Автори цих історій, розповідаючи про ту чи іншу епоху посилаються то на офіційні архіви, то на «народну» пам’ять, і все разом перевертає наше уявлення про мемуари.

Джон Болтон. Кімната, де це сталося. Мемуари з Білого дому. – Х.: Віват, 2021

Ця незвичайна і резонансна книжка - мемуари колишнього радника Дональда

Трампа з національної безпеки США - без перебільшення, переверне ваше уявлення про нонфікшн, зокрема про політичну мемуаристику. Варто нагадати, що на посаді президента Дональд Трамп чотири роки ухвалював суперечливі рішення тавтрапляв у національні й міжнародні скандали, про які більшість людей знає переважноз новин. Та Джон Болтон може розповісти про характер і мотиви Трампа значно більше зате, що відомо широкому загалу. Після того, як цю книжку було написано, Дональд Трампзвинуватив колишнього радника в розкритті секретної інформації. Утім, нині є змога краще придивитись до політичної діяльності Трампа і дізнатися, що насправді відбувалося за зачиненими дверима під час важливих обговорень та як адміністрація президента реагувала накритичні ситуації. А інсайдерська інформація про події міжнародного значення допоможеліпше зрозуміти важливі політичні процеси нашого часу, зокрема особливості й нюанси взаємодії Білого дому з Україною під час війни на Донбасі.

Георгий Почепцов. КГБ Андропова с усами Сталина: управление массовым сознанием. – Х.: Фолио, 2020

Мова у черговому дослідженні київського автора, експерта в області інформаційної політики та комунікаційних технологій, про те, як в Комітеті держбезпеки СРСР було створено спеціальний підрозділ - П´яте управління, яке займалося творчою інтелігенцією, тобто тими, хто будував віртуальний світ радянської людини. Цей віртуальний світ був не просто ще однією середовищем існування, а й захистом, яка закривала радянської людини від впливу західного віртуального світу. 

“Холодная война была как раз таким столкновением виртуальных миров, когда с одной стороны наступал Штирлиц, а с другой — Джеймс Бонд, - нагадують нам. - Виртуальный мир идеален для продвижения любых пропагандистских смыслов, поскольку в нем зритель или читатель находятся в развлекательной сфере. Эмоционально увлекаясь приключениями героев, мы автоматически отключаем  рациональность. Поэтому в этом состоянии мы можем, не ощущая, получить подтверждение правильности нашей модели мира, или, наоборот, стимулы для ее разрушения”.

Майкл МакФол. Від Холодної війни до Гарячого миру: американський посол у путінській Росії. – К.: Yakaboo Publishing, 2021

У 1980-х автор цієї книжки уперше відвідав Росію й щиро полюбив радянських громадян за їхнє прагнення демократичних змін. Згодом став першою особою при президентові Обамі, який перезавантажував американо-російські відносини, а потім — і послом у Росії. Утім, як відомо, покращань у стосунках від двома державами-антиподами не сталося. Що ж завадило? Чому, попри позірну прихильність до демократичних цінностей, Росія згорнула свободу слова, вторглася в Україну і втрутилася у вибори президента США? Чому Сполучені Штати Америки так само не змогли втілити згадану стратегію в життя попри її палку підтримку серед самих росіян? Чому дипломатія холодних стосунків стала такою гарячою? Автор книжки детально розглядає тридцятирічну історію розвитку й занепаду американо-російських відносин, а також причини, які могли призвести до такого невтішного результату. “Одного разу вони навіть більше ніж на двадцять хвилин затримали російського сенатора Міхаіла Марґєлова, бо він не мав із собою паспорта, - згадує він. - Хто ж міг знати, що для того, аби випити чаю з американським послом у його резиденції, потрібен паспорт? Коли ми поскаржилися на це, то російські керманичі стали наполягати, що вони просто намагаються захистити нас… від російського сенатора! Такий рівень поліцейського тиску під американським посольством та Спасо-Хаусом — це було щось нове. Ніхто не пам’ятав такої агресивної поведінки від наших господарів навіть у радянські часи. Ми не раз подавали офіційні скарги до Міністерства закордонних справ на поведінку російських поліцейських, зазначаючи, що у Вашинґтоні поліцейських біля російського посольства ніхто не розміщує. Нічого не змінилося”.

Белла Шаєр. Дитячий мат. – К.: Дух і Літера, 2021

Цінності у цій книжці, при цьому саме світоглядні, змінюються з дорослішанням героїні, адже надворі 60-ті, двір наразі чернівецький, а порівняти їх з рештою світу авторці-дебютантці довелося вже по приїзді в Ізраїль. Адже як воно було в дитинстві незалежно від місця проживання і кількості родичів? “Вони сиділи у дворі біля стовбуристого дерева, фіолетові квіти якого вже обсипались. — Блакитні коти? — запитала Маленька Міра і ледь-ледь усміхнулась. Мама, кинувши на неї осудливий погляд, похитала головою. — Хай бавиться з Леопольдом, — сказала Маленька Міра, ніби захищаючись. Тато провів рукою по Поліному волоссю і легенько скуйовдив його. — Дійсно, чому тобі, власне, не бавитись з Леопольдом? — сказала мама. — Насправді він — наш кіт. Великий смуток огорнув Полю. — Не буває блакитних котів? — тихенько запитала вона у Шуріка. Шурік окинув усіх поглядом — із тим, що, вони обидва не знали, зветься рішучістю. — Звісно, є, — відповів він”. Тож попри те, що герої новели – діти, цей тонкий психологічний, повний точних спостережень і пронизливих деталей твір не є дитячим. А вже друга новела охоплює 20 років із життя тель-авівців Ґаліт і Ґордона і торкається тем любові, сімейних зв’язків і нездійсненних мрій. Тим часом дія лаконічного і драматичного оповідання “Задвох”, присвяченого темам самотності, еміграції та сімейних стосунків, також відбувається в Ізраїлі.

Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми. – К.: Родовід, 2020

Тексти, зібрані у цій книжці, будучи написані відомою художницею Тетяною Яблонською (1917-2005) за довгі роки, частково друкувалися, але більшість публікуються вперше. Те, що писалося для себе: щоденники, спогади про колег-художників. “Мама була імпульсивна, непередбачувана і у вчинках, і у творчості, всім своїм життям вона ламала стереотипи, - згадує дочка художниці Гаяне Атаян. - Коли я займалася її текстами, вони поводилися зі мою так само. Немов рухливі і неслухняні живі істоти, вони чинили опір “впорядкуванню”, ніяк не хотіли з розрізнених листочків і зошитів перетворюватися на книжку». І справді, зокрема щоденникові записи – про «нове комуністичне село» 1960-х, в якому у підслуханих розмовах говорять про відсутність у магазинах “навіть тюльки”, або про корифеїв на зразок дволичного Петрицького – навряд чи призначалися авторкою до друку. І це, зауважмо, на контрасті з цілком лояльними записами того ж часу про життя у Каневі, де знімала кімнату в баби Химки, на Пречисту. “Святковий обід. Картопля зі свинячою тушонкою. Величезні вареники з сиром. Самогон. Обідають у чистій кімнаті. Вдома – мир. І Колька приніс четвірку”.

Ігор Бондар-Терещенко