Завантажити

1.
Фотокореспондента Васюкевича на ім`я та по-батькові називати не хотілося не лише колегам, а навіть шефові. Бажання наплювати на умовності і звати п`ятдесятидвохрічного товстуна не Петром Сталеновичем, а просто Петею читалося на шефовому обличчі настільки явно, що колеги Васюкевича все частіше на перекурах обговорювали повну відсутність перспектив для подальшого кар`єрного зросту фотохудожника. І, попри все, народ не хотів, аби начальственний гнів розрісся до Петиного звільнення з роботи. Бо на фоні професійних досягнень фотографа всі інші виглядали майстрами своєї справи, які давно схопили Бога за бороду і міцно тримають з Божою таки допомогою. Найцікавіше, що фотомитець не помічав подібного до себе ставлення і, як наслідок, не робив для себе жодних висновків.
-Петре Сталеновичу, скажіть, ви завжди розганяєте людей на кілометр від себе, коли знімаєте? – сьогодні шеф, переглядаючи принесені Васюкевичем з чергового рейду фотографії, навіть не гнівався – він уже два тижні тому в приватній розмові із заступником пояснив, що втомився навіть сварити Петю. – Ваша рубрика на останній сторінці газети називається „Зупинись, мить міська!”, а не „Зупинись, міська архітектуро!” Для чого ви фотографували пам`ятник Богдану Хмельницькому?
-На нього вдало впало світло, - Васюкевич дивився на шефа простодушними круглими очима, не кліпаючи.
-Згоден, згоден, добре. Ви – заслужений фотохудожник, митець, у вас персональна виставка до Восьмого березня і все таке. Нехай я не знаюся на фотосправі, гаразд.Але ж наша газета виходить у чорно-білих кольорах, чорно, Петре Сталеновичу, -білих. І вдалого світла тут не помітно, бо якість без того губиться при друці та ще й на газетному папері.
-Я давно казав – давайте друкувати газету на кращому папері. Весь світ так давно робить.
-Весь світ, Петре Сталеновичу, давно вже бачив монумент Богдана Хмельницького в різних ракурсах, не кажучи вже про киян і гостей столиці. Нехай, вам, фотомитцеві, до душі постать гетьмана і цей пам`ятник, питань нема. Але ж біля нього завжди ходять люди. Просто стати, зловити момент і сфотографувати цікаве людське обличчя на фоні історичного монументу ви можете? Або взагалі зловити цікаву сімейну пару, ще краще – з маленькою дитиною. У нас не молодіжне видання, маленькі діти з батьками на вулицях міста, зафіксовані вашим об`єктивом – це ознака стабільності. Розумієте?
-У нашій державі нема стабільності. Я отут курку купив на базарі, три кіло. Що з нею робити – не знаю.
-До чого тут ваша курка на три кіло?
-А у мене плита поламалася. Вона стара, ремонту не підлягає, нову купити нема за що. А олігархи тілька на одних валютних операціях у обмінних пунктах заробляють на рік п`ятдесят мільйонів доларів, газети пишуть. Так де стабільність?
-Ви курку викинули? – не втримався спортивний оглядач: для огляду основних спортивних подій тижня Петя зробив йому фотографію порожнього стадіону, хоча мусив відзняти тренування юнацької збірної.
-Ще ні. Холодильник поки цілий.
-До чого тут обмінні пункти, курки, плити та холодильники, господи Боже ти мій! – шеф лянув по столу пачкою фотографій. – Я вам про стабільність кажу, нехай люди в це вірять! Наші репортажі та нариси повинні вселяти в читачів оптимізм, підтримувати віру, що не все ще втрачено. Може це не так насправді, але така політика нашої газети. Чому ви, Петре Сталеновичу, не вишукуєте на вулицях приємні людські обличчя, а фотографуєте новобудови на Оболоні? Вони завмерли не на мить, розумієте?
-А ви розумієте, що я зробив фотофейлетон? Новий будинок, як їх тепер називають, наворочений. На чиї гроші побудований? Отак! – Петя загнув пальця. – Шикарний під`їзд під охороною, - другий палець, - біля нього – джип новенький, - тепер вся рука стиснулася в кулак, фотохудожник навіть махнув ним. – Картинка з життя міських нуворишів. А тут нема за що плиту...
-Чому ж ви в такому разі не сфотографували олігархів біля буржуйського будинку та буржуйської машини? – присутні відчули, що редакторові ось-ось урветься терпець, а значить нарада добігає до кінця. – Все, обговорювати нічого далі не хочу. У вас, Петре Сталеновичу, просте завдання. Дуже просте: фотографувати людей на вулицях міста. А не вулиці без людей. Ви натякаєте на наслідки ядерної війни, коли вулиці порожніють? Чи на якусь епідемію, що косить народ просто на тротуарах? Навіть у випадку катастрофи на вулицях лежатимуть трупи людей, тру-пи! Порожніми наші вулиці не бу-ва-ють!
-Ви хочете, аби я трупи знімав?
Присутні вибухнули реготом, шеф махнув рукою, розпустив нараду і затримав у себе заступника. Тому хотілося курити, але з поваги до редакторської алергії на цигарковий дим мусив ще трошки потерпіти.
-Передчасний інфаркт я собі гарантую, - шеф налив у склянку мінеральної води, спорожнив її одним ковтком, закашлявся. Заступник обійшов редакторський стіл, поплескав старого приятеля по спині, і коли кашель минув, поскаржився.
-Нервовий тик я собі точно вже заробив. Мені вже безлюдні Петині картинки сняться. У Сахарі чи Кара-Кумах він

читати