Дослідження поезії Антонича, гра  на гобої, праця в академічній інституції — як це співіснує в одній людині? Надзвичайно просто й гармонійно — коли знаєш обставини її життя, родину, середовище. Однак Данило Ільницький приємно вразив мене саме таким поєднанням. Воно природно пов’язується і з відкритістю до світу, і зі шляхетною скромністю.

— Ви впорядкували три перевидання творів Богдана-Ігоря Антонича. Довіра видавництв до молодого науковця — це чудово. Які плани ближчим часом хотілося б утілити як літературознавцеві?

— Дуже вдячний видавництвам «Літопис» та «Смолоскип» за довіру й відповідальність, коли опрацьовував, упорядковував, коментував чи «приміткував» твори Антонича.  Щодо планів та втілень. Антонич вивів мене на ширше поле мистецьких та інтелектуальних проблем. І стосовно свого часопростору (міжвоєнної Галичини), і стосовно пізніших, а чи й раніших періодів у думанні та вирішуванні різних проблем творчого процесу, його психології, його суспільного заанґажування, його якихось абсолютно глибинних сутностей.

— Чи вплинув на вибір фаху Микола Ільницький, ваш дідусь, член-кореспондент НАНУ, знаний вчений-літературознавець?

— Дід Микола є для мене неформальним гуру, у багатьох сенсах своєрідним інтелектуальним камертоном, не кажучи про те, що свого часу він був для мене головним упроваджувачем у світ літературознавства: того, що називаємо пізна(ва)нням та аналізом літератури — від конкретних текстів до літературного життя. Я не виростав з Дідом в одному помешканні, в часи мого дитинства ми комунікували часто, але дистанційно. Лише тоді, коли я почав вивчати філологію, наше спілкування набуло нового сенсу. Він — цей сенс — триває досі, хоча й перезавантажувався, видозмінювався. До філології я прийшов сам, через внутрішні пошуки, і тут зіграли Дідові гени. Та найголовніший виклик, який мені допомагає долати Дід — не конче безпосередньо, а своїми текстами, своєю поставою, своїми рішеннями, своїм вибором — це залишатися у філології. Бо не штука вогонь запалити, а штука його підтримувати. І велике щастя, коли можна це робити одне для одного.

«УНІВЕРСИТЕТ ПОВИНЕН НАВЧИТИ КОРИСТУВАТИСЯ ДЖЕРЕЛАМИ»

— Родині Ільницьких присвоєно звання «Шляхетної львівської родини». Шляхетність — не лише в походженні. Але й справді ваш рід — гербу Сас, до якого належав зокрема і Конашевич-Сагайдачний. Що ці факти означають для вас особисто?

— Про це я дізнався досить пізно. І хоча тепер про шляхетство родини Ільницьких знаємо добре, не робимо з цього якоїсь спеціальної теми. Для мене головне — шляхетність внутрішня. Звісно, вона має коріння у шляхетстві як соціальному явищі, що нині вже значення не має. У Львові знаю таких шляхетних людей немало, і всі вони мають на собі особливу печать: вони водночас і великі, й малі. Великі своїми поривами, любов’ю, працею, а малі своїми спроможностями бути на рівних з іншими у якихось зовнішніх речах, матеріально, впливово, політично. Сучасному світові часом катастрофічно бракує шляхетності. Колись мали розмову із Петром Шкраб’юком на цю ж тему і він поділився назвою свого потенційного есею: «Туга за шляхетністю». Мені здається, це влучне означення певного настрою, в якому час від часу перебуваємо. Стану не соціального чи політичного, а духовного.

— Вважаєте, що університет загалом і філологічний факультет зокрема не можуть дати нічого готового. Яка роль самоосвіти у вашому житті?

— Інколи мій брат ділиться враженнями від своїх музичних виступів серед простої публіки. Люди підходять і питають: «Так гарно виступаєте, яку ви закінчували філармонію?». Ми сміємося. Згадую свого Діда, який жартує, що закінчив бібліотеку Академії Наук. І таки справді: часто треба навчатися музики у філармонії, а літератури — у бібліотеці. Там, де реальність, там, де життя. Університет і факультет повинні навчити користуватися джерелами і на кількох архіприкладах навчити думати, аналізувати, досліджувати, пізнавати і відкривати. На жаль, українські класичні університети будуються лише на тому, щоб дати знання кількісно. На щастя, в нашому університеті були і є такі «евристичні» викладачі, які «вигрібають» за всіх інших. А вчимося ми завжди. Щодо самоосвіти: вона  постійно необхідна.

