Завантажити

взагалі Київ на Париж. Ну, чи Львів, наприклад. Там же кіно про мушкетерів колись знімали, - вона не зовсім усвідомлювала, в якому ключі протікатиме їхня подальша розмова, говорила, ніби стріляючи навмання, навіть не думала, що співбесідник може насміятися з наївності запитань.
-Знаєте, Париж взагалі ні на що не схожий, - посмішка француза Оксані подобалася своєю дивною дитячою безпосередністю. Цікаво, чи це не є та сама хвалена французька...
-Я в-вибачаюся! – гарнуло над самим вухом, біль нагадав про себе поштовхом у скронях. У дверях, спершись руками на края верхніх полиць, височив неспокійний попутник. –Ви тут, чую, про Париж говорите.
-Про Париж, - ствердно кивнув Кирило. – Знаєте, я француз. Народився в Парижі, ось тут розмовляємо, - прозвучало як „розмовлаємо”.
-Ти диви! Француз? Не бре? – кремезний випхався в коридор, загородивши собою прохід, легенько штурхонув Кирила в плече. – Так ми ж земляки! Зьоми, га-га-га! Бон жур, правильно кажу?
-Бон суар, - виправив Кирило. – Тепер вечір.
-А, яка, на хрін, різниця! Я у березні був у Парижі. Шість годин, ти мене компрене, га-га-га? Переліт до Греції, чартер, шість годин у арепорту Шарль де Голль! Вночі, прикинь собі, земляче? Я заплатив тридцять п`ять євро! Тридцять п`ять, за таксі! Виявився наш дідуган, з Тернопільщини. Йому шістдесят, а ще бублика крутить! Він мене завіз на Єлисейські поля, нічні Єлисейські поля! Я бачив, земеля, нічний, бля, Париж! Пані, ви з нами їдете? – його увага переключилася на Оксану. Заводити розмову вона не хотіла, просто кивнула. – Так, оце ваша верхня? Всьо, ви їдете там-о! – вказівний палець націлився на нижню полицю.
-Ні, ви знаєте, в мене дуже болить голова. Я втомилася і ляжу спати, хай провідник лиш постіль принесе.
-То зара вилікуємо! Шампанське п`ємо? Звати вас як?
-Оксана. Таблетки п`ємо.
-Ну їх, ті таблетки! Ми щас, скоренько, стаканчики, то, сьо...
-Вибачте, я таки піду спати, - після втручання нового співрозмовника дівчина в повній мірі відчула, що тепер нікому нічого не винна, бесіду підтримуати не мусить, тому швиденько видряпалася на своє місце. Очкарик навпроти неї навіть не зреагував. Тим часом у коридорі знайомство тривало.
-Слухай, Кириле, ти мені таке скажи: чому у вас там у Парижі багато всяких чорних? – допитував кремезний француза. – Я куди не ходив, по барах там нічних, туди, сюди – сама чорнота. Негри, араби, ще хтось такий. Ви що, бляха, з державою зробили?
-То нічого, - Оксана не дивилася в їхній бік, та їй здалося, що черевань зацікавив Кирила. Можливо, подібні контакти для нього були ще екзотикою.
-У тебе там будинок, у Парижі? – допит тривав.
-Ні, я винаймаю квартиру. У мене там батьки, - і після паузи чомусь додав: - І друг з Алжіру.
-Не думай, я не є багатий чоловік, - правив своє кремезний. – Я, знаєш, на спиртзаводі працюю. У мене є директор, я – заступник, а під Львовом у нас – філіал. Я був у відрядженні. Знаєш, що то таке?
-Ні.
-Це коли от є фірма, фірма, знаєш, - дядько вже більш впевнено перейшов на „ти”. – Мене, до речі, Діма звати. Отак, ага. Так коли фірма тебе по справах посилає, то вона платить за все. А у філіалі з тобою роблять дрінк. Знаєш, дрінк, пити?
-Так. Горілку знаю.
-Ага, її всі знають. То, знаєш, така в нас традиція. Нація ми ось така, братіку. А німці кажуть „тринкен”. Чи „трункен”. Я у Німеччині більше разів бував. У нас її, знаєш, бундес називають. Ти у бундесі бував? У Німеччині?
-Їздив, так. Я там знімав.
-Кого знімав?
-Людей. Вулиці. Будинки. Я фотографую. Фотограф.
-А-а-а! О, диви, тьотя провідник! – співрозмовники перемістилися всередину купе, Оксана почула, як Діма радісно гаркнув провідниці: - Дивися, мать, оце француз! Із Парижу! По-нашому шпрехає! Я теж по-їхнбому вмію. Ен, ду, труа, катр... Скажи, вмію?
-Скажу, - голос Кирила.
Оксана змусила себе спуститися, аби заплатити за принесене постіль і взяти її. Очкарик теж ковзнув з полиці, спритно постелився і зайняв звичну для себе горизонтальну позицію, тульки тепер уже поверх простирадла.
-Може, ви вийдете, поки я вкладуся? – дівчина подивилася на кремезного Діму, уникаючи погляду Кирила.
-А отой не заважає? Ксюшко, не бери в голову, зараз шампусіку смикнемо...
Під „отим” Діма явно розумів незворушного очкарика. Оксана рішуче гойднула головою.
-Ні, він уже спить, чого людину смикати.
-Так, ми заважаємо дівчині, - втрутився Кирило і першим вийшов з купе. Дма посунув за ним, бубонячи йому в спину:
-Ага, давай, пішли перекуримо. Ти куриш? Ну, так постоїш, братіку...
Оксана рішуче зачинилася із середини, швидко перевдягнулася, зовсім не зважаючи на присутність десь там нагорі шанувальника кросвордів, квапливо вляглася, і, хоча стояла задуха, натягнула простирадло на голову. Через деякий час почулися голоси, вірніше – голос. Француз та його новий знайомий повернулися в купе і Діма бубонів, продовжуючи якусь виниклу в тамбурі тему:
-... не є багатий, я ж тобі кажу. Ну, хату побудував. Такий дім нормальний. Мезон, га-га-га, правильно? О, бач! А в

читати