Видно, всі знані письменники відпочивають, набираються сил і черпають матеріал. Тож у цьому огляді новинок під Арсенал придивимося до потенційно популярної й жанрової української літератури, а також оцінимо роман Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки», певно, єдиний конкурентний роман за цих півроку.

Сергій Оксеник. Вбивство п’яної піонерки

Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 352 с.

Написати в період декомунізації роман, у назві якого фігурує піонерка, а в тексті – наївні персонажі, які аж ніяк не вважають, що їх треба декомунізовувати, – як мінімум дивно. Бо фактично це означає створити ностальгійну книжку за тим періодом, який українське суспільство намагається демонтувати і з будівель, і з книжкових полиць.  

Сергій Оксеник пропонує у своїй книзі двох наївних персонажів, які живуть у селі Варварка в 50-ті роки ХХ століття. Це підліток Вовка, який розслідує на канікулах викрадення курей. А також міліціонер Ревмір, не менш наївний і щирий за Вовку персонаж, який займається тим самим: розслідує таємничий сільський злочин, вірячи, що робить благу справу (і принагідно свою роботу). До того ж, як натякає сама назва, в якийсь момент цього розслідування просто мусить з’явитися вбита п’яна піонерка. Але якщо Вовці це розслідування не вилазить боком, то міліціонер наштовхується на сильних світу цього, для яких його розслідування може обернутися неприємністю.

Зробити героя книжки комічним цапом-відбувайлом – кінематографічний прийом. Ревмір дуже нагадує персонажа Чарлі Чапліна: водночас смішного і трагічного у своїй комічності.

Маленька загублена людина, яка щоразу натикається на ті самі граблі й нічого не вчиться. А якщо вчиться, то десь там, перед самими титрами й набивши собі багато болючих ґуль.

Не вчиться на своїх помилках не тільки міліціонер, який вперто вірить у радянські ідеали й важливість своєї роботи. На початку книжки є дві чудових сцени: у першій діти, сидячи перед багаттям, наївно й дуже серйозно заводять розмову про політику; а в наступній сцені ми бачимо їхніх батьків, які слово в слово повторюють цю саму розмову (не набагато вправніше й усвідомленіше за своїх дітей).

Тож у «Вбивстві п’яної піонерки» можна відчитати з одного боку ностальгійні нотки за авторовим дитинством, а з іншого – подивитись на радянську дійсність сучасним тверезим поглядом. Бо як у Чапліна Гітлер був не страшний, а смішний, так в Оксеника міліціонер викликає не тенденційну демонізацію, а співчуття.

І у зв’язку з «Вбивством п’яної піонерки»  хочеться згадати Борхесового П’єра Менара, персонажа, який написав уже написаного «Дон Кіхота» (від чого класична книжка, звісно ж, геть змінила значення). Історію не можна просто демонтувати разом з усіма радянськими зірочками й серпами з молотом. Краще ще раз написати її, як це зробив герой Борхеса. Тобто переосмислити те, що не можна змінити.

Марина Смагіна. Кімната

Київ: КМ-Букс, 2018. – 200 с.

Під палітуркою роману «Кімната» Марини Смагіної ховається досить вдалий сентиментальний роман з містичним присмаком.

Яна на прохання дядька приїжджає на літо у Степове, щоб перебрати мотлох у старій квартирі. Нова локація виявляється містом-фантомом і містом-казкою. У ньому по-провінційному посередня кава з по-провінційному дивними доповненнями до неї, після восьмої вечора вже ніхто не виходить, а сусіди досі можуть забігти до тебе позичити цукор, бо в місті немає нічних супермаркетів.

У цій провінційній тиші Яна натрапляє на містечкову магію і перетворюється на таку собі Віанну Роше з «Шоколаду» Джоан Гарріс. Дівчина влаштовується на роботу в кав’ярню, де стає ідеальною слухачкою для всіх диваків-відвідувачів.

