних бур'янів туги. І не було уже кращого прикладу для цього життя, окрім фігури прямокутника.
І навіть такі пережитки, як туга, втома та рішуча відмова, мали власні унаочнення у сірих фігурах: еліпсі; колі; квадраті.
Туга направлена до чогось, і замикається в своїм лагіднім дугоподібнім еліпсі; втома грузне у власній матерії і тому, ніби коло, сповнена густої, нерухомої одноманітності; а відмова, тверда і напрочуд рішуча, - ніби раз і назавжди, ніби квадрат.
На світі зник грубий і неконтрольований рух: навіщо переставляти речі та ноги, якщо в кожному місці є все, що може бути? Вулиця сіра і жовта, ніби небо. Потім знову, ніби небо кольору кобальту. Людина чекає. Сіра річ чекає. Жовте сонце висить з одного боку та з іншого.
І вже потім, коли все скінчилось, набирала голосу душа світу в наступнім, наприклад, факті: щоденно, як нібито нічого не відбувалося у межичасі, на вулицях з'являлася певна кількість ніг, котрі змушувало рухатись задавнене питання: як жити? Нібито нічого нічого не відбувалося у межичасі.
Так викрито душу світу: нерухомість.

Переклад з польської: Дана Пінчевська

читати