Електронна бібліотека/Проза
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
- Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
- Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
- Хто б міг подумати...Максим Кривцов
доводилося ходити такою білою дорогою. Колія скам’янілої білосніжної глини, мовби розсипана в давнину чумаками сіль, горбкуватими габами пливла у сосновий бір.
– Це неподобство – топтати білу дорогу грубими черевиками, – сказала ти і направду сіла розшнуровувати взуття. – Такі дороги, напевно, в рай ведуть..
Ми перекинули зв’язані черевики через плече і пішли далі, обминаючи босими ступнями руді їжачки шишок. Ліс дихав нам в обличчя могутніми зеленими грудьми. Дерева розступалися неохоче. Під їх густими, майже фізично відчуваними тінями приходить такий же густий, якийсь первісний спокій і впевненість, що ти незнищенний у цьому світі.
Невдовзі трапилися нам два блюдцята колобаньок з дощовою водою. Одне з них висхло до кавової гущі, в якій останні години доживали напівсонні пуголовки. Друге, набагато повноводніше, не було заселене цими створіннями.
Ти вклякла на коліна і заломила до неба руки:
– О, небо! Пошли дощу цим бідолашним жаб’ячим дітям! Та хіба ти послухаєш нас, безбожників... Треба якось рятувати головастиків, – запитально глянула на мене.
Я дістав з кишені ножа і заходився обіруч прорубувати в задубілому ґрунті канал від одної калюжі до другої. Коли мутна жижа заповнила по вінця пристанище пуголовків, ти вимурувала з глини впереміш з глицею щось схоже на греблю. І витерла руки об папороть, не зриваючи її.
А потім ми лежали на ліловому простирадлі чебрецю під руїнами старезної, чи не язичеської каплиці. Наші заплющені повіки просвічувало сонце, і гілка шипшини, що звисала над головами, здавалася тілесно-рожевою, наче морські корали. Світ заціпенів у полуденній дрімоті, навіть тиша заснула, тільки зрідка тривожив її ревінням літака самотній джміль.
– Треба вже показати тебе моїй мамі, – поворушив я зсудомленими спекою губами.
Ти мовчала.
– У моєї мами найліпший у селі квітник. А виноград над подвір’ям такий густий, що неба не видно.
– І навіть зірок? – зіп’ялася ти на лікоть.
Щодо зірок я не був певний.
Ти знову мовчала. Аж поки я не приніс нарваних біля струмка квітів. Вони майоріли здаля – ці живі іскринки в сизому мареві розімлілого лугу. Орли не літають зграями, так і ці квіти росли то тут, то там у гордій царській самотності.
– Центорії! – прошепотіла ти, наче голос міг сполохати їх. – Де ти знайшов їх, це дуже рідкісні квіти. Мій батько розповідав, що колись їх було багато, і дітлахи оберемками носили центорії до єврейської лавки. Там за них їм насипали жмені білих монет, не те що за липу чи звіробій – жалюгідні мідяки. І тоді починався бенкет – смакування донесхочу рожевим морозивом у вафельних чарочках. Якби не ця диво-квітка, казав тато, про своє дитинство не варто було б і згадувати.
– Цікаво, чому її так назвали – центорія? – спитав я. – Може, від слова “цент” – пелюстки якраз сантиметрові?
– А може, тому, що вона горда і неприступна, як римський центуріон? – вголос розмірковувала ти.
На сонцежарі зірвані квітки, як стомлені метелики, склали крильця-пелюстки. І ми рушили, щоб заховати їх у вільгій свіжості лісу. На пахучій траві після нас залишилися гарячі відбитки тіл.
– Чебрецеві саркофаги, – сказала, сміючись, ти.
Біла дорога вела нас далі в небо…
2.
Волинь - Каліфорнія
@
Привіт! Ось, пишу…
Стільки часу збиралася це зробити, але все мені бракувало чогось: то дні закороткі, то ночі затемні, то натхнення втекло, то віра потьмарилася, то любов кудись завіялася, то надія стратилася вся до крихти. Сьогодні марнота відступила і моріженьки мої сплелися в доріжку, тобто всі перешкоди зникли враз чи може то я скромно їх відклала вбік, хай подрімають до гірших часів? Байдуже! Я пишу тобі листа з минулого в минуле, бо як по-іншому назвати ту рану, яка вже давно загоїлася, лишивши тільки тонюсіньку цівочку-ниточку на душі? Шрам... Він майже не турбує. Лише при дивному збігу певних обставин, подій, запахів нагадує про себе. Мов у гіпертоніка на зміну погоди. Хоча, будь-які зміни – то стрес, але таки необхідний організму. Сумуєш, тужиш, ще донині щемить. Отже, ти досі жива. Та чи вціліла?!
Найбільше мені болить взимку, тоді я найдужче сумую за тобою...
Так, зима.
Як живеться тобі без мене, без нас? Без мене і без зими? Там, де зараз ти, сніг дивовижа і навіть дефіцит, щоб його зобачити треба проїхати не одну милю. У цьому році його стільки нападала-намело в нашому краї – простягни руку і він весь твій. Вгодила зима всім добрим людям, які люблять білий світ. І я його також люблю, бо тішуся наче мала дитина тій сніжності. Якби могла, то б передала й тобі крихту настрою та снігу, щоб і ти порадів. Ти завжди любив зиму. Любив? Бо тепер нема що любити чи є? Чи можна любити те, чого не бачиш, не можеш торкнути, відчути, пригорнути, поцілувати? Пригадуєш, друзі кепкували з тебе через любов до зими і називали химерником, а ти посміхався у відповідь та незрозуміло віджартовувався: “Як її
Останні події
- 23.04.2024|10:59У Києві презентують роман Галини Лицур-Щадей «Вдома чекає Марко»
- 23.04.2024|09:20Стартував передпродаж на роман Артема Чеха «Пісня відкритого шляху»
- 22.04.2024|15:36У столичному «Комфорт Тауні» відкривається нова «Книгарня Є»
- 22.04.2024|15:15110 тонн макулатури російських і радянських книжок обміняли на два пікапи для ЗСУ
- 21.04.2024|14:39Восени побачить світ роман Степана Процюка про Євгена Чикаленка
- 21.04.2024|14:36У ВСЛ вийде підліткове фентезі Джордана Ліса «Шептосвітичі»
- 19.04.2024|19:24"Бородатий Тамарин" готує до друку книжку Роберта Пíрі "Північний полюс"
- 19.04.2024|18:17Галину Крук номіновано на Griffin Poetry Prize
- 18.04.2024|16:40Автор дитячого фентезі «Кий і морозна орда» розповість про новий мультивсесвіт за мотивами української міфології
- 18.04.2024|15:19Сьогодні у Тернополі Юлія Чернінька презентує "Барні 613"