А також займається тим, що знаходить власників загублених речей. А провінційна атмосфера містечка на Півдні України мало чим поступається французькій провінції зі згаданої книжки Гарріс. У Степовому функціонує загадкове радіо «Кавун FM». А до кав’ярні сходяться найдивніші мешканці міста: не так щоб замовити собі каву з незвичайними додатками, як щоб знайти собі притулок, слухача та простір для своїх дивацтв.

Тож «Кімната» – це книжка про романтизацію української провінції, терапевтичну силу дивацтв, важливість спогадів і хороше українське легке чтиво, якого українській літературі часом не вистачає.

Ілларіон Павлюк. Білий попіл

переклад з російської Михайла Бриниха. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 352 с.

Щоб пристосувати класичну літературу під смаки сучасної аудиторії, письменники вдаються до несподіваних прийомів і сюжетних ходів. Американець Сет Грехем-Сміт підкинув у «Гордість та упередження» зграї зомбі, а в біографію Авраама Лінкольна – вампірів. Олександр Михеда перетворив Шевченкову Катерину на упирицю, а Петро Яценко досхочу награвся з Нечуєм-Левицьким у книзі «Нечуй. Немов. Небач». Тож поява «Білого попелу» Ілларіона Павлюка – це закономірне перепрочитання «Вія» Миколи Гоголя з додаванням класичному сюжету рис ретродетективу й трилеру.

У фокусі книжки «Білий попіл» київський детектив Тарас Білий, якого наймає батько вбитої панночки Солі.

Не те щоб у детективі була особлива потреба – весь хутір звинувачує у смерті дівчини лише її залицяльника, Хому Брута. Та детектив переконаний – не все так просто.

З одного боку перед нами розгортається типовий трилер. Приїхавши у замкнений простір Білого Попела, звідки немає шляху назад, детектив спостерігає дві дивовижі: усі мешканці Білого Попела креслять білі кола, щоб захиститися від нечисті, та використовують у побуті живу й мертву воду. Тож чортівні в романі не поменшало, порівнюючи з Гоголем, але вона набула сучасних горорових рис.

«Білий попіл» журналіста Ілларіона Павлюка не робить перевороту у літературі, але добре поєднує впізнавані українські й популярні маскультові риси горору, трилеру й ретророману. За що йому, як Грехему-Сміту за його зомбі в класичному тексті, не можна не подякувати.

При надії. Дев’ять особливих місяців

ілюстрації Каті Слонової. – Брустурів: Дискурсус, 2018. — 120 с.

Ця збірка з  текстів від українських письменниць – літературно переосмислені досвіди вагітності. У деяких авторок (Любові Якимчук, Лариси Денисенко) вони набувають форми оповідання, в інших текстах – це радше есеїстичне осмислення й нагода поділитися власним досвідом.

Спектр емоцій і думок, які викликає кожна осмислена в текстах вагітність, – дуже різний. Для Ірени Карпи це був легкий і приємний досвід, а пережиті під час вагітності способи життя наклалися на характер її дітей.

Для Маріанни Кіяновської – навпаки, цей досвід межував зі смертю. Сходяться ці тексти тільки на тому, що це особливий і незабутній період, який розширює межі. Для когось стає беззаперечним доказом існування Бога, для когось – повним переосмисленням себе, поверненням до міфологічних першооснов.

Власне, роль цієї збірки  тому, що вона є поштовхом до літературного осмислення досвіду вагітності. Як вдало зауважила у своєму тексті Маріанна Кіяновська, письменники спостерігають все, що з ними відбувається, і перетворюють це на літературу. А оскільки більшість історії культури – це чоловічий досвід, ми позбавлені потужного джерела для смислотворчості, яким є жіночий досвід із якого може виникнути значно більше, ніж ці 9 оповідань і есеїв.

Леся Демська. Літо психіатра

Київ: Легенда, 2018. – 176 с.

