Завантажити

ми зустрінемося на цей раз?
Зустрічі не буде
Чому?
Я втомилася. Я не хочу ховатися. Не хочу більше обманювати
Чого ще не хочеш?
Пристрасті. Пристрасть руйнує
Ти вже спускаєшся з гори вниз?
Так.
Гарне надвечір’я.
<...>
Таке буває тільки в Ріо
<...>
Чого ти замовкла?
Я тебе бачу. Ти приїхав таксівкою? Паскуднику!
Ти ще ніколи від мене не змогла втекти, моя зелена ягуано.





8.

Станція метро «Харківський масив»

@

Ця жінка стояла, тримаючи квіти,
Котрі ще сама собі подарувала,
І думала думу про створення світу,
І Слово, що буде спочатку, шукала.

Вона тобі все розповіла про себе:
Вона має вищу технічну освіту,
У неї є сонце – у тебе є небо;
Чого ж іще треба для створення світу?

Вона має поле, у тебе є жито –
Бо світ має сенс, поки родить колосся.
Ця жінка навчила тебе ворожити
І спати в її бурштиновім волоссі.

Вона так сумлінно плела свої чари –
І сходило сонце, і жито яріло,
В потрібний момент розкривалися чакри
І тісто ні разу їй не підгоріло.

Вона вміла зникнути мудро і вчасно,
І дивом з‘являлась в потрібну хвилину,
І з нею було все так легко і ясно –
Хіба що от: час не спиняв свого плину…

Чого ж бракувало – хіба зрозуміти? –
Бо й справді – що ж можна збагнути в коханні…
Ця жінка стояла і плакала в квіти,
Незграбно простягнуті їй на прощання...








9.

Штат Айова, округ Медісон

@

…звичайно я була у «Wallmart», можеш не підколювати, яка ж жінка при нагоді не поїде на ті їхні божевільні кліеренси, коли пристойну сукню можна купити за сім доларів? І зрозуміло ж, що однією сукнею цей напад не обмежився. На що й розраховують організатори вичищування полиць… Поїхала. Не сумнівайся. Але вже потім, на зворотньому шляху. І тобі, до речі, шорти з пальмами купила, хоча для чого вони тобі на початку осені, не знаю, і як я тепер з тим усім шматтям тягатимусь по літаках з Де-Мойна до Франкфурта-на-Майні, з Франкфурта – на Київ...

Але спочатку ми поїхали дивитися мости. Криті дерев’яні мости.

Я запитала Мадонну, чи це далеко? Ті мости. Чи можна їх побачити, скажімо, завтра? Вона жваво озирнулась. Майже граціозно, не зважаючи на свою вагу.
З жовтих гумових рукавичок скапувала на підлогу вода. «Ти дивилась «Мости округу Медісон»? – «Ні, я книжку читала». – Мадонна навіть зраділа: – «А-а, - проспівала вона, - ти фільма не бачила, то й наші мости не уявляєш?» – «Навпаки, дуже добре уявляю», - сказала я. – «Окей... – Мадонна повернулас до наповненої мильною водою раковини, – зрозуміло». – «То вони існують дотепер, чи це художня правда?» – «Це просто правда. Поїдемо завтра».

Хороша була відповідь: просто правда.

От і склали план на вихідний.

Я допомагала накривати стіл, бо до плити Мадонна мене не підпускає, сама готує, і мене це цілком влаштовує. Як і Філа, який ховається за грубу газету, перечитати яку повністю – справа безнадійна, але він намагається.
«Філе, їсти!» Газета голосно шурхотить, відлітаючи вбік, Філа двічі просити не треба. – «То ви любите мелодрами?» - усміхається він. – «Люблю», - брешу я. – «Мадонна їх обожнює», - каже Філ…

Мадонна розклає по тарілках м’ясну печеню, звільнене деко занурює у мильну воду. Ми беремося за виделки – і тут на поріг вступає молода жінка. Це середня донька Мадонни та Філа - Сьюзен, вона живе у сусідньому містечку Уінтерсеті. Годину автівкою, не більше. Нас знайомлять, але вона залишається стояти у дверях, господарі з гостею так і розмовляють на відстані: батьки - за столом, донька – на порозі. Схоже, це напружує лише мене. Я сиджу, немов проковтнула патик. Печені я вже не хочу. Апетит зник. Сьюзен натомість йде від нас у піднесеному настрої, вона, попереджає, чекатиме на нас завтра близько одинадцятої.
«Не смачно?» – збентежено заглядає мені у тарілку Мадонна. – «Я перебила собі апетит солодким», - кажу я.

Чого я тут постійно брешу?

…Уяви, навколо - кукурузні лани, безкрайні кукурузні лани на усі боки від траси. Дороги ідеальні, немов виведені під лінійку чіткими перпендикулярними лініями. Єдине, що турбує – конус торнадо на небокраї. Справжнє торнадо, повір, у кількох кілометрах від нас. Зараз, здається, той смерч наздожене, підхопить нас у повітря, закрутить та й викине десь на березі озера Спіріт. А може, й у саме озеро закине.

Лише кілька секунд Філ вдивляється у круговерть за спиною - і знову відкидається у пасажирському кріслі. Усе гаразд, це не страшно. Мадонна, тримаючи кермо міцними руками, навіть не оглядається. Кілька разів кидає оком у дзеркало на лобовому склі. Цей смерч безпечний, робить висновок, покрутиться на місці – та й потахне. Ми навіть не додаємо у швидкості, їдемо, ніби це не живе торнадо за плечима, а мальована реклама на усю стіну віддаленого гіпермаркета.

В Уінтерсеті, у Сьюзен, затримуємось на годину. Її будиночок схожий на хатинку Нуф-Нуфа. Споруда не витримала б

читати