Завантажити

скрикнув раптом хтось позаду.
- І знайшли! – в тон йому реготнув інший.
Яна різко розвернулася, забувши за людей моря. Це уперше її потривожив біля огорожі хтось сторонній. Хоча тут зовсім не було глушини - сюди, до огорожі над морем, вела широка освітлена ліхтарями вулиця, обабіч якої тісними шеренгами вишикувалися цегляні будинки, туго підперезані огорожами-сітками. Тут навіть машина могла б проїхати. І нічого дивного не було в тому, що хтось ще схотів сюди вибратися – на нічне море подивитися. Сигарету випалити. Чи просто постояти.
Перед ними стояло двоє кремезних парубків. Один, низький на зріст та опасистий, у білій розщібнутій сорочці та темних брюках, підійшов до дівчат майже впритул. Яна зблизька побачила його коротко підстрижену голову, кругле лице, рідкі широкі зуби у вищиреному в хижій усмішці роті. На широких, порослих кабанячою щетиною грудях, тьмяно поблискував при світлі місяця масивний ланцюг. Другий, у темній футболці та джинсах, стояв трохи далі. Ворухнувши ніздрями, Яна зрозуміла, що ці ходячі бурдюки уже накачалися по зав’язку гримучою сумішшю сильноалкогольних напоїв. Себто нічого доброго ця зустріч не віщувала. Тікати пора.
- Ми вже йдемо звідси. – промовила Яна недбало і невимушено, тоном знуджено-іронічної дружини іноземного міністра на дипломатичному рауті, принаймні, до тієї міри, до якої вона сама уявляла з побачених фільмів тон світської левиці. Іноді це діяло. Серце її шумно калатало. Без жартів, треба забиратися звідси.
- Та чекайте! Ви тут що…? На щось дивилися там внизу…? Перехилились так низько…
Не сумніваюся, що ззаду в нас у цей момент був пікантний вигляд…
- На людей моря, - перебила Янині думки подружка, - вони там, щойно вилізли з води.
- На кого? – той здивовано підійшов до огорожі, - дивись, Сєрий, там хтось є… Їх там до чорта, цілий табун! Хто то?
- Русалки, - бовкнула Оля вголос.
_ О, я люблю русалок! Диви, Сєрий, точно дівчата купаються! Бачиш оту, з довгим волоссям… Мо, спустимось – познайомимось…
- Цього не треба робити, - подумала вголос Яна. Ніхто на неї не зважав. Попри всю неприязнь до незнайомців, вона спробувала їх остерегти, - Їм це не сподобається.
Але ті уже, хрипко матюкаючись на ходу, та спотикаючись у темряві на стрімкій стежці, почали спускатися до пляжу. С шурхотом осипався під їхніми ногами пісок, біліла в темряві сорочка того, хто йшов попереду. Ось вони уже спустились на берег. Потупотіли до хвиль…
- Забираймося звідси, - міцно обхопивши Олину кисть, Яна потягла її вперед. Їй дуже кортіло озирнутися, подивитися униз, на пляж. Але не варто було цього робити. Мабуть, отак, похапцем, похнюпивши голови, мов шкодливі діти, тікали й прародичі зі зневаженого та зрадженого ними Едемського садка.
З пляжу начебто почувся крик та одразу увірвався. Дівчата, не оглядаючись, майже вибігли на освітлену вулицю, й далі тримаючись за руки. Ліхтарі й місяць пильнували їх згори. Вже біля брами Оля різко вирвала свою правицю.

- Ми ніде не ходили, ясно? Сиділи отут в садку на лавці, палили й розмовляли. – Яна засунула вхідні двері на засув, гримнула ключами. Господарі довіряли їм ключі – адже щоб дістатися вночі до туалету, треба було бігти через садок. А браму на ніч лише перев’язували старою шворкою.
- Чого ти боїшся, істеричко…?! Ненормальна!
- Чуєшшшш…- зашипіла Яна. Хвала Богові, пенсіонери їхні давно уже лягли спати.
-Ідіотка! – почулося востаннє уже в темряві кімнати, коли вона клацнула вимикачем. Рипнули пружини. Безформні плями блідого місячного сяйва повисли в тюлі на вікнах, наче мертві медузи. Проте неясне бурмотіння котроїсь із дівчат ще не раз порушувало тривожну нашорошену темряву.

Епілог
Гр-рим-м! Ось наближається Вона! Підступає усе ближче, порипуючи суглобами при кожному кроці та сперши на худе плече невидиму косу. Руки її чіпкі, наче гілляки чагарників і коричнево брудні; тяжкий сморід її тіла отруює солонувате повітря довкола. Чи знаєш, чи відаєш ти, жалюгідний смертний, що там стукається і торохкотить у бездонних міхах, котрі вона волоче за собою?! Знаєш у якому образі й подобі Вона явиться наступної миті, коли тінь сухореброї постави впаде на твоє, звернене до сонця лице? Чи всі, хто оточуватимуть тебе у цю мить, зможуть заступити, затулити тебе від Неї? Коли вона прийде по тебе?
Він лежав на золотавому піску, недалеко від води, схиливши голову убік, ніби одвернувшись від решти відпочивальників. Чоловік недбало розкинув руки та ноги, наче просто засмагав під палючим сонцем. Дивним було, правда, те, що засмагати він вирішив у сорочці й штанях; тіло відпочивальника було синювато-білого кольору, з чорним синцем під коліном, котре відкривала роздерта штанина. На його грудях поблискував масивний золотий ланцюг.
Небіжчика нічим не прикрили, тому допитливі зіваки на пляжі могли донесхочу витріщатись на

читати