Завантажити

голову того собі не клав, щоб сваритися, а він зачепив.
Грицько вже відсердився трохи: він звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас,— той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки і все проти того чоловіка копатиме; а як розлютується іноді, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то він уже їй спину переб'є; кіт до його внадився чужий,— лапи йому повідрубує. А одного разу засварився з чоловіком за якусь там дурницю і все нахвалявся: «Ну, будеш же ти без худоби!» Той чоловік і байдуже, а одного разу вранці встає, пішов у повітку,— аж коні його — пара добрих коней — здихають: хтось уночі вліз та ножем кишки їм повипускав... Усе село знало, що це Панас ізробив, а нічим довести,— так і пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навіть боялися його, і в спірці з Грицьком більшість до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець — Копаниця.
Грицько тим часом, стоячи в Зінька перед ворітьми, оповідав, як почалася сьогодні сварка, і додав:
— От ти кажеш: не сварись! Як же мені не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя,— це ж усяке знає. А в мене ж діти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землі мало, а я так і покину її?
— Та ні, я того не кажу,— відповідав Зінько.— Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тільки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нічого З того доброго. Ви своє робіть, а коли він до вас чіплятиметься, тоді позивайте його.
Грицько подумав...
— Хто його знає, чи випозиваєш що...— промовив зітхнувши.— А втім, воно справді тоді лучче видно буде, а тепер не варт змагатися... Бувайте здорові!..
— Бувайте й ви!
— Шкода чоловіка! — промовив Зінько.— І путящий чолов'яга, а не щастить йому.
Грицькові справді не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то віл здох, то град ниву побив — і так мало не щороку якась біда йде та й Другу за собою веде. Напосілася недоля на горопаху. Зовсім підбився чоловік, а найбільше тоді, як йому жінка вмерла, покинувши троє малих дітей. Бився він, бився з їми щось більше як рік, а далі таки оженивсь удруге. Сам він і не хотів того, бо й досі журивсь по першій жінці, та люди кругом казали, і сам бачив, що не видержить без господині з трьома дітьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дітей піде? Нараяно йому покритку ївгу — чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б іще не лихо, та погано про неї говорено на селі. Та що було робити Грицькові? Хіба інша піде? Добре, що й така трапилась. І оженивсь. Та щось і тепер не дуже великий лад у його в сім'ї.
Мати вже спала, як Зінько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хаті вечерю, винесла, і вони сіли вечеряти на призьбі. Місяць уже високо підбився вгору, і було ясно, хоч голки збирай. Голодні й щасливі, вони повечеряли тим, що зосталося від обіду, і полягали спати на при-мостці в садку, що починався в їх зараз од хати.
— Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить? — спитала Гаїнка, лежачи горілиць та дивлячись на місяць.
— Казав же тобі, що ні! — відповів Зінько, вже трохи дрімаючи.— Спи лиш, а то завтра рано вставати.
— Хі, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!
Зінько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Віз блискучий — хто на йому їздить? Бог? Чи святий Ілля? Може, саме тим возом він і їздить, як грім гримить? А ото Квочка... Чого вона на небі, тая квочка? Певне, це божої матінки квочка з курчатами. Отже, й на небі є драбина... Адже і в колядках співають, що Сус Христос землю орав і сіяв, а божа матінка обідати йому виносила... Правду дідусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав і засівав. Земля — мати, вона нас любить... І я її люблю... І вона... і я...
Думки плутались. Гаїнка заснула.

V
ЗІНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО
Прокинувшись другого дня рано-вранці, Зінько справді побачив, що він оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох із матір'ю, відігнала корову до череди, і, поки мати порплилась на вгороді, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зінько прокинувсь, вона, в старенькій спідничині, з закачаними по лікоть рукавами, вибігла з хати вхопити дровець.
— Чом же ти мене не збудила? — гукнув до неї Зінько.
Вона, заслоняючи очі рукою від сонця, що саме сходило червоним півколом, глянула в його бік:
— А ти вже встав хіба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!
— Кажу ж: чом не збудила?
— Добрий хазяїн сам знає встати! — сміялася Гаїнка і стояла вся червоно-золота, позираючи з-під руки на Зінька. Потім додала: — І чого б то я тебе будила? Однак великого діла тепер нема,— ну й поспи!
І побігла брати дрова.
Зінько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до річки, миттю скупався і, моторний та здоровий, не заходячи в хату, пішов під повітку.

читати