Завантажити

угоду, того ж вечора збагатився деякою інформацією, вміщеною в рубриці «вогкий цукор» з невеличкого прейскуранта Бідді, на додачу до чого я ще дістав від неї для списування вдома заголовне давньоанглійське «D», яке сама Бідді перемалювала з однієї газети і яке спершу, поки вона мене не просвітила, здалось мені зображенням пряжки. [80]
Звісно, що в нашому селі був шинок і що Джо часом любив там посидіти й викурити люльку. Того вечора я дістав від своєї сестри суворий наказ по дорозі зі школи знайти його у «Трьох Веселих Моряках» і будь-що-будь приставити додому. Отож я й спрямував свою*' ходу до «Веселих Моряків».
У першій кімнаті там був шинквас, а поруч, на стіні біля дверей,- написані крейдою страшенно довгі боргові рахунки, що їх, як мені здавалося, ніколи не сплачувано. Відколи себе пам'ятаю, я завжди їх там бачив, і росли вони швидше за мене. Але й крейди у наших краях хоч греблю гати, і можливо, що люди просто не проминали нагоди вжити її на що-небудь.
Оскільки була субота, господаря я застав похмуро втупленого в ці записи, проте мені потрібен був не він, а Джо, тож я тільки привітався до нього й пройшов коридором до зали в глибині приміщення, де у коминку яскраво палахкотів огонь і де Джо смалив свою люльку в товаристві містера Вопсла та якогось незнайомця. Джо зустрів мене звичним своїм: «Здоров, Піпе, друзяко!», і ледве промовив він ці слова, як незнайомець обернувся й подивився в мій бік.
Щось таємниче було в цьому чоловікові, якого я бачив уперше в житті. Голову він тримав схиленою набік, а одне око приплющене, наче цілився в щось з невидимої рушниці. У роті в нього була люлька; цю мить він вийняв її, повільно випустив дим, усе не відводячи від мене пильного погляду, і кивнув. Я теж кивнув, тоді він кивнув знову і посунувся на лавці, наче запрошуючи мене сісти поряд.
Але, маючи звичку сидіти поруч із Джо у цьому благословенному закладі, я тільки сказав: «Дякую, сер» - і присів на лавку навпроти, де Джо вже звільнив для мене місце. Незнайомець, глянувши на Джо і побачивши, що увага його заклопотана чимось іншим, кивнув мені ще раз, коли я вже сидів, і якось дуже дивно, як на мене, почухав ногу.
- Отже, ви сказали,- промовив незнайомець, обертаючись до Джо,- що ви коваль.
- Атож, так я й сказав,- підтвердив Джо.
- Ви що вип'єте, містере ... ? Ви, здається, не назвали свого імені.
Джо назвав його тепер, і незнайомець звернувся до нього вже на ім'я.
- Отже, ви що вип'єте, містере Гарджері? Я плачу. Так би мовити, на дорогу? [81]
- Та знаєте,- мовив Джо,- коли казати правду, то я не вельми охочий пити чужим коштом.
- Не вельми охочі? Нехай і так,- заперечив незнайомець,- але разок не зашкодить, тим паче суботнього вечора. Тож-бо вибирайте, містере Гарджері.
- Ну хіба що заради компанії,- сказав Джо.- Ром.
- Ром,- повторив незнайомець.- А що воліє другий добродій?
- Ром,- сказав містер Вопсл.
- Рому на трьох! - гукнув незнайомець господареві.- Три склянки!
- Цей другий добродій,- зауважив Джо, відрекомендовуючи містера Вопсла,- такий, що ви б його заслухались, якби почули. Це псаломник з нашої церкви.
- Он як,- хутко підхопив незнайомець і примружив до мене око.- 3 тієї церкви, що на відчепі край боліт, і могили навколо неї?
- Атож,- підтвердив Джо.
Незнайомець вдоволено прицмокнув люлькою і витяг ноги вздовж лавки, де тільки він і сидів. На ньому був дорожній капелюх з широкими обвислими крисами, а під капелюхом щільно пов'язана хустинка, через що волосся зовсім не було видно. Коли він дивився на вогонь, на обличчі у нього наче з'явився якийсь хитрий вираз, а потім напівприхований усміх.
- Я не бував у ваших краях, панове, але так здається, що у вас тут безлюдна місцевість ближче до річки.
- На болотах воно здебільше безлюддя,- підтвердив Джо.
- Звичайно, звичайно. А чи не трапляються тут які цигани або, скажімо, волоцюги чи то жебраки?
- Ні,- відповів Джо,- оце хіба що втікачі-каторжни-ки час від часу. Та на них не так і легко натрапити. Правда ж бо, містере Вопсл?
Містер Вопсл милостиво зволив кивнути головою, хоч і не надто захоплено, бо ж ці згадки не містили нічого втішного для нього.
- А вам, мабуть, доводилося їх ловити? - спитав незнайомець.
- Та раз було,- визнав Джо.- Воно-то, власне, ми й не ловили їх, а просто цікаво було подивитись, тож ми й пішли - містер Вопсл, Піп і я. Чи не так, Піпе?
- А так, Джо.
Незнайомець знову подивився на мене - усе ще мружачи [82] одне око, так ніби цілився зі своєї невидимої рушниці»- і сказав:
- Хлопчак він у вас наче нічого. Як ви його звете?
- Піп,- відповів Джо.
- Це що, його ім'я?
- Ні, не ім'я.
- То прізвище?
- Ні,- відповів Джо.- Це просто щось як прізвисько, він сам собі його дав малюком, так воно й прижилося.
- Це ваш син?
- Та, бачите...- задумливо протяг Джо - не тому, що тут було над чим думати, а тому, що у «Веселих Моряків» так годилося - глибокодумно розмірковувати з люлькою в зубах, незалежно про що йшлося.- Як вам сказати... Ні, Ні, не син.
- Небіж? - запитав незнайомець.
- Та, бачите...- промовив Джо

читати