Він далекий від образу «зоряного хлопчика». Навпаки, говорячи про очікувану за кілька годин зустріч із читачами, щиро турбується: чи прийдуть? Забігаючи наперед, скажу: вони прийшли. Декому навіть довелося сидіти на підлозі — місць не вистачило. Й розходитися загал не поспішав, бо ж його цікавила не лише презентована книжка Любка Дереша «Голова Якова», а й сам Любомир.

Справді, хіба не унікум — видрукувати першу книжку у вісімнадцять?! Утім розмов про «вундеркіндство» Любомир не любив ніколи. «Завжди згадую свій Львівський фізико–математичний ліцей, із якого я вийшов. Якби ті люди, які називають мене вундеркіндом, побували там, вони б зрозуміли, що вундеркіндом є кожна дитина, якій просто дали можливість розвиватися в правильному, сприятливому середовищі. У школі такі середовища рідко зустрічаються. А це не має бути так. Зі мною вчилися діти, які знали якісь науки так, що мені й не снилося. Мені здавалося, що я космос бачу перед собою, а не дітей. Це були звичайні діти. І коли спілкуєшся з такими, розумієш, що ти такий самий, просто треба працювати. А якщо у дитини щось відбувається не так, то, може, в потрібний момент хтось не дав їй якоїсь потрібної книжки...»

Нова книжка Любка Дереша — теж про людину, в якій живе геній. І це ж, власне, — привід для розмови напередодні зустрічі з читачами у Сумах.

Як знайти спільне «навіщо»

— Зараз багато молодих людей, ваших ровесників, хочуть жити поза межами України. Як ви до цього ставитеся?

— Я недавно мав схожий досвід. Півроку жив у Єгипті, після цього ще десь півтора місяця мандрував Індією. І, знаєте, відчуття з’явилося, що маю певне завдання по відношенню до тих людей, які живуть в Україні, з якими я спілкуюся однаковою мовою, які мають таку саму культуру.

Жити можна скрізь. Якщо виникає така необхідність — проблем немає. Але якщо це доцільно. Для мене важливо жити в Україні. Тут є аудиторія, з якою я хочу підтримувати зв’язок.

А що молоді люди прагнуть десь виїхати, це зрозуміло, бо ситуація непроста. Не можу їх засуджувати. Треба просто мати розум, щоб усвідомити, чому б я міг залишатися в Україні.

— В одному інтерв’ю ви говорите про те, що в українців немає спільного «навіщо». Ви намагалися сформулювати для себе таке «навіщо»?

— Це «навіщо» так чи інакше збігається з тим, що називається національною ідеєю. На жаль, ті національні ідеї, що були випробувані, — історична, мовна модель, пошук спільної культури, — завжди мали в собі якийсь недолік. Бо виявлялося, що Західна Україна більше тяжіє, скажімо, до Угорщини, східна — до Росії. Зовсім недавно я зрозумів: те, що справді об’єднує українців, — це віра в Бога. У нас справді понад сімдесят відсотків віруючих. Може, є сенс задуматися над тим, щоб зробити Україну Богоцентричною державою? Не обов’язково приводити до панування ту чи іншу конфесію. Важливо розуміти головне: у людини безсмертна душа; є вища сила, яка скеровує нас, і треба рухатися до цієї сили. Ось це і є те, що може об’єднати в нашому «навіщо».

Бо поки ми міркуємо так: навіщо мені примирятися з тим, що мій сусід зі Східної України говорить російською, якщо я — українською? Навіщо мені примирятися з тим, що я ось так святкую Різдво, а він там не знає, що треба робити борщ пісним і робить якісь пельмені? А коли стає зрозуміло, що я вірю в Бога й він вірить у Бога, і десь там у Криму вірять у Бога, то багато конфліктів починають відпадати.

Ніхто ще не формулював питання саме в такому ракурсі. Ми бачимо, як керівники держави фінансують громади, будівництво церков. Але ж ніде не проговорюється, що Україна — духовна держава. Якби це почало проговорюватися, то ми б інакше почали мислити, інакша риторика би була в наших інтелектуалів. І інші критерії до відбору лідерів. Акцент був би на чистоті, на чесності, на тому, що слова відповідають діям.

