Переклад з польської Божени Антоняк

Мартенси на пенсії

Усі, хто останнім часом зустрічав Бубу, вдавали, наче дивляться на неї й нічого не помічають.

– Ти трішечки погладшала, – казали одні, зупиняючи погляд на Бубиних джинсах.

– Здається, ти схудла, – приглядалися інші.

– Погарнішала.

– Змарніла.

– Ти витягнулась, – стверджував дехто, ніби всупереч тим, які зауважували:

– Ти, Бубо, узагалі не змінилася…

Буба ввічливо погоджувалася з усіма вироками, які стосувалися її тіла, але під силуваною посмішкою приховувала гірке розчарування людською короткозорістю. Бо знехотя зазираючи в дзеркало, дівчина бачила там лише неймовірний смуток. Він був настільки помітний і невідступний, що його неможливо було ні з чим порівняти.

Смуток, як і Буба, найкраще почувався в її товаристві, щільно вкритий клаптиковою ковдрою. Так вони й лежали разом цілими годинами на Бубиному ліжку.

– Ти ж не можеш отак лежати до смерті, – сказав якогось дня дідусь.

Старенький звертався до веселої, барвистої ковдри, з-під якої з одного боку видніло розкошлане волосся, а з іншого – пара босих ніг у джинсах.

– Кажучи про смерть, я мав на увазі, звісно, власну, – з гідністю докінчив дід. І хоча голос його затремтів, зіщулена під ковдрою постать навіть не ворухнулася.

– Сум за тобою зламав моє серце так само, як твоя мама наше улюблене крісло, «Людовика», – дідусь поринув у приємні спогади. – Пригадуєш цю картину? Марися міряє черевички й раптом – бух! Що я тоді сказав? Ага! «Навіть малі черевики можуть зламати «Людовика». Дуже я тоді недоречно засміявся, – дідова інтонація зробилася повчальною. – Народна примовка каже: «Не смійся, ледащо, з чужого нещастя». Мудрець, який виголосив ці золоті слова, безсумнівно мав на увазі мене…

Але навіть це відважне зізнання не зворушило дівчини під ковдрою.

– Жоден лобуряка не вартий, аби за ним стільки плакали! – Старий вочевидь утрачав терпець. Він сів на краєчку ліжка, нервово смикаючи вуса. – Ну, хіба що я, – додав він сумирно. – Бо треба тобі знати, що я не одну жіночку довів до сліз. Ах, які ж то були чудові часи… Така собі пані Леонтина, дружина адмірала Концева… Я познайомився з нею на балу мисливців…

Від солодких спогадів його відірвало тихе схлипування.

– Мушу тобі сказати, – пожвавішав дід, – що жінки, яких я покидав, втрачали і розум, і справжнього мужчину. А ти втрачаєш глузд через жевжика з біноклем!

– Ніякий він не жевжик! – почувся з-під ковдри слізний протест.

– Як це ні? – обурено відгукнувся дідусь Генрик. – Хлопчисько, який у своєму житті не зіграв жоднісінької партії в бридж? Тоді хто ж на твою думку жевжик?

Дідові важко було впізнати свою онуку в цьому клубочку, закутаному ковдрою. Минав тиждень, відколи шляхи Мілоша та Буби зовсім розійшлися. Щоправда, Буба ще декілька разів намагалася наблизитися до Мілошевої стежки. Але відтоді, як побачила його із цією іншою, з архітектурного відділення, худенькою, у химерному береті, Бубині мартенси перестали бігати колишньою, спільною доріжкою. Вони стояли в кутку коридору і, ніби двійко старих пенсіонерів, узагалі більше не виходили з дому.

– Бубо, озвися, нарешті, бо мене починає мучити сумління через усіх отих жінок, яких я покинув! – дідусь удавано схлипнув.

– Ненавиджу його… – почувся з-під ковдри притлумлений голосок.

