Завантажити

характерна для одягу молодих людей з молодіжних іноземних серіалів. Наплічник він примостив просто на нижнє сидіння, плегшено зітхнув, витер крапельки поту з лоба.
-Добрий день, - говорив незнайомець правильно, але ковтав м`які звуки, і прозвучало „ден”. – Або, пробачайте, вже мабут вечір.
Очкастий шанувальник кросвордів нічого не відповів, лише зиркнув на новоприбулого, кивнув і знову заглибився у розгадування слів. Дівчина не стрималася:
-Поляк? – зі Львова і до Львова частенько їздили поляки, інші іноземці не спадали на думку, а в тому, що хлопець з неслухняною шевелюрою іноземець дівчина ані трохи не смунівалася.
-Уявіть собі – я є француз, - він далі ковтав м`які звуки, говорив повільно та старанно, ніби боячись збитися чи помилитися, спілкуючись чужою мовою. – Тут усіх дивує, я вже звикнув, - дивний француз примостився навпроти дівчини і простягнув руку: - Звати мене Кирило.
-Оксана, - дівчина відповіла машинально, ледь стиснула його пальці, відчула, що француз хоче трохи затримати її руку, надто рішуче забрала свою правицю, схрестила руки на грудях. – А у вас типово французьке ім`я.
-Не типове, - можливо, він не вловив іронії, а швидше за все прозвучала фраза доволі незграбно. – Повністю мене звати Кирило-П`єр, пишеться через рисочку.
-У мене є знайомий, його звати Григорій-Георгій.
-То нічого, - Кирило знову втер лоба. – Мій дід і моя бабуся були українцями. Вони виїхали колись до Франції. Знаєте, як то – емігрували, - Оксана для чогось кивнула. – У них народився син, а потім – донька. Донька одружувалася з французом, а син – так само з українкою. То є мої батьки. Тато одружувався трошки запізно, бо, знаєте, хотів мати так само українську родину. Вони вчили мене мови. А тут я маю подорож, так кажуть?
-Не зовсім правильно, - посміхнулася Оксана. – Подорожую – ось як кажуть.
-Знаєте, я на загал мову знаю добре, тут мене всі розуміють і я всіх розумію, - Кирило посміхнувся у відповідь. – Але різні довгі слова поки не навчився вимовляти легко. Тому всіх прошу, аби поправляли.
-Ви на туалет кажете „лазничка”, - вирвалося в Оксани. – До моєї подруги приїздили знайомі з Канади. Ми так сміялися.
-Лазничка, - ствердно кивнув Кирило. – Але я так уже не кажу, бо тут правда трошки сміються. Особливо в Києві. То нічого. У нас правда так говорять, - тут він додав м`який звук, вийшло „говорьять”, хоча на відміну від тих канадійців акценту француза Кирила дівчина майже не помічала.
Про що говорити далі, вона не знала. Нехай новий знайомий українець за похоженням, але ж він – справжній іноземець, та ще й француз. І, мабуть, парижанин. Оксана з подивом відзначила, що головний біль трохи відпускає.
-А ви де у Франції живете?
-У Парижі. У самому, - підтвердив її здогади Кирило. – У нас так не живуть з батьками, як у вас тут. Я орендую цілу мансарду, там живу і там студія.
-Студія чого?
-Фото. Я фотографую. Фотограф. Фотографував Париж, Лондон, піраміди і Египті, Відень, Краків. Тепер Україну фотографую. Київ, Львів, знаєте, - він поплескав по наплічнику. – Там камера. Я багато знимкі робив. Ви Києві живете, Ксано?
Її називали Ксенею, Ксюшою, частіше – Ксюхою, та Ксаною – вперше. Вона чомусь зашарілася, і сподівалася, що у напівтемряві вагона це не надто помітно.
-Так.
-Тоді я дам вам свій телефон і візьму ваш. У мене буде фотовиставка, я хочу вас запросити.
-В Парижі?
-Потім може й там. На разі у Києві, так.
Кирило поліз до бічної кишеньки наплічника з явним наміром витягнути записника, та раптом до купе ввалився четвертий пасажир. Від сильного горілчаного вихлопу головний біль до Оксани раптово повернувся, навіть з подвійною силою. Пасажир, стрижений під машинку кремезний дядько з кругленьким черевцем, гикнув.
-Два – гик! – дцять перше тут? Гик, ой! Можна, гик, водички, народ?
Кирило відсунувся від наплічника, даючи новоприбулому дорогу. Оксана піднесла очі на очкарика. Той мовчки звісився з полиці, взяв пляшку за верш, простягнув дядькові і той відразу поповнив список людей, до яких шанувальник кросвордів утратив інтерес. Кремезний зробив кілька вагомих ковтків, легко закинув під нижню полицю свою сумку, важко опустив сідниці поруч з Оксаною, роззирнувся.
-О-ох, мать-мать-мать! Оце бігли! Думав – усе, коли біля Ельжбети у пробці засіли. Ромко каже: „Ну його, не чекай, біжи бігом!” Отак засиділися, х-ху-у-у-у! – він знову приклався до води.
Оксані запаморочилося в голові, вона рішуче підвеоася, вибралася з перегарної хмари і вийшла в коридор, притулилася лобом до віконного скла і склепила повіки. Кирило, як вона встигла помітити, приєднався до неї. За кілька хвилин поїзд рушив. Дівчині зараз найбільше за все хотілося забратися на свою полицю, повернутися обличчям до стіни і лежати із заплющеними очима, доки не прийде рятівний сон. Та француз Кирило явно прагнув продовжити знайомство і надто різко обламувати іноземця Оксані не хотілося. Вона ввічливо повернулася до француза.
-І як там у вас в Парижі живуть? Ну, чим від Києва, скажімо, відрізняється. Схожий

читати