Завантажити

друзі мої, до столу та розказуйте, що у вас діється у Крсуні. Де у вас ляхи стоять та скільки їх?

- Корсунь наш рідний спалено! - відповів Цимбалюк.

- Як то? - здивувався Хмельницький.

- Невже Потоцький тікає далі?

- Став поміж Корсунем та Стебнівим, - сказав Галаган. - Там є стародавні шанці за Россю. Доводилося тобі бачити їх, пане гетьмане?

- Знаю шанці за Россю, знаю!

- Так за тими шанцями поляки й отаборилися й зараз ще риються там, мов кроти, й по-над Россю й по горі за Корсунем. Я сам власними очима вчора оглядав їх окопи.

- Це не дуже втішна звістка... - сказав Хмельницький. - Становисько поляків там буде таке міцне, що ми об ті шанці можемо й лоба собі розбити. А війська скільки у Потоцького?

- Війська, мабуть, тисяч із двадцять буде та десятків зо три гармат.

- Погано! - сказав Хмельницький і, мов у задумі, почав розгладжувати своі довгі вуса. - Це більш, як у мене, матері його ковінька!

- А що нам рахувати ляхів?- озвався Нечай, вип'явши на гетьмана свої великі очі. - Рубати їх треба, скільки єсть, усіх, та й годі!

- Рубати то рубати, та тількй й вони ж шаблі мають. А гармат у них більше, ніж у нас.

- А драгунів у Потоцького багато? - спитав Богун.

- Драгунів тисяч зо три.

- Треба підмовити, щоб переходили до нас, бо вони ж усі нашої віри.

- Коли б то, - сказав Хмельнццъкий. - Тоді б моє військо порівнялося з польським.

- Та хто б же те зробив? Тут треба такого чоловіка, щоб його поляки мали за свого прихильника, щоб він мав можливість вільно ходити по польському стану й по-між драгунами. Коли б хто це зробив, так то була б справді велика послуга нашій справі.

Цимбалюкові зразу впало на душу, що він може це зробити, бо польські провідці знають його скілька десятків літ за вірного слугу Польщі: а це була б найкраща нагода йому помститися на поляках за всі кривди й спокутувати свій гріх перед рідним краєм, що він чинив, допомагаючи полякам.

- Я, гетьмане, зроблю це! - сказав старий козак. - Мене поляки мають за свого прихильника.- Важко мені на серці. Сумління гадюкою ссе мою душу... Так, може, хоч цією послугою рідній країні полегшу я свою муку. Хмельницький встав і обняв Данила.

- Спасибі, товаришу, тобі! Не стільки від мене сцасибі, як від України. Мені що? Накозакувався вже досить. Чи сьогодні померти, чи завтра - хіба не однаково? І всякому з нас так. А от рідного краю шкода та люду нашого, що його налигали ляхи й запрягли у важке ярмо та ще й душу українську винищують з його. Я такий радий твоїй згоді, неначе знайшов уже три тисячі добре узброєних козаків, бо коли ти, старий чоловік, дав обіцянку привести драгунів до мене, так я певний, що так воно вже й буде.

Хмельницький знову сів до столу.

- Ну, панове, тепер порадимося, як нам ударити на ляхів.

- А як зробив на Жовтих Водах, - сказав Нечай, - так і тут зроби. Хвилон нехай іде горою та б'є на ліве крило, Максим нехай заходить ззаду, а ми Іваном перейдемо Рось бродом та й ударимо просто на шанці.

- Твоя рада, Даниле, була б добра, - не згодився гетьман, - коли б нас було в двічі більше за ляхів; коли ж нас не більше, а вони до того ж мають більше гармат і озброєні краще за нас, не кажучи вже про поспілъство та голоколічників, так я тобі зараз скажу, що сталося-б: ти та Іван рясно посипали б зелений степ перед шанцями козацьким трупом, Хвилона відкинули б ляхи до Каніва, а Перебийніс із своїм полком ускочив би в бранці...

- Що ти верзеш, 3іньку?! - скипів Перебийніс і вдарив кулаком по столі. - Ще той і не народився, хто б мене в бранці взяв!

- Ну, годі, годі, не сердься! - заспокоював Хмельницький. - Може б і не впіймали тебе ляхи, а все таки воно не добре вийшло б. Добувати шанці з невеликою силою небезпечно. Ну, нехай, скажімо, що наші завзяті козаки й побрали б шанці, але, скільки б ми вигубили товариства? Я так не хочу. Товариство мені потрібне не на одне бойовище. Ще нам з ляхами битись та й битись! Я не складу рук поки не зажену їх аж за Вислу! Нехай сидять у своїй Варшаві, а на Україну забудуть і шляхи!

- Бачу вже, 3іньку, - Сказав Джеджалій, - що ти щось надумав, бо почав крутити язиком хитро та мудро... Кажи відразу, що надумав?

- Треба так зробити, щоб Потоцький покинув шанці.

- От така ловись! - скрикнув Нечай. - Такий, бач, він дурний, що візьме та й покине тобі шанці, що б ти його легше побив?!

- Треба його виманити з шанців. Треба налякати, що за нами слідом ціла орда татарська йде! Я Потоцького добре знаю: лютий він то правда, а хоробрий так тільки похвальбою, сам же як єсть легкодухий, як його налякати, то він покине шанці й почне тікати далі, от тоді ми й заберемо його голими руками, як забрали його сина Стефана.

- Це було б дуже добре, - сказав Богун - але як те зробити?

- Треба шукати якогось козака, щоб за волю України не побоявся б прийняти всяку муку, а може й саму смерть... сказав гетьман.

- Нема чого далеко й шукати, - спокійно сказав Галаган, - я за волю

читати