- Пане Тарасе, видається, Ви настільки відкриваєтеся у власному письмі, що з нього можна багато дізнатися про Ваше життя. А що залишаєте за кадром?

- Поза кадром залишається все. Це інша реальність. Літературна відкритість і справжнє життя – різні речі. Тому єдине важливе, що можуть знати читачі про моє життя,  це те, що я пишу про те, що було у моєму житті, і те, що мої тексти виглядають відкритістю.

- Ви вже презентували книгу «БотакЄ» в кількох містах. Чим відрізнялися ці зустрічі, де була найцікавіша аудиторія?

- Кожна авдиторія по-своєму найцікавіша. Їх неможливо порівнювати. Бо, порівнюючи, ми звужуємо кількість ознак, за якими відбувається порівняння (це як у тесті на чистоту води, коли пунктів оцінки є один або два, або десять, або тридцять, або більше, але всіх все одно врахувати ніколи не можна). Дуже багато залежить від модератора. Це модератори задають тон. Чи веселіший, чи інтимніший, чи легковажніший, чи серйозніший, чи літературознавчий. Так само велике значення має простір, в якому все відбувається - книгарня, клуб, авдиторія. Хочу сказати лише про одну закономірність. У Західній Україні атмосфера презентацій родинніша. На Східній, однак, ті люди, котрі приходять на щось таке, є значно спраглішими.   

- Частину коштів від продажу нової книги мають використати на благодійництво – чия це ідея?

- Ця ідея належить особі, яка стала натхненником проекту і партнером видавництва «Лілея-НВ».

- Ваш спосіб життя досить аскетичний, а чи бувають спокуси до якихось предметів розкоші, чи спокуса залишитися у якомусь комфортному місці-місті-країні?

- Я справді не люблю, коли речей, предметів, навіть гарних, є багато. Коли вони є мало функціональними. Хоча мені дуже подобається знати про такі предмети, подобаються ідеї, які втілені у таких речах. Ось ці знання і є моїм найнадійнішим способом володіння. Я маю їх, бо знаю про них і можу з ними зустрічатися і поводитися, як добрий знайомий. Щось подібне і з місцями. Мені дуже подобається бувати у багатьох місцях, мені страшенно важливо бачити їх, знати і вміти перебувати у них. Але таких місць надто багато, щоби хотіти десь залишитися надовго. Все ж мене цікавить передовсім не гарне місце, а цілком своє, корінне. Мені здається, що саме щось таке є для мене унаочненням долі.  

- Проект «БОМЖ», на Ваш погляд, дав якийсь результат?  Що реально може і повинно зробити суспільство для бездомних?

- Мабуть, що дав. Адже немає нічого, що б не вплинуло добре на щось. Навіть якщо величина цього результату значно менша від сподіваної, він є позитивним результатом. І дуже важливо пам’ятати, що саме у безпідставних, помилкових сподіваннях є причина більшості драм. Щодо можливостей суспільства, то найголовніше – розповісти бездомним, що вони – якщо цього справді захочуть – можуть перестати бути бездомними, або дати собі раду, будучи бездомним. Треба навчити їх розуміти, що ніхто їм нічого не винен і нічого не зобов’язаний для них робити. Вони всього можуть навчитися самі. 

- В одному есеї ви згадуєте, що на четвертинку ви – чех, і водночас уникаєте вивчати чеську, чому такий парадокс?

- Тому, що на три чверті я українець. І в час, коли я формувався, присутності тої одної четвертої просто не було. Тож до Чехії – окрім якихось непомітних генетичних речей – я просто маю таку любов, як до чогось такого, чого насправді не сталося. Щось невибране.

- Чи не виникало у Вас бажання писати художні біографії, скажімо,  Богуміла Грабала?

- Художні біографії ні. Особливо Грабала, який сам так багато про себе написав. Мені здається, що художні біографії нічим, крім прізвища головного персонажу, не відрізняються від  романів про будь-якого іншого вигаданого персонажа.

Але біографічна есеїстка мені дуже подобається. І я почав здійснювати свій намір написати кілька таких великих есеїв. Почав писати про дуже цікавого галицького художника Осипа Сорохтея.   

- Чому саме вміння малювати вважаєте визначальним у житті?

- Це було літературне перебільшення. Йшлося про те, чого я справді не вмію. А ми ж схильні вважати, що саме те, що є недосяжним, могло би вибудувати все наше життя щасливо. Але я справді переконаний, що за вмінням малювати криються значно ширші здатності. Вміння малювати, точніше рисувати, означає, що людина придатна до використання системи мозок-око-рука-об’єкт. Тобто, може щось точно робити руками. Сам я належу до таких, котрі воліють словесні конструкції. Або просту фізичну роботу.

- Чому для Вас важлива тільки «приватна» історія і географія?

- Вони важливі передовсім тому, що є невід’ємною складовою мене. Вони є не частиною пізнання, а проживання і переживання. Але неприватна мене також цікавить. Як матеріал для роздумів, як елементи розумових ігор, як аргументація певної віри, як метод досягнення внутрішньої рівноваги.

