Завантажити

на Львів, а вже звідти до вас. Будемо ввечері, пізно, житло нам знайшли, так що побачимося вже завтра, як все буде добре. Наберу тебе, як приїдемо й облаштуємось. Обіймаю! Аж не віриться!!!»
«Жду!!!»
І наша дівчина в поїзді – нині зранку виїхала. Завтра перетне кордон!»
«Ой Матінко! Оце вже дивовижа неймовірна!! То ми і її почуємо!!! ?»
«Так! Ото вірю й не вірю! Ні – таки вірю!!! ?»
********************************************************************
«Зіронько, привіт! Я вже скучила!! Ніби  уві сні все! Як ви доїхали?»
«Привіт, золотокрила! Аби не магнітики на холодильнику, теж думала б, що воно все наснилося! Доїхали кумедно, з  пригодами…Знаєш, все в пам’яті  прокручую – по колу, по колу…Таке гарне місто! Мрію потрапити до вас восени, чогось, здається, що тоді  найкрасивіше!
Але найголовніше – побачилися!!!Тепер знаю і голос,і манеру прудко всюди встигати. Дівчинка – пацанка! ?Завтра нашій дівчині подзвоню,розпитаю,як там плани.»
«От і я теж – по колу…Лежить  пацанка ,ноги відмовились носити. ? Але то ненадовго. Подзвоню  нині дівчині нашій. Таке воно все – неймовірне!»

Знову провідник:
- Через двадцять хвилин будемо у Львові.
Віддаю стакан з-під чаю, дві гривні. Ховаю в кишеню пакетик цукру – колекція поповниться.
Подорожні, хто приїхав, збирають речі. Метушня .
Стою на пероні у Львові. Вечоріє..Місяченько кивнув усміхнено й сховавсь за хмарину. Розсміялася раптом ні з того,ні з сього -  згадались недавні пригоди двох веселих дівчат.
Тої ж миті - есемеска!
 «Сонечко,про всяк випадок,якщо в мене розрядиться телефон – в Києві, на вокзалі біля ескалатора  на першому поверсі зустрічаємось всі три,і там одна одну чекаємо!»
«Дівчино,як ти знаєш?Адже тільки - но ваші пригоди у Львові перед очі стали ?!..»
Поїзд рушає далі.
В коробці принишкли равлики – мандрівники. У них є вже й хатка,і господиня — така надзвичайна .Знайти б ще її в тому Києві величезному! А таки буду шукати!Всіх – всіх!
Знов есемеска. Тепер вже від нашої дівчини.
«Буду в Киеве утром, вначале шестого. Обнимаю! Жду встречи!»
Ранок. Біля ескалатора стоять дві молоді жінки,про щось жваво розмовляють,жестикулюючи. Час від часу поглядають наверх.
Милуюся красивими злагодженими рухами рук,перегукуванням поглядів…чую тиху музику чистих щирих душ.
Господи!Яке то є неймовірне сяюче щастя!Вивільнені крила за плечима! Радість співзвучності!

Стрічка ескалатора везе вниз.
Очі зустрічають очі.
Привіт,мої хороші!!
Я приїхала! 





25.

Буковель, «Грибова хата»

@

Привіт! :) привіт… чи навпаки бувай…
Знала, що ти будеш тут через якийсь час, адже ми любили тут відпочивати. Інтернету зараз нема, та й смс довго писати, тому пишу на салфетці. Не дивуйся, що передасть тобі це офіціант. Він нас обох добре знає за минулими відвідуваннями. Це ж було наше місце відпочинку на Буковелі - «Грибова хата». Чудове місце, дивовижне! Було…
Напевно це останній мій лист. Не те, щоб я не хотіла говорити.. просто нема про що. Втратився зміст. Різні орбіти, розумієш і не потрібно більше псувати один одному життя… Полоскати все ту ж грязну білизну, копирсатися у всіх тих смердючих викиднях… чому смердючих? А яких же, їм уже стільки років, а ми знову і знову до них повертаємося і риємося, перебираємо, смакуємо…. Як падальщики … Знаєш, побачила сьогодні на підвіконні равлика, тягнув помаленьку на собі свою важку ношу, повз… і прийшла думка, а чим ми інші? Такі ж самі равлики - навантажили на себе всі образи, проблеми і тягнемо. А як тільки приходить пора зробити якийсь крок назустріч, до зближення, ми відвертаємося і починаємо копирсатися у своєму равлячому вантажі… смакувати протухлі образи…До чого це? Я скидаю цей вантаж. Він тягне назад, униз, у прірву.. А мені зараз не туди. Якщо ти хочеш і надалі тягти на собі цей бруд – не буду наполягати. Ми ж дорослі люди і неможливо заставити людину щось зробити попри її волю, навіть якщо це для її блага. Тому пишу ввостаннє… Удачі тобі! Живи як вмієш, а я образ не тримаю і покидаю таке життя!

***

Тернопіль, Циганка

Привіт, тату! Мама дозволила написати тобі через ноутбук на електронку. Ми зараз на Циганці біля озера. Пам’ятаєш, часто всі разом сюди приходили? І зараз прийшли, шкода, що без тебе… Як ти там? Чому не приїздиш так довго? Мама каже, що ти вже не прийдеш, що у тебе «інша», інше життя. Та яка мені різниця, хто там в тебе? Я ж у тебе не змінився, так як і був – син. Хіба ні? Шкода, що з мамою якось не дуже, але… я розумію все і навіть дуже добре, що ви не живете лише через мене разом. Он у друга мого, Михайла, того дивакуватого в окулярах, батьки живуть заради збереження сім’ї і йому це постійно нагадують, коли він бешкетує. Але ж сваряться щодень, кричать… Хіба це життя, коли й так видно, що разом ніяк? Ти тільки приїзди до мене.. не

читати