Плавність — як на мене, одна з головних рис письменника Сергія Осоки. Плавно він увійшов до української літератури, плавно здобував увагу на перших порах вузького кола поціновувачів, а потім дедалі розширювалося коло його читачів та критиків. Так само плавно і я знайомився з його творчістю, наближався і занурювався в тексти. Як у нічну річку — це про назву найновішої його книжки «Нічні купання в серпні», про яку «День» нещодавно писав. А тепер, певно, настав час познайомитися з письменником особисто. Він — не надто охочий до гучних фраз, хоч (і таке сьогодні трапляється не щодня) обстоює самодостатність і самоцінність літератури. І ще Сергій Осока з його виразним полтавським контекстом належить до тих авторів, які показують, що яскрава та актуальна українська культура твориться далеко не тільки в найбільших урбаністичних центрах нашої країни.

— Твої оповідання доволі орнаментальні й сентиментальні, метафоричні. Це в той час, коли чимало критиків вимагають від українських письменників неодмінного «психологічного реалізму»...

— Я дуже далекий від того, щоб прагнути відповідати вимогам або запитам часу. Мені, як казала одна авторка, абсолютно цимбально, чого вимагають критики. Це ж не економіка, щоби я вивчав попит, а потім радував читача пропозицією. Я б нічого їм не відповів, промовчав би. А щодо психологізму, то, може, він і моїми текстами трошки пробігає?

«ЩО БІЛЬША ТЕМА В МЕЙНСТРІМІ, ТО МЕНШЕ ХОЧЕТЬСЯ ПРО НЕЇ ПИСАТИ»

— До речі, про «радувати читача пропозицією». Чи хвилює тебе, чи «проситься на папір» суспільна проблематика? Та ж війна, соціальні катаклізми...

— Суспільна проблематика мене, як і всіх, хвилює. Але на папір не проситься. У мене цей поклик іде здебільшого ізсередини, ззовні — майже ніколи. Що більша тема в мейнстрімі, коли на цю тему виходить чимало книжок чи збірників, то менше хочеться про неї писати. Це так завжди у мене працювало, я ніяк на це вплинути не можу.

— Хотів запитати: «Чому ти вирішив сконцентруватися на зображенні центральноукраїнського села, взагалі провінції?» — а потім подумав і хочу це запитання переформулювати: чому це географічне та культурне явище в сучасній українській літературі присутнє якось так трохи скромно й малопомітно?

— Правда, малопомітно? От ніколи не відстежував. І якось навіть не замислювався над тим, скільки його має бути — скільки багато, а скільки мало. Гадаю, всі розмови з огляду на умовний спосіб нікому нічого не дадуть. Як казав колись Микола Леонтович: «А чорт його знає, якою має бути та сучасна література?» Я теж вирішив для себе, що не зможу відповісти на це запитання. Отак і живу, не переймаюся.

— Яке, на твою думку, становище специфічної сільської культури? На матеріалі знаних тобі регіонів, ясна річ. Вона загрожена, чи фактично зникла, чи, навпаки, відродилася?

— Думаю, що тут не йдеться ні про занепад, ні про відродження. Усе йде так, як і має йти. Знаєш, мене навіть подеколи трохи дратує, коли хтось починає агітувати пекти хліб у дров’яній печі або варити так звані автентичні страви. От бачив передачу про качану кашу. Там пшоно треба почергово занурювати в борошно та яйця — і качати. Вісімдесят, а то й більше разів. Ну, в кого зараз є на таке час? Я розумію, що 100 — 150 років тому це були, може, ласощі. А тепер... У нашому селі досі колядують, щедрують і посипають. Загалом же по селах тепер не співають, але й за мого дитинства вже не співали. Що ж до офіційних осередків культури, то з ними справді ситуація вкрай прикра. Був у нашому селі клуб, просторий, чистий. Тепер на тому місці бур’яни...

«У СЕЛАХ РОЗМОВЛЯЮТЬ ТАК САМО, ЯК У РАЙЦЕНТРАХ. РАНІШЕ ЦЕ БУЛИ ДВА РІЗНИХ МОВНИХ СВІТИ»

— У «Нічних купаннях у серпні» впадає в око вельми колоритна мова — з характерними місцевими зворотами, з полтавськими діалектизмами... Це твоя природна мова, чи довелось її «повивчати» для належного ефекту?

