«На перший погляд, книжка «Четверта радість» — не радісна, бо наскрізно апокаліптична. Жаска. «Ластівко ластівко надій мені маку / цебром / відром дійницею / глибокою криницею / щоб усе забути щоб нічого не знати»; «на гадюці їду / вужем поганяю / криваву землю / криваве небо / криваву воду / криваве тіло»; «травня такого уже не було і не буде / такої ясності / вимитості / завершеності / білості / ніби перед / остаточною сліпотою». Зненацька здається, що саме це — наскрізний контрапункт Олениної поезії, що світ, де повсюдно встановлено «Пам’ятники Мертвим Білочкам», де Хрещатик — мінне поле, а «Прекрасний Георгій косу кладе на плече» не має майбутнього. Але насправді зерня кладеться не в могилу, а в ямку. «Пасочки-люди-горбики — / Жовта землиця-тістечко / Де посади — там виросте / Де розіпни — воскреснеться» — так істинна пам’ять, уява і сокровенне знання протистоять моторошній фантасмагоричній реальності своїм усвідомленням воскресіння, яке — і Радість, і Новина. Щоразу все починається заново. Щоразу — назавжди», - написала у передмові до книги Маріанна Кіяновська. 

Сама ж Олена Степаненко зізнається, що ця збірка є дуже містичною і для неї, бо більшість віршів «про війну», що увійшли до «Четвертої радості», були написані 7-8 років тому.

Олена Степаненко - поетка, автор збірок "Передчуття Авалону" (1999), "Коротка меса на друге пришестя Данте" (2002), "Третя Атлантида" (2005).

Лауреат літературних конкурсів. Друкувалася в антологіях "Дві тонни", "Антологія Смолоскипа", "Сновиди", "Соломонова червона зірка". Активний учасник різноманітних творчих акцій та фестивалів. Вокальні цикли та хорові твори Олени на музику Ірини Алексійчук виконувалися у країнах Балтії, Польщі, Німеччині, Італії, Канаді, Нідерландах та Іспанії.