- Для дитячого письменника Василя Шкірі 65 – це багато чи мало?

- І багато, і мало! Багато, бо батько прожив усього 60 років, не дочекався навіть тієї мізерної пенсії, яку давала колись радянська влада, хоча все життя трудився на землі. А мало, бо ще не все задумане вдалося зробити. Попереду ще багато творчих задумів.

- Отже, твої роки – твоє багатство. У чому ще, крім років, вимірюється твоє багатство?

- Напевне, у тому, що я із самого дитинства живу у духовному світі, там, де на першому плані творча діяльність. Дотепер не можу уявити своє життя без книг, газет і журналів. Після закінчення Загатської середньої школи я вступив до Мукачівського радгоспу – технікуму, потім закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка, став журналістом.

Із друкованим словом подружив із самого дитинства. Батьки, прості колгоспники, постійно передплачували районну газету "Нове життя", обласну – "Закарпатську правду" та журнали "Україна" і "Радянська жінка". Коли пішов до школи, почав передплачувати "Молодь Закарпаття", яка згодом стала моїм улюбленим виданням. Написавши казочку про подорожник, надіслав до редакції газети, звідки одержав відповідь: "Про подорожник написано багато. Ти краще підготуй матеріал про шкільне життя, успішність учнів, дозвілля хлопців і дівчат". Звісно, пропозиція редактора газети припала до душі. Клас, де я навчався, був чи не серед кращих у школі. Боявся тільки, як мою публікацію сприймуть директор, вчителі, зрештою, однокласники. Хоча й  дещо вагаючись, однак написав, і – вийшло! Матеріал було вміщено на сторінках молодіжки.

Під час навчання, попри шкільну програму, захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Федора Потушняка, Михайла Томчанія…Для цього записався у шкільну і сільську бібліотеки, а вже із шостого класу навідувався у районну. До того ж. непогано малював, у школі виступав у драмгуртку, співав у хорі.

Саме в школі я вперше почув про основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі. Про нього часто розповідав учитель малювання Костянтин Станкович, який особисто добре знав батьків майстра пензля. Із його слів я написав матеріал і надіслав у газету "Молодь Закарпаття". Редактора молодіжки, напевне, зацікавила розповідь юнака з провінції, де було розкрито справжнє ім’я Адальберта Ерделі – Іван Гриць. Як згодом з’ясувалося (про це свідчила редакційна пошта), для багатьох  читачів моє повідомлення виявилося просто сенсацією. А для мене це був перший серйозний і сміливий, як на ті часи, крок у незвідані царини друкованого слова.

- Про дорогі авто і про хату на Мальдівах можеш не розповідати. Про то знають усі.

- Авжеж…

- Яку свою книжку вважаєш найкращою?

- Важко сказати. Усі вони народжувалися у муках. Я й дотепер прокидаюся серед ночі, йду на кухню, вмикаю світло і починаю щось писати. У молодості майже до ранку вистукував на друкарській машинці. Тепер, звісно, сідаю за комп’ютер. Сплю, як і раніше, мало – не більше 4-5 годин. Тому мене часто переслідує втома. Дружина, звісно, злиться, бо на хліб насущний дотепер доводиться заробляти на газетярській ниві. Із казочок не проживеш. Навпаки, для того, щоб видати книжку, доводиться шукати спонсора. Так, так, буду відвертим: українські письменники, жебракуючи, творять світову літературу! Про це свідчать вкрай мізерні тиражі видань.

А моя найкраща книжка, вважаю, ще попереду…

- Чи змінився з віком твій підхід до написання книг?

- Як і в попередні роки, продовжую творити казковий світ. Дотепер вважаю, що із дітьми слід говорити по-батьківськи тепло й розумно, із почуттям міри і відповідальності. А в сучасному світі героїв казок вистачає, хоча вони вже далеко не ті, що були сто – двісті років тому назад. Це і рекетири, і олігархи, і поліціанти, й прокурори, і чиновники, і народні депутати… А ще бари, ресторани, кав’ярні, пістолети, гранати, бакси, цигарки, іномарки, дрони…І навіть чупакабри, бджілки-джавелінки і китайські ковідики. Усе це взаємопов’язане між собою. Тому й намагаюся писати на злобу дня…

- На що саме тепер, при роботі над текстом, звертаєш уваги більше, ніж 30 років тому?

