Завантажити

спокою. Спокою і тиші. І самотності, глибокої й замкненої в собі, як море. Цього мені треба зараз.

«Це зовсім безпечно. Ти ж одягаєш на себе рятувальний жилет, і коли перекинешся, падаєш у воду і чекаєш, доки тебе витягнуть. І знову посадять на банан. От і все».
Оля перевірила, чи надійно зчеплені лямки жовтого жилета. На хвилях перед дівчатами похитувався оранжевий «банан». У моторному човні, який мав тягти за собою екзотичний гумовий фрукт-переросток, сиділо декілька чоловік. Один з них, наймолодший, чорнявий мускулястий чоловік, згодом витягатиме з води «клієнтів» - ця робота справді потребувала неабиякої фізичної сили.
І от уже берег віддаляється, по колу, по колу, наче стрімко розкручується гігантська дзиґа, у краєчок якої вони вчепилися. Яна сиділа попереду, долаючи опір повітря, міцно вчепившись у лямки. «Банан» різко накренився, «пасажири» верескнули. Свідомість не фіксує швидкого падіння тіла у воду, кадри в пам’яті зміщуються від нахилу до бовтання у воді, пропускаючи все «між». Цього разу, щоправда, все було інакше – хтось ударив на льоту Яну п’ятою у вухо, «фіксуючи» момент польоту. Вода.
От вона уже підпливла впритул до їхнього «транспортного засобу», на який засмаглий накачаний «рятувальник» уже встиг виволокти опасисту тітоньку. Зовсім недалеко борсається у воді Оля.
Раптом хтось торкнувся її ноги. Під водою. Рефлекторно Яна сіпнулася. Біля неї нікого не було. Може, риба чи медуза. Яна, кліпаючи, стріпуючи з вій солону воду, глянула на далеку лінію берега. Хтось знову торкнувся литки, наче провів по ній чимось гострим, і… міцно ухопив дівчину за ногу вище стопи, стиснув, даючи відчути міць своїх пальців на тілі, та мов жартома смикнув її, тягнучи углиб. А тоді відпустив.
Чорнявий парубок, осідлавши «банан», широко усміхаючись, простягав до Яни натреновану м‘язисту руку. Усмішка застигла, тільки-но він розгледів перекошене лице дівчини. Спохмурнівши, «рятувальник» визволив її з води.

«Що це було?! Що це таке могло бути? Це не риба, не медуза, не водорості. Я ясно відчула людську руку, - Яна пригадала, наскільки далеко вони відпливли від берега, перш ніж «банан» перекинувся. Ні, ніхто з відпочивальників не міг доплисти аж сюди. Хоча…? А скільки взагалі, теоретично може пропливти людина…? - Яна прикусила губу, відчула її солонувато-гіркий смак. – Не було коло мене людей, всі, хто впав з «банана», плавали далі, я їх усіх бачила. І ніхто не випірнав з води біля мене. А припустити, що хтось заздалегідь взяв акваланг, точно дізнався де саме ми спинимось… Божевілля». Згадався прочитаний у купейному вагоні «кишеньковий» детектив якоїсь російськомовної авторки. Там розповідалося про найманого вбивцю, котрий полював на свої жертви саме на морських курортах. Він одягав акваланг, залягав на дно морське, і чекав, доки необачна «здобич» не схоче поплавати. А тоді хапав її тяг на дно, і тримав доти, доки людина не захлинеться. А така смерть у воді, без дуже вже видимих слідів насильства на тілі убитого класифікується як нещасний випадок. Може, в людини просто судома була чи серцевий напад, теоретично ж так можна й у ванні втопитися.
Стоп. Ти дійсно перегрілась на сонці. Навіть якщо якийсь маніяк, схиблений убивця і схотів би собі влаштувати отаке «підводне сафарі» з аквалангом, він би все-одно не міг, ніяк, фізично не міг би заплисти аж так далеко. Згадай, де ви були, на якій відстані од берега! Яна ковтнула слину, що заповнила рот. Чорт, я ж кинула палити два місяці тому!

Вечоріло. Відпочивальники уже пакували манатки, тріпали покривала, здіймаючи хмари піску. А задачу так і не було розв’язано, бо її умови були надто суперечливими – людини під водою не могло бути, але вхопила її людина. Я відчула її руку. Саме так.

Сидячи у тісній кухні разом з подружжям пенсійного віку, що у них вони з Олею «знімали» кімнату, Яна сьорбала міцний чай з величезного кухля, долаючи бажання закурити та далі мусолила в уяві денну пригоду. Пенсіонери дивилися якесь вечірнє ток-шоу, голосно (обоє були глухуваті) коментуючи передачу. Зрештою Яна прийшла до висновку, що їй усе просто приверзлося. Примарилося. Обман чуттів, буває ж таке. І, заспокоєна, пішла спати.

Побачивши, що подружка одягає спортивну куртку, Оля нерозуміюче кліпнула світлими пухнастими віями: «Ти куди зібралася на ніч?» - «Вийду надвір, палити хочеться». – «Ти ж кинула…» Не відповідаючи, Яна взялася за клямку. Насправді вона хотіла пройтися нічною вулицею і подивитися здалеку на море, але змовчала, щоб подружка не ув’язалася за нею.

Їм пощастило винайняти кімнату зовсім недалеко від пляжу. Треба було лише пройтися трохи вулицею, а далі звернути у провулок. Дорога підіймалася крутим пагорбом, що різко уривався і височив над морем, наче скеля у мініатюрі. З тієї глинисто-піщаної «скелі» і скочувалися дівчата щоранку, гальмуючи підошвами. Якщо підійти до краю обриву і спертися на металеві перила, завбачливо

читати