Ці тенденції по-різному реалізуються у творчості Тараса Прохаська й Сергія Жадана, Наталки Сняданко і Тані Малярчук, Сашка Ушкалова й Анни Малігон, однак простежити їх можна безпомилково. Не стала винятком і нова книжка Катерини Бабкіної «Соня» – хоча чому вона мала ним стати?..

У попередній книжці прози «Лілу після тебе» (2008) молода авторка засвідчила, що добре володіє мовою та стилем. Неоімпресіонізм, чуттєві образи, колористика та звукопис, увага до милих деталей, симпатичні акварелі – усього цього достатньо й у «Соні». Можна навіть було би подумати, що «Соня» свого часу просто не ввійшла до «Лілу після тебе» як один зі шкіців, настільки вони подібні. Знову панівним є мотив утрати, зникнення: там із трикутника «я, ти і Лілу» зникала Лілу, із трикутника «ми і Надя» – Надя; тут – спочатку від Соні йде Луї, потім Соня втікає від Кая. Про хворобливий потяг до екзотичних імен промовчу – можливо, для когось із читачів це доказ вишуканості стилю авторки.

Поза тим, персонажі Бабкіної – лялькові, вигадані. Вона легко їх заміняє, розставляє, як в іграшковому будиночку, однак на сенс оповіді це ніяк не впливає. Вочевидь, письменниця прагне знову показати пошук героїнею своєї внутрішньої сутності, однак виникають серйозні сумніви, чи може вона взагалі бути у пластмасової ляльки. На позір, образ Соні вимальовується у стилістиці надміру «мімімішних» деталей, які роблять її загадковою, чудовою, ні на кого не схожою (ну хіба трішки на дівчаток із історій Надійки Гербіш): «Грошей у неї майже ніколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до праці – просто жити подобалося їй і так»; «…двічі на рік Соня мила чужі вікна й потім купувала на намиті гроші легкі летючі сукні, сандалі в секонд-хенді, намиста з емальок і часом срібні ланцюжки, котрі замотувала навколо зап’ясть. Взимку Соня запарювала трави і подавала до них зварені влітку з найнеймовірніших речей, але все ж переважно з фруктів та квітів, варення, конфітюри та джеми»; «Соня вправно водила світле, просторе,  блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглощоке, якесь зворушливе й безнадійне» тощо.

Соня закохувалася, Соня багато мріяла, Соня танцювала смішно і з задоволенням, Соня постійно обманювала – словом, була такою милою, що аж не віриться, як може повість розпочинатися з того, що її кинув хлопець. Цілком у дусі наших улюблених серіалів («Москва сльозам не вірить» чи «Секс у великому місті») Катерина Бабкіна забезпечує Соню вірними подругами. Їх звати Катя, Етері та Настя, і їхні діалоги емоційні та безтолкові: «Зі мною від нього щось таке було… Що серце розривається. Ми ніколи не сварилися. Все, що він робив, було добре», – згадує Соня про Луї. «А у него нет недостатков! Он самый лучший человек на свете!» – плакала за Гошею (він же Гога, він же Жора) Катя Тихомирова.

На загал у книжці дуже багато безсенсових діалогів, котрі авторці, вочевидь, видаються афористичними:

«– Я не знаю, що без нього робити. Я ніби вимкнулася. Це така любов?

…

- Ні, це така херня…»;

«– Ти п’яна? – спитав він.

- Ні, – сказала Соня, – я п’ю воду. Я за кермом.

- Добре, якщо за кермом, – сказав чоловік. – Поїхали.

- …А що, якби була п’яна?

- Тоді би не поїхали, – сказав чоловік».

