Завантажити

там діло? — цікавився Зінько.
— А хіба я знаю? Казали — діло... Та вони сюди прийдуть сьогодні, то сам і попитаєш.
— Гаразд.
— А що, сину,— питав дід Дорош,— який хліб?
— Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.
— Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай,— зведуться люди нінащо! — бідкався дід.
— А зведуться, діду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати... А то ліси рубають, а земля сохне, і дощів меншає... І виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають...
— А як же їй силу вертати? — питав дід. Зінько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзі, але дід і слухати не хотів, тільки рукою махнув:
— Ат! Вигадки! Колись і вчених не було, та які врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вчені понаставали, не вірять нічому старосвітському, все в їх дурниця! Гнівається земля — тим і не родить! От що!..
— Хіба земля жива, діду? — спитала Гаїнка.
— А ти думаєш — ні? Вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по їй грішник іде... а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається.
— Та чого ж вона гнівається? — спитався, усміхаючись, Зінько.
— Того, що її не шанують! Вона — наша мати, вона — свята! Її цілувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Іграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От воно й родило і на вгороді, й на полі. А тепер іде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти задрипана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, свята, й гнівається.
Гаїнка глянула на свої коліна й побачила там плахту; тоді лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-під очіпка. Вона мерщій ухопила хустку, що лежала біля неї, й напнулася.
— Ні, діду,— відказав Зінько,— тут не в тому сила.
— Ат! — перепинив його дід.— От я тебе люблю дуже, Зіньку, що ти добрий чоловік і гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже від лукавого, оті книги.
— Адже й євангелія — книга,— сказав Зінько. Дід розсердився:
— Що ти рівняєш? То євангелія, а то казна-що!.. От уже не люблю!..
По стежці від поля почулася хода.
— Батько, батько йдуть! — скрикнула Гаїнка. І справді, незабаром на краю пасіки стала висока гарна постать Остапова.
— Здорові, тату! З неділею.
— Здоров, сину! І тебе з неділею.
— І ти тут, Зіньку? Здоров!
— Здорові, тату!
— А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й діло є.
— Казала мені Гаїнка. Яке ж там діло?
— Нехай же згодом,— одпочину трохи. Сів до гурту й почав розпитувати діда Дороша про пасіку. Погомонівши, сказав до зятя:
— А ходім, Зіньку, до того лану, що біля кривої балки, я там щось хочу тобі показати.
— І я з вами,— скочила Гаїнка.
— Ні, ти не ходи,— звелів батько.— Ми зараз вернемось.
— Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть із зятем пішли з пасіки. Вийшовши на поле, пішли помалу серед високих житів. Зінько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм ділом. Як уже відійшли трохи геть, той загомонів:
— От що, Зіньку: е в мене одно діло дуже добре.
— Ану, скажіть!
— Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?
— Ще б пак!
— Що, якби нам її в посесію взяти?
— Еге! Де ж таки? Дві з половиною тисячі десятин! Хіба ж то на нашу силу?
— Аби схотіли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, візьмемо землю, а тоді поділимо частками — скільки кому треба. Адже тобі треба?
— Та трохи таки треба...
— І гаразд! І добре! — зрадів Остап.— Візьмеш скільки схочеш.
— Або ще й на скільки грошей вистачить.
— За гроші не турбуйсь! — одказав Остап.— Коли в тебе зараз усіх нема, то можна на який час позичити, здобути... А там земля їх верне... Це вже я тобі грошей добуду.
— Спасибі вам, тату!
— Дак виходить — пристаєш?
— Чому — ні? Як уся громада пристане, то й я.
— Та ні ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так — товариство, гурт.
— А як на мою думку, то краще, якби вся громада... Ну, а хто ж у тому гурті?
Остап почувався, що тепер він аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом :
— Та люди все гарні, заможні,— нема чого боятися, що невидержка буде з грішми, як панові платити.
— Хто ж то?
— Та ось — я та ти... Тонконоженко Терешко... сват Манойло Гаврилович... Ну, вже тут, знаєш, не минеш і Дениса... Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж він тобі брат, то треба вам родичатися...
— А ще хто? — допитувався Зінько.
— Та, мабуть, і всі...
— Ні, цих мало: не подужають.
— Та ще буде старшина... та Яхрем Рябченко... Вавилов... Оце поки й усі... Може, ще кого доведеться приняти,— того вже не знаю. Діло

читати