Іван Івак, енкаведистський кат, має стратити такого собі Габріеля Деуса. Або ж таку собі Габріель Деус — якої статі засуджена до повішення жертва, Івак не встиг зрозуміти. Він багато чого не встиг за той короткий проміжок часу, поки Деус був (чи була) в його руках. Власне, страта не відбулася через мотузку, яка обірвалася — жертву забрали, і більше Івак ніколи її не бачив. Проте образ чи то жінки, чи то чоловіка з незвичним ім’ям, розкуто-невимушеною поведінкою, легкою іронією до своїх катів та якоюсь цілковито неземною молитвою переслідуватиме енкаведиста протягом десятиліть. Він напише про це спомини, але так і не знайде розгадку. Таким є синопсис роману Євгенії Кононенко «Останнє бажання», про який «УМ» побесідувала з письменницею.

— Чим привабила вас тема ката і жертви? Можливістю наголосити, що кармічні борги мають бути сплачені завжди?

— Мене привабила тема особистості, яка не стане жертвою, навіть об’єктивно перебуваючи в стані жертви. А також мене цікавить, чи можливо піднестися із безодні зла. Тобто чи можлива еволюція людини, яка була катом. Заради цього і всі ті спекуляції, які з’явилися спочатку в новелі «Кат», а потім в романі «Останнє бажання».

— Найвідоміший літературний кат (чи, скажімо так, людина, що посилає на смерть) — Понтій Пілат Булгакова — хотів «відіграти» події назад і повернути Іешуа Га-Ноцрі, бо, зрештою, зрозумів свою помилку. Рефлексії вашого героя Івана Івака не дуже схожі на каяття. Навіщо йому зустріч із жертвою?

— Понтій Пілат мав значно більші можливості не послати на смерть невинну людину, ніж енкаведистський кат — не стратити когось. Але Пілат вирішив не сваритися із Синедріоном. А потім Пілат не знаходить спокою, весь час думає про неординарного розіп’ятого, розмова з яким викликала в нього сильні почуття. Так він підійшов до ідеї покаяння, центральної ідеї християнства. Іван Івак християнином не був і не став ним навіть в останні хвилини свого життя, хоча й помирав уже в добу реставрації християнства. Але йому теж не давав спокою неординарний засуджений. На нього справила неймовірне враження сама особистість дивної людини і молитви біля шибениці. В Івака у підсвідомості жило велике бажання ще раз почути той речитатив, який викликав у нього сильні почуття, яких не було ні доти, ні по тому.

— У коротшій версії сюжету, тобто в оповіданні «Кат», ваш Івак жорсткіший і, водночас, більш природний. У романі ви його нібито «олюднили», додали сентиментальних барв. Навіщо? Можливо, ви не погодитеся з таким прочитанням цих двох текстів. Проте виникає запитання: що ви самі думаєте про свого героя?

— У романній версії і у версії новели діє той самий герой. Але в романі про нього більше інформації. І це мимоволі робить його не лише чорним. Що я сама думаю про нього? Іван Івак глибоко несвідомий. І він не садист. Він навчився вбивати байдуже, якщо вже довелося цим займатися. Це його аж ніяк не виправдовує, одначе це дуже дрібна постать жахливих часів. Йому далеко до есесівського офіцера Максиміліана Ауе, героя популярного нині роману французького письменника американсько-єврейського походження Джонатана Літела «Еринії». Там демонічна особистість значно більшого масштабу: якщо вже довелося вбивати, то вбивати варто із задоволенням. Якщо Івак із цікавістю спостерігає за ерекцією тих, хто от-от помре, то Ауе сам мав могутню ерекцію, коли вбивав, тобто був справжнім садистом. Але, повторюю, я не виправдовую «свого» ката.

— Чи вважаєте ви, що важкі (ба навіть нестерпні) часи виправдовують (чи пояснюють) будь-яку дегенерацію людської моралі? Іншими словами, чи схильні ви й ката вважати жертвою?

— Певною мірою. Вже згаданий Літел в інтерв’ю казав, що цілком міг би уявити себе катом, аби жив у ті часи. Звичайно, не в усіх є хист до цього… Я вважаю, щоб стверджувати у житті добро, треба пізнати всю безодню зла. І треба розуміти тих, кого звинувачуєш. Певне, тих хлопців, яких набрали виконувати смертні вироки, мотивували так, що вони страчують підсобників фашизму. Травма війни була сильною, німецькі фашисти тривалий час вважалися мало не абсолютним злом. Всю ту плутанину в головах радянських людей не розплутано й досі. Смутні часи дуже заплутують і без того хиткі моральні орієнтири. З одного боку, як сказано в Нагірній проповіді: «Не судіть, щоб і вас не судили». Нібито сам Христос дозволяє всю відповідальність скидати на несприятливий час. Але з іншого боку, важкі часи — то випробування для людини. Так, мій герой цього випробування не пройшов. Але на Страшному суді, в який він не вірить, але який все одно десь відбудеться, йому зарахується те, що він написав свою книгу. Адже більшість людей його професії йдуть на той світ, переконані, що вони робили те, що треба, що такий був час, що будь-хто на їхньому місце робив би те саме.

— Багато ваших текстів несуть значний елемент автобіографізму. А що можна сказати в цьому значенні про «Останнє бажання»? Як радянська доба пройшлася по вашій родині? Чи є постраждалі від тих часів?

