Завантажити

батько, і дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лічила б не то дні, а й години, що до тих зелених свят зосталися,— та шкода, що на години лічити не знала! А й довгий здався їй цей час,— довший за ті три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч і як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогодні вранці полічила Маруся, що жити їм на шахтах усього шість день зосталося, і сказала про це батькові, як він ішов на роботу.
— Правда, правда, дочко,— відмовив Максим,— у суботу гроші за тиждень віддаватимуть,— а тоді гайда!
— Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! — зітхнула Маруся.
— Та вже якось доживемо! — розважав її батько.---Ну, зоставайся здорова, ясочко!
II
Пішов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хаті і визирнула у віконце. Там сонечко вже зійшло. На дворі було весело та любо. Марусі заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогодні сорочку батькові, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вікна, щоб і спокуси не було, та й заходилася шити.
Як шиєш, то можна й думати.
І Маруся думала собі про те, як вони переїздитимуть звідси, та якого це клопоту буде. Та дарма — якось воно буде, а як улаштуються — от тоді добре! У своїй хаті! Своя хата дуже більша за цю землянку та така весела! А коло хати Маруся квіток-квіток понасаджує,— от як у її матері було — це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що він ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро — свій садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червоніють — вже ж і гарно!
Маруся всміхнулась радісно та й... схаменулась. За своїми думками вона й не помітила, що вже й голку з рук пустила, і не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. І так щиренько шила до обід.
Опівдні чує,— гуде машина: це обід шахтарям. Маруся й собі кинула шити та трошки підгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самій собі вранці не схотіла, бо дуже з сорочкою поспішалася. Попоївши,— знову до шиття. Чує й машина гуде,— це вже й татко пообідав і робити заходився.
Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує,— машина знову загула. Дівчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде,— а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цікавилася і забулася була про це, діла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,— чує, гомін якийсь на вулиці. Щось наче біжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.
— Що воно за знак? — подумала Маруся й визирнула у віконце.
Дивиться, біжать люди та щось гукають. Здалося те Марусі цікаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебігли, й вона не могла ні про віщо довідатися. Та трохи згодом побачила,— біжить проз неї знайома дівчина туди, куди й люди побігли.
— Галько! — гукнула вона до неї.— Галько!
Галька спинилась і вздріла Марусю.
— Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там зробилося — шахту залило! — ледве поспішилась казати дівчина, бо дух їй від швидкого бігу забивало.
Маруся спершу не зрозуміла й спиталася:
— Яку шахту? де?
— Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!
— А тобі ж хто казав? — спиталася Маруся.
— Та люди ж бігли та й кричали, що залило. Ходім туди! — казала Галька поспішаючись.
Маруся мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Та вона не довго про це думала. Інша думка вразила її: у тій шахті робив її батько,— то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, і вона трохи не впала.
— Ой, Марусю, яка ти бліда-бліда стала! — скрикнула Галька, підбігаючи до неї.— От спасибі богові, що мій батько не в новій шахті, а то лихо було б! А твій, Марусю, в якій?
— У новій...
— От бідна ти!..— пожаліла Галька.— Ходімо ж туди!
— Ходім! ходім! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.
— Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та,— а то я не підбіжу.
Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.
Що ближче вони підбігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрма,— тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішли сьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навіть тужили.
Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили,— якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказував штегерові:
— Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки сюди з локомобільчиком швидше!
Штегер побіг. Управитель повернувся

читати