Завантажити

до ладу наші думки), скажи-НчО, сорок три пенси - скільком це дорівнює?
Я зважив, чим мені пахне відповідь «Чотириста фунтів», і вирішив, що це вже буде небезпечно, тоді прикинув, наскільки міг точно, й відповів з похибкою десь так на вісім пенсів. Після цього містер Памблечук примусив мене повторити всю таблицю грошового рахунку, починаючи від «дванадцять пенсів дорівнює одному шилінгові» і кінчаючи на «сорок пенсів дорівнює трьом шилінгам [73] чотирьом пенсам», і, оскільки гадав, що вже приборкав мою впертість,- тріумфально запитав на завершення:
- Ну, то скільки ж буде сорок три пенси? На що я, подумавши довгенько, відповів:
- Не знаю.
Я був настільки збитий з пантелику, що, може, і справді не знав.
Містер Памблечук покрутив головою, наче мав намір нею, як штопором, викрутити з мене відповідь, і запитав :
- Скажімо, чи дорівнюють сорок три пенси семи шилінгам, шести пенсам і трьом фартінгам?
- Дорівнюють! - заявив я.
І хоч сестра ту ж мить огріла мене по вуху, все одно я був радий, що зіпсував йому жарт і ошелешив своєю відповіддю.
- А яка з себе міс Гевішем, хлопче? - почав наново містер Памблечук, коли трохи врівноважився. Він сидів, схрестивши руки на грудях і наготувавши до чергового вжитку свій штопор.
- Дуже висока й темноволоса,- відповів я.
- Це правда, дядечку? - поспитала моя сестра. Містер Памблечук ствердно підморгнув їй, з чого я зразу
здогадався, що він ніколи не бачив міс Гевішем, бо ж вона була зовсім не така, як я сказав.
- Чудово! - прорік містер Памблечук самовдоволено (мовляв: «Ось як з ним треба! Пішло вже на наше, добродійко, чи не так?»).
- Авжеж, дядечку,- погодилась місіс Джо.- Оце якби ви частіше з ним розмовляли: ви так умієте давати йому раду.
- Ну, хлопче? То що ж вона робила, коли ти сьогодні прийшов? - запитав містер Памблечук.
- Сиділа в чорній оксамитовій кареті,- відповів я. Містер Памблечук і місіс Джо вражено втупились одне
в одного - бо й було чого - і повторили обоє:
- В чорній оксамитовій кареті?
- Атож,- підтвердив я.- А міс Естелла - це начебто її небога - у віконечко карети подавала їй на золотій тарілці торт з вином. І ми всі їли торт із золотих тарілок і запивали вином. Я їв свій торт, сидячи на зап'ятках карети, бо вона мені так звеліла.
- І ще хтось там був? - спитав містер Памблечук.
- Четверо собак,- відповів я.
- Великих чи малих? [74]
- Величезних,- відповів я.- І вони перегризлися, коли їли телячі котлети зі срібного кошика.
Містер Памблечук і місіс Джо знову втупились одне в одного, вражені ще дужче. Я вже сам себе не тямив, як знеможений свідок під тортурами, і чого хоч міг їм наговорити.
- А де ж стояла ця карета, ради всього святого? - поцікавилась моя сестра.
- У кімнаті міс Гевішем.- Вони знову втупились одне в одного.- Але коней там не було.- Цю спасенну примітку я додав після того, як подумки відмовився від четвірки рисаків у розкішній збруї, що їх зопалу вирішив був запрягти в карету.
- Чи ж може таке бути, дядечку? - спитала місіс Джо.- Що це він плете?
- Зараз я вам поясню, добродійко,- сказав містер Памблечук.- Це, я гадаю, портшез. Вона, знаєте, жінка чуднувата, дуже чуднувата, вона така, що й не дивно, якби надумала цілі дні висиджувати в портшезі.
- А ви коли-небудь бачили, як вона в ньому сидить? - спитала місіс Джо.
- Та де ж би, коли я взагалі її ніколи не бачив! - мусив нарешті визнати містер Памблечук.- Ні разу навіть оком на неї не глянув!
- Боже милостивий, дядечку! Але ж ви розмовляли з нею?
- Та хіба ви не знаєте,- невдоволено озвався містер Памблечук,- що коли я там буваю, то стою за дверима, а двері ледве прочинені, і вона зсередини говорить до мене. І не кажіть, що ви цього не знаєте, добродійко. Ось хлопець - інша річ, він ходив туди гратися. То як же ти грався, хлопче?
- Ми гралися в прапорці,- відповів я (мені й самому тепер дивно, як згадаю, що я тоді спромігся так багато понавигадувати).
- В прапорці? - луною повторила сестра.
- Атож,- підтвердив я.- Естелла махала блакитним прапорцем, я червоним, а міс Гевішем з віконечка карети - прапорцем, що весь був у золотих зірочках. А тоді ще ми всі вимахували шаблюками й кричали «ура».
- Шаблюками! - повторила моя сестра.- Де ви взяли ці шаблюки?
- З шафи дістали,- сказав я.- Там ще я бачив пістолети... і варення... і ліки. І в кімнаті не було денного світла, тільки свічки горіли. [75]
- Це правда, добродійко,- підтвердив містер Памблечук, повагом кивнувши головою,- Так воно і є, це я й сам бачив.
Після цього вони обоє витріщились на мене, а я з якомога невимушенішим виглядом витріщився на них, розправляючи рукою праву штанину.
Якби вони стали далі мене розпитувати, я, безперечно, забрехався б, бо вже мав намір заявити їм, що на подвір'ї у міс Гевішем бачив повітряну кулю, і тільки тому стримався, що водночас придумав живого ведмедя у неї в броварні й не знав, чому з них віддати перевагу. Але містера Памблечука і місіс Джо настільки захопило обговорення тих дивовиж, якими я їх уже обдарував, що вони мене більше на чіпали. Вони ще й тоді

читати