– Слава Богу! – зрадів дідусь. – Нарешті якісь прояви людських почуттів! – захоплено вигукнув він. – Це просто чудово, дорогенька, що ти його ненавидиш, бо Маньчаки саме нині приходять зіграти партійку… Не можна, щоб вони нас застали отаких! Не програвати ж нам через дуркецала, який перетворив чемпіонку Польщі на плаксиву дівулю! Через мій труп! – не вгавав дід.

Слово «труп» негайно зворохобило його уяву, і старий знову заходився розмірковувати вголос.

– А уявляєш собі мій похорон? У розквіті віку? Якщо вже говорити про квіти, то знаючи твоїх батьків, можна здогадатися, що від них я їх точно не дочекаюся. Ну, хіба якогось гарненького букетика від тебе, – визнав дід. – Ти, Бубо, не така. Впевнений, що ти мені й колоду карт кинеш у труну. Тому відразу попрохаю, аби на зворотному боці були ті панянки з календаря, який я нещодавно гортав у книгарні…

Дідусь, певне, зворушився, бо голос у нього небезпечно здіймався й завмирав. Як на сцені. І в кімнаті раптом стало підозріло тихо.

Хоча Буба й не позбулася сумного настрою, проте вилізла з-під кольорової ковдри й глянула на діда почервонілими очима.

– О-о-о! Ось ти де! – зрадів пан Генрик. – Мій Кроличку! Ну, моя люба, – розчаровано озвався він за мить, – навіть Маньчакова не виглядала так жахливо, коли її покинув «коханий Вальдусик». Мені прикро це казати, але вона здавалася наче гарнішою за тебе…

– Мілош, певне, такої самої думки, – Буба вже приготувалася до нової хвилі розпачу, але її наміри випередив дзвоник у двері.

– Цей твій Мілош узагалі не думає, це, по-перше. А по-друге, причепурися трохи, перш ніж Маньчаки почнуть висловлювати нам свої співчуття!

– А що це так смачно пахне? – долинув до Буби й дідуся Генрика голос пані Віолетти. – Вальдеку, ти відчуваєш те саме, що і я?

– Авжеж, це запах нашої перемоги! – гаркнув дід і рушив назустріч ворогові.

***

Того дня на Бубу чекали самі неприємності.

– Бубо! Ти останнім часом так змарніла! – привітала її Маньчакова, поправляючи свою нову косу.

– Ого, якого хвоста ви почепили! – дід лише зараз помітив чималий вузол на потилиці гості.

– Це моє волосся, любий пане, – скривилася пані Віолетта.

– Волосся так швидко не росте, – заперечив дід, тасуючи карти. – Щоправда, у мене був товариш у війську, полковник Сермяга, який теж заростав, наче мавпа, але в порівнянні з вами це дрібниці.

– Це, пане Генрику, шиньйон. – Маньчакова розгнівано відкопилила губи. – Така прикраса коштує більше, ніж невеликий «Фіат», – додала вона з апломбом мільйонерки.

– Що ви кажете? – дід аж на виду змінився. – То «Фіати» вже зовсім нічого не варті стали, – зітхнув він. – А шкода. Я патріот, і мені прикро, що наш «Фіатик» вартий стільки ж, скільки фунт клоччя. Бубо, починай, – нагадав старий, підморгуючи онуці.

Попри Бубині зусилля, Маньчаки виграли всі партії. Лише Бартошовій вдалося припинити муки за зеленим столиком, повідомивши, що обід подано.

Гості з радістю покинули карти. Мало того, що за ними залишився переможний запис у дідовому нотатнику, то вони ще й нагодилися на смажену качку, оздоблену, як і годиться, віночком червоної капусти. Батько терпляче чекав на цю качку тиждень, а Маньчаки – жодної хвилини.

– Від капусти в мене здуття, – скривилася пані Віолетта, викладаючи на тарілку рум’яне стегенце. – У Вальдусика теж, – додала вона, відрізуючи наступну ніжку.

Дідусь сумно провів поглядом найкращі шматочки і, важко зітхаючи, зайнявся непоказним крильцем.

