Завантажити

поставлені там, можна було побачити широку панораму моря, контури далекого берега, кораблі десь на виднокрузі, зеленаво-голубу таріль моря з темнішими плямами-улоговинами у ній. Здавалось, ти летиш, ширяєш над просторами, мов чайка, ловлячи повітряні течії.
А вночі ця місцина була просто фантастично прекрасною. Жадібно припалюючи сигарету, Яна побачила округлий профіль невиразного місяця у хмаристих проталинах, берег, невидиме місто, обліплене безліччю мерехтливих електричних світляків. Море стиха шуміло, котячи хвилі до берега, а на видноколі, наче блискучі іграшки, світили кораблі, яскраво відбиваючись на хвилях.
Спершись долонями на прохолодний метал огорожі, дівчина спостерігала за рухом моря. Все нові та нові хвилі накочувалися на пісок розтікалися у ньому, щезали безслідно, а за ними наступали нові, та нові… Берег горів усіма кольорами, нагадуючи величезну новорічну ялинку з дитинства. Скільки я уже тут стою, подумала дівчина. Зненацька закортіло спуститися униз, до води. Ні, тільки не сьогодні. Може, там Оля вже вийшла надвір, не знайшла мене, і місця собі не знаходить. Вона уже хотіла іти, аж раптом помітила рух у морі. Щось стрімко наближалося до берега.
Припавши до огорожі, дівчина вп’ялася поглядом у темряву. Якась істота уже виходила з води на пісок. Вона випросталася. Схоже, це людина. Може, любитель екстремальних розваг вирішив поплавати уночі?
Невідомий обернувся до хвиль і заклично змахнув рукою. Слідом за ним ще хтось пропорював хвилі. Наступний нічний плавець раптом підстрибнув, наче дельфін, зробив кульбіт у повітрі, шубовснув у воду. Звідкіля ж вони припливли, напружено міркувала дівчина. Мабуть, знайшли похилий спуск з гори, гуляли безлюдним пляжем, вирішили скупатися у холодній воді. П’яні, певно, а таким справді море по коліна. Досить того, йду додому.
Двоє стояли на березі. Ніби радились чи сперечалися. Згодом один із них попрямував до моря. І кинувся у хвилі. Другий поспішив слідом.
Яна могла бачити, як вони пливуть, лишаючи за собою широкі збурені шлейфи води, наче доріжки літаків у небі. Просто до горизонту, туди, до кораблів. Зрештою вони зменшилися в розмірах настільки, що дівчина уже не могла нічого розгледіти. Зникли у морі.

Ще зранку Яна знала, що увечері вона знову піде до огорожі, і пильнуватиме, чи не з’являться оті… диваки знову. Лежачи на пляжі під жорстокими променями сонця, дівчина губилася у здогадах, хто ж вони такі. Чомусь хотілося побачити, хай і здалеку, отих… людей з моря, як про себе вона охрестила нічних з’яв.
Від цих думок повіяло чимось надприроднім. Так наче вона, нагнувшись, зазирнула в глибоченну прірву, звідки війнуло холодом, у провалля, котрого не мало б бути. Чи тротуар під ногами на дорозі раптом укрився безліччю тріщин, мов тоненька крига, розколовся на очах, а під ним замість твердого ґрунту, порожнеча. Це коли з полотна світобачення грубо видерли клапоть. Говардолавкрафтівський, вирваний із реальності, кусень. Такі клапті визирають часом в житті людей; звідсіля й беруть початок забобони, прикмети, віра в побутову магію, віщі сни. Згодом за них забувають.
Яна не думала насправді, що ота парочка якась особлива. Лиш її інтуїція, як стрілка компаса, підказувала: отут щось не зовсім нормальне, дивне. Небезпечне. А дівчина любила небезпеку. Недарма вона свого часу навіть парашутним спортом захоплювалась.

Яна швидко минала вулицю. Звідкілясь зліва долинало тяжке бухання електронних дискотечних тамтамів; там розважалася курортна молодь. Днями Оля, яка обожнює оце конвульсійне смикання на площадках під громові удари музичних ритмів, спробує і її витягти на оте збіговисько. Вона ж, видко з усього, нудиться лише удвох із нею.
Море голосно зітхало. Великі хвилі бились об берег, надимаючись та опадаючи, мов гребені розлючених ящірок-варанів. Здавалось, чорне блискуче чудовисько ліниво позіхає тисячами роззявлених пащ. «Нікого я сьогодні не побачу. В цю негоду і вдень люди не купалися. А вночі навіть божевільний не полізе в цю воду, а якщо й полізе, далеко не запливе», - подумалось їй. Дівчина підійшла до самої огорожі.
Вони ніби чекали на неї. Пляжем прогулювалися декілька людей, їхні силуети рухалися у напівтемряві. Зненацька вони зупинилися біля самого підніжжя горба. Дівчині видалося, що вони стоять, задерши голови, і дивляться на неї. Від цієї думки по шкірі пішли зашпори, Яна вагалася: видко її знизу чи ні. Про всяк випадок, вона піднесла руку догори і махнула нею, наче вітаючись. Істоти простували до води. Ось їхній проводир шубовснув у хвилю, випірнув, зник під водою, і більше не виринав. За ним інший тихо розчинився у темній воді. І ще один. Як не напружувала зір дівчина, жодного руху над киплячим, нуртуючим казаном стихії вона не помітила.

Дівчина здобула таємницю. Про побачене вона й не думала комусь розповідати. Удень, вигріваючись під сонцем, ліниво зачерпуючи рукою сухий білий пісок, пересипаючи

читати