Вища цінність не в тому, що «я українець, бо їм сало...»

— Яка роль письменника в нашому світі, чи має він усе ж бути провідником у ньому?

— Література продовжує залишатися певною грою між читачем і автором. Ця історія почалася ще на зорі Незалежності. Це було викликано тим, що виявилося протистояння старої школи й авторів, які прийшли. І стара школа, передусім — Спілка письменників, несла свій меседж: Україна як національна держава, важливість національної свідомості. Говорили про відповідальність автора перед народом як пророка національно–визвольного змагання. Але ця риторика так набридла людям нового покоління, що вони вирішили кардинально заперечити це все. І приходить «БуБаБу» і каже, що ні, це все бурлеск, балаган, ми будемо робити якість перфоменси, веселитися самі й розважати вас, дорогі читачі. Нічого серйозного!..

Мене не влаштовують ні перша, ні друга позиції. Власне, перша навіть більше симпатична, але з одним важливим зауваженням. Проблема шістдесятників була в тому, що вони робили ставку якраз на національне. А національне означає відділення себе від усього іншого процесу. Ми якісь самобутні, у нас усе своє. Але який сенс ототожнювати себе з якимись зовнішніми поверховими атрибутами? Хіба на цьому можна побудувати якусь свідомість національну? Тому й опинилися вони в програшній ситуації. Це почало виглядати, як якийсь фетишизм, і врешті стало називатися шароварщиною.

Натомість я підтримую позицію, що роль письменника в суспільстві має бути як особи, яка постійно вказує на якісь цінності, вищі прошарки культури, не дозволяє людині погрузати в той побут, який і так її засмоктує. І ці вищі цінності не зводяться до того, що я українець, тому що їм сало, — це жахливо.

Хіба можемо говорити, що душа є якась українська чи білоруська, чи французька, чоловіча чи жіноча? Вона є, і ми знаємо, що вона — часточка Бога. Відповідно, треба нагадувати про ті якості, що відносяться до Бога, до ції часточки, — чесніть, чистоту, милосердя, розуміння, справедливість... Про якісь речі, які не розділяють. Аскетизм, чистота, справедливість — вони спільні для всіх релігій, для українців, калмиків, англійців, італійців...

— Що означає бути письменником у нашій державі?

— Для мене це — не сподіватися на великі гонорари. Бо порівняно з євроринками наш ринок не розбудований. Звичайно, прожити за такі гроші можна, але віллу за них не збудуєш. Хоч це і надихає. Тому що коли письменник починає думати про вілли, про яхти, він забуває про свою місію. Я все–таки вважаю, що письменник має бути людиною, яка належить до групи непідкупних. Яка не повинна залежати від грошей, бути моральним авторитетом. Інакше втрачається сенс самої літератури, інакше ми скочуємося до того, що література є різновидом гри, коли зникає відповідальність автора за написане й говориться, що це ж постмодерн, це ігри інтелектуальні, нічого схожого у житті немає...

Мамі книга сподобалася, татові — ні

— Автор «Поклоніння ящірки», «Культу» інший, ніж автор «Голови Якова». Можливо, не такий відкритий. Можливо, там було більше щирості, тут — більше форми. Це пошуки, позиція, подорослішання?..

— Інакше й бути не могло. Я ж не можу залишатися тим самим. Якісь елементи постійно змінюються. Зараз теж відбувся якийсь рух, наприклад у зміні стилю. Автор неминуче міняється.

— Тож скільки Любка Дереша у його героях?

— Сто відсотків! Інакше бути не може. Навіть коли ми пишемо про якихось реальних персонажів, ми все одно пишемо про себе; про те, як ми бачимо цих персонажів, а не якими вони є реально. Ось у чому засада!..

— Як батьки сприймають ваші твори? Уявляю їхнi відчуття: невже ото все дитина пережила?!.

