Завантажити

прокинуся серед ночі, думка про це сповнить мені душу відрадою. [87]
Урвав цю розмову дзенькіт дзвіночка віддалік у парі з чиїмось окриком, що розкотився луною по коридору, яким я прийшов. Естелла кинула мені:
- Пора, хлопчику!
Коли я обернувся йти, всі подивились на мене вкрай зневажливо, і вже на порозі я почув голос Сари Покет:
- Ну й ну! Що ж це далі буде? До чого Камілла обурено додала:
- От забаганки! І хто б подумав!
Серед темного коридору Естелла раптом зупинилася і, рвучко обернувшись майже впритул до мене, глузливо сказала:
- Ну?
- А що, міс? - відповів я, з розгону ледь не наштовхнувшись на неї.
Вона стояла й дивилась на мене, а я, звісно, дивився на неї.
- То я вродлива?
- Так, дуже вродлива.
- І зла?
- Але не така зла, як того разу,- відповів я.
- Не така зла?
- Не така.
Вона вся спалахнула, ставлячи останнє запитання, і коли я відповів, вимашисто ляснула мене в обличчя.
- А тепер? - спитала вона.- Якої ти тепер про мене думки, злиденя миршаве?
- Я не скажу.
- Бо ти скажеш там, нагорі. Чи не так?
- Ні,- відповів я,- не так.
- Чому ти зараз не плачеш, здихля?
- Бо я вже більш ніколи через вас не плакатиму,- відказав я. Неймовірною брехнею були ці слова: я вже й у ту мить гірко плакав у душі через неї, а ще ж стільки мук вона завдала мені в майбутньому, що й не переказати!
Після цього ми стали підійматися вгору й перестріли дорогою якогось джентльмена, що навпомацки спускався сходами.
- А це хто у нас? - запитав він, зупиняючись і дивлячись на мене.
- Один хлопчик,- відповіла Естелла. Незнайомець був дорідної статури, з незвично великою
головою і великими руками, і не менш незвично смуглошкірий. Своєю великою рукою він узяв мене за підборіддя й повернув угору моє лице, щоб краще приглянутись [88] при світлі свічки. На тім'ї у нього була передчасна лисина, а наД глибоко посадженими гострозорими й недовірливими очима їжачились кущисті чорні брови. З кишені Його виднів масивний ланцюжок від годинника, а на обличчі, там, де росли б вуса та борода, якби він їх не голив, проступали чорні цяточки. Для мене він був зовсім сторонньою людиною, і я тоді й гадки не мав, що з часом він відіграватиме якусь роль у моєму житті, але ось так трапилось, що мені випала нагода добре його роздивитись.
- Хлопчик з села, так? - спитав він.
- Так, сер,- відповів я.
- І як ти тут опинився?
- Міс Гевішем по мене посилала,- пояснив я.
- Ну, поводься як слід. Я добре знаю ваше хлоп'яче поріддя, на що ви здатні. Тож гляди! - мовив він, суворо дивлячись на мене й покусуючи свій оцупкуватий вказівний палець.- Поводься як слід.
З цими словами він відпустив мене - чому я зрадів, бо рука його відгонила пахучим милом,- і рушив далі вниз. Я подумав - чи це не лікар? Але вирішив, що ні, лікар був би стриманіший і симпатичніший. Правда, я не дуже й мав коли роздумувати над цим, бо ми вже входили до кімнати міс Гевішем, де й вона, і все інше залишалося точнісінько таким самим, як було, коли я виходив звідти кілька днів тому. Естелла покинула мене біля дверей, і я так і стояв там, поки міс Гевішем не перевела на мене погляд з-за свого туалетного столика.
- Ага! - сказала вона без будь-якого переляку чи подиву.- Дні збігають, правда?
- Так, мем. Сьогодні вже...
- Ні-ні-ні! - спинила вона мене, дратівливо ворухнувши пальцями.- Я не хочу цього чути. Ти готовий сьогодні гратися?
Я розгубився, не знаючи, що відповісти.
- Та не дуже, мем.
- А в карти, як тоді? - запитала вона, пильно глянувши на мене.
- Так, мем. Це я можу, коли треба.
- Якщо ти в цьому домі, хлопчику, стаєш такий стриманий,- з відтінком дратівливості зауважила міс Гевішем,- і тобі не хочеться гратись, то ти, може, попрацював би?
Це вже було мені легше, і я відповів, що залюбки попрацюю.
- Ну, тоді піди он у ту кімнату,- вона показала зморщеною [89] рукою на двері позад мене,- і почекай, поки я прийду.
Я перейшов через площадинку сходів до кімнати навпроти. Звідси денне світло теж було повністю вигнано, і в повітрі стояла затхлість. У старомодному відвологло-му каміні недавно запалили вогонь, який схильний був радше погаснути, ніж розгорітись, і дим, що лінькувато зависав у кімнаті, здавався холоднішим за повітря, як туман у нас на болотах. Кілька схожих на голі сучки свічок, що стояли на високій камінній полиці, ледве освітлювали цю простору залу, або, краще сказати, ледве пробивалися крізь пітьму в ній. Зала ця колись була навіть красива, але тепер усе, що вдавалося тут розрізнити, було покрите пилом та цвіллю і розсипалось на порохню. У центрі її стояв довгий стіл, застелений скатертиною,- враження було таке, наче тут готувалися до бенкету, а потім враз годинники й усе життя в домі зупинилося. Посеред столу підносилось щось наче кількаярусна ваза, так густо обснована павутинням, що й розгледіти її було важко; коли я дивився на жовту просторінь скатертини, з якої виростала ця споруда, ніби здоровенний чорний гриб, то побачив розбухлих павуків з поцяткованими лапками, що вбігали й вибігали з цього свого пристанища, неначе павучу

читати