Завантажити

садюзі своїх дитячих образ.
І лише  років за  десять, на  зустрічі з однокласниками я дізналася, що у Вітьки знайшлася бабуся-мільйонерша, він емігрував у Штати і зробив там блискучу кар’єру. Я знизала плечима й ця сенсаційна новина тут-таки вилетіла в мене з голови. І раптом місяць тому я витягла з поштової скриньки конверт, обклеєний купою барвистих марок. І на кожній марці була зображена фігура Христа на тлі синього-синього бразильського неба. На мить моя серце стислося, а потім закалатало в грудях, як шалене. Тремтячими руками я розірвала конверта, дістала листа і прочитала кострубаті, але розбірливі літери, які миттєво перенесли мене на 20 років назад. Так, це був почерк Вітьки Зайченка.
    «Привіт, каріока! – писав мій мучитель. – Пишу тобі з далекої Бразилії, куди занесла мене примхлива доля. Ти не повіриш, але всі ці роки я мріяв постояти з тобою на вершечку гори Корковаду й подивитися на Ріо з висоти пташиного польоту. Зараз така нагода трапилася. У цьому конверті лежить запрошення і квиток до Ріо на твоє ім’я (знаю, що після всіх одружень ти не змінила прізвище), гроші на картці - ти її активізуєш, набравши день і місяць свого народження. Пам’ятаєш, у тебе на парті в цей день завжди з’являлася біла орхідея? До речі, тут орхідеї ростуть просто на деревах. Коли квітка у вазоні відцвітає, її просто прив’язують до стовбура якоїсь пальми, відрізавши половинку горщика так, щоб коріння доторкалося до кори. Так-так, каріока, ці рослини – хижаки, вони смокчуть соки з дерев і починають цвісти буйним цвітом. До речі, ти можеш усе це побачити на власні очі. Чомусь я впевнений, що ти прилетиш. Чекатиму тебе на останній сходинці на вершечку Корковаду біля підніжжя Христа 31 грудня о  12.00 за місцевим часом. До зустрічі
Твій В.З»
Я просиділа над цим дурнуватим листом цілу ніч і кілька разів збиралася послати Вітьку разом з  його фантастичною пропозицією. А на ранок помчала в Бразильське посольство по візу. Літак приземлився в Ріо о 10-й ранку, я вхопила таксі і показала балакучому водієві конверт з маркою, на якій був зображений Христос на горі Корковаду. Хлопець вражено перепитав мене, чи насправді я хочу прямо з аеропорту їхати до Ісуса. Напевно, він вирішив, що ця змучена багатогодинним перельотом  європейка – релігійна фанатичка, яка здійснює прощу по всіх християнських святинях. І коли я сіла до фунікулера, що піднімає туристів до легендарної статуї, він ще довго махав мені рукою, аж поки наш прозорий вагончик сховався в гущавині дерев.
І ось я стою на останні сходинці , на вершечку гори, де височіє Христос. В руках тримаю клаптик паперу, списаний кострубатим Вітьчиним почерком. Мені його щойно передав дядечко-фотограф, який робить моментальні знімки і тут-таки віддає їх туристам за кілька реалів. Він мовчки тицьнув мені той клаптик до рук і швидко відійшов. І я прочитала: «Каріока, не ображайся, я просто не зміг прийти. Раптом зрозумів, що страшенно боюся. За ці роки я так звик до тебе вигаданої, що не готовий до матеріалізації своєї мрії. А раптом ти зовсім не схожа не неї?»
Крізь сльози я дивлюсь на геніальний краєвид, що розкинувся під моїми ногами: стрімкі скелі, обліплені крихітними будиночками, пагорби, порослі густим лісом, білі хмарочоси на березі океану і фантастичний пляж Копакабана – обє’кт моїх дитячих мрій. І розумію, що Вітька був правий – вигадане мною Ріо зовсім не схоже на реальне . І я оплакую його, а разом з моєю здійсненою й водночас втраченою мрією, оплакую свої невдалі кохання й дитячі образи, нездійснені задуми й ненаписані книжки. А потім я спускаюсь на тому ж смішному вагончику фунікулера вниз і зустрічаю знайомого таксиста. Він ніби чекав весь цей час на мене. Хлопець запобігливо розчиняє переді мною дверцята і я втомлено кажу:
- В аеропорт!


29.

ГОТЕЛЬ «КАЛІФОРНІЯ»

@

…Так, старий, це знову я. Тільки під іншим паролем! Тому доведеться проробити ту ж штуку, що і минулого разу, коли писав тобі з Венеції: нагадаю якийсь тільки нам відомий випадок. Ти вже знаєш для чого це: щоб засвідчити, що пишу саме я.
Чомусь там, у Венеції, на площі Сан Марко на мене напав такий сентимент, що в якості «паролю» я нагадав тобі те, як в п‘ять років ми пішли до лісу полювати на капібару. Нас з міліцією знайшли опівночі – ми спали під деревом в обнімку, зарьовані і захриплі. Але трималися за руки. Та так, що нас не могли розчепити…
Тут, в Каліфорнійській таверні згадується інше. Як колись, граючи в футбол на нашій «Будівельників, 13», я пропоров литку дротом, що стирчав із землі, а ти доніс мене на закорках аж до самої лікарні. Вся твоя сорочка і шорти були в моїй крові. Дорогою ти плакав і гадав, що я того не чую. А я чув…
Ну от. Тепер, сподіваюсь, ти впевнився, що це я – Павло. Так, сьогодні я Павло, тобто навіть – Пабло (америкосам здається, що я схожий на італійця!). У Венеції був Марком, в Стрию -- Іваном.
Тепер моє ім‘я – легіон…
І це для мене не

читати