Завантажити

Сонце сліпило очі, ступні пружно відштовхувалися від твердого вологого піску, голова була закинута трохи назад. Вона бігла далі, до світила над обрієм, примружуючи очі та шумно дихаючи. Проминула пірс – темну дерев’яну скалку, увігнану під шкіру каламутного прибою, - перестрибнула через напівзасипану піском автомобільну шину та заплутані пасма водоростей. Потім різко збочила туди, де на піску безладно валялися тілеса відпочивальників – так, наче сонце намагалося розкласти якийсь хитромудрий пасьянс з людських тіл, і, зрештою, зазнавши із ним невдачі, безладно і сердито змішало карти докупи.
Оля лежала на спині розкинувши руки; її делікатне, матово-біле, наче у Ніколь Кідман, личко було прикрите солом’яним капелюшком. «Тільки не бризкай на мене водою» - сонно муркнула вона. «Ти б сама скупалася, згориш» - озвалася, пирхаючи та віддихуючись, Яна. Вона уже зігрілася після купання, побігавши вздовж берега. «Ну ні, я кремом намастилася», - подруга зграбно, наче кішка, перевернулася на живіт. Вона, влігшись долілиць, щось пробурмотіла притуленим до покривала ротом. Яна нахилилась, перепитуючи. «Розстібни мені… бретельки». - «Ну то що, - холодні пальці легко вивільнили спину від шворок, що могли б зіпсувати її бездоганно рівну й гладеньку засмагу, - може, підемо скупаємось. І знаєш, тут «банан» є. Маленькою я б душу продала за те, щоб раз покататися на ньому».
Оля мовчала. Перед ними сите, дрімливе море перекочувало важкі маслянисті хвилі припливу. Пронизливо кричали дітлахи, хлюпочучись у холодних хвилях, і білі язики збуреної води злизували з берега їхні сліди. Наближався вечір. Ще година-дві – і курортники почнуть одягатися, збирати розкидані речі, згортати покривала, і заберуться геть до наступного ранку, лишивши по собі розшарпаний потолочений пляж.

Море нагадувало Яні величезного хижого звіра, небезпечного і зграбного, наче тигр або рись. Під його блискучою гладенькою шкірою перекочувалися бугристі м’язи, випинаючись під променями сонця. Десь далеко, далі, ніж сягне її уява, море зливається з сліпим прабатьком-океаном, найдревнішим і найбільшим з прадавніх чудовиськ. Тіло левіафана не було замкнене у компактних мінімалістичних формах, притаманних тваринному світові, - ні, воно простягалося широкою панорамою до виднокола, мов тулуб величезного міфічного удава, котрий перед настанням останніх днів, коли вируватимуть безнадійні апокаліптичні битви, глитне сонце легким скороченням еластичних щелеп. Ця потвора була страшенно небезпечною і красивою, таємничою та непізнаною, думала дівчина, заходячи у воду і відчуваючи, як морська гладь, прозора на вигляд, спазматично стискається, опираючись її рухові.
Людина бореться з морем щоразу, заходячи у воду. Вона воює з його спокійною поверхнею, врізаючись у глиб. Людина почуває себе героєм, підкорювачем стихій, аж поки ця тварюка, ворухнувши чи сіпнувшись уві сні однією з багатотисячних кінцівок, не ховає у крижаній глибині людину, її човен, і її корабель, її мужню боротьбу та геройство.

«Яна… А тут можна плавати, - Оля борсалася у хвилях, задираючи вгору підборіддя, - тут не глибоко?» - «Та плавати всюди можна… Ні, не глибоко», - шурнувши ногою у воді, Яна дісталася дна. «Ну, пливи за мною, - вона легко вирвалася вперед, розрізаючи руками хвилі, - наздоганяй!»
Оля ображено спинилася. Вона взагалі не вміла плавати і боялася води. Зазвичай дівчина лише заходила у воду і легкими делікатними рухами зачерпувала її, щоб облити руки плечі і спину і вберегтися від перегрівання, пильнуючи, чи не плесне на неї водою збиточна Яна. Потім вона присідала у воді, наче роблячи кніксен перед паном Нептуном, і швиденько верталася на берег, на своє покривало. І було справжнім дивом, що Яна, котра почувалася у водній стихії наче рибина, таки вмовила подружку покататися на «банані», зачерпнути й собі пайку нехитрих пляжних розваг.

Палюче сонце на д головою. Тебе заколисують хвилі, підкидаючи розслаблене тіло, мов корок. Вода давно уже запечатала вушні раковини, оглушивши тебе. Шум. У вухах голосно дише стихія. Лежиш на водяній товщі, наче на холодному гумовому матраці.
Яна розтоплювалася у воді, як пластинка солі. Тільки шипіння води у вухах, сліпуче оранжеве сяйво всередині міцно стулених повік, різкі короткі поштовхи хвиль, в такт з якими рухалося незворушне людське тіло. Настільки відірваним і замкненим від світу міг би бути лише космонавт у стані невагомості, за тисячі кілометрів від Землі, чи плід в утробі матері. Так можна було б заснути чи просто вмерти, так хотілося б колись умерти, - розчинитися в темній воді. А десь безмежно далеко був морський берег, сонна білява кішка Оля на своєму картатому покривалі, місто, укрите пилом, люди, транспорт, родина, будинки й офіси, посада керівника одного з відділів у приватному підприємстві, начальство, кар’єра, її місце в суспільному житті, - все, розтоплене та безповоротно забуте, відсунулось за мільйони світлових років звідси. Я просто шукаю

читати