Завантажити

що сама вигадала, але Зінькові подобався її спів.
— А що, гарно?
— Ще й дуже.
— Невже?
— Їй-бо, добре! І як це ти вигадала?
— Хіба я вигадувала? Воно саме... Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так і хочеться співати.
— Та ти моє співоче!..
Гаїнка й справді була дуже співлива. Але тепер вона похитала головою й відказала:
— Ні, як коли... А чуєш? Он на селі співають. Вони вже підходили до села, і відтіля справді чути було дівочі й парубочі співи.
— Весело їм... гуляють!..— промовила Гаїнка.
— Може, й тобі хочеться до їх? — спитався Зінько.
— Ой, ні! — відказала, хитаючи головою.— Як я з тобою, дак мені вже нічого не хочеться.
І вона, ідучи, притулилась до нього ще дужче.
— Справді?— спитав Зінько. — А буйного доброго -намиста, такого, як у Горпини?
Вона не зараз одказала...
— Буйного доброго намиста таки трошки хочеться...
IV
НА ВУЛИЦІ
Вони ввійшли в село. Темні верби й садки дрімали над хатами, а осяяні віконечка весело всміхалися з-під чорних стріх і кидали впоперек вулиці ясні смуги свого біластого світла. Під однією хатою зібралася купа дівчат та парубків, чути було веселий гомін.
— Зіньку, ти? — озвався голос із тієї купи, і висока постать вийшла з неї.
— Я, Васюто,— відказав Зінько. Васюта, Зіньків товариш, підійшов до їх.
— А я заходив до тебе,— думав, сьогодні почитаємось... аж тебе нема.
— На пасіці в діда Дороша були.
— Ще й одну штуку хочу тобі сказати.
— Кажи!
— Ні, зараз не хочу. Приходь завтра ввечері до Карпа, і я там буду,— дак і поговоримо.
— Гаразд. Бувай здоров!
— Бувай!
Гаїнка з Зіньком пішли далі вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регіт та крик: усі сміялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер поміж парубками, відколи вернувся з города. Років із п'ять він там був, бо як вивчився в школі та підріс трохи, то зараз його батько туди віддав. Жив там і за сторожа, і за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав із бакалії нишком од хазяїна, собі гроші приховавши, а хазяїн довідався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нічого не робив і до хазяйства не брався.
— Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..
Батько сам потурав тому:
— У мене син образований!
Сам робив, а «образований» син лежав під грушею, дожидаючися, щоб груші самі в рот падали. Зате дивував Микита всіх на вулиці своїм убранням: чоботи «бутілками», штанці-галанці вузенькі, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синім з китицями підперезана, а зверху ще й «паджак з іскрою», так він сам його звав.
— Яка ж у йому іскра? — питалися проміж себе дівчата.
— А що рябенький...
З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик — гострий,— кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо одні вподобали його «образованость» та що він їх часто напував горілкою, а другі боялись його здорових кулаків. Тільки Васюта ніяк його не шанував і часто глузував із його, і за те Микита ненавидів без міри не то самого Васюту, а й усіх, хто з їм приятелював.
Тепер Микита стояв серед гурту парубків, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, і патякав:
— Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею піл.
— Хах-ха-ха! — реготалися парубки.
— Їй-бо — не я буду,— одоб'ю її в етого дурака Зінька.
— Тю на тебе! — озвавсь якийсь парубок.— Вона ж чуже подружжя!
— Вот — пустяк униманія, нуль обращенія! Какое нам до етого дело? Аби мінє понаравилась,— моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нікак нільзя, ще й нівоз-можно, а в городі — го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть і даже не то што барині, а й горнишні, й кухарки. Мені один лакей знакомий росказувал. Діла — первий сорт!
— Дак це ти і в нас, чи що, хочеш таке завести? — спитав Васюта, ставши проти його.
— А тобі што за дєло? Хоч би й хотів! Што ж ти мінє— переп'янство йздєлаєш, чи как?
— Я тобі якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак і зуби визбираєш! — сказав сердито Васюта.
— Хто — я? Хі-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать мені! Не таких видали!
— Да й ті на вас плювали! — доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дівчата зареготалися.
— Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну — одкажи йому.
Микита позакладав руки в кишені в штани, відкинув голову назад і промовив:
— Штука мені йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нібудь!..
— А знаєте, хлопці й дівчата,— не вгавав Васюта,— я навчився нової пісні, та й ловкої!
— Ану-ну! Якої? — загомоніли всі, цікаві на нову пісню.
— Слухайте ж! Я буду співати, а ви розбирайте добре, бо це пісня городська, дак гарна. Ех, біс його батькові! Нема в мене двох кишень у штанях,— нікуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма,— гаразд буде й

читати