— Вивчати не довелося аж ніяк. Подеколи її доводилося згадувати, і направду часом це було досить важко. Маю знайому з наших країв. Коли зустрічаємося, вона як скаже що-небудь, а на мене спогади — градом, бо вже років двадцять не чув, щоб так говорили, хіба що колись від прабаби... До речі, та мова вже майже вмерла. Тепер у селах розмовляють так само, як у райцентрах, а раніше це були два зовсім різних мовних світи. Усе згладилося, якось знеособилося.

— А в чому полягала ця втрачена різниця між мовою райцентру і села?

— Просто інший був колорит. Тоді в селах говорили — як говорили, а в райцентрах намагалися говорити культурно — так, як вони це розуміли. Переїхали з села, отримали квартиру на другому поверсі, холодильник купили — життя змінили! Мову теж змінили, як уміли, як уявляли...

— Українські письменники продовжують дуже активно використовувати у своїй прозі мотиви родинної історії (у зовсім різних, ясна річ, вимірах). У тебе це теж відчутно присутнє. Чому воно ніяк «не відпускає» наших авторів?

— Ти мене знову штовхаєш в узагальнення. Переповідати мої родинні історії — це моя органічна внутрішня потреба, такий собі сеанс повернення, переживання, ностальгії. Чому інші пишуть родинні історії, мені складно сказати. Хтось, може, як і я, хоче згадати й повернутися. Хтось — привернути увагу певного кола читачів. А ще комусь більше ні про що писати. Або не вміє про щось інше. Я теж не знаю, чи вмію...

— Чи впізнавали себе в «Нічних купаннях у серпні» прототипи персонажів книжки? Як сприймали це?

— Це дуже болісний момент. Ще років зо три тому серед моїх «френдів» у «Фейсбуці» майже не було односельців, а зараз їх багато. Перш ніж запостити новий текст, я починаю думати: чи, не дай Боже, не згадав когось якось нечемно, чи не подав не в тому світлі, як має бути. Кілька років тому на ГАКу (один із українських літературних сайтів. — О.К.) розгорнулася масштабна дискусія з приводу одного мого тексту. Мені закинули щось на зразок: «Я на місці родичів тієї Лідки тобі дав би по морді!» Я відповів, що, мовляв, так можна дійти до того, що негативних персонажів у творах зовсім не буде. Звісно, я часто змінюю імена, переінакшую трохи події, створюю так звані збірні образи. Але впізнають. Пишуть у чаті мені, що впізнали, або — навпаки — запитують: а про кого ото ти?.. Дуже важко з цим. Руки часто зв’язані.

«СВІТ ХОЛОДНИЙ, І МИ ЙДЕМО ПО НЬОМУ КОЖЕН ОКРЕМО»

— Ти згадав літературний сайт ГАК. Як для тебе вплинув розвиток і поширення інтернету на літературу — зрештою, не лише інтернет, а й електронні «читалки», відповідні функції смартфонів та інші новітні можливості? Чи відчуваєш ти цей вплив взагалі, чи це лише новий спосіб поширення текстів? Наприклад, я на початку двотисячних років мав на це такий собі «щенячо-футуристичний» погляд — що ось є інтернет, і він геть усе радикально змінить, а потім безповоротно змінив свою думку...

— Власне, на початку двотисячних мені було ледь за двадцять. Я майже не пам’ятаю часу до інтернету. До цього я носив вірші в газети — їх там публікували. І все. А інтернет одразу дав багато можливостей для обговорень, лайків та іншого інтерактиву. Звичайно, цей вплив відчутний. Проте на сьогодні можна помітити уже певне збайдужіння до цього, апатію. Яким сайтом був ГАК, скажімо, 2009-го — і який він зараз. Це небо і земля. Тоді люди публікували тексти, жваво їх обговорювали. Деякі мої тексти збирали по тридцять і більше рецензій. Зараз — утричі-уп’ятеро менше. Правду кажучи, мені й самому вже ліньки заходити туди, читати чиїсь твори і писати рецензії. Люди реагують на них по-різному, це забирає в тебе час, та й, зрештою, просто набридло. До того ж, на все є мода: починалося ж ЖЖ, потім пішли блоги, а далі соцмережі. Хто зараз особливо ходить у ті ЖЖ і блоги? Усі сидять у «Фейсбуці».