— Намагаєтеся літературознавчі тексти писати так, щоб вони були цікавими не лише для фахівців. Як визначили б ваш метод і стиль?

— Думаю, варто працювати у різних стилях, різних методах письма. Відповідно до доцільності й доречності, відповідно до ситуації. Літературознавство — особлива наука, вона досліджує мистецтво, а писати про мистецтво не по-мистецьки, мабуть, не варто. Наукова стаття в академічному стилі теж може бути своєрідним мистецтвом. Добре, якщо вдається писати на помежів’ї, коли авторитетне дослідження викладено ясно, прозоро. Проте, думаю, що кожен автор — письменник, есеїст або вчений — більше захоплений самим процесом письма, а не його визначенням. І, певно, відчуваючи цей стан, розуміє нелегкість, а, може, й непотрібність його чіткого окреслення.

«Я РОЗМОВЛЯВ ПО ТЕЛЕФОНУ З ВАСИЛЕМ СТЕФАНИКОМ»

— Прочитала на вашій сторінці у «Фейсбуці»: «Сон. Я розмовляв по телефону з Василем Стефаником. Це був 1926 рік. Він — себто Стефаник — був ґречним і говорив літературною мовою». Це — канва для чудової новели! Ви досліджуєте  й оніричні мотиви творчості. Що для вас інтуїція та інші ірраціональні моменти?

— Напевно, щодо інтуїції треба дотримуватися рівноваги: не перебільшувати її ролі, але й не применшувати. Я схильний радше довіряти їй, хоча не сприймаю як універсальний метод. Кажу це і в проекції на літературознавство, в якому, на мій погляд, без інтуїтивного елементу нема що робити. Щодо снів. Це таки справді велика тема у психології творчості. Інтерес до дослідження оніричного та думання про нього у мене підкріплюється суб’єктивним досвідом. Мені часто сняться померлі. Люди, яких знав більше або менше, з якими спілкувався коротко чи довго, але люди, яких я «перепустив через себе». І це завжди світлі сни. Годі розрізнити, що тут гра пам’яті та уяви, а що — дійсність. Мабуть, правда посередині.

— Таке враження, що останнім часом чимало наших письменників почали  малювати. А ви поєднуєте наукову роботу з музикуванням. Що дає участь в акустичному гурті «Три кроки в ніч»?

— Що далі, то більше розумію: поєднання різних видів діяльності — цілком нормальна й звична річ, яка культивувалася в минулому, в Україні зокрема. Музикування у «Трьох кроках в ніч» є і задоволенням, і викликом водночас. Задоволенням — бо вмикаєш іншу частину себе, пробуджуєш її, заспану, і отримуєш гармонію. Викликом — бо ми не просто граємо, але разом творимо музику, а це не завжди легко і не завжди з першого разу. Я отримав неформальну музичну академічну освіту, яку дотепер найбільше застосовував в університетському камерному оркестрі як соліст (мій інструмент — гобой). Проте продовжувати шлях академічного музиканта без формальної освіти неможливо. Альтернативне музикування — дорога, на яку ступив, не передбачаючи цього раніше. Перші спроби імпровізації  — в театрі імені Леся Курбаса, а відтак на англійському ріжку (це теноровий гобой) та інших духових — у нашому гурті.

ДОВІДКА «Дня»

Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ — літературознавець, есеїст, музикант. Мешкає у Львові. Молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Дослідник творчості Богдана-Ігоря Антонича, упорядник трьох видань його творів: «Три перстені» (Львів: Літопис, 2008), «Повне зібрання творів» (Львів: Літопис, 2009), «Вибрані твори» (Київ: Смолоскип, 2012), автор дисертації про його мистецький світогляд. Досліджує літературу, мистецьке та інтелектуальне життя міжвоєнного Львова. Пише есеї, рецензії, авторські колонки про постаті, події та проблеми культурно-мистецького світу.

Людмила Таран