Назва нової художньої книжки літературознавиці Лесі Демської є такою ж нехитрою, як і весь роман. Вона не означає, що в своєму розслідуванні психіатр користуватиметься методами психоаналізу. Жодної згадки про Фройда з Юнгом. Тож відпочити в цій книзі вирішив не лише її герой, Андрій Левинський, а й авторка. Вочевидь, Лесі Демській фройди з юнгами та інші методи літературних розслідувань стоять клубком у горлі після численної наукової роботи. Тож авторка вирішила побалувати не лише читачів легким чтивом, а й себе відсутністю інтелектуальних наворотів.

Психіатру Андрію Левинському лікарі вкрай рекомендують поїхати відпочити на природу, тож чоловік вирушає в гори, до рідного села. Звісно, відпочити там лікарю не вдасться. Інтриги, скандали й розслідування починаються вже в день приїзду лікаря. То у нього в подвір’ї за загадкових обставин помирає місцевий голова. То Андрію лізе підливати любовне зілля в каву другова дружина. То психіатр знаходить у себе в хаті чиюсь схованку з грошима й краденими іконами. До того ж в селі мало піклуються про те, як саме лікарю треба відпочити. Тож черга з потенційних пацієнтів перед будинком Левинського залишається стабільно великою.

Усі прагнуть поскаржитись на життя, розказати про болячки й отримати дешевий сеанс психотерапії (відкупившись самогоном чи якоюсь їжею).

Перед читачами роману Демської панорама сільських традицій і столітніх стереотипів, які навіть не думають там застарівати, зате стають основними причинами криміналу й проблем у романі. Є і ворожка, до якої бігають мешканці села. Є і любовне життя, що мало відрізняється від тих драм, що їх описували Карпенко-Карий, Старицький, Кропивницький  і компанія. Так виникав Театр корифеїв і бозна-скільки української драматургії ХІХ століття. І, хай як дивно, з тих же джерел виникає масова українська література сьогодення.

Якщо якийсь висновок і робить психіатр зі своїх літніх пригод, то це те, що люди в селі не ближчі до природи, як йому здавалося. Вони ближчі до персонажів позаминулого століття.

Олена Захарченко. Третя кабінка – Лос-Анджелес

Київ: Нора-Друк, 2018. – 240 с.

Попри те, що родинні саги зараз у тренді, а в багатьох українців є що шукати в родинних архівах, за цих півроку книжок цього жанру не побільшало. Втім, Олена Захарченко написала роман «Третя кабінка – Лос-Анджелес» на основі реальної справи чоловіка, засудженого до покарання за сфабрикованою справою. Тож тут є і радянські в’язниці, і тіні «хлопців з лісу», і важке сільське життя, й еміграція, і багато інших історій ХХ століття.

Ядром цієї книжки стало четверо персонажів: Максим, Марта, Іван і Маруся, чия родинна єдність розбивається, як фрагменти пазла, і вони проживають дуже різне життя.

Максим потрапляє до в’язниці, Марта – в табори, Іван – за кордон, а Марсуся залишається жити на батьківській землі. А далі роз’єднується кожен із пазлів (дійових персонажів цій сазі точно не бракує). Частину родини закинуло до Німеччини, до Америки, частину – до Сибіру. Але якщо на початку століття пазл розлетівся на шматочки, то з плином часу члени родини починають випадково (й не дуже) знаходити одне одного, складаючи докупи свою родинну історію, віднаходячи розбиту цілісність. Ніби повторюючи відому приказку, що ми сильні тільки у своїй єдності, яку в описуваної родини радянський світ хотів забрати.  

Цей роман не несе нових одкровень і цікавих міфологізувань навколо історії однієї родини, таких характерний для найвідоміших книжок цього жанру. Це, швидше, претендент на популярну родинну історію з однозначними оцінками. Повторення й закріплення відомого матеріалу про радянські злочини, табори та нелегкий шлях еміграції.

Тетяна Петренко