Завантажити

його крізь пальці, вона уявляла собі людей моря, нічних плавців. Хто вони, скільки їх насправді? Чому гуляють пляжем вночі, і чи не приходять сюди вдень?
Можливо, це зовсім і не люди. А потопельники, русалки, нікси, котрі на можуть бачити сонячне проміння, і лише вночі виринають з глибин. Місяць – сонце русалок, пляж з порожніми обгортками з-під їжі, автомобільними шинами, та іншим непотребом, - їхній парк для прогулянок, майданчик, що на ньому пустують уночі русаленята. (Так, Яна заприсягтися могла, що одного разу з ними була дитина. Вона чула навіть її тоненький голосок – щось середнє між котячим нявканням і писком дельфіна. Дитина пищала не вгаваючи, доки хтось, може, роздратована матуся, не потяг її до води. Почувся плеск і все стихло.
Так, все це було марення розбурханої самотністю і темрявою уяви, фантазії знічев’я. Хоча…? ЇЇ бабуся, котра померла, коли Яна була ще підлітком, цілком серйозно вірила в існування домовика, котрий приходить ночами до небажаних нових мешканців облюбованого ним житла, і душить їх ночами, - не на смерть, а здавлює уві сні подих, налягає на грудну клітку, - виживаючи таким чином з хати. А її мати та сусіди вірять у «погане око», що спричиняє недуги. І перев’язують малим дітям ручки червоною ниткою, щоб уберегти від «врок».
Яні хотілося на мить стати такою ж забобонною, як її пращури, та бодай у власній уяві поселити вічно юних прадавніх істот, які живуть у морі. Як противагу плиткому, безнадійно і дріб’язково жорстокому, справжньому світові її земляків, - світові корпоративних стосунків, страху перед інфляціями, політиками, шахраями, кримінальниками, хворобами, - світові вічного тваринного страху перед власним майбутнім.

Вони, у свою чергу, знали про неї, і не боронили їй спостерігати здалеку. Люди моря ніколи не потрапляли на очі іншим відпочивальникам. На вихідні на пляж прибуло машиною, певне, з Одеси, галасливе сімейство. Чоловіки розбили намет поблизу автомобіля; в цьому наметі на пляжі вони й заночували. Прибульців з водних глибин у цей вечір не було, чувся лише голосний хрипкий регіт та крики людей; час від часу хтось вилазив із намету і біг справити природні потреби до чахлих, як верблюжа колючка, чагарників біля підошви гори.
Загадкові люди моря дозволяли лише Яні, шпигунці світу людей, спостерігати згори за їхніми прогулянками та іграми. Одного разу хтось навіть помахав руками дівчині, наче вітаючись, чи запрошуючи її спуститися до донизу, приєднатися до них. Але вона не зважилась. Яна боялася цих незрозумілих істот, попри своє мимовільне захоплення ними. Що, як вони затягнуть її силоміць у пінистий темний шум, поховають на дні?

Коротка відпустка дівчини миналася. Був вечір перед їхньою останньою ночівлею у приморському селищі. Завтра ввечері вони рушать до міста, на вокзал. Зненацька Яна звірилася подрузі – напівжартом, напівсерйозно розповіла про те, що бачила на нічному пляжі.

Бубнова дама перемістилася на інше місце, з-над червоного короля, лягла згори на пікову шістку. Крутячи у руці гральну карту, Оля перепитала:
- Ти мені розказуєш про… Іхтіандра? – вона порснула сміхом. – Син мой, Іхтіандр!
- Я тобі товкмачу, що на живі очі бачила людей, котрі вночі плавали у бурхливому морі…
- Хіба мало на світі телепнів!
- Вистачає, але ці особливі…
- Ага, вони живуть у воді. – Карта знайшла своє місце у незавершеному пас’янсі. Оля глумливо звузила сірі з зеленими крапинками, котячі очі. – Розумієш, не буває людей із зябрами. Знаєш, мені казала наша хазяйка, що тут, у морі біля нашого пляжу є плиткі місця, де можна прогулюватися по пояс у воді за кілометри від берега. Вони…
- Я бачила….
- Зачекай! Вони знають такі місцини. Гуляють собі водою вздовж лінії берега, поки ти їх бачиш, а далі зайшовши за виступ гори, вилазять на берег там, де гора затуляє тобі огляд. Ось так, все просто. - Вона поклала останню карту на покривало. – Зійшлося.
- То, може, сама на них глянеш нині? Сьогодні – остання можливість це зробити. Ну, чого ти…? Робити все одно нема чого, речі давно спакували. Пройдешся, морським повітрям зайвий раз подихаєш. Нічне море побачиш. – Вони знову зустрілися очима. Зітхнувши, Оля важко сіла на своєму ліжку, звісила ноги і почала намацувати ними капці. – Ходімо.

- Повірити не можу, що я жодного разу всього цього не бачила, ти! Так гарно… Бродила тут і ні разу не взяла мене з собою! - Оля ляснула рукою її по передпліччю.
– Тихо! Дивись…
- Що, я нічого не бачу…
- Туди, он бачиш? Та ні, стеж за моєю рукою, он там....
Вони перехилилися через перила, торкаючись руками, плечима. Дівчата напружено вдивлялися у темряву, намагаючись розгледіти що-небудь поміж блискучих фосфоресцентних хвиль. І вони справді побачили людську фігуру, що виборсалась із смолянистої води і майже звалилась на пісок. Проте невідомий легко звівся на ноги.
- Дівчата! А ми вас шукали! –

читати