— Мені видається дуже важливим у твоїй книжці образ межі — межі світів, меж, які пролягають поміж людьми. Саме вони структурують простір. Але, якщо я маю рацію щодо їхньої ролі, чим вони є для тебе? Прикрістю, тривогою, радістю?

— Даністю. Але заразом і надією. І подеколи радістю — якщо ненадовго вдається їх подолати. Загалом світ холодний, і ми йдемо по ньому кожен окремо, захоплюючись то однією, то іншою ілюзією. Але дійдемо в самоті, впорожні.

— А час? У твоїх оповіданнях він відчувається просто-таки матеріально... І виглядає його матерія доволі трагічно. Чи знаєш, чи відчуваєш ти, як подолати цей трагізм минущості, метаморфоз?

— Я не намагаюся його подолати. Я впевнений, що минуле нікуди не зникає, воно повсюди й завжди з нами, за нами, над нами. Навіть коли ми лягаємо спати, воно стає у нас у головах і стоїть до ранку. Як його можна подолати? Інша річ, що не в усіх є потреба взаємодіяти зі своїм часом, матеріалізувати його, усвідомлювати його повною мірою.

— Якщо минуле завжди з нами, то що ти тоді скажеш про майбутнє?

— На жаль, я мало цим переймаюся. Як кажуть: «Що було — бачили, що буде — побачимо». Не люблю думати про майбутнє.

— Чим займаєшся «в миру», поза літературою?

— Зараз уже чим тільки не займаюся. Пишу статті. Редагую статті й художні твори. Трохи ще займаюся рекламою — але це вже відгомін нещодавнього минулого.

«Я СПРИНТЕР, А НЕ МАРАФОНЕЦЬ»

— Що ти зараз пишеш? Куди хочеш рухатися далі в прозі?

— Немає в мене планів на майбутнє. Я спринтер, а не марафонець. Куди рухатися, я теж не знаю. Як каже моя подруга — куди крива виведе.

— Як у тебе взаємодіє прозова і поетична творчість? Чи готуєш щось цікавеньке з поезії?

— Взаємодіє, як два рівних крила людського щастя — троянди й виноград, красиве і корисне. То вірш напишеться, то проза. Віршів останнім часом менше, аніж прози. Але я на це не дуже впливаю. І не намагаюся. І знову ж, нічого не планую, нічого не готую.

— Як ставишся до літературних премій та антипремій? Останнє — це в контексті антипремії «Золота булька» від «ЛітАкценту» і дискусій про те, чи варто було її давати за книжку «Забуття» Тані Малярчук, яка в іншому рейтингу — від Бі-Бі-Сі — навпаки, стала книжкою року?

— Премії — це чи не найумовніша річ на світі. Я розумію це, коли йдеться про спортивні змагання, де бігун біг і прибіг першим — це об’єктивно (ну, принаймні більш-менш). А з літературою? Умова «Золотої бульки» — невиправдані сподівання. Чиї сподівання? Журі? А як тоді виправдати ті сподівання? Як угадати, що хоче бачити в книжці, скажімо, Ростислав Семків? І головне — чи треба взагалі про це думати? Це, власне, продовження розмови на тему «хто й чого вимагає від письменників». Я рішуче переконаний, що орієнтуватися на це не варто. Якщо людина писала все життя містичні романи або біографічні повісті про письменників минулого, якщо в неї це добре виходило, якщо її твори охоче читали, якщо їй самій подобалося писати про це, то чому вона повинна на догоду комусь писати про соціальні проблеми, про голод, про сліпих? Якщо немає потужного внутрішнього поклику, я не зможу про таке написати. Хоч — не заперечую — мабуть, є такі професіонали, які можуть однаково якісно писати про все. Я не професіонал, я не можу

Підготував Олег Коцарев