Бубі було однаковісінько. Вона могла їсти й капусту, як і годиться кроликам. Могла й нічого не їсти, як робила це протягом останнього часу.

Бартошова дивилася на дівчину з непідробною увагою, а коли погляд домробітниці зупинявся на косі Маньчакової, ставало помітно, яких зусиль їй коштує стриматися й не смикнути пані Віолетту за волосся з усієї сили.

– А здуття – це просто нестерпно, – Маньчакова відкопилила блискучі від качиного жиру губенята. – Навіть пожалітися нікому не можна, що вони мене мучать…

– Усі ми вже про це знаємо, – заспокоїв її дідусь. – Пригадай-но, Бубо, які ліки продає твій батько в телекрамниці… Якраз від здуття живота. Бо мені чомусь здається, – напророкував він, – що скуштувавши куприк, без Павлових таблеток ви довго не витримаєте.

– Що ви, пане Генрику! – гостя змахнула пухкими ручками, схожими на маснувате віяло. – У жодному випадку! У нас із Вальдусиком принцип: не купувати в знайомих…

– Ми Павлові дуже співчуваємо, – додав Маньчак із напханим ротом. – Погано, що з нормального телеведучого він перетворився на продавця в телекрамниці. І тепер втюхує бідним людям каструлі з подвійним дном, – він нетактовно захихотів.

– Або пояси для схуднення, від яких ніхто не худне!

– Або щіточки для чищення язика, від яких у мене було подразнення, – сплеснув руками Маньчак.

– Я вже не кажу про бальзам, від якого в мене була висипка. На щастя, у такому місці, де її ніхто не бачив! – докинула пані Віолетта.

– Крім мене, – зрадів безпричинно пан Вальдек.

– Крім тебе, любий, – з кокетливою усмішкою підтвердила його половина.

– Неможливо опуститися нижче, – виніс вирок Маньчак. – Я на місці Павла точно пішов би з телебачення, – переконано сказав він, і ці героїчні слова впали одночасно з качиним жиром, який щедро скапував з його ножа й виделки.

– Та ви так не переймайтеся, – намагався опанувати цю ситуацію дідусь. – Я не думаю, щоб хтось при здоровому глузді взяв би вас на роботу, з якої потім ви могли собі піти. Хоча на телебаченні у вас усі шанси стати помітною особою, – він багатозначно глянув на куленепробивний жилет Маньчака, який захищав хирляві Вальдусикові груди.

– Мушу сказати, що бідолашний Павлик вимагає нашої особливої підтримки, – утрутилася пані Віолетта, простягаючи руку до десерту. – Тому ми вирішили бувати у вас частіше.

– Особливо після того, як наші сусіди, Пєтушки, зізналися, що регулярно Павла перемикають.

– Як це – перемикають? – здивувалася Буба.

– Та звичайно! – Маньчак задоволено поглянув на присутніх. – Пультом. Навіть на релігійний канал, хоча вони атеїсти.

– А не аскети? – завагалася пані Віолетта.

– Настільки не переварюють отого Павлового кудкудакання про унікальні панчохи чи друшляки, – закінчив Маньчак.

– Це вже занадто, пане Вальдемаре! – Дідусь розгнівано відсунув тарілку. – Я завжди підозрював, що у вас погане оточення. Але мені й на думку не спадало, що ви мешкаєте під одним дахом з ідіотами!

– Не можу з вами погодитися, – заперечила Маньчакова, підсуваючи собі другий десерт. – Пані Пєтушкова – власниця перукарського салону для собак. Найкращого в місті.

– Ну, то я слушно припустив, що це у вас чийсь хвіст! – зрадів дідусь. – Я весь час думаю, кого ви мені нагадуєте. Ну викапаний спанієль! Бубо, – продовжував він, – як ти вважаєш? Можна спокійно довірити нашу Добавку тій Пелюшковій? Якщо подивитися на вашу зачіску, – звернувся він до власниці шиньйона, – собака може виглядати смішно.

