Завантажити

помітив мого вузлика. Цього разу він не став перевертати мене догори ногами, а дав змогу самому вивернути кишені й розв'язати вузлика.
- А що в пляшці, хлопче? - спитав він.
- Бренді,- відповів я.
Він тим часом уже наминав начинку для пирога, але так якось дивовижно, наче не стільки їв, скільки в шаленому поспіху квапився переховати її десь глибше, і передихнув лише тоді, коли мав сьорбнути бренді. Його всього так колотило, що він ледве не відгриз шийку пляшки, коли відкорковував її зубами.
- У вас, здається, гарячка,- сказав я.
- Та наче й справді, хлопче,- відказав він.
- Тут поганенька околиця,- зауважив я.- Ви лежали на цьому болотті, тож так недовго й гарячку підхопити. Або й ревматизм.
- Але поки вони мене звалять, я ще встигну перекусити,- сказав він.- Та хоч би навіть мене мали на он тій [28] шибениці почепити, я все 'дно мушу перше підкріпитись. І ніякі дрижаки мені не завадять, повір мені.
Він поглинав начинку, обгризав кістку, їв хліб, сир і пиріг, усе заразом, і водночас недовірливо косив очима в навколишній туман, і щохвилини на мить переставав їсти, і навіть не жував, наслухаючи. Щось дзвякне на річці чи форкне яке звіря на болоті, чи то причується йому що - він уже й здригнеться. Раптом він озвався:
- А ти не обдурюєш мене, бісеня? Нікого з собою не привів?
- Ні, пане! Ні!
- І нікому не сказав, щоб ішов за тобою?
- Ні!
- Що ж, я тобі вірю,- сказав він.- Паршивим був би ти щеням, коли б уже з такого малечку й собі став цькувати нещасного каторжника, і так зацькованого трохи не до смерті.
Щось булькнуло у нього в горлі, немов там усередині він мав годинника, який от-от почне вибивати. Але він тільки протер очі драним брудним рукавом.
Пройнявшись співчуттям до нього і дивлячись, як він нарешті допався до паштету, я насмілився зауважити:
- Я радий, що вам подобається.
- Ти щось сказав?
- Я сказав: я радий, що вам сподобалося.
- Дякую, хлопче. Таки правда.
Я не раз спостерігав, як наш собацюра їсть, і ось тепер згадав його, коли цей чоловік так пожадливо накинувся на їжу. Він відгризав її великими куснями, чисто мов собака. Не встигши пережувати, хапливо ковтав, вірніш, поглинав шматок за шматком і раз у раз оглядався на всі боки, боячись, щоб хтось не підскочив і не відібрав поживи. Мені здавалося, що в такій тривозі він і не розсмакує паштету як слід, а якби поруч об'явився ще котрийсь їдець, він неодмінно заклацав би на нього зубами. В усьому цьому він страшенно нагадував собаку.
- Боюся, що йому не залишиться ні крихти,- сказав я з непевністю, остерігаючись, чи не образиться він на це моє зауваження.- Бо мені більше нічого не вдасться дістати.- Я тільки тим і наважився заговорити, що був цілком цього певний.
- Не залишиться? Кому б то? - спитав мій знайомець, переставши хрумтіти шкоринкою паштету.
- Молодикові. Тому, що ото ви говорили. Що ховається разом з вами. [29]
- A-a! - відказав зін, грубувато засміявшись.- Йому! А й справді. Але йому їдло ні до чого.
- А мені здалося, що якраз до чого,- зауважив я. Він облишив їсти і неабияк здивовано втупився в мене.
- Тобі здалося? Коли?
- Оце зараз.
- Де?
- Он там,- показав я рукою.- Він там сидів і дрімав, я ще подумав, що то ви.
Він схопив мене за комір і так бликнув очима, аж я злякався, чи не схоче він знову перерізати мені горло.
- І одягнений так, як ви, тільки в капелюсі,- пояснив я, весь тремтячи.- І... і...- я не знав, як це висловити по змозі делікатніше.- І напилок йому для тієї самої мети потрібен. Хіба ви не чули, як учора ввечері стріляли з гармати?
- Отже, таки справді стріляли! - промовив він ніби сам до себе.
- Дивно, як ви ще сумніваєтесь,- зауважив я,- бо ми навіть удома чули постріл, а це ж набагато далі, та ще й за дверима.
- Е, тут, розумієш, таке діло,- озвався він.- Коли ти сам-один серед цієї драговини і в голові у тебе порожньо і в шлунку, коли холод і голод тебе доймають, то ти всю ніч одно й чуєш - постріли та крики. І не тільки чуєш. Ти й бачиш, як солдати у червоних уніформах обступають тебе при світлі смолоскипів. Чуєш, як твій номер називають, як тебе гукають, чуєш, як їхні рушниці брязкотять, чуєш накази: «Приготуйсь! Цілься! Глядіть не випустіть!» І вже вони хапають тебе... Тільки ж усе це мана! Та я за ніч не одного, а цілу сотню цих ловецьких загонів пере-бачив - так і тупотять чоботиськами, чорти б їх побрали! А постріли! Та коли розвидніло, аж туман колихався від пострілів! Але цей чоловік,- досі він говорив, наче зовсім забувши про мою присутність,- ти що-небудь таке особливе помітив у його вигляді?
- У нього все лице в синцях,- сказав я, сам собі здивувавшись, що встиг звернути на це увагу.
- Може, отут? - вигукнув мій знайомець, безжально ляснувши себе долонею по лівій щоці.
- Атож, саме тут!
- А де він? - Рештки харчів мій знайомець заховав за пазуху в сіру куртку.- Покажи, куди він пішов. Я вистежу його не згірш від нишпорки. Це ще кляте залізяччя, натерло всю ногу! Дай-но сюди напилка, хлопче. [ЗО]
Я показав у той бік, де в тумані розтанув другий чоловік, і він на

читати