- Підхід до тексту майже той самий – кожне слово повинно бути виважене, мати заряд енергії.

- А українська влада звертає на письменника тепер більше уваги, ніж на початку незалежності?

- Правди не сховаєш у мішку: це видно із тиражу, який сягає ледь  500 примірників. І це на всю Україну! А раніше книжки виходили накладом 80-100 тисяч примірників. Майже в кожному селі  чи місті були магазини "Книги".

- Колись ти написав чудову казку про те, як ідейні комуністи вкрали великий бронзовий пам’ятник Леніну для того, аби здати його як кольоровий металобрухт. То дуже відома історія у нашому районі. Звісно, у талановитого казкаря Ленін – то лев, а комуністи злодії - то дрібні лісові звірі. Уяви собі, що ти пишеш казку про сучасних політиків. Хто був би головним героєм і що би у тій казці могли украсти?

- Таку казочку, до речі,я вже написав. Вона – про Ведмедика-Рошеника, який часто любив навідуватися у чужі ліси і клянчити там усе, що на очі потрапило. Звірі, звісно, змилувалися над ним і кидали йому весь непотріб, а він, радий з того, і повертався в наші краї до нестями задоволений! Чи не час уже нам самим взятися за розум! Відновити промисловість і сільське господарство, на сучасні рейки поставити економіку! Щоб український народ був насправді багатий і щасливий!

- Думаєш, варто писати для дітей, використовуючи теми для дорослих?

- Світ дуже змінився! Теперішні казкові герої у пошуках щастя на будовах Чехії, працюють на сільськогосподарських плантаціях у Польщі і Угорщини, ведуть догляд за людьми похилого віку в Італії, Іспанії, Португалії та Америці. А олігархи спокійно продовжують красти, і не яблуко чи грушу, а мільйони доларів і євро! Про них майже щодня говорять по телевізору, пишуть газети і журнали, а з них мов із гуся вода.

Чи варто писати для дітей, використовуючи теми для дорослих? Як на мене, казки люблять читати всі. І малюки, і люди старшого віку. Тому, як на мене, теми для казок повинні бути сучасні і актуальні, як саме життя.

- А казка про нинішню війну у тебе вже є?

- Тему війни,вважаю,тепер ніхто не може оминути. Вона торкнулася майже кожного із нас. Ще на початку минулого року я написав казку "Пригоди Бджілки–Джавелінки". Мова йде про Бджілку, яка прогнала із наших країв ненависного Білого Ведмедика, який прийшов до нас  із загарбницькою метою. На своєму шляху він руйнує все, але маленька Бджілка дала йому відсіч.                                                                                                                                          Вважаю, що таких казочок у нашій літературі повинно з’явитися побільше. Вони теж у певній мірі наближають нас до довгожданого дня перемоги!

- Чи сучасні технології допомагають тобі іти до читача саме з казками?

 - А інакше і бути не може. Світ іде вперед, життя  змінюється на очах. Чимало моїх  казочок можна знайти в Інтернеті. Дуже приємно читати відгуки на них. А це говорить про те, що мої казочки знає малеча в багатьох школах не лише Іршавщини і Закарпаття, а й України та за її межами. За моїми п’єсами ставлять дитячі вистави, у школах проводяться уроки літератури, телефоном зі мною зв’язуються вчителі, які просять надіслати книжки. Я, звісно, йду їм назустріч, особисто сам часто буваю в навчальних закладах, зустрічаюся зі школярами і вчителями, охоче відповідаю на питання, які їх цікавлять.

- Якби тобі запропонували створити гру на основі твоєї казки, то яку би ти вважав для цього найкращою.

- На мій погляд, на основі кожної казкової оповіді можна створити окрему дитячу гру. Я в цьому переконався у багатьох навчальних закладах при зустрічі зі школярами. У дітей багата творча уява. Фантазії вистачає!

- Твоя журналістська робота заважає роботі письменницькій?