– Пєтушковій, дочці генерала Пєтушка, – виправила Маньчакова, закусивши поблідлі губи.

– А не адмірала? – запитав Маньчак.

– Скільки коштує візит? – дідусь продовжував вивчати тему. – Скажемо цій Пелюшковій: «Оцю чудову суку підстрижіть, будь ласка, як пані Маньчакову».

– Дідусю!!! – зойкнула Буба.

Маньчаки навіть серветками не скористалися. Попідхоплювалися швидко, безладно і, наче розгромлена армія, квапливо відступили до виходу.

– Я розумію, що вам прикро за сьогоднішній програш, – зловісно засичав пан Вальдек. – Лише це вас виправдовує. Ну, і ще старечий вік, – в’їдливо докинув він. – З вашим маразмом ви, звісно, до завтра вже забудете, як скривдили мою дружину.

 

Розпродаж почуттів

Погані дні схожі на нудні кінофільми: і ті, й інші здаються безкінечними. Буба ще не встигла отямитися після відвідин Маньчаків, а на сходах уже чулися голоси батьків, що поверталися з міста. І Буба була переконана, що ці голоси аж ніяк не прагнуть почути одне одного.

– Це вже занадто! – Мама першою завоювала коридор, вимахуючи здоровенною торбою та незліченною кількістю невеличких пакетів. – Щоб після стількох років докоряти запрацьованій дружині, що та купила кілька дрібничок! Чесно кажучи, я дивуюся, – мстиво докинула вона, вмощуючись на нещодавно відремонтованому багатостраждальному «Людовикові», – що в тебе настільки небізнесовий підхід до життя. Як продавець, ти мав би знати, що розпродажі призначаються для людей з багатою уявою… Або для дружин скупарів! – І вона промовисто глянула на чоловіка.

– Ні-я-кий-я-не-про-да-вець! – чітко проказав батько, і Бубі стало смішно. Їй завжди ставало смішно, коли дорослі поводилися наче діти. – Я лише дбаю про наші гроші. От і все, – підсумував він.

– От-от! – Мама прагнула нещадної війни. – Вершина егоїзму! Дбати про фінанси більше, ніж про власну дружину!

– Бо гроші точно мої, – не залишився в боргу тато, – а дружину доводиться ділити з таким-собі Протеком, який начебто відповідає за твою рекламну кампанію. І мені це зовсім не подобається.

– Ти кажеш такі речі при моєму татусеві й доці?! – останні мамині слова перейшли в безутішний плач.

– При татусеві? І доці? – Батько роззирнувся довкола лютим поглядом. – Ось тобі твої татусь і доця! – загримів він, угледівши переляканих дідуся й Бубу. – Розкажи їм, що найближчими днями вони матимуть на обід шість прозорих корсетиків, стрінги з лазерною обробкою й присмачені шпильками від Бати, а на десерт отримають косметичні масочки з пілінгом по чотириста злотих за баночку!

Буба давно не бачила батька таким обуреним. Тим часом мама спокійнісінько витягла один з корсетиків і приклала до демісезонного пальта.

– Ну, гляньте, який гарнюній! – і вона кокетливо посміхнулася до власного відображення в дзеркалі.

Але ніхто їй не відповів.

– Павле, – дідусь приготувався до відступу. – Річ у тім, що нині в нас побували Маньчаки…

– Мене це не обходить, – Павел вочевидь образився на всіх, бо нечемно запхнув руки глибоко до кишень і тупцяв на місці, не дивлячись ні на кого.

– А дарма, – дідусь зробив ефектну паузу. – Бо вони з’їли твою качку. Передчуваю, що це ти перший скуштуєш оті корсетики. Хіба що спокусишся на масочки або вчорашню рибу. Вона була така несмачна, що чимало залишилося, – закінчив дідусь уже з-за дверей своєї кімнати.