— Мій дід з боку батька зник у 37-му році. Його дружині, моїй бабусі, коли вона намагалася щось з’ясувати, повідомили оте знамените «засуджений до десяти років без права листування». Але сам дід був партійним працівником і голосував за виключення з партії (що тоді дорівнювало арешту) своїх колег. Мій батько до десяти років був вередливим радянським мажором. Служниці, які в їхньому домі були, не могли йому догодити. Батько сам розповідав мені про все це з милою безпосередністю. Він вимовив дивовижні слова: «Яким би я паскудою виріс, якби не 37-й рік…». Бачите, як все переплуталось. Моя бабуся весь час проклинала свого убієнного чоловіка, що він «підвів» її, не зумів утриматися в партійному істеблішменті, бо ж деяким умілим інтриганам це вдалося. Бабусі дуже подобалось бути радянською пані, і тут раптом — арешт як члена родини зрадника. Я володію квартирою в історичному центрі Києва, і це тому, що та сама бабуся добилася квартири в сталінському будинку в результаті реабілітації діда після ХХ з’їзду. Я так безжально розповідаю усе це про свій рід… Але, зрештою, цікаво говорити лише правду.

— «Останнє бажання» — черговий роман, де ще одним героєм виступає Київ — «місто сірих будинків». Це помилкове враження, чи в попередніх творах ви писали про «сірі будинки» з більшою теплотою? Якщо так, то що змінилося?

— Судити про враження — то справа читачів, а не автора. Моє ставлення до Києва не змінилося. Я дуже тяжко переживаю знищення Києва. В нашому місті господарюють жахливі варвари. Їх можна порівняти лише з гепеушними катами. Ті, хто руйнує історичні будівлі Києва, щоб будувати хмарочоси, вмиратимуть у страшних муках, і кликатимуть смерть, яка не йтиме, і всі їхні гроші їм не допоможуть знайти спокій, бо їх проклинає сама київська земля. Але Київ все одно не врятувати. Хіба що відтворити у тексті те, що пам’ятаєш.

— Ви — явно не в мейнстримі. Десять років тому, коли мало не увесь укрсучліт кинувся художньо осмислювати Помаранчеву революцію, ви готували до друку збірку «Без мужика», а згодом — «Зустріч у Сан-Франциско» та «Новели для нецілованих дівчат». Тепер, коли всі пишуть про Майдан і про війну, ви — про катівню радянських часів. Чому не підтримуєте тренд, даруйте за цинізм?

— Письменник пише те, що йому пишеться, а не те, що вимагає епоха або нібито вимагає. Герман Гессе писав свою класичну «Гру в бісер» у розпал Другої світової. Мене заворожила історія фізика Фрідмана, який у голодному й дуже нестабільному Петрограді 20-х років працював над теорією нестаціонарного всесвіту, абсолютно не переймаючись подіями свого часу. Інша річ, енергетика буремного часу іноді в непрямий спосіб впливає на творчість.

— Що, власне, на вашу думку, важливіше — зовнішня війна чи внутрішня, тобто боротьба совісті з мізками, емоціо та раціо?

— Якщо ми таки виграємо внутрішню війну зі своїми страхами, то напевне виграємо й усі зовнішні війни. Інша справа, що нестерпно важко вигравати ту війну. І треба прагнути того, щоб емоціо та раціо не воювали, а були в злагоді. Але, коли приходить усвідомлення цього, то вже пройшло життя. Або принаймні велика його частина.

— Питання про розвиток романного жанру в укрсучліті. Ваш сюжет про Івана Івака і його родину можна було б розгорнути на 900-сторінкову сагу. Але ви обмежились невеликим обсягом. Чому? Звідки така нелюбов українських авторів (саме українських, бо на Заході виходять значні за розміром твори, і Донна Тратт з її «Щигликом» є тому підтвердженням) до «великих епічних полотен»?

— Я не можу говорити про всіх українських письменників, лише про себе. Я все-таки прибічниця невеликих романів, бо їх легше читати. В молоді роки я прочитала кілька великих романів-епопей із неспішними оповідями, і я їх добре пам’ятаю й досі. Окрім загальновідомих, прочитала ще й «Діте — дитя людське» Мартина Андерсене Нексе, чого не читав ніхто. А от «Родину Тібо» вже не потягла, і не тому, що вона гірша, а, як мені здається, мій ліміт великих романів уже заповнився. А невеликих романів ще, дасть Бог, прочитаю багато. І щось напишу, бо задуми є. А втім, уже згаданих величезних «Ериній» я прочитала. Але то не роман-епопея і не родинна сага, а якийсь інший жанр.

— Знову ж таки, твердження, з яким ви, можливо, не погодитесь. Окрім роману «Останнє бажання», у вас вийшла збірка «Сімбалайн» — одна з найкращих, як на мій смак, однак, якщо можна так сказати, обернена в минуле. Кожне з її оповідань — це спомини героїв про те, що було. Тоді як у виданнях «Повії виходять заміж» чи тих таки «Нецілованих дівчатах» мовиться про те, що є. Чи можна вважати, що ви самі зараз занурені у власні спомини і це знаходить відображення у ваших сюжетах?

— Радянський період мого життя був дуже бездарний. Лише після тридцяти я відчула якийсь смак життя, а до того було суцільне незадоволення буквально всім. З одного боку, я розумію, що була сама винна, що не змогла зорганізувати собі краще життя. А з іншого — не бачила жодної справді цікавої людини, на яку б могла бодай якось орієнтуватися, яка б вивела мене в інший світ. І тим більше в умовах СРСР, де майже не було вчителів з великої літери. А без учителя розширення обріїв свідомості якщо й відбувається, то вкрай повільно. Я весь час відчуваю потребу повернутися в ті бездарні часи і спробувати прожити їх по-новому бодай у символічному просторі.