Минулої осені ми приїхали до "Ізоляції" робити проект. Проект називався "Мрії Донбасу". Перед цим узгоджували з керівництвом цього культурного центру, що саме будемо робити.

"Єдине, - просили вони, - не робіть нічого про шахтарів. Все сучасне мистецтво, присвячене Донбасу – саме про шахтарів. Суцільні кліше й стереотипи". Тут важко не погодитись. Донбас якщо й потрапляв у поле зору "сучасних митців", то виключно в якості екзотичного територіального непорозуміння, начиненого соціальними протиріччями та ментальними парадоксами. Нічого не потрібно було вигадувати: просто знімай собі героїчні будні депресивних районів, фіксуй стилістику та естетику дивовижної реальності, помічай очевидне, вказуй на беззаперечне – Донбас справді був надзвичайно вдячним матеріалом для мистецтва, гріх було такий матеріал ігнорувати. Інша річ, що мистецтвом це було лише для глядача.

Добре пам´ятаю виставку китайського художника, що виставлялася в "Ізоляції" - величезні портрети шахтарів (так-так – знову шахтарів), створені за допомогою пороху. Себто, за допомогою підпаленого пороху створювався цікавий графічний ефект. Як символічно все це нині звучить – порох, шахтарі, китайці. Цікаво, чи серед "ополченців", які нині знаходяться на території "Ізоляції", є ті, чиї портрети малював охочий до пороху китаєць? І як вони, цікаво, почуваються на виставкових територіях? Можливо, хваляться перед колегами? "Ось тут, - говорять, показуючи дулом калаша на порожній ангар, - висів мій портрет. Один китаєць випалював порохом. Контемпорарі-арт".

І як, цікаво, реагують на цю інформацію його колеги по боротьбі? Заздрять? Дивуються? Висловлюють недовіру – мовляв, чому китаєць, де рештки пороху? Як вони взагалі почуваються на території культурного центру? Навряд чи реагують саме на мистецьку складову, навряд чи ходять і розглядають залишені арт-об´єкти. Вони серйозні люди, їм є чим зайнятись – сейфи, оргтехніка, меблі, врешті-решт. Себто, годі шукати тут тінь культурної політики. І до "Мінкульту ДНР" теж навряд чи варто звертатись. Очевидно, вони справді будуть використовувати ці приміщення під склади та казарми, облаштовуючи там бойові позиції чи, для прикладу, яке-небудь власне гестапо. Має ж у цих серйозних людей бути своє гестапо? Чому б не серед контемпорарі-арт?

Найгірше, маю підозру, що коли все це завершиться (а все це завершиться), ставлення до Донбасу особливо й не зміниться. Хіба що до відчуття екзотики та легкої зневаги додасться озлобленість і цілком свідоме несприйняття, що викликатимуть своєю чергою не менші озлобленість та несприйняття з іншого боку. Себто, навіть уявляти не хочеться, чим усе це насправді завершиться. Натомість сучасне мистецтво, певен, і в цій ситуації зможе займатись фіксаціями та рефлексіями. Скажімо, тепер уже на території колишніх бойових позицій. Все має здатність мінятись місцями, мистецтво з терором зокрема. Вони не можуть перетинатись, в них надто різна природа, вони не здатні зрозуміти одне одного, тому просто чекають своєї черги. Ось сьогодні своєї черги дочекався терор. Або збройний спротив – залежно від того, якою термінологією ви користуєтесь.

Наступного тижня ми планували знову зібратися в "Ізоляції" й далі працювати над проектом. Себто, над "Мріями Донбасу". Не чіпаючи шахтарів. Оминаючи кліше та стереотипи. Про це справді цікаво говорити, в цьому дійсно цікаво розібратися. Адже хто може сказати, що розуміється на мріях Донбасу? Що таке загалом мрія? Очікування на щось, чого не маєш, але що прагнеш і можеш отримати. Потреба чогось, чого тобі не стає, усвідомлення того, що ти можеш чогось досягти. Гадаю, частина місцевого населення саме тепер і займається реалізацією своїх найпотаємніших мрій. Шкода лише, що робить це за рахунок мрій іншої частини місцевого населення.