Завантажити

буде кращим фотографом усіх часів та народів. Там бархани, бархани, бархани...
-Ти, бархан, коли мені нового фотографа приведеш? Пожалій мої нерви.
-Значить, Петю на хер?
-Спробуй. Його ніхто більше не візьме, а від нього знову нещадавно жінка пішла, - Васюкевич уславився тим, що швидко сходився з жінками, молодшими за себе, бо з перших днів знайомства починав робити їм персональні фотоальбоми, не визнавав стосунків без офіційного шлюбу, і так само швидко розходився через абсолютну неможливість у побуті та занудство в тривалому спілкуванні. Найперша дружина жила з ним найдовше – дванадцять років, залишила на нього свого сина від другого шлюбу, а хлопець втік від вітчима, тільки-но почав заробляти достатньо, аби знімати квартиру. В принципі Петро Сталенович Васюкевич був не надто щасливою людиною.
-Є в мене один кадр, молодий чувачок, - заступник котнув води просто з пляшки начальника, їхнє чвертьстолітнє знайомство дозволяло йому так робити. – Тільки він, гм, як би тобі пояснити... Француз.
-В смислі – француз?
-У французькому смислі. Звуть його Кирило. Повне ім`я – Кирило-Пьєр, прізвища убий не згадаю зараз. Француз, як це правильно звучить, українського походження... Стоп! – заступник клацнув пальцями. – Паризьє! Кирило-Пьєр Паризьє! Онук якихось наших емігрантів, ті так боялися НКВД, що коли осіли в Парижі, своє прізвище поміняли. Почали називатися на честь міста, яке стало для них рідним.
-На честь Парижу, так я розумію?
-Ага. Цей Кирило, значить, у Парижі народився. Тепер на батьківщину предків потягнуло. Мій синуля його до нас додому приводив. Так смішно по-нашому говорить...
-Бач, учився, мабуть. Батьки, діди, гени, таке інше... Хай говорить, як може. Він що, фотограф?
-Про що й мова! Усього вісімнадцять років, живе в мансарді десь у центрі Парижа, там у нього, каже, фотостудія. Сюди приїхав підготувати фотоальбом про історичну батьківщину і сподобалося, каже, в Києві. Хоче тут спочатку фотовиставку зробити персональну. Знаєш, вперше в Україні, як це звичайно робиться. Схема знайома, словом. Дивився я його фотки. Те, що нам треба. Ми йому зможемо щось платити?
-Гонорари хіба... Він, думаєш, піде на це?
-Запитаю. Телефон у сина є, він тут десь квартиру винаймає. Наші розцінки я знаю, до завтра все залагоджу. Петя хай портрети знімає. Коли людина позує, вона на будинок схожа.
Шеф так і не зрозумів, чим людина, що позує фотографу, схожа на будинок. Спитати старого приятеля не наважився, півночі потім не міг заснути, вишукуючи аналогій, і проснувся з тривожними думками. Так завжди було з ним, коли не знаходив відповіді на якесь, нехай навіть однозначно дурне питання. Заступник натомість нічим не потішив.
-Знаєш, француз не хоче. Він перевів гонорар у валюту по курсу і сказав, що не може собі дозволити за такі гроші переривати роботу по підготовці персональної фотовиставки. Хіба, сказав, місяців через три.
Шеф відмахнувся. Хай собі, якось переживуть. Як прийшло, так і пішло. Вже за годину він забув про існування француза Кирила.

2.
Голова в дівчини розвалювалася – відрядження виявилося несподівано напруженим.
Довелося застосувати всі свої внутрішні та зовнішні, чисто жіночі резерви, аби вирішити проблеми так, як треба. Тепер, після вісього, хотілося одного: котнути таблетку, залізти на свою верхню полицю і спати до самого Києва. Аби лиш сусіди по купе не надто напрягали. Коли їхала два дні тому до Львова, півночі слухала п`яні розмови трьох льотчиків – двох капітанів і майора. Вони опинилися без роботи, бо довбані американоїди через йобане роззброєння закрили, мудаки, їхній аеродром, де крім літаків стояла ще стратегічна ракетна база. Тепер льотчики, звільнені через кончену конверсію, мусили дсь шукати собі роботу і, що найбільш стрьомно для них, офіцерів, оббивати пороги Міністерства оборони, виходжуючи собі компенсацію. Пили капітани з майором до третьої ночі, тому, можна сказати, що відрядження почалося для неї з головного болю.
Другим її попутником виявився мовчазний очкарик із поліетиленовим пакетом, з якого він виставив на стіл почату пляшку теплої мінеральної води, витягнув капці і збірник кросвордів, порожній пакет запхав до задньої кишені джинсів, спритно закинув своє худорляве тіло на верхню полицю і з головою поринув у світ слів і горизонтальних та вертикальних клітин. Дівчина майже заспокоїлася: з таким типчиком напевне напрягу в дорозу не буде.
За десять хвилин до купе дуже обережно зазирнула кудлата голова, потім просунулися плечі, над якими височив здоровецький прямокутний туристичний наплічник, і нарешті хлопець ступив усередину ввесь. До однотонних шортів-„бермудів” та світлих кросівок явно не пасувала строката футболка, що вільно теліпалася на тулубі. Та коли він, поточившись, скинув з плечей рюкзак, а швидше – викинув себе з його м`яких пасів, дівчина змінила думку про смак незнайомця. Він виглядав як людина, котра байдуже ставиться до власного зовнішнього вигляду. У хаотично підібраному одязі вбачалася якась виклична недбалість,

читати