Буба теж воліла безпечно вшитися. Повернулася під свою ковдру, котра терпляче чекала, аби знову вкрити її смуток, значно більший, аніж досі. Тепер до Бубиних вух не долітали жодні звуки, крім биття її серця, яке ніяк не могло змиритися з раптово отриманою свободою.

А зовсім нещодавно світ робив усе, аби Буба почувалася обранкою долі. Початок канікул аж ніяк не віщував негараздів. Усі гороскопи дружно стверджували, що вонаБуба може, ба, навіть повинна забути про свої проблеми, бо Венера оточила її особливою турботою. Якщо вірити зорям, дівчина повинна була стати здоровішою, вродливішою, багатшою та більш коханою. Тим часом Буба залишилася сама.

Коли Мілош був у Фінляндії, куди вони з батьком поїхали в науковий табір, гороскопи не брехали. Та щойно повернувся – і все змінилося. Ніби там, у північних широтах, хлопець замерз або впав у якусь полярну сплячку, котра перетворила його на крижину. Траплялося, що він відтавав, очі знову блищали й Мілош сміявся колишнім сміхом. Таке відбувалося завжди, коли в розмові згадувалося ім’я Ребекки, з якою він познайомився в таборі. Спершу Буба цього не помічала, а навіть коли щось і підозрювала, то відразу картала себе за дурні ревнощі. Та коли невидима Ребекка зробилася всюдисущою, приєднуючись до них на кожному побаченні, Бубине занепокоєння зросло. І нарешті, затьмарило будь-які радощі від канікул. Бо дівчина зрозуміла, що з Фінляндії Мілош повернувся не сам. У нього на плечі продовжувала висіти ота злощасна нова знайома, яка на всьому зналася щонайкраще. А навіть коли й не на всьому, байдуже, якщо це згадка про Ребекку, а не Бубина присутність запалювала в Мілошевих очах іскорки ніжності.

Коли Буба намагалася легенько натякнути, що віднедавна вони зустрічаються втрьох, Мілош ображався й звинувачував Бубу, що та поводиться як дитина.

Те, що її почуття сприймали як дитинні капризи, ще більше поглиблювало розпач, і невдовзі Бубина ситуація зробилася просто-таки нестерпною. Дівчина могла змінитися заради Мілоша, але при всьому бажанні не здатна була перетворитися на справжню студентку, переможницю конкурсу «Міс Академікус», незрівнянну плавчиху, скелелазку, топ-модель і волонтерку, котра у вільний час співає із групою яхтсменів «Іменини Боцмана».

А Мілош чимраз частіше ставав неприємним і примхливим. Щоправда, він зрідка заходив до Буби, пропонуючи орнітологічні прогулянки, але з таким виразом обличчя, наче йшлося про повторення минулорічного матеріалу посеред спекотного літа. І навіть на хвилину не міг забути про Ребекку.

– Ребекка професіонально фотографує, – захоплено розповідав він.

– На таке дерево Ребекка видирається без страховки.

– А знаєш, що її навіть птахи не бояться? – Мілош аж нетямився від захвату.

Отак дівчина дізналася, що існують Ребекки, які народилися для того, щоб Буби не могли спокійно спати.

Дідусь дотримувався іншої думки.

– Гарний мені орнітолог! – пирхав він зневажливо. – Хай поспостерігає за лебедями, тоді зрозуміє, що в житті найважливіше!

– Може, це в нього тимчасово? – тішила себе ілюзіями Буба, з надією поглядаючи на діда.

– Тимчасовим буває хіба що самогон замість віскі, – категорично відповів старий. – І в такому випадку треба йти на різні поступки. А в коханні на компроміс погоджуються лише дурні або бридкі на вроду дівчата, – закінчив він.

– Ти ж казав, що бридких жінок не буває, – розчаровано мовила Буба.

– Я таке казав? – дід здавалося, був приємно здивованим. – От тобі й маєш! А твоя мати ще сміє стверджувати, наче я не джентльмен! – обурився він, повертаючись до своєї улюбленої пліткарської газетки.

