Завантажити

РІЗДВЯНЕ ШОСЕ (ЛИСТІВКИ)


Україна, м. Шостка, поселення Гамаліївка, жіноча виправна колонія №93 (1994-2001 рр.)
Різдвяні листівки про спогади

Йому: «Усе було, як завжди: цілими днями дощі. Цілими днями вода вулицями текла. І на свинцевому тлі морем пливли кораблі, до краю наповнені болем…»

Їй: «Усе було добре - ти спала на пляжі, бачила гори. І море лизало вам п’яти і цілувало у скроні. І обидва твої хлоп’ята, біляві смішні янголяти, дивилися з неба на тебе й бажали гарного свята...»

Йому: «Усе було погано - ти навіть не уявляєш, коханий, наскільки багато проґавив товстий і вусатий лікар, схожий на гаманець. «Швидка» їхала дуже довго. У лікарні мене поклали на два стільці в коридорі стікати сльозами і кров’ю. І разом із ними з мене вийшов наш перший хлопчик розміром із долоню...

Їй: «Усе було, як ніколи - сонце, кохана, виглянуло з туману! Друзі зібралися колом, вони стояли так близько, їх прийшло так багато, що не потрібно й багаття. Боже, як ти танцювала!
Й навіть коли музик не стало, в небі лунала пісня. Начебто вічність тривало наше з тобою свято…»

Йому: «Усе відбулося звичайно - мокре шосе, перевищена швидкість. Відчай. Фари у вічі, фура назустріч, наче сталевий ящір. Відчай. Тричі натиснуті гальма. Відчай, тричі притиснутий вічністю… І хлопчик наш, зниклий у хижій пащі. Фатальний збіг обставин, як у кіно. Узбіччя, потім лікарня. Я й досі, здається, стискаю в руках кермо, сповнена розпачу і печалю…»

Їй: «Усе класно – я п*ю віскі. Сповнений жалю, дивлюся український футбол. А на ніч юні фурії-одаліски миють мені ноги, вкладають на простирадло і роблять все, що я побажаю. Я сплю, а ранком спускаюсь до озера, де ходжу по воді й рибалю. Інколи я ловлю Бога за бороду. Він клює на марихуану. Бог полюбив мене за розум і вроду. Під кінець життя
я відрощу роги. Можу собі це дозволити…»

Йому: «Так воно і буває - нічого не повернеш. Ніколи не знаєш, що таке самотність, поки не втратиш надії на позику. Порожня квартира, ти і я – не в рахунок: люди, які живуть мертвими,
не потребують обліку. Наче тіні, через Стікс блукаємо, повертаємось, знову платимо, п’ємо молоко зі склянок, в яких тримаємо порцелянові щелепи, цілуємо фотокартку, витираємо в дзеркалі спогади, роздивляємось у вікно Різдвяне шосе. Настав час їхати: я – в безодню, ти – в порожнечу. Зустрінемося десь посередині, за індичкою, всією родиною…»

Їй: «Усе було, як завжди: цілими днями - дощі…»




28.

  ОПІВДНІ НА ВЕРШЕЧКУ КОРКОВАДУ

Знаєш, вже вкотре я запитую себе, за яким дідьком припхалася в цю  божевільну країну і не можу дати відповіді. Адже у Бразильському посольстві в Києві мене попереджали, що взимку в Ріо стоїть просто пекельна спека, нестерпна для європейців, і делікатно натякнули на те, щоб я не брала з собою цінних речей.
- Та якщо все ж на вас нападуть, - вкрадливо застерегла симпатична жіночка на рецепції, - не пручайтеся, мовчки віддавайте все, що вони вимагатимуть. І не дай Боже кричати чи кликати на допомогу!
- А то що? – пожартувала я. - Невже ті нападники позбавлять мене найдорожчого?…
Та жіночка не підтримала мого жартівливого тону і сухо й дуже серйозно відказала:
- Вб’ють!
Я ніяково усміхнулася, знизала плечима, забрала свій паспорт з бразильською візою і пішла збирати валізу. Розумієш, я років з дванадцяти марила Ріо. Мені снилася велетенська статуя Христа на горі Корковаду, золотий пляж Копакобана і повільні хвилі океану, що набігають на берег.  Мене навіть дражнили у класі  каріокою, бо так називають корінних мешканців цього шаленого і прекрасного міста. Найбільше з мене знущався Вітька Зайченко – прокляття моїх шкільних років. Він підстерігав мене по дорозі до школи й боляче штовхав у спину - так, що я летіла сторч головою у калюжу, гублячи портфеля й збиваючи до крові коліна. Або налітав у темному шкільному коридорі, натягши на свою противну нахабну мордяку маску Дракули, і я верещала тоненьким переляканим голосом, і мені здавалося, що серце от-от вискочить з грудей від жаху. Але мене ніхто не чув, ми були самі в тому пропахлому дешевою мастикою коридорі. І врешті Вітька, насолодившись своїм тріумфом, здирав з обличчя страшнючу машкару, з’їжджав вниз по перилах і переможно реготав своїм противним, якимось надтріснутим голосом.
Ясна річ, то була типова підліткова закоханість, але ні я, ні Вітька про це не здогадувалися. Я вважала, що він мене ненавидить, а Вітька просто відчував, що не може без мене жити. Тобто він мусив в будь-який спосіб привертати до себе мою увагу. І робив це у найприродніший для себе спосіб. Згодом, наприкінці десятого класу, він освідчився мені в коханні і навіть кликав заміж, смішно затинаючись і кусаючи губи від приниження. І в його зелених очах стояли сльози. Я покрутила біля скроні пальцем і втекла від цього божевільного хлопця, який на той час перетворився на першого красеня нашої школи. Але мені було на це начхати – я так і не пробачила зеленоокому

читати