Утім ефекту абсурдності художнього світу своєї повісті авторка за допомогою цих діалогів досягає – можливо, це й була головна мета? Адже щойно Соня усвідомлює, що вона забула, як виглядав Луї, розповідь із перших сторінок починає стрімко нести в напрямку повного сюру, де ніщо ні від чого не залежить. «Я мушу його ще раз побачити», – вирішує Соня і негайно помічає чувака, який на ходу розстібає штани. Перечекавши, доки він «справлявся на якийсь дуб чи граб», дівчина пропонує його підвезти. Потім вони займаються сексом у голуб’ятні («ну, бо що ще було робити?»), Соня вагітніє і, за порадою подруг, вирішує знайти… не чувака, і не Луї, а свого біологічного батька. Тому що в «Депеш Мод» шукали вітчима – і це дуже популярна книжка; і тому що, можливо, «у нього є бабки». Шукати батька можна було поїхати до моря чи до Ворошиловграду, але Катерина Бабкіна вирішує бути оригінальною й обирає Європу.

Компанію в подорожі їй складає пара гомосексуалістів – Пух і Порох. Появу в сучасній українській літературі образів геїв та лесбійок уже назвали новим трендом цього року. Як на мене, то це логічне справдження прогнозу з того ж таки «Депеш Мод»: «Гомосексуалізмом ми не займаємось, хоча до того все йде». Образи хлопців змальовані за допомогою вже знайомої нам купи необов’язкових, але симпатичних дрібничок. Направду, тут є певний аспект проблемності – родина не сприйняла їхньої сексуальної орієнтації, самі хлопці замикаються від суспільства. Але серйозність проблематики авторка відразу ж знижує появою карикатурної баби Пороха – із примітивними висловами на зразок «сери, перди, грійся» та закликом Божої кари на проклятих содомітів. Як і безліч інших потенційних значущих тем, ця цікавить Бабкіну лише побіжно (тому не дивно, що в фіналі повісті гомосексуалісти виявляться не зовсім гомосексуалістами – один із них одружиться з громадянкою ЄС).

Набагато більше авторку захоплює вигаданий внутрішній світ вигаданої героїні та її вигадані пригоди, в яких так само невмотивовано, як і все решта, з’являється ще один чувак, причому з’являється саме у тому місці і в той самий час, що потрібно (Європа – страшенно маленька…). Він рятує Соню після аварії і, звісно, стає її ангелом-охоронцем – утіленням мрії будь-якої пострадянської жінки: громадянин Євросоюзу, який має пістолет і поруч із яким «не виникало жодних питань, а ті, які виникали, всі мали прості й негайні відповіді, й відповіді ці знав Кай». Та не думайте, що це реалістичний образ, адже бізнес Кая – продавати чудеса, зокрема вічне життя…

Десь на тому моменті, коли Соні являється єврейський хлопчик Хеньо, який задушився в газовій камері у Другу світову, і просить його народити, читач уже би зовсім не здивувався, якби ідеально-фантастичний Кай насправді виявився її батьком. Однак такі жахи не могли статися з солодкою і доброю Сонею, тож авторка чинить у звичний для себе спосіб – просто прибирає персонажа. Більше за все «Соня» нагадує казку або п’єсу лялькового театру: страшно, але понарошку, тож не лишається іншого, аніж порадити книжку шанувальникам легкого чтива.

Утім, у «Соні» є справді переконливі зворушливі образи. Скажімо, жінка, котру підвозить Соня, яка відвідує велику кількість могил у різних місцях, – і всі вони для неї не мертві, а просто «лежать» на різних кладовищах; Сонин дід, щойно «кремезний, рухливий, голосний, живий», якого вони з мамою забули в гаражі і який помер, учадівши в машині. Шкода тільки, що ці образи (як і більшість інших) геть необов’язкові для розвитку сюжету (власне, відсутнього). Вдається повірити й певним емоціям та переживанням, які Бабкіна відтворює, відволікшись трохи від спроб максимально «очуднити» світ своєї книжки, – наприклад, коли вагітна Соня боїться розповісти про це Каєві або катує себе за те, що нібито вчинила інцест. Є кілька вдалих жартів і дещиця ненав’язливого гумору. Про стиль доброї школи вже йшлося на початку – саме завдяки йому «Соня» полишає легкий післясмак і забувається відразу після прочитання.

Тетяна Трофименко