І, власне, завертілося: ми літали за 9 гривень до Львова, за 100 - до Осло (ну, майже до Осло, бо з аеропорту ще було сто кілометрів електричкою, і коштувала вона вчетверо дорожче за сам переліт...), влаштовували собі акції "доберись у прекрасне місце, з´їж там бутерброд і постав галочку" тощо. Дорвалися пацята до корита, одним словом. Була би хоч якась там журналістська віза...

Час ішов, лоу-кост став чимось звичним, ціни піднялися, за 100 гривень дулю з маком тобі вже, а не Осло, і по-троху народ почав задумуватися, чи не варто заплатити більше за традиційний комфорт, надто ж, коли платиш не ти. І тільки коли подорож оплачується із твоєї власної кишені, українська раховитість штовхає на практичний вибір: потерплю на лоу-кості. І для одних це "потерплю" стосується нікудишньої й дорогої їжі на борту (склянка чаю з пакетика - 22 грн), для когось - того факту, що сидіння разом із друзями чи родиною ліпше закріпляти грошово (фіксоване місце - за окремий тариф), а для мене це терпіння - додаткова розкішна можливість маленьких антропологічних досліджень.

Пасажири лоу-костових авіаліній дуже кумедні. Подібні на пасажирів маршруток.  Вони так само штовхаються, товпляться, намагаються влізти поперед батька в пекло, не пропускають уперед ближнього за жодних умов і наступають одне одному на ноги, (хоча ж місць у літаку вистачить кожному - такого западла, як у маршрутці, навіть у найдешевших перельотах не буває, люди, до крісел пришпилять всіх!)

Ні, таки більше українські лоу-костери подібні на пасажирів поїздів міжобласного слідування. От я заходжу, питаю, чи вільне місце біля вікна, і дядько-сусід радо каже, що так, а жіночка, що з ним через ряд, радить дєвушка, а прайдітє па салону, там же єщьо єсть дальше свабодниє. мені якось не зрозуміло, чого мені кудись сунутися, якщо тут два вільних місця, і я під зизіння тітоньчиного схарапудженого ока і під задоволене хихотіння її вусатого компаньйона пробираюся до вікна, вже плануючи поділитися з ним бутербродом, котрий мені зробила турботлива мама з собою. Запхала навушники в вуха, трохи подрімала і...

О Господи!!! Пресвятая Укрзалізниця! Що це так тхне плацкартом?! Відкриваю очі: ні, це не шкарпетки. І не чиїсь, вибачте, некнтрольовані гази: сімейка у мене по-сусідствурозкладалася  (не в сенсі посмертно, в сенсі розкладала на відкидних столиках тормозки:судочок з буженинкою, батон нарізний, ковбаска, вінігрєтік, майонез (!!!!), вінішко в пластикових стаканчиках (ха-ха, ну звісно ж, безалкогольний рейс). Мій бутерброд не мав тут жодного шансу на конкуренцію. І незручність же в тому, що мені тепер доведеться якось ввічливо відмазуватися від спроби щирих українців пригостити мене цією... Не вельми здоровою їжею.

Тільки от дарма боялася: сімейство жувало, чавкало, сипало кришками і лило пересмаженою олією, ніскілечки на мене не зважаючи. І нарешті мені стало зрозуміло, чого тета-мать сімейства так настирно мені рекомендувала пройти далі салоном: боялася, що я попрошу відкусити. Га-га-га! Ну і з тієї ж причини, певно, так сильно висадилася, коли я, не можучи терпіти поїздового смороду, випхала свою дупу з крісла й пішла в салон літака, попутно дуже щиро побажавши їй "смачного".

Тьотя зробила лице імені "ні пяді радной зємлі", сердешна, і ні пари з вуст, тільки очі підозрілі, круглі й роздратовані. Хто зна, може, просто слова такого у житті не чула. Йой, цьоцю моя солодка... Та я не те що від вашого їдла би відмовилася, я і свій бутерброд тепер тиждень не їстиму, та й взагалі вегетаріанцем не довго стати, коли перед очима в тебе такий екземпляр "української степової" в дії - у медитації над свининою... Не дурний був той, хто сказав: "Ми є те, що ми їмо".

Чи варто додавати, що ця сімейка (дівчинка-підліток у свої тринадцять вже точна копія дебелої матусі з попливлим лицем) в аеропорту п´яно верещала і рвалась першою до віконця прикордонників, а відтак жінка-годувальниця ще й фліртувала з каталанським хлопцем у погонах: "Да, ана - Катєріна, а я - Маріна, Ма-рі-на!!!"

Теж мені, здивувала, скажете ви, наче ми такого не бачили. Бачили-то бачили, але ж однаково феномен цікавий. Хоча й не надто автентичний. Попадає під гриф "Пост-совок = неосовок".

І звідки в пост-совків (а надто в тих, котрі у свої двадцять з хвотиком його й не нюхали, того совка, а мікро-чіп передали батьки, як сімейну брошку і набір рибок в серванті) така любов до... Тілесної близькості? Я про те, що коли я, приміром, залишаю між моїм попередником у черзі дистанцію один метр, аби не хухати людині в потилицю, яка-небудь молода жіночка хутко вскочить переді мною-лошицею, та ще й бой-френда з клунками притягне, і ще двох героїв шопінгу: "Льоша, всє сюда!!!" (При цьому я в черзі остання...)

- Але чого вони це роблять? - щиро дивується мій каталанський приятель, проводячи мене на літак тиждень по тому. - Їм же так само доведеться чекати зараз нагорі в черзі до паспортного контролю, а потім ще й біля виходу на посадку...

(Добре, що він не бачив, як мої співвітчизники намагаються бігти аеродромом поперед батька в пекло, під голосний свист службовців аеропорту - так, аби обігнати всіх лохів у черзі й першим забігти в обітований салон.. Я би тоді точно від сорому згоріла, як шмат хліба у дешевому тостері).

Ну і ще добре, що він не летів разом зі мною до Києва й не бачив, як люди (котрі, до речі, лише на українських і російських рейсах аплодують, щойно літак торкнеться шасі землі, не знаючи, що більшість аварій стається якраз під час гальмування, а я собі уявляю, як схрещує пальці в цей момент пілот), підриваються на ноги й заходяться діставати з полиць свої клунки, коли літак ще їде повним ходом, як репетують в телефони "Да, Саньок, я прілєтєл уже!", щойно їх попросять не вмикати телефони до виходу з літака, як лишають по собі свинюшник, бо ж всьо і так уплочєно, і як вважають за найбільше приниження власної людської гідності зупинитися в проході, аби хтось зміг вийти перед тобою зі свого місця...

Ех, єдиний, хто зупинився у цьому стихійному лихові - лавина в проході літака - аби випустити мене, миршаву, з мого місця на вихід, був якраз іноземець. "Зіпсований" поколіннями феміністок, західний буржуй-індивідуаліст... Видно, розумів просту й логічну річ: автобус, що повезе в аеропорт, однаково дочекається усіх.

Куда спєшим, савєцкіє таваріщі?.. Догнати й перегнати? А кого?..

П.С. І все ж немає сили, здатної відбити в мене бажання подорожувати. А буде більше вільного часу - поїду на велосипеді. Що мені - якихось там 3000 км? І аудіокнига "Так казав Заратустра" у плейєрі...

Ірена Карпа