Завантажити

мезоні живе в мене жінка і гарсон, га-га-га! Ти до мене мусиш приїхати, я тобі адресу дам. Нє, стоп – сам машиною за тобою заїду! Сауна, як моє бути. Дівчатка там... Слухай, ти тут з кимось познайомився, ну, чікі-пікі, пойняв? Ти ж француз, ой, не треба такі очки робити тут мені!
-Я різних дівчат знімав. Є в мене цілий цикл: жіночі обличчя.
-Та в жопу твій цикл! Цикл у нього... Усі ви любите наших дівчат знімати! Шерше ля фам, отак! Ваші француженки, Киря, вони ж такі страшні, ну хіба не так?
-Ви усіх француженок бачили?
-Ти! Ми ж домовились: говориш мені „ти”! Не знаю про француженок, усі там чи нє... Коротше, ви ж наших дівок так любите, мама дорога!
Оксана перевернулася з боку на бік, намагаючись нагадати по свою присутність, і їй це вдалося.
-Ми заважаємо дівчині, - нагадав Кирило.
-А, так, так! Значить, пішли, тут є вагон-ресторан. Пішли, кажу, - вочевидь Кирило впирався. – Чого, фірма ж платить, давай, давай!
Двері зачинилися, запала довгоочікувана тиша, Оксана зітхнула з полегшенням. Їй чомусь раптом стало шкода француза Кирила. Але, з іншого боку, з ним би довелося підтримувати зовсім необов`язкову розмову, знайомитися далі, щось обіцяти, від чогось відмовлятися... Таблетки почали діяти. Стукіт колес колисав. Оксана нарешті заснула.
На ранок вона виходила слідом за мовчазним очкариком з купе, а тим часом скуйовджений Діма разом з провідницею намагалися розбуркати Кирила. Комплект постелі, не розпакований, валявся десь збоку. На полиці француз лежав у самих трусах. Наплічник прилаштував під голову. Бермуди та футболка витирали собою підлогу під сидінням, зате якимось дивним чином кросівки лишилися на ногах. Діма по-доброму бурчав про незвичність французів до наших традицій і гостинності, провідниця чомусь хіхотіла, згадуючи, як французик зачинився вночі в туалеті.

3.
-Ага, спиртзавод – спонсор його виставки. Навіть меценат, мені підкажують. Генератор ідей україно-французької дружби. Це не я придумав, так у газеті написали, ми рекламку проплатили трошки. Все як має бути – відкриття, телебачення, фуршетець. Не хвилюйся, фірма знає, у кого гроші вкладати. По-перше, Ромцю, ні в кого не те що в Києві, а навіть у вашому занюханому Львові, ні в чиєї дитини немає гувернера-француза. У мене є, причому справжній, з Парижу, не якесь фуфло. У аристократів завжди, в усі часи були гуврнери-французи. Хто тобі, блін, сказав, що Діма Сухобок – не аристократ! Син у мене значить аристократом стане, не те що... не скажу, в кого. Не треба тут про дегенаратів, бо я не так пойму. Значить, я йому ні хріна на плачу. Живе в мене, їсть, п`є, отримує там щось на кишенькові витрати. Зате повна, блін, свобода його драної творчості. Бо, по-друге, шеф свою доньку за нього заміж готує. За справжнього француза! Не твоє собаче діло, скільки разів вона розлучена і скільки йому років. Француз фірмовий, громадянин Франції. З „шенгеном” тепер проблем не буде, у нього там культурний аташе посольства перець великий. Ми його на київську виставку запросимо, ти у Львові готуй, Ромцю, і дивись мені – іноземців приймаємо. Ну, є в тебе донька, то й що? Ти працювати далі хочеш? Слухай, я тобі безперебійного постачання французів з-за кордону не налагоджу. Думати забудь! Сам крутися, як собі знаєш. Усе, бувай. Про культурний обмін не забувай, у тебе там донька не малює часом? Так хай замалює чи на скрипці довбаній запілікає! Підказую тобі ходи, так не доходить. О, молодець. Все, все, потім договоримо, мобільний дзвонить.

Київ
2003 р., січень

читати