
Re: цензії
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
- 13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаЗвичайний читач, який став незвичайним поетом
- 12.06.2025|Ігор Зіньчук«Європейський міст» для України
- 07.06.2025|Ігор ЧорнийСни під час пандемії
- 03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськКаміння не мовчить: контур герменевтики
- 26.05.2025|Ігор ЗіньчукПрагнення волі
Видавничі новинки
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
- Тетяна Висоцька. «Увага, ти в ефірі!»Книги | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Насіння кмину»Книги | Буквоїд
- Тетяна Трощинська. «Любов не минає. Щоденник мами, що втратила сина»Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Тарас Прохасько. Далекосхідний український фронт
Добре, що мені вже досить багато років і я не підпадаю під нормальну мобілізацію.
Під таку, що спочатку. Бо зрозуміло, що у багатьох війнах все затягується надовго або інтенсивність втрат буває такою великою, що до війська беруть навіть старців. Дають їм один заряд, як якимось дельфінам або обмотаним вибухівкою вченим псам, і відправляють сповнити свою місію – лупнути якийсь ворожий танк. Але наразі так ще не є. Тож добре, що мене не кличуть.
Бо не знаю, чи хотів би я воювати на далекому сході своєї країни. Тобто знати, що не хочу. Мій патріотизм не настільки всеохопний, щоби бути готовим до визволення донецького краю від ворожих загарбників. Колись щось подібне вже було. За час моєї служби в війську країни, яка була мені чужою, була можливість визволяти і афганський народ, і ангольський, і ще кілька. Чим обернулося таке визволення – відомо. Війна заради війни, заради нищення і приниження.
А тепер цей далекий схід. Українські солдати, якщо такі є, уподібнюються там на обмежений радянський контингент у одній із братських африканських країн. Їх там точно ніхто не хоче. Їх там, як в Афганістані, готові убивати ті, на захист котрих це військо піднялося і прибуло.
На нашому далекому сході живе зовсім інший народ. Такий, якого ми, західняки, не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні – тим більше – вважати за своїх. Гарні байки про соборність легко розсипаються, коли зустрітися з цими людьми віч-на-віч. Бо вони знають своє. І вони зовсім не подібні на нас.
Зрештою, ми вже це проходили. Коли козаки вирізали міста і села Червоної Русі. Коли у Першу світову січові стрільці затято протистояли російським українським полкам і дивізіям. Коли з Харкова і Юзівки український большевицький уряд, засідаючи у Москві, пішов нищити зародки української державності. Коли найкращі галицькі корпуси покинули напризволяще свій Львів, виборюючи ефемерну державність у проросійському Києві. Коли затуманені пропагандою галичани їхали будувати Україну в УРСР і десь щезали у ГУЛАЗІ. І так далі, і так далі. Очевидно, що це зовсім інший народ.
І треба попуститися. Най собі роблять, що хочуть. Не ті тепер часи, аби силою зброї нав’язувати свою правду і свою кривду.
Знаю, що це неправильно, але їх треба відпустити. Як варто відпустити ірландців, басків і ще там когось. Можна навіть проявити так званий креатив – перейти у наступ, оголосити ультиматум Росії і вимагати, щоби вони забрали собі ці прокляті гарні землі разом з неприкаяним народом. Хай вони мастять собі голову і думають, що робити з цими козаками. І вже точно не потрібно перейматися долею тих небагатьох, хто не уявляє собі життя без України. Вони мали достатньо часу, щоби закріпитися на ворожому плацдармі. Тепер у них буде достатньо часу, щоби звикнути або втекти. Так само, як сотні тисяч наших людей втікали свого часу від їхнього приходу, як вони перетасовували переміщення сотень тисяч.
Сумно про таке думати і говорити, але так є. Кожен з нас у випадку мобілізації на східний фронт може бути вбитим тільки тому, що ми інакші. І жоден з нас не готовий убивати їх тільки тому, що вони якісь не такі. Це той вододіл, яким важко знехтувати. Така реальність, такий вузол, розв’язати який не зможе ніхто. Добре, що я вже застарий, щоби бути мобілізованим на далекий схід України, і не можу бути учасником визвольного походу.
Коментарі
Останні події
- 26.06.2025|19:06Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
- 26.06.2025|14:27Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва
- 26.06.2025|07:43«Антологія американської поезії 1855–1925»
- 25.06.2025|13:07V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» оголошує фокус-тему та нових учасників
- 25.06.2025|12:47Блискучі рішення для життя і роботи: українською побачив світ комікс всесвітньовідомого поведінкового економіста Дена Аріелі
- 25.06.2025|12:31«Основи» готують до друку «Стан людини» Ханни Арендт
- 25.06.2025|11:57Сьомий Тиждень швейцарського кіно відбувається у липні
- 25.06.2025|11:51Видавництво READBERRY перевидало «Чорну раду» Куліша
- 20.06.2025|10:25«На кордоні культур»: до Луцька завітає делегація митців і громадських діячів із Польщі
- 18.06.2025|19:26«Хлопчик, який бачив у темряві»: історія про дитинство, яке вчить бачити серцем