- В одному з інтерв’ю ви говорите про впевнені і невпевнені народи з огляду на те, якою мовою вони хочуть порозумітися. Чи під цим кутом зору українці – невпевнений народ?

- Українці здебільшого так вірять собі, що не можуть повірити у себе. У дуже великій кількості ситуацій українство пов’язане із неспокоєм, тривогою. А тому невпевненістю. Здається, що навіть вияви героїзму є результатом пересилення цієї не до кінця впевненості. Я мрію про такий час, коли українцям для того, щоби гідно і природно почувати себе українцями, не потрібно буде ніяких аргументів на користь українства.

- Роздмухана чи реальна мовна проблема в Україні?

- Проблема дуже реальна. Інша справа що її по-різному роздмухують, маніпулюючи чимось, що не має стосунку до мови. А проблема полягає в тому, що ареал української  мови скорочується. А тому тим, хто ідентифікує себе з цією мовою, хоч-не хоч доводиться перебувати у позиції захисту. А це не дуже сприяє доброму самопочуттю і станові задоволення.

- Чи вдалося напередодні Дня незалежності «закатати» «совок» в асфальт Івано-Франківська?

- Це ж була просто одноразова мистецька акція. А «совок» незнищенний, бо дуже вигідний людям, яким легше жити, знаючи, що хтось, а не вони самі, винен у їхніх нещастях і гріхах.

- Які враження Ви як тренер винесли з Першої літньої літературної школи в Карпатах? Чи стане така літературна школа  традиційною?

- Я був там тільки один день. Мені сподобалася і ідея і те, що я бачив. Хотілося би, щоби вона стала традиційною. І щоби ще якісь школи стали традиційними. Бо шляхів до доброї літератури є багато. Ніколи не відомо, який кращий, але відомо - що більше їх, то більше шансів кудись дійти.

- Як би Ви охарактеризували творчість молодих і загалом тенденції в українській літературі?

- З творчістю молодих все так, як завжди. Вони творять і поступово стають не молодими. Але мені здається, що тепер є одна важлива тенденція, з якою слід розібратися. Справа в тому, що доступність і швидкоплинність оприлюднення впливає на зміну розуміння, що є літературою. Тому все ж варто говорити про дві літератури – електронну і книжкову. І розуміти, що вони все ж є різними стихіями.  

- Німецький Марбург – місто, яке Вам наснилося перш, ніж Ви його побачили. Чи траплялося Вам щось подібне з іншими містами, місцевостями чи подіями?

- Оскільки сни складаються з реальних деталей, то завжди існує ймовірність того, що ці деталі у сні укладуться якось так, як вже є на світі поза снами. Адже міст справді багато, а типів головних деталей – досить мало.

- Життя для Вас тотожне літературі, сни – також?

- Трохи не так. Життя не є тотожним літературі. Я казав про те, що бачу, як з усього що є у житті, можна зробити літературу. Сни – це частина життєвої реальності. Тому з них теж можна зробити літературу. Але цей матеріал  все ж важче вловити.

- Ви назвали спілкування найбільшою насолодою і сенсом у своєму житті. Хто входить до кола ваших улюблених, найдорожчих співрозмовників?

- Найдорожчими є ті, спілкування з якими пройшло певну еволюцію. Коли вже з’явилася якась історія цього спілкування.

- Який шлях чи фах обирають собі ваші сини, що ви радите їм як батько? Що для них є бути синами Прохаська, як вони сприймають вашу творчість?

- Я раджу їм слухати тільки себе. І вони так роблять. Знаю тільки таке, що вони знають, що мають батька. Здається, цього вже досить, щоби жити своє життя.

Довідка ZAXID.NET

Тарас Прохасько — сучасний український письменник, колумніст.

Народився 16 травня 1968 року в Івано-Франківську. Навчався на біологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка (тепер — Львівський національний університет імені Івана Франка) (1992). За фахом ботанік. Учасник студентського руху 1989—1991 років. Спочатку працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, а згодом — у рідному місті учителював, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», працював у художній галереї, в газеті, на телестудії. Співпрацював також із львівськими газетами «Експрес» та «Поступ». У 1992-1994 рр. був мандрівним співредактором журналу «Четвер». Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997). Член Асоціації українських письменників. Лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада.

Від 1992 року постійно живе в Івано-Франківську. Починаючи від 2 числа постійний автор часопису «Четвер».

Книги автора  

«Інші дні Анни» (Київ: Смолоскип, 1998)

«FM "Галичина"» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001; 2004)

«НепрО́сті» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002)

«Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004)

«З цього можна зробити кілька оповідань» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005)

«Порт Франківськ» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006)

«Ukraina» (Krakow: Nemrod, 2006), спільно із Сергієм Жаданом

«Galizien-Bukowina-Express» (Wien: Turia+Kant, 2007), спільно з Юрком Прохаськом і Маґдалєною Блащук

«БотакЄ» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010)

Наталка Малетич