Після тієї розмови Буба посмутнішала ще більше. За якийсь час до неї примчала Йолька із сенсаційною новиною, що бачила Мілоша на концерті з тією класною кралею, чия фотка була в останньому номері журналу «Врода+». Буба прикинулася знудженою, даючи Йольці зрозуміти, що вони з Мілошем саме відпочивають одне від одного.

– Ага, відпочиваєте… – Йолька співчутливо покивала головою й так міцно обійняла Бубу, ніби та щойно втратила близьку людину й стояла над її свіжою могилою.

Це був дуже невеселий день, зате він поклав край Бубиним стражданням. Щойно Йолька пішла, Буба збігала до поблизького кіоску. Купила останній номер «Вроди+». Удома вирізала фото Ребекки з рубрики «Як я досягла успіху». Поклала його на столі і якийсь час вдивлялася в усміхнене обличчя суперниці. Думала, як можна помститися цьому клаптикові паперу, і дійшла висновку, що аж ніяк не прагне помсти. Вона продовжувала любити Мілоша, але раптом їй розхотілося бігати за ним під час прогулянок лісом, щоб вислуховувати компліменти на чужу адресу.

– Будь з ним щасливою, – прошепотіла вона до фотки, докидаючи її до сувенірчиків, пов’язаних з Мілошем.

Нині, коли після родинної баталії запанувала жадана тиша, Буба вирішила, що прийшов час навести лад після свого великого кохання.

Дістала зі столу поштівки від Мілоша, листики й орнітологічні карти. Спільні фотографії, два музичні диски, які вони разом слухали й фотку усміхненої Ребекки. Притягла велику материну торбу й покидала туди любі серцю пам’ятки.

На торбі був відповідний напис: «Мінус 70% на все!».

– Навіщо мені таке кохання? – думала Буба, квапливо натягаючи кросівки. – Уцінене, як мамині корсети? Непотрібне, бо замале. Затісне, бо чуже… Я не хочу щодня перетворюватися на Ребекку. Не хочу вдавати, що моє щастя залежить від кількості яєць, відкладених сірою гускою чи якоюсь іншою птахою… Від завтра почну нове життя, – вирішила вона, тихо відчинивши двері.

– Ти кудись виходиш, Бубо?

Зі спальні визирнула мама в кумедному корсетику. Вона скидалася в ньому на підстаркувату балерину.

– Винесу сміття! – відгукнулася донька. – Бо вже багато накопичилося.

– До речі про сміття, – мама ледь зніяковіла. – У мене є кілька непотрібних футболок. Ще зовсім добрих. Може, хочеш? Бо на тому розпродажі якось нічого для тебе не було.

– Звичайно, – відповіла Буба, невиразно всміхнувшись. – Згодяться, – сказала вона, залишаючи маму в чудовому настрої, типовому для людей, переконаних, наче вони когось ущасливили.

Лише пізно ввечері, коли ніщо не віщувало жодних відвідин, а читання в ліжку «Ста років самотності» ставало щораз важчим, хтось легенько постукав у двері.

– Не спиш? – запитала мама. – Бо, розумієш, – швидко заговорила вона, і її обличчя порожевіло від крему чи, може, сорому, – я собі подумала, що по-дурному якось вийшло з тими футболками. Підемо завтра разом по крамницях, хочеш?

Очі Буби засяяли.

– Звісно! – прошепотіла дівчина.

– То підемо, – рішуче заявила мама.

– Тато гніватиметься, – нагадала Буба.

– Мужчини для того й існують, щоб гніватися на жінок, які розкидаються грішми, – змовницьки підморгнула мама. – Крім того, ми ж не шикуватимемо, а боротимемося таким чином із чоловічим фінансовим деспотизмом, – закінчила вона. І Буба вирішила, що ця тирада могла б стати гаслом на феміністичній маніфестації.

– Я з тобою згодна, – серйозно сказала дівчина, і мама вийшла з її кімнати так, немов залишала барикаду.

читати