Завантажити

поламало.
— Яку дорогу?
— З дощок намощену, що по їй вагончики бігають. Далі не проїдеш.
— Що його в бога робити? — бідкався штегер,— біжіть до управителя!
Один побіг. Управитель зараз прийшов і звелів спробувати пробитись у цю шахту з старої, з тієї, де вода була. Шахта була сторчова, і в неї можна буде спуститися просто в цебрі.
Всі кинулись до тієї шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бігла, щоб не зостатися позаду.
— Давай цебер! Чуєш, швидше! — гукав штегер. Поспішаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.
— Спускай!
Барабан закрутився; цебер здригнувся і проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарі барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна.
Врешті стали і дожидались. Дзенькнув дзвоник,— барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад.
Без краю довгий здався Марусі час, що проминув, поки штегера піднято з шахти.
— А що? як? — почали всі його питатися.
— Можна! Дірка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крізь ту дірку й можна туди долізти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.
Двоє шахтарів стало до штегера в цебер, їм подали кілька пляшок з молоком та хліба — це щоб підкріпити тих, які ще живі.
— Боже поможи!
— Спускай!
Цебер з людьми зник у ямі.
Маруся протовпилась аж до шахти.
— Та чого це тут дівчина? — скрикнув управитель, її вздрівши. Але зараз-таки пізнав її і вже більше нічого не сказав.
Маруся стояла над шахтою.
Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але ніхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей і не вертала.
— Довго шукають! — сказав хтось.
— Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!
І знову всі замовкли, дожидаючися...
Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всім, а найбільше Марусі! Звістки з шахти не було ніякої.
Врешті мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, і дзвоник дзеленькнув. Всі стрепенулися.
— Тягни!
Барабан пішов спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Маруся ледве дихала... Хвилина... дві... три — і ось, ось цебер!..
В цебрі стояв штегер з одним робітником і піддержу вав обрятованого чоловіка.
Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.
— Багато живих? — спитавсь управитель.
— Усіх троє,— відмовив штегер,— оце один, а двоє ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.
— А ті?
— Двох бачив — утопли, а більше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля.
Цебер знову пішов наниз, а хвершал кинувся клопотатися коло обрятованого.
Проминуло ще з півгодини,— знову дзеленькнув дзвоник і закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась — готова в цю мить до життя й до смерті.
Ось знову цебер — і в йому був не її татко.
Штегер сказав, що живих троє. Третій повинен бути татко. Не може бог так дуже не пожаліти її, щоб відняти від неї татка. Адже він добрий!
— Господи! — молилася вона думкою: — Адже ти добрий! Верни татка! А ні,— то візьми мене до його!
А тим часом цебер давно вже пішов наниз. І як почулося “піднімай!” — Маруся притисла свої худі рученята до грудей з усієї сили і, широко розкривши очі, втупила їх у чорну глибоку шахтову яму.
Повагом піднявся цебер.
Двоє шахтарів держали того, хто там стояв, і це був — Максим.
Ледве ступив він на землю,— ту ж мить Марусині руки обхопили його. Припадаючи до його, вона скрикнула :
— Татку! любий! живий!..
І змучена дівчина впала непритомна до ніг батькові.
Максим пролежав кілька день у лікарні, а потім кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у своє село.
Тепер вони живуть у своїй хаті і господарюють щасливо.
У Олексїівці, 1893. IV.13.
 

читати