Re: цензії

Я – письменниця, пишу вірші, дорослі й дитячі. У мене двоє дочок – Іванці вісім років, Варварі – три. Поруч зі мною Галя Ткачук, теж письменниця, он геть нещодавно вийшла її дитяча книжечка про Київ у "Темпорі".

А тепер вгадайте, що ми робимо? Читаємо Галину книгу? Печемо торт і прикрашаємо квітами кімнату до свята? Цитуємо сучасну поезію?..

Насправді Галя втішає мене після залякування слідчого, після того як я нарешті побачила зниклу й геть потрощену "беркутятами" свою автівку. Відволікає від думок, що мій чоловік, мій коханий чоловік Олександр Кравцов, побитий і несправедливо засуджений, перебуває в Лук´янівському СІЗО.

Світ перевернувся навколо нас. Життя, у якому ми були просто митцями, незворотно минуло.

Довкола – пекло страху й рай свободи водночас.

Заарештовані: студенти-театрали, молодий поет Юхим Дишкант, Володимир Карагяур – мій знайомий по Осінній літературній школі, автомайданівці. Сотні інших.

Одні друзі переховуються в підпіллі. В інших позабирали права на керування автомобілем – доказом слугувала фотографія темної нічної вулиці, з підписом, що це – день білий, 13 година.

Апокаліптичні трансляції із Грушевського лякають менше, аніж звістки на Євромайдан-SOS про зниклих людей.

Коли цілий автобус беркутівців о 5 ранку напав на нашу машину, розбивши все й уся, витягнувши мого чоловіка – я не спала. Чи то злі передчуття, чи просто драматична ситуація в країні – але я постійно заглядала в інтернет: усі стріми, спільноти, трансляції – майже не вимикалися цілодобово. На одному такому стрімі й побачила: ось розбитий автомобіль зі знайомими номерами, ось на передньому сидінні Сашкова шапка, ось рюкзак його поміж битого скла.

Відтоді стартував мій марафон.

Це ж наскільки треба не мати совісті – щоби брехати заплаканій дружині, котра вже півдня шукає свого чоловіка, що в Оболонському РВВС такого немає! Лише після двох годин тупцювання на морозі під зачиненими воротами, після появи депутатів – таки призналися: є, ба навіть – показали здалеку.

І ще одна парадоксальна реакція: побачивши Сашка в міліції, я зраділа: живий, не в лісі, а що побитий, то не сильно: ходить сам. Отаких філософів робить із нас влада.

А потому – потому брехливий суд, білими нитками шитий-недошитий: скрізь діри стирчать.

Прокурорчик молоденький, худенький, очі опускає. Суддя під ніс бубонить – певно, соромно таки. Слідчий неспокійним оком у вікно позирає – а там, під вікном, словами не передати, яка нам-радість-їм-горе. Люди годинами на морозі мінус 20 – співають гімн, б´ють у барабани, вигукують: "Героям слава!"

Така підтримка, особливо в скрутний час, – неймовірно важлива, зворушує до сліз і дає не лише сили триматися, а й віру в перемогу.

А тепер трошки про самого "хулігана". На думку правоохоронців, саме він побив кремезних беркутівців. Хто знає особисто завжди відкритого, мирного, радісного, інтелігентного Сашка – тільки сумно усміхнеться. А якщо пригадати, що зросту він невисокого, за статурою худорлявий, – то й зовсім не знаєш: чи плакати, чи сміятися.

Сашко завжди був небайдужим.

Він переймався ямами на дорогах, пишучи про це скарги в ДАІ. І – як не дивно – кілька разів ями таки латали. Займався захистом прав споживачів на рідну мову обслуговування, створивши сайт "Мовний контроль".

А потому – Автомайдан.

Діти Сашка дуже люблять – я маю на увазі, не лише дві наші донечки, а й узагалі – дітлашня. Завжди уважний до інших, готовий допомогти, креативний, із почуттям гумору. Поруч із ним завжди почувалася захищеною.

Тому особливо боляче дізнатися, що цілий автобус беркутів напав на наш синій "ланос", за кермом якого був Сашко. Його витягли з машини, поклали на землю, побили. А потому разом з іншими завезли кудись неподалік, за підозрою, у Маріїнський парк. Там, хоч падав сніг, земля була в крові.

Двох дівчат по дорозі відпустили (ще залишки совісті?), у хлопців позабирали верхній одяг. На Сашкові був чудовий дідовий армійський кожух – наша сімейна реліквія. Більше ми кожуха не бачили, але менше з тим.

Хлопців у светрах на дванадцятиградусному морозі, кого поклали на землю, кого поставили на коліна, і тримали так до двох годин. Десь якісь залишки людської душі прокинулися, бо Сашку на половині терміну накинули на плечі чужу куртку.

Поки Сашко стояв на колінах у снігу, беркутівці проводили урок політінформації, розповідаючи свою точку зору на Майдан. Зокрема, їх неймовірно цікавило, скільки ж нам платять. "Ну хоч 200 гривень – так точно", – залишилися вони при своїй думці.

І останній штрих: від Сашка вимагали сказати "Слава "Беркуту". Мій чоловік відповів: "Слава кожній людині, яка ще не втратила совість". Як то кажуть, no comments.

Наразі – чоловік у Лук´янівці. Машина пропала. Знайшовши її потрощеною за кордоном беркутів коло Маріїнського, я лише нарвалася на залякування слідчого. Марне й казати, що автівку мені незаконно не віддають. Кажуть, її знову вночі кудись повезли світ-за-очі.

Я із двома дітьми намагаюся бути бадьорою – і часом так і є.

Адже, побачивши величезну хвилю солідарності – скільки любові, уваги, часу пожертвували не лише друзі, а й незнайомі зовсім люди для нас! – я повірила в перемогу. А на душі, опісля тижнів тривоги та страху – незрівнянне відчуття внутрішньої свободи.

І страх зник.