Завантажити

так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!
І він почав триндикати:
Закладає руки в бруки
Та й говорить, што вон пан,—
Розсмотрівшись хорошенько —
Настоящий шарлатан!
— Ха-ха-ха! — загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.
— Ти будеш мені шарлатана притулять? — скрикнув він і кинувся до Васюти з кулаками.
— Тю-тю на тебе! Оханись! Та він несамовитий!.. Свят! свят!..— казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту.— Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пісня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хіба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як і ми, тільки що, знаєш, ізверху тією ваксою помазаний,— отією чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.
— Мовчи! — скрикнув Микита, все стоячи з затис-неними кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгірші.
— Ой-ой-ой! Уже занімів! — і Васюта затулив рота рукою... і враз крикнув: — Гвалт! Горить!..
— Де горить? Де? — заметушилася перелякана молодіж, ладна вже бігти на пожежу.
— Паджак з іскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.
— Пху на тебе, собако паршива! — крикнув Микита, одвернувся й пішов на другий бік гурту, а Васюта репетував:
— Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Іскри розгоряються!..
— Ні, не здержить Микита проти Васюти,— казали парубки.— Проти всіх здержить, а проти тебе, Васюто, ні.
А з Микитою тим часом одділилося кілька парубків і пішли гуртом на другу вулицю.
— Ну й уїдається в тебе цей Васюта! — казав один парубок.— І чом ти його не провчиш?
— Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! — одказав іще заклопотаний Микита.
— Здоровий, як тур! — промовив другий парубок.— Сам ще й не подужаєш його.
— Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! — порадив той, що його Микита Ванькою звав.— Їй-бо, Микито, ми тобі поможемо.
Микиті стало веселіше.
— Вот спасіба, камаради! Каби їх обоїх із Зіньком!
— Дак що? І Зінька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано — не так, як йому завгодно.
— Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятія,— сказав Микита.
— А скажи, Микито,— невже справді в городі так живуть, що хто з ким хоче, з тим і любиться — чи вінчаний, чи невінчаний — однаково? — спитав званий Ванькою.
— Ще й як!
— От штука!
— А што, харашо? Не журись, Ванька,— і в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тільки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!
Ішли далі, і він подавав їм науку.
А тим часом Зінько з Гаїнкою підходили вже до своєї хати.
— Ой, щось свариться! — сказала Гаїнка. Справді, сварилося. Товстий роздратований чоловічий голос кричав:
— Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бісова тінь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землі.
— Оце вже Момоти за землю лаються,— сказав Зінько.
Момоти були сусіди Зінькові — з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синів: старший — Грицько, тоді — Панас, обидва жонаті, а тоді Іван, ще парубок,— отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже відділив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько віддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торік, при людях сказав, що Грицько має взяти собі ще одну десятину,— тоді в кожного брата буде рівно землі. От же брати не схотіли віддати йому тієї десятини, кажучи, що батько йому все віддав ще тоді, як одділяв його. Грицько пішов, одміряв сам собі десятину та й посіяв на їй. Панас з Іваном довідалися про це тоді, як Грицько вже й заволочив.
З того часу почалася запекла сварка проміж двома братами — Грицьком та Панасом. Де б не стрівалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бійка. Іван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (він з їм і жив).
Така спірка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.
— А не діждеш ти,— відповідав Грицько,— чужого хліба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!
— Бо не сій на чужому! І заберу, а ти дулю з'їси! — одгукувався Панас.— їстимеш дулі: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хліба не їстимеш, бо я його заберу, на всій тій десятині заберу.
— І на поле не пустю! — відказував Грицько.— В мене коса в руках буде.
— Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землі,— нахвалявся Панас.
— От таки вони справді поріжуться колись! — промовила Гаїнка.
Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зінькової.
— Добривечір, дядьку,— озвався до його Зінько.
— Добривечір!.. А хто це? Зінько!.. А я за тим шибеником і не добачив тебе.
— І хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:
— Ти ж кажи! От так собі йшов додому проз його хату і в

читати