Завантажити

Россю на горі знялася курява, а Туган-Бей з татарами під'їхав так близько до польських шанців, що Потоцький звелів палити на них з гармат.

- Вже залізо готове... - озвався кат. - Можна починати!

Потоцький не дав відповіді, бо до нього чим-дужче біг верхи полковник драгунів. Він був блідий і збентежений.

- Пане гетьмане, зрада! Як тільки роспустив я драгунів по-над Россю, вони перебрели на той бік і передалися до козаків!

- Прокляття! - скрикнув Потоцький несамовито. - Розстріляти звелю за недогляд! Вони напевене зарані змовлялися!

Всі понавколо захвилювалися. Звістка не віщувала полякам нічого доброго.

- Мене розстріляти?! - у запалі скрикнув полковник. - Що пан коронний гетьман каже? Той самий козак підмовив драгунів, що його пан гетьман сам мені прислав ранком. Я власноручно вспів його захопити! Саме тут чотири шляхтичі підводили до Потоцького зв'язаного Цимбалюка. У боротьбі з старого козака було збито шапку й сиве волосся його чуба вільно звисала до чола. Вся постать козака відбивала завзяттям. Очі дивилися на поляків сміливо й погордою, і взагалі Цимбалюк скидався не на бранця, а на переможця, бо душа його святкувала перемогу й помсту...

- Ти, старий псе, зрадив! - кинувся до нього Потоцький. - Ти підмовив драгунів на зраду?

- Я підмовив, я!- гордо відповiв козак.

- Я спинив синів України, щоб не били своїх братів, а били вас, ворогів наших пекельних! Годі вам, ляхам, нашою кров'ю собі міць набувати та українців українцями побивати! За Самійла Кішки та за Сагайдачного ми, козаки, вірно королям польльським служи, а діждали за те неволі! Так не діждете ж ви того надалі.

Мов опечений, забувши свою старість, підскочив Потоцький до Цимбалюка й ударив його по щоці.

- Ось тобі, проклятий хлопе!

- Нетрудно зв'язаного бити... - промовив старий козак. - Ще легше, ніж лежачаго!.. Це саме по ляшському!

- Відрубати старому псові голову! - затупотівши ногами, гукнув Потоцький. - Та швидче, бо я зарубаю його своею рукою.

Цимбалюка првели в обоз. Там, з'явився з великою сокирою кат і, дивлячись на козака хижими очима, звелів Цимбалюкові покласти шию на обід колеса одного з возів. Старий козак перехрестився, поглянув в останнє на світ Божий і не вагаючись, поклав голову, щоб катові було зручніше її одрубати. Свою справу він тепер скінчив - гріх спокутував і помирав спокійно.

Через хвилину біля воза лежало тільки тіло козака без голови; голову ж кат настромив на довгу палю й поніс аж наперед окопів, щоб козаки бачили, як покарано їх товариша.

Порішивши з Цимбалюком, Потоцький знову взявся до Галагана.

- Ти, певно, товариш старого пса?

- Ні, я з козаків Хмельницького, а він ваш прихильник - лейстровик.

- Заліза сюди! - гукнув Потоцький. - Кажи, скільки в Хмельницького війська!

- Я ж уже сказав...

Потоцький махнув катові рукою:

- А ну розв'яжи йому язика!

Кат приклав до спини Микити розпечену, як жар, залізну штибу. Почулося шкварчання, й на спині козака схопилося синеньке полум'я, а в повітрі пішов дух печеного м'яса. Галаган прикусив собі язика, щоб боронь Боже, не почули вороги, як козак стогне, й стояв, мов прикипів до землі; тільки плечі його іноді здригалися, неначе від лоскоту.

- Розмалюй, розмалюй йому спину! - гукав Потоцький, роздратований терпінням козака. - Добре малюй, щоб пригадав скільки у Хмельницького війська!

Зважившй, що вже час почати свої вигадки, Галаган обізвався, щоб спинили ката, бо він має щось сказати.

- Ану, годі... - сказав Калиновський. - Час послухати.

- Розв'яжіть! - гукнув Потоцький.
Кат відійшов від Галагана, повішав залізо знову на жар і розв'язав катованому руки. Коли Микита поворушив руками й ті рухи відбилися на спеченій спині, з грудей козака, несподівано для нього самого, вибився важкий пригнічений стогін, хоч відзразу ж і задавив його в собі.

- Бачу, що як не скажу правди, - почав Галаган, - то спечете ви мене живого. Нема куди дітись, доводиться признаватись. У Хмельницькьго багато війська, та він з ним таїться, бо хоче оточити вас з усіх боків і боїться, щоб ви, налякавшись, не пішли звідсіля геть далі назад.

- Скільки ж... скільки саме війська, говори! - перебив Потоцький.

- Самих запорожців біля Хмельницького десять тисяч, реєстрових, що були з Барабашем, шість тисяч, драгунів ваших тисячи зо дві, а лугарів, поспільства та всякої голоти втікачів з України без ліку, бо вони що-дня, що-години прибувають до нього й з-за Дніпра й з сьогобічної України.

Потоцький і всі, що були навколо, зблідли на виду й жахливо поглядали один на одного.

- Ну, що? - з докором звернувся Потоцький до Калиновського. - Не правду я казав?

-Та ще ж і татари з Хмельницьким! І скрикнув тремтячим голосом Корецький.

- Татарів з Хмельницьким поки що тільки дві орди... - провадив Галаган свої вигадки далі. - Чув я, що в цей час їх не то сорок вісім, не то п'ятьдесят тисяч, а от трохи позаду йде сам кримський хан з великою ордою в двісті

читати