Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити
« 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 »

там діло? — цікавився Зінько.
— А хіба я знаю? Казали — діло... Та вони сюди прийдуть сьогодні, то сам і попитаєш.
— Гаразд.
— А що, сину,— питав дід Дорош,— який хліб?
— Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.
— Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай,— зведуться люди нінащо! — бідкався дід.
— А зведуться, діду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати... А то ліси рубають, а земля сохне, і дощів меншає... І виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають...
— А як же їй силу вертати? — питав дід. Зінько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзі, але дід і слухати не хотів, тільки рукою махнув:
— Ат! Вигадки! Колись і вчених не було, та які врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вчені понаставали, не вірять нічому старосвітському, все в їх дурниця! Гнівається земля — тим і не родить! От що!..
— Хіба земля жива, діду? — спитала Гаїнка.
— А ти думаєш — ні? Вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по їй грішник іде... а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається.
— Та чого ж вона гнівається? — спитався, усміхаючись, Зінько.
— Того, що її не шанують! Вона — наша мати, вона — свята! Її цілувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Іграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От воно й родило і на вгороді, й на полі. А тепер іде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти задрипана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, свята, й гнівається.
Гаїнка глянула на свої коліна й побачила там плахту; тоді лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-під очіпка. Вона мерщій ухопила хустку, що лежала біля неї, й напнулася.
— Ні, діду,— відказав Зінько,— тут не в тому сила.
— Ат! — перепинив його дід.— От я тебе люблю дуже, Зіньку, що ти добрий чоловік і гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже від лукавого, оті книги.
— Адже й євангелія — книга,— сказав Зінько. Дід розсердився:
— Що ти рівняєш? То євангелія, а то казна-що!.. От уже не люблю!..
По стежці від поля почулася хода.
— Батько, батько йдуть! — скрикнула Гаїнка. І справді, незабаром на краю пасіки стала висока гарна постать Остапова.
— Здорові, тату! З неділею.
— Здоров, сину! І тебе з неділею.
— І ти тут, Зіньку? Здоров!
— Здорові, тату!
— А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й діло є.
— Казала мені Гаїнка. Яке ж там діло?
— Нехай же згодом,— одпочину трохи. Сів до гурту й почав розпитувати діда Дороша про пасіку. Погомонівши, сказав до зятя:
— А ходім, Зіньку, до того лану, що біля кривої балки, я там щось хочу тобі показати.
— І я з вами,— скочила Гаїнка.
— Ні, ти не ходи,— звелів батько.— Ми зараз вернемось.
— Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть із зятем пішли з пасіки. Вийшовши на поле, пішли помалу серед високих житів. Зінько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм ділом. Як уже відійшли трохи геть, той загомонів:
— От що, Зіньку: е в мене одно діло дуже добре.
— Ану, скажіть!
— Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?
— Ще б пак!
— Що, якби нам її в посесію взяти?
— Еге! Де ж таки? Дві з половиною тисячі десятин! Хіба ж то на нашу силу?
— Аби схотіли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, візьмемо землю, а тоді поділимо частками — скільки кому треба. Адже тобі треба?
— Та трохи таки треба...
— І гаразд! І добре! — зрадів Остап.— Візьмеш скільки схочеш.
— Або ще й на скільки грошей вистачить.
— За гроші не турбуйсь! — одказав Остап.— Коли в тебе зараз усіх нема, то можна на який час позичити, здобути... А там земля їх верне... Це вже я тобі грошей добуду.
— Спасибі вам, тату!
— Дак виходить — пристаєш?
— Чому — ні? Як уся громада пристане, то й я.
— Та ні ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так — товариство, гурт.
— А як на мою думку, то краще, якби вся громада... Ну, а хто ж у тому гурті?
Остап почувався, що тепер він аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом :
— Та люди все гарні, заможні,— нема чого боятися, що невидержка буде з грішми, як панові платити.
— Хто ж то?
— Та ось — я та ти... Тонконоженко Терешко... сват Манойло Гаврилович... Ну, вже тут, знаєш, не минеш і Дениса... Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж він тобі брат, то треба вам родичатися...
— А ще хто? — допитувався Зінько.
— Та, мабуть, і всі...
— Ні, цих мало: не подужають.
— Та ще буде старшина... та Яхрем Рябченко... Вавилов... Оце поки й усі... Може, ще кого доведеться приняти,— того вже не знаю. Діло

« 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 »


Партнери