- Буду відвертим: одне одному не заважає. Навпаки-доповнює. Робота в газеті підказує багато цікавих сюжетів. Під час творчих поїздок трапляється чимало курйозних життєвих випадків, з яких здебільшого й складаються мої казочки. Сьогодні казка, як і сто, як і двісті, як і триста років тому, відображає свій час.

На Закарпатті чимало відомих письменників пов’язали своє життя з журналістикою. Це Іван Чендей, Мирослав Дочинець, Петро Скунць, Василь Густі, Дмитро Кешеля, Василь Кухта, Іван Долгош, Василь Кохан, Василь Вовчок, Володимир Фединишинець, Василь Басараб, Юлія Зейкан…

- Знаю, що багато сюжетів із твоїх із колегами журналістських пригод ніколи не трансформуються у казки для молодших читачів. Поділися однією із таких історій.

- Подібних пригод було чимало. Я навіть збираюся написати книгу «Не для преси». На все життя мені запам’яталося  висунення у 1990 році в народні депутати СРСР першого секретаря обкому компартії України. Я тоді працював редактором районного радіомовлення, яке було структурним підрозділом районної газети "Нове життя". Тодішній редактор видання відрядив мене у село Великий Раковець, де повинна була відбутися ця знакова подія для району та області. Але редактор наполягав, щоб я збирався дуже швидко, бо на мене вже чекає автомобіль. Я машинально схопив портативний магнітофон, перекинув через плече, взяв блокнот, ручку і поспішив на вулицю. Тільки у Великому Раківці я побачив, що касети нема. Спочатку перший секретар виступив із довжелезною промовою, розповів, що буде робити, якщо його оберуть слугою народу, потім слово попросили ті, хто його підтримує йти у велику політику. Це дійство тривало майже три години. Я вже ледь стояв із простягнутим до виступаючих мікрофоном, хоча знав, що ніякого запису не ведеться…На щастя, там були журналісти із обласного радіо і телебачення, які  виручили мене…

А що вже казати про відкриття в Іршаві, у серпні 2017 року, після тривалої перерви, туристичного рейсу з ретро-паровозом ГР-280, який мав курсувати Боржавською вузькоколійкою. Планувалося, що паровоз регулярно долатиме маршрут з Іршави у Виноградово, тим самим приверне увагу туристів не тільки Закарпаття і України, а й західних країн, адже вузькоколійка була введена в експлуатацію далекого 1908 року. Як виявилося потім, це була всього-на-всього піар-кампанія. Паровоз із Виноградова так і не повернувся дотепер…

І подібних прикладів було чимало. Тільки на той час це було, як кажуть, не для преси…

- У всіх попередніх розмовах усі, і я в тому числі, тебе запитують про твоїх вчителів у літературі. Усі знають про твого найближчого наставника і земляка Степана Жупанина, якого ти щиро любиш і якому присвятив одну із своїх книг. А кого із письменників ти не любиш? Тобто, маю на увазі саме літературну і довкола літературну діяльність. Чиї тексти не подобаються і ти не рекомендував би їх для читання?

- Степан Ілліч був талановитим  майстром слова. У нього є чого повчитися, особливо теперішнім молодим літераторам. Його поезія живописна, лірична і милозвучна. Кожен твір художньо і логічно довершений і має чітке спрямування. Усі його  віршовані  тексти носять виховний характер.

Степан Жупанин  вважав, що писати для дітей набагато важче і складніше, ніж для дорослих. Малечі потрібні змістовні і цікаві  книжки. Дитячі твори, часто любив він повторювати, пишуться для виховання, а виховання – трудна і копітка щоденна робота. Він у своїх творах розкривав красу і велич праці, яка одухотворена і зігріта світлими дитячими мріями.

 Про багатьох письменників таке не скажеш. До чого тільки не вдаються окремі писаки з метою заманити у свої літературні тенета читача. Справжній творець слова, який має дар Божий, повинен фільтрувати це. Треба не матюкатися, а висловлювати свої думки пристойними словами. Не можна викладати всю свою писанину на папір. Хоча б тому, що література повинна виховувати. Ненормативна лексика для багатьох із них стала… нормою.

- Що побажаєш своїм читачам і Батьківщині у ці важкі часи випробувань війною?

- Перемоги!

Фото з архіву автора