Здається, він зараз на тому етапі, що вслухається. Чоловікові виповнилося п’ятдесят років і до ювілею видав 530-сторінковий томик літературно-критичних статей, рецензій, есеїв та інтерв’ю, написаних впродовж п’яти останніх років. Солідне видання, яке пасує солідному літературному критикові. І тут жодної іронії.

Книжка складається з трьох частин: «Люди», «Книги», «Життя». Почну з останньої, бо вона найменша за обсягом (всього півтори сторінки), а окрім того, знайомить із автором тих, хто його не знає, бо це спроба автобіографії. Звідси дізнаємося, що Євген Баран автобіографій не любить (мабуть, тому вона така мала), й іноді вірить, що таки народився, про що свідчить запис у метриці. Це сталося 23 травня 1961 року у селі Джурин Чортківського району на Тернопільщині. Далі, протягом двадцяти одного року вчився у різних закладах, після чого зрозумів декілька істин, зокрема: «Скільки би не вчився, все одно дурнем умреш».  Ще у пана Євгена є гоббі – читати книги й інколи писати свої міркування про них.

Ось так ненав’язливо переходимо до другої частини книжки, яка так і називається «Книги», і відразу ж знаходимо «міркування про них». Це є рецензії, які автор раніше публікував у різних періодичних друкованих та електронних виданнях, а нині сформував їх у карту літературного простору за Євгеном Бараном . І мушу сказати, що це дуже добра карта, яка може стати гарним орієнтиром для відчайдухів, які наважуються рушити у мандри літературним світом. Звісно, ця карта є дещо осібною, але що говорити про збірку статей одного автора, коли суб’єктивізмом переповнені цільові підручники. А Євген Баран здебільшого говорить про вартісні речі, і робить це, як сам каже, «з любови і покликання».

Окремо подано три інтерв’ю Євгена Барана, які у нього брали, знову ж, Василь Слапчук, Надія Степула та Наталя Пасічник. Тут пан Євген говорить вже не про конкретні книги, а про загальну літературну ситуацію і своє особисте ставлення до неї: «Література для мене є одним зі шляхів розширення внутрішнього особистого горизонту». Цікава ще й теза Євгена Барана про власне критичне письмо: «…мої матеріали завжди несли в собі елемент літературного “божевілля”». Правду кажучи, дуже влучне самокритичне зауваження, позаяк його рецензії за жанром зовсім не літературознавчі, а доволі суб’єктивні рефлексії окремої людини, яка, проте, знається на літературі, відає їй ціну і вміє давати фахову оцінку. А стиль літературно-критичного есею лише наближує цей жанр до «звичайного» читача і дозволяє йому зрозуміти твір. Водночас, Євген Баран визнає такий свій недолік: «Я швидко реагую, але не завжди стилістично правильно формулюю».Зрештою, з ким не буває? Хоча вилетіти може слово мовлене, а коли ти настукуєш кожну літеру, то вже знаєш, що хочеш сказати. У цьому контексті варто процитувати Святослава Кута, який у післяслові зауважує, що пан Євген як критик бере до уваги меншою мірою естетичні принципи (він розглядає твори навіть мізерні з художнього погляду), а наголошує на тому, що літературає .

Напрочуд тепла і зворушлива перша частина книги, яка має по-людський теплу назву «Люди». Це здебільшого есеї про/для письменників-друзів Євгена Барана. У першому підрозділі («Характерники») матеріали про Дмитра Арсенича (екстраординарного гуцульського поета-самітника), Василя Бабія (невтомного літератора-краєзнавця), поета Володимира Базилевського, Павла Добрянського (унікального гумориста), письменників Володимира Качкана, Степана Процюка, Ольгу Слоньовську, Галину Турелик, критика Дмитра Юсипа, Ярослава Ясінського (ще одного поетичного самородка, який починає входити у літературу щойно у сімдесят, але із завзяттям сімнадцятирічного). У другому підрозділі («Незабутні») матеріали про літераторів, що уже відійшли – Теофіла Виноградника, Павла Загребельного, Івана Іова, Антона Морговського, Олеся Ульяненка. Також є два матеріали пам’яті львівського професора Івана Денисюка.

Ось так виглядає «Тиша запитань» Євгена Барана і, підсумовуючи, мушу сказати, що видання такого збірника літературно-критичних статей та інших матеріалів, про які говорилося, на сучасному етапі розвитку «красного письменства» є потрібним і важливим кроком. Так уважаю тому, що зовсім небагато в Україні авторів, котрі працюють у цьому жанрі і систематично не лише відслідковують, а й реагують на літературні новинки. Окрім того, пан Євген не описує художній твір, як заведено у літературній журналістиці, а якраз аналізує його, що є завданням літературного критика як такого.

Василь Карп´юк