— Ми тільки зараз почали трохи з мамою говорити про ці речі. Стосовно того, що думає мій батько, я досі ще не знаю. Це завжди була тема табу трохи для нас. Книжки виходили — не знав, сподобались чи ні. Можливо, це тому, що батько сподівався, що я таки буду економістом. Але знаю добре, що батьки радіють із того, що дитина пише, що в неї виходять книги, що вона спілкується з аудиторією. Звичайно, є якась тривога з приводу того, що написано в книгах.

Про останню тато сказав, що йому вона не сподобалася. Мама сказала, що дуже сподобалася. Бачте, навіть всередині сім’ї ця книга поляризувала читацьку аудиторію (посміхається).

— А як узагалі ставитеся до критики на вашу адресу?

— Є таке ведичне твер­дження, що критики беруть на себе всі недоліки тієї людини, яку критикують. Таким чином, їхня функція дуже непроста й дуже відповідальна. Тому, коли мене критикують, я тішуся, бо розумію: те, що зараз як отрута видається, потім перетворюється на мед. І навпаки, коли хвалять спочатку, то — мед, який потім може перетворитися на отруту, бо самооцінка починає плавати.

«Приходить якась ідея і проситься...»

— Як ви вважаєте, що треба давати читати дитині, яка починає читати сьогодні?

— Думаю, що «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га» — носій таких цінностей. Узагалі постать Івана Малковича фундаментальна для української культури. На його книжках я б виховував своїх дітей.

— А самому хочеться ще написати для дітей?

— У задумці — роман для дітей. Героїнею знову буде Ганя Грак (дитяча книжка «Дивні дні Гані Грак» вийшла у серії «Сучасна дитяча проза» видавництва «Грані–Т» 2007 року. — Авт.), але це вже будуть не оповідання. І це вже буде повноцінна історія.

— Чи планується екранізація книг?

— Саме зараз відбувається екранізація роману «Культ». Це буде анімаційний фільм, що не применшує повноцінності версії, бо стрічка матиме прокат у кінотеатрах. Продюсують роботу сучасні молоді хлопці, продакшн–студія «Светофор.ua».

— У відгуках на ваші книги довелося прочитати, що людина, яка мала важку депресію й думала про самогубство, віднайшла себе. Якби вам випало спілкуватися з молодою людиною, яка втратила сенс життя, що б ви сказали їй?

— Щодо того, що мої книжки врятували там когось від депресії... Я не впевнений, що це мої заслуги. Я не довіряю ідеї, що письменник сам пише свої книги. Письменник, швидше, записує те, що мусить записати. Приходить якась ідея, вона проситься, як ото дитина, й каже: народи мене. І автор, хоче чи не хоче, а мусить народжувати.

Я не завжди собі уявляю, як мої книжки відгукуються у душах, головах читачів. Часом такі отримую відгуки, що я такого й близько не вкладав. Це ще раз підтверджує те, що задача книжки — не прославити втора. І задача автора — не піаритися, не гордитися тим, що в нього щось з’явилося. Книжка, коли приходить, має свою якусь місію. І я не завжди розумію, в чому ця місія полягає. І якщо виявляється, що твори когось рятували від важких станів, то це для мене дивно, як і для вас, бо я не закладав того, що ця книжка мусить бути терапевтичною. І не факт, що я б знайшов слова для такої людини, яка в депресії. У мене серце не святого. Я така ж людина, як і вони.

 Алла ФЕДОРИНА 

ДОСЬЄ «УМ»

Любко Дереш

Народився 3 липня 1984 р. Навчався у середній школі міста Пустомити, закінчив Львівський фізико–математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету.

Перша публікація відбулась у 18 років — роман «Культ» у часописі «Четвер» (2002).

Потім вийшли романи «Поклоніння ящірці» (2002; написаний раніше, ніж «Культ», але вийшов після нього), «Архе» (2005), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007).

Його твори перекладені кількома європейськими мовами.

Роман «Голова Якова» (підзаголовок «Як стати Богом і не заплакати»), над яким Дереш працював майже п’ять років, вийшов цього року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля».